Санзибар в листопадї 1889.
Султан Саідь-Каліфа-бен-Саід та єго правлїнє.
На 1 листопада назначено нам авдієнцію.
Сонце стояло високо на небі та жарило, а ми йшли тимчасом головною улицею Занзибару в европейскім одягу урядовім, товпились і прїли та проклинали сонце і европейскі звичаї. Щасливі тут неґри та Араби, що ходять в одній лише сорочці або і без неї.
При входї до салї авдієнційної ждав султан Саід-Каліфа-бен-Саід з своєю дружиною.
По представленю султан поздоровив ся в нами, потряс здорово кождому з-осібна руку та ввів нас в свої комнати.
Авдієнційна саля довга-довжезна. Стїни обвішані зеркалами а на помостї коври перскі.
Султан засїв на престолї. В своїм червонім, золото-шитім кафтанї, в шовковім білім золото-тканім турбанї, з палашом висадженим дорогими камінями при боці а срїбно-кованім ятаганї за поясом, султан виглядав импонуючо. Одно, що разило око Европейця, то були босі ноги єго султаньского величества.
Лїворуч від султана йшла єго родина по черзї фамілійній, відтак двораки-Араби. Праворуч помістились Европейці.
Почав ся cercle. За помочію перекладчика звідував ся султан — як се звичайно буває і на европейских дворах — у кождого з нас: як довго пробуваєте в Занзибарї? як подобаєсь вам місто? — і т. п.
Тимчасом подав першій дворак-евнух солодощі та чорну каву, майстер церемоній покропив хустку кождого олїйком рожевим — і авдієнція скінчилась.
Султан провів нас до дверей своєї комнати, сторожа запрезентувала оружє, музика заграла имн — і ми, окружені дружиною арабскою, вийшли на передну веранду султанової палати.
Тут на площади перед палатою відбула ся велика парада войскова. Музика вдарила марш. Прапорщики підняли червоний султаньскій прапор, головний ґенерал занзибарского войска Англичанин Mattjews дав знак палашом і почалась дефіляда.
Попереду пійшла ґвардія султаньска. То Перси в червоних кафтанах, білих пантальонах та в смушевих шапках. Потім рушила піхота з неґрів. Опісля пійшла нереґулярні войска з Арабів. Кінниці не було, бо — як казали — султанови та єго кавалерії вигибли всї конї на носатизну.
Регулярне війско дефілювало на взорець анґлійскій. Араби, прийшовши на площадь, розставили ся до танцю воєнного. Один на одного накидали ся з палашом та боронили ся щитом. При тім вигравали музики дикі мельодії воєнні. Тут то там розляг ся вистрїл з пістолета. Все те вражало ориґінально-дико.
Султан приглядав ся парадї з го рїшної веранди.
Єго Високість Каліфа Саідович — так звучало-би по руски єго арабске имя — мужчина в повнім розцвітї віку. Буде єму 35—40 лїт. Засїв на престолї — після санзибарского звичаю — по своїм брату Барґашу-бен-Саідї.
Каліфа-бен-Саід — чоловік проворний, а хоч не освічений на лад европейскій, то перехитрює Европейців. Европейцям він не сприяє — та хоч приймає их в своїй палатї, то робить се по неволи. Eвропейцям, що за єго брата дістали усяких вольностей та привілеїв, робить перешкоди та пакости.
Правлїнє Каліфи-бен-Саіда самодержавне. Спосіб урядованя легкій, бо каса державна та каса султаньска — то все одно. Свої приходи з мита віднаймає він та побирає без журби, без клопоту своїх 600 тисяч долярів. А крім того має султан свої плянтації гвоздикові, цукрові та тютюнні а управляє их державними невольниками. Також має свої чи там державні пароходи, що розвозять султаньске нагромаджене добро на найлїпші торги до Адену, Бомбею або й дальше, де ціна лїпша. Доходи султанові цінять на міліон долярів річно.
Хоч як самодержавно виглядає панованє султана в гopї — оно опирає ся на родовій племінній аристократії Арабів.
Кождий Араб — то султан для себе, тілько в менчім розмірї. Тілько Араб може бути висшим урядником державним, Араб лише може бути шейком т. є. головою міста або села. Араб не єсть нї ремісником, нї купцем — Араб вроджений до панованя. Торг та промисл полишили они Индійцям, котрі — мов у нас жиди — торгують та шахрують, добивають ся нераз великих маєтків — а звичайну ручну роботу виконують невольники — мужики неґри. Араб хоч приймає провідництво каравани в глуб Африки, то все таки помисл до неї виходить безпечно від якого Индійця та й дїєсь она на єгo користь. Араб стає провідником каравани з любови до авантур, — бо без пригод не обійде ся нї одна каравана, — але змислу торговельного він не має.
Араб — гордий, правдолюбивий та гостинний. Правда, він проворний та хитрий, але все таки яко чоловік стоїть він своїми прикметами далеко висше від Индійця та неґра. Коли Арабів тепер винять о кровожадність та жестокість та віроломство, то вина в тім теперїшних обставин, тої борби о истнованє, тої екстермінаційної борби, котра скорше чи пізнїйше мусить скінчити ся цілковитим винищенєм Арабів.
Але поки-що Араби тут панами, як на острові Санзибарї так і на континентї африканьскім. Хто має Арабів за приятелїв, той, як пакет почтовий, може пройти Африку вздовж та впоперек; а хто их має за ворога, то най оглядаєсь! Дізнали ся сего Нїмці в своїх посїлостях, коли Араб Бушір-бен-Салем зворушив проти них цілу провінцію.
А все таки Араби чують, що их панованє кінчить ся. Прийшла раса проворнїйша, цікавійша, безвзгляднїйша. Она висадить их безпечно из ихного становища та усадовить ся сама ще ширше на чорних потилицях неґрів. Поки-що Араби боронять ся — боронять ся завзято.
— Погодїть ще, — казав один Араб до барона Ґравенрейта, намістника та коменданта в Баґамойо, — поточіть ще крови та пролийте, так як ми єї пролили, поки станете панами сеї землї...
І дїйстно, — розказував менї Ґравенрейт, — на континентї подибують ся побоєвища повні костей та черепів арабских та муриньских, з котрих би можна устроїти "Тамерлянову могилу".
Ще в десятім віці по Христї почалася кольонизація арабска в сих околицях. Було часу та нагоди досить, щоб наточити та пролити крови.
[Дѣло, 14.01.1890]
Deutsch ostafrikanische Gesellschaft та Imperial British East Africa Company.
Нїмецкі фірми з Гамбурґа торгували вже від давна в Санзибарї та на континентї. Нїмці мали велике значінє на дворї султаньскім. Консуль нїмецкій був дорадником султана, місця капітанів та машиністів султаньскої фльоти були обсаджені Нїмцями.
Року 1884 уложили ся ти фірми в товариство Deutsch ostafrikanische Gesellschaft по части з намовою, по части за порадою Бісмарка, котрий загадав нїмецкому народови, пропадаючому для держави в Америці та в анґлійских кольоніях, сотворити місце своє як за-для кольовізації хлїборобскої, так і для відбуту нїмецкого промислу.
Поки-що, товариство віднаймило від султана мита від усїх товарів ввожених та вивожених з континенту африканьского. Згодом достало від него права суверенности на всї єго посїлости (всхідно африканьскі). Товариство мало право назначати урядників, судьїв, накладати податки і т. д., а в знак своєї суверенности мало право — вивісити на всїх своїх будинках свій фляґ білий з полудневим хрестом в джеку.
Лучило ся в той час ще так, що нїмецкій подорожник д-р Рейхард відступив свою землю Унямвезі, де єго вибрали були королем, та й усї права на ню за себе та за своїх білих і чорних потомків нїмецкому товариству. З другими королями та ватажками пороблено угоди та умови, дешевші або дорожші, як було можна, так що вкінци власть товариства розширила ся на ціле всхідно-африканьске побереже від Мозамбік аж до землї Сомальскої на північ — до озер Нясса, Таґаніка та Нянза на захід. Край величезний, в вісїм раз більшій як европейска Нїмеччина. Правда, в тім царстві, що на нїмецких картах було зачеркнене червоною краскою яко Deutsch-Ost-Africa, було богато племен, що не признавали ся до нїмецкого панованя, та й границі того царства були означені більше на пaпери як в дїйстности — але Нїмці заняли головні місця на побережу, та й в глубинї почали під охороною султаньского війска закладати при головних караванних шляхах та вздовж рїк свої торговельні осади. А що войско, котре товариству придав до охорони султан, було за мале, то Нїмці утворили собі армію из Зулусів та Суданців і розставили єї залогою в важнїйших стаціях. Капітан Віссман, офіцир прускої ґвардії, став командантом армії і так званим Regierungs-Commisär-ом в земли нїмецко-африканьского товариства.
Сей поступ Нїмців став солею в оці Анґличанам. Анґличане мали також великі зносини торговельні з всхідною Африкою, та мусїли бачити нерадо той розвиток немецкого впливу в окрузї их торговельної дїяльности. Анґлійскі міліонери Maсkinau, Mackenсу, Buchanan заложили собі товариство British East Africa-Cornpany. Анґлійскій консуль в Санзибарї Dr. John Kirk підбив султана на ферман, в силу котрого султан відступив Анґличанам права суверенности в земли Ломбав.
Нїмці в протест! Однак чия сила, того правда. Анґличане заняли землю. Вже то анґлійска фльота, плаваюча на побережу африканьскім, ручала за те, а Нїмці мусїли пристати на конференцію лондоньску з 1888 року, котра признала рїку Умбо границею між посїлостями обох компаній.
Так узялись одні і другі за дїло цивілізованя та культуризованя признаної собі околиці.
Анґличане практичні, як усюда, мішали ся у внутрїшні дїла Арабів та Неґрів. Султаньскій валі (намістник) лишив ся на місци і в єго руках лишило ся судівництво тубольців; султаньскій фляґ повіває в воздухах. На око усе, як бувало. Англичане сиплють фунтами та зєднують собі симпатію та довірє населеня. Они, як кажуть, practic in colonising, — они знають, що кождий фунт принесе им з часом сто фунтів і ждуть супокійно. Усе, як бувало. І Араби вдоволені і Неґри, усе мирно та гарно. А мимо того де що не дїєсь, де що не станесь, усюди видко руку пана Buchanan-а. Він собі чоловік тихій, мирний, скупий на слово, — але єго одиноке добре слово важне у валія і у всякого Неґра. Пан Buchanan, Administrator of Company, нїчо і все в Момбаза.
За півтора рову свого истнованя товариство анґлійске викорчувало величезний шмат землї та почало там ставити своє місто, обсадило великі обшари кокосовими пальмами та кукурудзою, заложило стації в глубинї по дорозї до гір Кіліманджаро, витрасувало шлях під зелїзницю та пустило в обіг свої монети. І усе мирно та гарно.
Нїмці-ж, ледви усадовили ся, зараз відтрутили від себе Арабів, обходячи ся з ними шорстко — schneidig — по пруски. Задля спору, чи султаньскій червоний фляґ має право висїти побіч нїмецкого, і через те, що в декотрих своїх осадах Нїмці не позволили вивісити султаньского фляґу, они розгнївали на себе султана. Товариство, взявши в свої руки управу, зараз видало закони, щоби, приміром, усї посїдачі землї та домів зявили ся в урядї та виказались правами на посїданє, а коли тим не в силї виказатись, то земля пропадає в користь товариства. Тим і инчим, а особливо отвертим ворогованєм против Арабів они підбурили против себе населенє. Се правда, що аби самому запанувати над чорними, треба було вперед вигнати Арабів, — але Нїмці помилились, коли думали, що самим оголошенєм свободи усїх невольників они перетягнули на свою сторону чорних. Невільництво взагалї не тяжило так сильно на чорних. Тут в Африці не панували нїколи ті жостокі відносини, які завели европейскі плянтатори в Америці. Тут були більше відносини слуги до пана.
Неґри відкликнулись на поклик Арабів. Бушір-бен-Салем, один из головних торговельників невольниками, став проводирем повстаня. Нїмців вигнано из осад в глубинї Африки, их урядників вирїзано, так що они тепер ледви держать ся в деяких стаціях прибережних, і то під охороною пушок нїмецкої фльоти. Місто Баґамойо, головна стація Нїмців, то більше табор воєнний, як торговельне емпоріюм. Усюди вояки, чорні та білі; наоколо міста висипані крїпостні окопи. — Wenn wir mal den Buschiri hätten! — кажуть Нїмці. Було вже кілька битв, табор Бушіра розігнано— але Бушір не дав ся зловити — Buschiri ist noch nicht da!*)
Про остаточний вихід війни нїчого сумнївати ся. Нїмецке війско узброєне в маґазинові стрїльби, має добру артилерію і европейских провідників. А Бушір узброєний в луки, списи та лише по части в кремінниці.
Борба екстермінаційна почалась і она скінчиться безпечно, в користь Европейців. Они сильнїйші, то і их право на панованє!
*) Бушіра вже зловлено і повішено (Примітка Редакції.)
[Дѣло, 15.01.1890]
Місії та їх ціли.
Коли поспитаєш місіонарїв: що се таке місії та яка их ціль? — то розуміє ся, дістанеш більше або менче патетичну відповідь:
— Голосити слово Боже — се наша свята задача.
Не перечу, найшов я таких свому святому дїлу щиро відданих місіонарїв. Они, подібні до святців перво-христіяньских, не зважаючи на нїякі перепони, невзгодини та на небезпеку житя, идуть з хрестом в руках та проповідують святе євангеліє.
Таким єсть, напримір, о. Вендерляйн (Wenderlein) из баварскої місії в осели Джімба.
Ся оселя складає ся з яких 70 хат, а повстала з утїкачів та з визволених невільників. О. Вендерляйн поселив ся між ними, побудував собі хатчину, не дуже більшу від хиж муриньских, та й взяв ся за своє святе дїло. Він зєднав собі симпатію Джімбан та довіріє их і став для них дорадником у всяких домашних потребах. Що недїлї cкликає він их до своєї хати та толкує им засади святої правди.
З великою увагою слухав я вечерами оповіданя о. Вендерляйна, сидячи перед єго невеличкою хатчиною, як він своїм супокійним та симпатичним голосом розказував про свої подвиги.
— Уже три роки жив я тут из ними. Они хотять мене вибрати новим головою та й слухають моїх рад своїх справах, але навернути — я ще не навернув нїкого. Хрестити их, — як то роблять другі, — не хочу, поки они не пізнають святої истини, а то пізнаванє иде якось тупо. Не розуміють они, не доросли ще до святої правди — сказав о. Вендерляйн зітхаючи. — Але додав він по хвили, — то не так! я ще лихо им виложив — они мусять поняти світло истини!
Слухаючи те, я подивляв у о. Вендерляйна тоту віру в своє дїло.
Але бачив я місії і другого рода.
Гарний дім парохіяльний — церков в ґотицкім стилю — прекрасна висока школа — малий шпиталь — аптика — дім лїкаря — дім управителя... Все криє ся під зеленю парку из манґо та пальм кокосових.
Парох — радий гостям — просить у хату. Вийшла на стрїчу гарна молода жінка — се єймость-попадя. Вийшли ще дві-три молоді панни — се учительки. Дальше вийшов пан доктор, пан управитель, і т. д. Пійшла весела та гуторна бесїда.
По обідї удало ся ціле товариство на площадь — і почала ся гра в lawn-tennis.
На поблизькій зеленій луці борикали ся муриньскі хлопці та бавили ся дївчата.
Веселість! радість!
В недїлю церков повна дїтей. Священик прочитав де що из святого письма в суагельскій бесїдї і почали ся псальми. Усї хлопці та дївчата підняли мельодію і розлив ся в церкві гармонійний спів.
Душа моя зрадувалась. От поступ! — думав я.
Се була місія анґлійска из High Churс (православної церкви).
Та жаль, що се все — як довідав ся я пізнїйше — дїєсь лише про око та не без звістної анґлійскої гіпокризії, — бо нема в світї гірших погорджувачів чужих рас, як суть Анґличане.
High-Cіprсh — т. є. Societas de propaganda fide дуже богато. За кождого наверненого хлопця, т. є. за кожді хрестини та впис у метрику достає пан-отець фунт, а за дївчину пів фунта штерлінґів. Так от ясно, що пан-отець старає ся хрестити як найбільше.
При теперїшних обставинах можна дістати дїтей богато та й дешево — отже бариш очевидний. Метрики виказують величезне число навернених.
Але про дальше вихованє наверненої дїтвори — дарма! Хиба що те назвесь вихованєм, що панни-учительки вивчать дїтей як папуг два-три псальми, бо се виглядає гарно в церкві, як дїти співають, а там дальше гри в lawn-tennis та foot-ball...
Загальна думка всїх Европейців — не виключаючи навіть Анґличан — сходить ся в тім, що усї вихованки та вихованиці місій анґлійских — суть то непотрїби з кожного погляду. Из анґлійскої місії нїхто з Европейців не возьме собі нї слуги, нї повірника. Там виховують их за анґлійскі фунти на gentleman-ів та lady, що — не здібні до роботи — не мають в африканьских відносинах де помістити ся і кінчать опісля в якім портовім містї — хлопці яко зухвалі непотрїби, а дївчата ще гірше.
Але місії анґлійскі все-таки мають своє значінє — тілько не для неґрів, а для Анґличан. Кожда англійска місія побудована на добірнім місци чи то в осередках торговельних, чи то при шляхах караванних. Неґри привикають до "мсунґу" (то значить: Европейців), що такі ласкаві годувати им дїти та учать их співати і всяких игор та витребеньок европейских. Не довго приходить ся ждати, а в слїд за місіями иде сяка або така limіted company... А та вже признаєсь отверто, що їй на ціли не "навертанє", а цілком що инче, практичнійше...
І так то анґлійскі фунти не пропадають — тай анґлійске паньканє з неґрами — котрими они загалом погорджають гірше псів в глубинї душі своєї — приносить з часом свої плоди.
Гарний виїмок творять місії католицкі францускі (Congregation du St. Esprit). Одна из тих місій єсть в Санзибарї, а друга в Баґамойо.
Сі честні патри не дбають о політику, нї о бариш, та й не піклують ся так дуже о "наверненє". Pere Etienne признав ся навіть менї, що в тих околицях, де христіяньство стикає ся з магомеданьством, віра христіяньска не робить найменчого поступу.
Патри, коли дістануть транспорт невільників від якого воєнного корабля, що освободив их від неволї, зараз роздїлюють их до своїх робітень: кого до теслярства, кого до слюсарства, кого до шевства, кого до кравецтва.
І хлїборобна кольонія у них гарна. Землї тут богато. Бери та управляй, кілько душа забагне.
Патри женять своїх учеників та учениць та й поселяють их у своїм царстві. На своїй території они справдї царї самодержавні. Хочеш — слухай, а нї — забирай ся! Они видають тут приписи та закони, а всї ті закони звернені на те, щоби неґра вивести из єго дотеперїшного низького культурного становища. Реліґія, віра — то вже пійде пізнїйше...
То правдиві піоніри культури та цивілізації. Они будять та підносять в неґрї истоту людску, або, коли хто хоче, послання Боже.
[Дѣло, 16.01.1890]
Неґри.
Неґри на побережу всхідно африканьскім належать до племени Кафрів — в найдальшім значіню того слова — і зовуть ся Суагелі. Тілько то имя "Суагелі" не означує одного етноґрафічно та антропольоґічно суцільного племени, анї одної народности. Тутешні Араби, приміром, не знають инчого язика, як Суагелі, а все-таки кождий Араб обидив би ся до смерти, коли-б єго хто назвав "Суагелі". Понятє о народности, о племени тут ще в розвитку — так як і цілі народности та племена вироблюють ся та перетворюють ся.
Бесїда суагельска милозвучна і визначуєсь тим, що посїдає богато самогласних. Она будуєсь граматикально через praefix-и; приміром: усуагелі значить: земля суагельска, васуагелі — люде суагельскі, кісуагелі — бесїда суагельска. Позаяк племя суагельскої бесїди тепер творить ся і перетворюєсь через той вічний рух племен і горд та через невільництво, і в наслїдок того одиниці або родини середно-африканьскі кинені обставинами на побереже виучують ся суагельскої бесїди, — то можна найти між Суагелями усякі муриньскі типи. Неґрів из звістним лицем з низьким чолом, коротким вовнистим волосєм, з вистаючими зубами та грубими мясистими губами, з оксамітно-чорною шкірою, а знов з другого боку типи приближаючі ся до европейскої раси, жовтаві майже білі, можна побачити на переміну, переглядаючи через чверть години уличних пішоходів. А всї они говорять суагельскою бесїдою, тою — можна-б сказати — дипльоматичною бесїдою на побережу всхідно-африканьскім.
Усї неґри присадкуваті, костисті та мускулисті. Між молодими дївчатами можна подибати — коли вже Европеєць привикне до муриньского типу — гарні лиця, а головно елеґантні фіґури та форми без докору.
Загально утерта фраза, що неґри лїниві. Се неправда. Неґр працює і працює жваво, коли того треба. Коли неґр надієсь заробити досить грошей — приміром в умові з Арабом, провідником каравани, — то він витревалий і єсть в станї працювати як нї один Европеєць. Без упину, без відпочинку може неґр — без води — пробігати кілька днїв трабом з 60 фунтами тягару на голові. Але з другого боку, коли того не конче потреба, — коли неґр має доволї їсти, — він єсть в станї просидїти днї цілі, прикучнувши на пяти та приспівуючи свої монотонні піснї або гуторячи з товариством. Неґр може днями постити, але коли дістанесь до поживи, то їсть і їсть, що аж страшно дивитись "білому", котрий дивуєсь, де те все пропадає — миска за мискою, гора за горою. Чого неґрам не достає, то систематичности в праци. Неґр не може зрозуміти, чому той "мсунґу" (Европеєць) пхаєсь в єго край, та мучить ся та працює без устанку, а витолкованє находить лише в тім пересвідченю, що вітчина "мсунґів" така бідна, що не годна их проживити і через те они сунуть ся в гарну землю чорного чоловіка.
Але остаточно, коли признатись, психольоґічний момент до праці — до систематичної праці Европейців і до прихапцевої неґрів — один і той самий, а ним єсть "уживанє світа". Що уживанє світа після европейского погляду лежить висше і тяжше до осущеня, длятого Европеєць працює систематично та безупинно, розуміє ся аж до того т. зв. "слушного часу". Неґр не має великих потреб, єго идеал супокійного та веселого житя не лежить високо — миска рижу, гарна кумпанія весела та музика однострунна на "нзе-нзе" — єму більше не треба! То й длячого єму мучитись без упину?... Що ми Европейці працюємо з любови до праці — се стоїть в книжках шкільних, але в житю пізнїйшім нїхто не вірить в такі догмати.
По своїй вдачи неґри — нарід веселий.
При найтяжшій роботї він співає, відпочиваючи — співає, в день — співає, в ночи — співає. І се єсть одна з тих "язв", що в Африці переслїдують Европейця. Вічно і всюди той монотонний спів, котрий — разом из тим спеціяльним запахом, що виходить из шкіри кождого неґра, і чіпаєсь усего, чого лиш неґр доторкнеть ся, — робить з початку побут в Африці так незносним і так дразнячим нерви.
Европеєць нераз стане та дивуєсь, відки береть ся та витревалість в веселости та радости? По кількадневних маршах без відпочинку, без поживліня, прийде каравана до села. Европеєць змучений рад би відпочити. Куди там! Усї єго неґри зібрались "на храм" та танцюють, та бавлять ся від вечера аж до утренної зорї.
Музичні инструменти не особливі. Величезний бубен т. зв. "нґома" та "нзе-нзе" — род ґітари з одною струною та гарбузом намість ресонансу — от і все. Добір акордів та мельодій не високій, але мимо того неґри раді. Мужчини та жінки вибивають тропака — без упину, без умученя, від заходу аж до сходу сонця. На другій день неґр знов готовий до маршу.
По своєму норову неґри всї дуже товарискі. Збереть ся громадка — зараз пійдуть толки про се та про те, про якого недоброго "мсунґу", та жарти, та сміхи. Що, як у цілім світї так і тут, у бесїдї жінки ведуть перед — про се нїчого й казати.
Взагалї тут жіноцтво дуже моторне та — як і у кождої мішаної раси — дуже гарне.
Се і головний "камінь преткновенія" в войску нїмецкого ґубернатора капітана Віссмана. Як уже сказано, залога нїмецка складеє ся по части з Суданців а по части з Зулюсів. З жінками та дїтьми пійшли они до Віссманового табору та наймались на службу. Хоч і як хоробрі они вояки, але жіночим чарам не можуть ставити опору, особливо коли предмет их обожаня красшій та молодшій, анїж домашна жінка. І от виходять сцени зависти та ненависти і опирають ся аж о ґубернаторскій престол. Звичайно кінчить ся справа тим, що такій Суданець або Зулюс висилає свою давну жінку домів, а в таборї остаєсь єго бранка. Уряд нїмецкій, — казав менї один офіцир африканьского войска, — справедливий: відтягає часть жолду і висилає давній жінці. Тілько як довго се дїєсь, не знаю; здає ся не довго уже из-за полїтичних взглядів, т. є. з огляду на "добрий дух" в армії.
Та й чи справдї не до обожаня така панна из роду Суагелі? Молода, кругла, весела, з білими зубами, а чорна-чорна та гладка як оксаміт. При тім єї стать показує елеґанцію та гнучкість, а ходить она, колихаючись у своїх широких та великих бедрах як та пава многобарвна. Що єї убранє складаюче ся з одної лиш великої хустки, котра завиваєсь під грудьми, віддає плястично цілу єї фіґуру — се вина моди суагельскої — та лиш користно для панни. При тім великі срїбні або мосяжні бранзолети на ногах, перстенї на пальцях від рук і ніг, нашийник з білих та чорних мушель, в носї ковточок, в ухах якій десяток цвячків срїбних та ковточків, а в тій части уха, де наші европейскі панї носять усякі bouton-и і т. п., — рід гарно виробленої коробки, котра служить до переховку усяких амулетів та чарів любовних. І як же тут може устоятись вояцке серце Зулюса або Суданця?!
Я знаю Европейців, що не могли устояти ся тому впливови, та побрали собі товаришки чи то житя чи свого побуту в Африці из дївчат роду суагельского. Один місіонар нїмецкій pater Kreuter оженив ся церковно і цивільно из чорною та ходить поголоска, що се одинока особа, котру він під час свого кількарічного побуту навернув на христіяньску віру.
Якої-ж віри Суагелці?
На се питанє відповісти тяжко.
Муезин магомеданьскій безпечить, що неґри — магомедане. І справдї можна бачити, що неґри живучі в Санзибарї та в прибережних містах ходять до мощей та взивають Аллаха і Магомета. Тілько их магомеданьство — свого рода, суагельске.
Анґлійскі місіонари твердять, що всї их вихованці, вписані в метрику христіяньску, суть правовірними синами High Churrсh (православної церкви). Тілько знов і се правда, що коли брати на увагу духа віри, то нїяким робом не можна назвати тих місіонарских учеників, лепечучих без розуміня псальми, правовірними христіянами.
В осередку Африки, т. почавши дві до три милї від побережа, мають неґри свою віру, коли до сего слїпого толкованя зявищ природних та надприродних можна приложити имя віри. Усе, що неґр видить, а чого собі витолкувати не може, єсть для него gaya. Грім, дощ, хороба — усе для него gaya. Той gaya приносить він жертви в родї кокосових горїхів, бананів і т. і. Против злої gaya (слово gaya відповідає менче-більше рускому "чари") творить собі неґр нові "добрі чари", а ті фабрикує єму домородний жрець. І так нераз видко на улици неґрів обвішаних усякого рода амулетами та против-чарами. Усякі шрами, що вирїзують собі неґри на тїлї, мають також значінє чарівниче.
В відносинах до "мсунґу" — до білого чоловіка — неґр почуває свою низшість. Він уважає "мсунґу" і всї єго дїла та винаходи за чари gaya. Чим довше неґр пробуває в безпосереднім товаристві білого, тим більше чує він, яка пропасть дїлить єго від "мсунґу". Він стає ся боязким та недовірчивим. В осередку-ж Африки дивлять ся неґри на Европейця, як приміром в Европі споглядає нарід на слоня, або якого дикого звіра. Они позирають на него, критикують єго, та сміють ся з него.
— То — казав менї бувшій командант одної стації в осередку Африки, — було, що мене з початку мого побуту там найбільше лютило. Де я не пійду, що не роблю, — усюда за мною громада дїтей, та жінок, та мужчин. "А диви, він миєсь! а диви, він чешесь! а диви, він білий на цілім тїлї! — і так усюди, і в день і в ночи...
[Дѣло, 17.01.1890]
На селї.
З місточка Момбаза вибрало ся наше товариство в "глубину" Африки.
"Глубина" — ціль нашої подорожи — оселя Мбунґу не так дуже далеко, ледви два днї ходу від побережа, але наші африканьскі знакомі из Анґличан запевнили нас, що єї мешканці — то типи з середної Африки.
І так вибрало ся нас чоловіка 6 Европейців, a крім того 8 неґрів по части за провідників, а по части, щоби несли наші пакунки.
В сїй части Африки нема нїякої худоби до транспорту. Верблюди, конї та осли гинуть из браку води, якій наступає підчас посухи. А посуха треває тут три четвертини року. Усякій транспорт відбуваєсь тут через неґрів. Каравани из 100 до 200 чорних тягнуть під проводом Араба в глубину Африки та на відворот і кождий з них несе кромі ручниці ще 30 до 40 кільо на голові. Неґр — то в Африці матеріял найдешевшій та найбільше витревалий.
И так отерхавши наших чорних усяким добром та накинувши через плече "манліхера" за-для усякого припадку, рушили ми ранним ранком в дорогу.
Стежка вела гарним лїсом. Ми йшли гусаком. Галузисті манґо, подібні до наших каштанів, гнучкі та високі кокосові пальми, повні овочів, виносили свої горді голови по-над гущавину ліян і плющу та усяких корчовин, що робили лїс непроходимим, дївичим.
Сонце показало ся крізь гущавину.
Птахи пробудили ся, усякі пречудні: ясно-голубі як небо полудневе, жовті як сонце, червоні як полумя. Тут і там озвав ся крик малпи, що єї пробудив из сну шелест надходячих кроків, ту то там проскочила сполошена антільопа.
Се Африка? — Се чистий рай!
Та не довго тревала наша радость.
За чотири години ходу, лїс починаєсь рїднїти. Дерева стояли лише тут то там, але все ще було зелено. Рїчки не було видко, але треба було прокопати на пів метра глубоко — на місцях звістних та показних оку кождого негра — а воду можна було добути. Вода безпечно, не гірска, не жерельна та й не холодна, а все-таки можна нею жажду закропити.
Сонце піднеслось. Ми хоть як легко одягнені, ледви в одинокій білій бавовняній верстві, що складала ся з пантальонів, блюзи та з коркового капелюха на голові, а все-таки почали почувати жар сонїчний. Ноги стали вянути, а в чола піт аж лив ся...
Годиночку ще, а там знов лїсок, там припічнемо під пальмою!
При жарї сонїчнім видавалась нам та годиночка довгою довжезною...
О 11-тій годинї прибули ми до лїса. Се вже не попередна зелень, — тут лиш одна пальма зісохла відкликуєсь до своєї далекої сусїдки. Ми вишукали найбільше тїнисту. Тут розложили табор, покрїпились та переждали спеку.
О 4-ій з полудня рушили ми дальше.
Околиця сумна, одностайна. Трава випалена, дерева ні слїду. Оку нїде спочити.
Вечером дійшли ми до села Джімба, замешканого Ваніками. Тут переночували у о. Вандерляйна, баварского місіонаря, та забравши єго на другій день з собою, рушили до Мбунґу. До сеї оселї прибули ми по заходї сонця.
Село складає ся з яких сто хат, розложене над яром, де в глубинї, кажуть, пливе рїчка. Рїчки ми не бачили, уся висхла. Ціле село окружене валом чи там частоколом из терня та всякої корчовини.
Вже з далека почули ми крик та гамір, звук бубна та голоси людскі.
Що се таке? Важитись нам, чи нї?
От рїшали ми вислати неґра на роззвіди, а самі ждали подальше з сторожким оком та з напруженим курком.
Се Африка — думали ми. — Хто знає? Хоч місіонар безпечив нас, що в сих околицях усе марно, та все така неґрам і певно не залежить на души одного або другого "мсунґу"... і ми рїшили собі в духу, і що таки не будемо жалувати чорної шкіри, наколи-б прийшлось єї продїравити.
За якої пів години вертає наш посланець та розказує урадуваний, що се "храм" на селї. Мешканці оселї з племени Вакамґа мали давний спір з племенем Массаї. Йшло им о воду та о худобу. Вакамґи вирушали в поле з дуками та спісами і побили в битві Массаїв. Сегодня святкуєсь день побіди.
Ми пішли в село, давши наперед знати про се нїмецким місіонарам, що пробували в тій осели, патрам Гофманови та Заверліхови. Сі отці вийшли нам на стрїчу. Они були нам раді — бо ми були перші, "мсунґу", що их відвідали в их осели, а ми були раді им ще більше. То два любі та щирі люде. Нехай менї буде вільно на сїм місци зложити им щиро руске спаси Біг за их любезність, гостинність та щиро-сердечність, з якою они нас гостили підчас нашого побуту.
Перед хатою засїли ми до вечерї. Усякі паки та дошки служили нам намість крїсел та столів, а пальці за вилки. Але нїколи в житю не смакувала нам вечера так як тогди. Наш провіянт злучив ся з провіянтом місіонарів, при чім показало ся, що й пан-отці африканьскі розуміють ся на добрім трунку, бо з своєї пивниці видобули они не одну фляшку Chateau-Lafite та Реньского. Слово по слову, про значінє місій, про се та про те, і ми стали приятелями. Не дивно, в Африці всї "мсунґу" які би не були их політичні та національні пересвідченя, чують спільність своїх интересів і лучать ся разом посеред чорного моря неґрів. І вийшла в нашім товаристві така навіть кумедія, що один Анґличанин та нїмецкій місіонар не могли инакше між собою порозумітись, як на суагельскій мові. — Бесїдували між собою тим муриньским діялектом, хоч уже давно були знакомі і приятелї.
А на селї тимчасом крик та гамір.
Наші неґри, хоч як помучені дорогою та терхами, прилучились до святкованя. Бубен заревів. Чарка "тембо" — пальмовой горїлки — почала кружляти. Пійшли воєнні думи та піснї хрипливими голосами, а потім танець воєнний. Жінки та дїти прикучнувши на пяти зробили круг на майданї. Бубен та труби та роги озвались страшенно дикими голосами. Два вояки прикрашені воєнними признаками, струсевими перами та шкірами з малп, виступили против себе з короткими шаблями, радше ножами, та з щитами. Их скоки, их крики, их дикі замахи та ще дикша оборона — все те робило при блїдім світлї місяця та розложеної ватри вражінє демонічне. Потім пійшли по черзї борба спісами, та луками, та стрїлами. Чорні поети почали при звуці "нзе-нзе" виспівувати думи на похвалу вождови та на посміх Массаям. Опісля пійшли дальші піснї та крики. Жіноцтво вмішалося... Огонь пристрастей розпалахкотїв... Чарка кружляла все скорше та скорше... Закінчило ся все загальною орґією.
На другій день пійшли ми по селу.
— "Ямбу!" — "ямбу сана!" — "ямбу камалюлю!" (на здоровя! — на велике здоровя! — на здоровя як перла!) озвали ся привіти зі всїх сторін на зустріч місіонарови, що нам служив за провідника та товмача.
По-за терновим частоколом, що служив Вакамбам за вал та оборону против ворогів-Массаїв, стояли недалеко одна від одної стіжковаті хатчини. Хати не більші як копиця сїна у нас в горах, або як круглі курники на долах, та й таку саму мають форму. Всї ті салаші будовані з листя пальмового та з шувару. По серединї хати камінь, на котрім горить полумя, два три горшки, один або два кошики, постїль т. є. жменя соломи у кутї — от і увесь прилад в хатї. Кожда хатчина належить до жінки. Мужчини, живучи в многоженьстві, не потребують турбувати ся, де им приклонити голову.
Мужчини і жінки ходять наго, — тілько на велике свято або виходячи у місто задягають они род плахти на около бедер. Але без лука та затроєних стрїл не вийде мужчина нїколи по-за межі свого села. Місіонар Гофман показував нам шкіру з льва, котрого убив з лука стрїлою один из Вакамбів, коли одної ночи напав лев на село, щоби поживитись худобиною из бідної та худої череди Вакамбів. Неґр вцілив льва в саме око, лев побіг яких 100 до 200 кроків і упав неживий. Таку сильну отрую мають Вакамби в своїх стрїлах.
Хоч Вакамби ходять звичайно наго, то нагота их не робить враженя наготи. Они носять свою наготу так сміло та sans gene, як би були одягнені в шовки та адамашки і сама вже их окзамітна чорна шкіра робить на Европейця вражінє одежі.
Проживши у місіонарів ще цілий день та винищивши на добре их курник та пивницю, удались ми з вечера на спочинок, бо перед нами стояла велика дорога і ми постановили були ранним холодом вирушити з поворотом.
По півночи пробудив нас из сну дикій звук рогів та сковіт псів. Що се? Хтось крикнув:
— Се Массаї напали на село!
Усї зірвали ся з постелї та з просоня хватнули за манліґери.
Тілько ж алярм показав ся непотрїбним. Се була передня сторожа из каравани Американця Chandler-a, котрий не знаючи, де подїти свою хандру та величезні гроші, пійшов у глуб Африки стрїляти льви, тиґри та слонї.
Незадовго прибув сам Mr. Чендлер. Ми прилучились до него і рушали з поворотом до Момбази.
[Дѣло, 20.01.1890]
Невільництво та будучність Африки.
Хто не читав "Хати дядька Томи", того пречудного твору панї Бічер-Стоу (Вееcher-Stowe), в котрім так живо представлена незавидна доля та житє-бутє невільників в плянтажах американьских? Чия душа не обурилась на той негідний спосіб яким тратовано истоту людску?
Кому знов в новійших часів не звістна аґітація кардинала Лявіжері (Lavigerie) против невільництва? Єго горяче слово зворушило уми та серця в Европі та Америці. Папа видав енцікліку против невільництва. Цивілізовані держави, а на их чолї Анґличане та Нїмці, виконують в практиці той принцип, спиняючи торговлю невільниками на побережу африканьскім. Що сі обі держави не роблять сего з чистої гуманности, як то голосить ся в ґазетах нїмецких та анґлійских, але в добре понятім своїм интересї, именно, щоби знищити силу Арабів та обернути в дальшій будучности робучу силу неґрів в свою користь, — се рїч друга.
В Африці під панованєм арабским не доходило невільництво нїколи до тої жостокости, якою оно проявило ся в Америці в руках Европейців. В тім взглядї перевисшили европейско-американьскі ученики своїх арабских учителїв. В Африці не має навіть то слово "невільник" в собі щось погірдливого. При стрїчи з своїм зверхником або навіть приятелем називає себе Араб в цвітистій орієнтальній бесїдї — "невільником".
Невільництво — се одинокі в Африці відносини між хлїбодавцем а робітником. Оно найлїпше дасть ся порівнати з нашою панщиною.
Правда, що при транспортї невільників дїють ся жостокости. Але-ж невільни ки — то звичайно полоненики воєнні. Чорні королики мають між собою вічні крамоли та межиусобиці. Що з полонениками не обходять ся ласкаво, на се найшло би ся богато примірів з воєн та окупацій европейских, навіть из послїдних лїт.
Воєнних полонеників продають аґентам, а аґенти арабским хлїборобам. Араби стережуть своїх невільників — се-ж их инвентар, их добро — і карають строго всякі утечі та перебіги. Але хто не пригадає собі тут тих паньских суплік до уряду перед 1848-им рокои в Австрії а перед 1860-ими роками в Россії та на Українї про побіг такого-то мужика Ивана та про покаранє єго? Негри — инча раса від Арабів і безперечно низша раса, — а ми-ж всї Европейці приналежні до одної і тої самої кавкаскої раси! А помимо того кілько то слїз пролилось в сальонах европейских Арабів, коли многонадїйні сини та идеальні панночки читали уступи из "Хати дядька Томи"?
У тутешних Арабів уважає ся за нечесть, коли від кого утїкають невільники. Се безперечно, що у панів арабских живуть невільники лїпше, та головно безпечнїйше, як у своїй земли рідній, при пануючім в осередку Африки кочовництві, при вічних війнах та елементарних невзгодинах і се безпечно, що небогато — може й нї один из неґрів, що живуть тепер невільниками в Санзибарї та головнїйших містах континенту, не захотїли би вертати в свою вітчину. Нї разу не бачив я нелюдского обходу з неґрами — і о тім запевнювали мене всї Европейці живучі довшій час в Африці, що Араби в обходї з неґрами справедливі і навіть гуманні.
Раз одинокій лучилось менї видїти, як надзорець-мандатор знущав ся над невільницею, що несла вугля из маґазину до прибережної лодки. А се була невільниця анґлійскої фірми Smith, Mackenzy et С°. Як то? Анґличане держать невільників? Сохрани Боже! — відповість Mr. Smith. Ce тілько ще Араби держать невільників... Shocking! Але що сей Араб тілько піднаймлений за дешеві гроші, щоби дав своє имя, — того не треба усїм знати. Таким робом і туманність сита, і честь Альбіону ціла...
Чого-ж хотять Европейці, заповівши війну против невільництва? Хотять того, чого хотять усї сильнїйші, та проворнїйші, та безвзгляднїйші раси, — панованя! Замість тїлесних крепаків они заведуть поки-що невольників капіталістичного устрою, хоч і се ще не виключено, що вигнавши Арабів, они оставлять status quo ante. Се залежать від того, як буде треба, та як користнїйше. Безпечно, що тут дїє ся несправедливість і Арабам і неґрам — але-ж де в світї та справедливість?
В борбі о истнованє панує лиш один закон — жостокій — закон сили. Молот та наковало — се девіза в борбі одиниць та в борбі рас і народів. Пустїть сегодне на верх утисненого — він нїчим не буде лїпшій від свого попередного пана. Нещастє того, хто слабшій. Нехай уміє статись "молотом"! Нарїканє на несправедливість пусте та смішне.
Безпечно, що після гуманности стала ся несправедливість червоно-шкірим в Америці. Безпечно і те, що велика несправедливість дїялась Папуасам в Австралії, коли зайшовши туда кольоністи стрїляли их, як диких звірів, та по их трупах закладали цвітучі ферми та міста. Безпечно і те, що дїєсь велика несправедливість Чукчам, Черемисам, Вотякам в Сибири. Але их в тім вина, що они уродились низшою расою. Можна плакати, можна нарїкати на потоптані права людскости, — всї сі лементи, хоч як гарно они звучать, не мають в щоденнім житю найменчої вартости, хиба що служать гуманною вивіскою, під котрою проворнїйше довершуєсь екстермінаційна борба. Хто не уміє використати безвзглядно ситуації та стати паном на своїй земли — того розторощить колесо незмінного закона і зітре з землї.
Тепер прийшла черга на неґрів в Африці.
Що стане ся з тою расою — безжурною, веселою дитинячою по складови свого ума, що осталась тепер в XIX столїтю на так низькім ступени культури? Чи вивищить ся она так як тубольці в Америці та Австралії, чи може, підвісшись на висшій ступінь, она з своєї сторони дасть причинок до загального поступу?
Що раса европейска з своєї сторони нїчого не залишить, щоби ту расу зробити собі підданою і нешкідливою для свого панованя, — се рїч ясна. Поки-що заведено горїлку — то средство, що віддало такі добрі услуги в борбі з червоно-шкірими в Америці. Heґpи запивають ся і тратять через те давну свою силу фізичну та духову енерґію.
Що неґрів в Африці можна і цілковито винищити — то показали Боери (т. є. мужики) в своїй Трансвальскій та Ораньскій републиці. Они виперли Бечуанів геть по-за границі своєї держави і заложили там гарні хлїборобскі мужицкі осади.
Поки що рїч стоїть тепер так:
Клімат всхідно-африканьскій не дозволяє ще до тепер постійного поселеня Европейців. Европейці хорують на пропасницю, червінку, тиф. Неґри, заакліматизовані, не підпадають так небезпечно тим хоробам. Робучі руки потрїбні Европейцям, отже Европейці будуть старатись удержати силу неґрів. З управою землї, з висушенєм багон і т. д. — може все змінити ся. І що тогдї, коли неґр покаже ся злишним, "мсунґу" не пожалує єгo, і тогди почнесь нищенє поголовне, — про се нїчого й говорити.
Сила по сторонї Европейців. Macht geht vor Recht — мовить Бісмарк, а перед ним ще старий рабін Спіноца сказав: Unusguisque tantum juris habet, quantum potentas valet. (Tract. polit. Cap. 2. §. 8.)
[Дѣло, 22.01.1890]
22.01.1890