ДО ДЖЕРЕЛ ФРАНКОВОГО „ПОХОРОНУ"
В архіві Франка збереглися три прозові уривки-початки прозового оброблення теми, відомої з поеми «Похорон», надрукованої вперше в збірці «Поеми» з 1899 р. Згадані уривки означую літерами А, Б, В. Всі три тексти друкуються мовою оригіналів теперішнім правописом.
При читанні всіх трьох текстів відразу впадає в очі, що текст А з них найдавніший. Тут автор сам уладжує бенкет для своєї, як висловлюється, «нової кумпанії», при чому підкреслює займенник «мій» при «пир» і прикметник «нової» при «кумпанії», як і далі, говорячи про «нових товаришів», слово «нових». Щодо числа учасників бенкету на підставі тексту можна говорити тільки про десятки людей. На бенкеті наступила «тота хвиля, що буває верхом і вінцем усякої дружньої забави, а без котрої й забава не забава, а якась панщина». Один з найкращих нових товаришів підносить у тості оклик, щоб жила свобода, а пропадав аскетизм, тобто щоб жила «свобода від усього, що в’яже чоловіка», а пропадали всякі принципи, послідовність і моральні пута, а це промовець називає аскетизмом. Першим здобутком на шляху до повної перемоги учасників є господар, що приймає їх і гостить. Знаменні слова, які говорить господар про себе, а саме: «Цілий сей вечір мені було так легко, так весело після важких чорних днів, тижнів, місяців, прожитих мною. Я знав, що на нинішній забаві не обійдеться без дружніх маніфестацій на мою честь яко новонаверненого, неофіта, і що й мені самому прийдеться чимось крім вина «обілляти» своє неофітство. Та мене все те не страшило, не смутило. Я порвав усі нитки, що в’язали мене з минулим, спалив кораблі, потоптав те, чому вперед поклонявся, а поклонився тому, на що вперед плював». (Бенкет мав стати припечатанням згаданої зміни в господаря. Коли він жартома назвав себе мізерним здобутком, учасники зажадали доказу, що він свідомо свобідний, свідомо безпрограмовий, що він щиро навернувся на їх опортунізм, поступив під прапор їх абсолютної свободи. На жаль, текст А вривається на запитанні господаря, якого доказу потрібно учасникам, й на заяві готовості господаря дати такий доказ.
Цілком інший бенкет малюють тексти Б і В. Що текст Б старший від тексту В, доводить уже кількість учасників бенкету — 300, коли на початку тексту В їх — 500. Учасники бенкету в тексті Б «сама еліта, сама сметанка, сама ієрархія суспільна». Якщо стеля завалилася б і придушила учасників, «триста найзнаменитших родин в краю було б осиротіло, триста найвищих урядових і гонорових посад було б спорожнених, порвалось би чимало ниток у високій політиці і по дворах бодай трьох європейських монархів відчуто би страту». Очевидно, мова тут про польську аристократію і з її впливами при дворах австрійського, російського й німецького імператорів. Між представниками польської аристократії сидить і автор, «плебей і пролетарій», «чоловік без роду, без високого становища, без широких протекцій. Щобільше, саме для автора зібрались на бенкет «всі оті сильні і могучі сього світа, оті горді, спокійні, величні в своїй рівнодушності». Вони «не перестали тремтіти» й у глибині своєї душі чують, що «їх панування висіло на волоску» й «не будь мене, — писав про себе автор, — не будь моєї помочі, мого плебейського впливу і моєї енергії, хто знає, що було би в ними сьогодні!».
Докладніше оповів Франко про бенкет у тексті В, де й наведене ймення провідника бенкету, тобто князь Адам, правдоподібно, князь Адам Сапега, голова польського крайового виборчого комітету для всієї Галичини.
II
Дальші сліди прозового оброблення теми не знайшлися. Її обробив Франко в поемі «Похорон», відчитаній, «на весні 1898 р.» на літературних сходинах у Львові. Ряд таких літературних сходин улаштувала редакція «Літературно-Наукового Вістника». На котрих саме сходинах відчитав Франко свою поему «Похорон», не знати. В № 46 з 11 березня оповіщало «Діло» найближчі літературні сходини на 12 березня й зазначувало, що на попередніх сходинах між іншим «д-р Фраінко читав свою нову поему». З новинки 34 № «Діла» з 25 лютого виходить, що попередні сходини були 26 лютого, а ще перед тим уладжено подібні сходини вже двічі. У своїх згадках про Франка пригадав Михайло Мочульський, що «на отсих сходинах і Франко читав свою «Поему про білу сорочку» і брав дуже живу участь в обміні гадок на літературні теми». Таким чином нема даних ствердити, котру саме з двох своїх поем відчитав Франко на літературних сходинах 26 лютого 1898 р. Але в усякому разі коло того часу вона була готова.*
В поемі Франка «Похорон» повстанці почали завзятий бій на життя і смерть проти кривдників. Однак, в рішучій хвилині провідникові аристократії вдалося перетягти провідника плебеїв на свій бік і таким чином здобути перемогу. З приводу перемоги відбувається бенкет, а на ньому сиплються промови, між ними й старого рубаки-генерала, який піддав думку призначити нагороду Миронові за те, що в останній хвилині пристав до них, видав сили та плани противників, словом, за те, що
на трупах тих, та вчора звав братами,
плебей здвигнув тріумф аристокрації.
Склавши подяку Миронові за роль спасителя, висловив генерал своє ставлення до нього от якими словами:
Ви демократ, плебей і, консеквентно,
робили те, що мусили, мій друже.
Ви підняли на нас народ розжертий, —
як ворога я поважав вас дуже.
Як зрадили свою ви рідну справу,
як перейшли до тих, що хоч приймають
услугу вашу, але вам чужії,
і рівним вас ніколи не признають, —
тоді для мене вмерли ви, мій пане,
сплили мов гук нестрійного акорду;
ми визискали вас, та нині маєм
для вас лишень обридженнє й погорду.
Уважаючи Мирона «ворогом, зрадником і простаком», він кинув із усієї сили пугар об підлогу.
У відповідь на тост генерала «зрадник Мирон» протестує проти того, немов він був плебеєм, навпаки, він зроду був ворогом плебейства й бажав знівечити його в самій основі. Правда, він підняв селянський бунт і близька вже була його перемога, та він пізнав, що це була б «побіда мас, брутальних сил, плебейства і нетями», що при такій перемозі він не сповнить своєї місії, а тільки ворога посадить на троні. Він
бачив, як ті лицарі завзяті,
що йшли в вогонь, що бились як орли,
в душі своїй були і темні й підлі,
такі ж раби, як уперед були.
Він побачив, що для повної перемоги
якоїсь іскри треба,
щоб душі їх розжеврить, запалить,
щоб вуголь їх в алмаз перетопився.
Тому він
зломив той знаряд непридалий,
спокусу дешевих побід відверг,
бо краща від плебейської побіди
для них була геройська смерть тепер.
«Зрадник Мирон» не погубив народної справи, бо фізичних сил мав народ безліч, «лиш ідеалу брак, високих змагань, віри», і це він дав йому. Усі, що погинули в останній січі, були б у спокійному часі рабами, волами, що весь свій вік працювали б на свого противника, а
тепер вони погибли як герої
і мученицький приняли вінець,
їх смеїрть — життє розбудить у народі.
Се початок борні, а не кінець.
Тепер народ з них має жертви взір
і ненастанний до посвят підпал;
їх смерть будущі роди переродить,
вщепить безсмертну силу — ідеал.
Грізне ставлення учасників бенкету до Мирона за те, що назвав їх перемогу гнилою, а їх самих перфумованими плебеями в фраку, паразитами з водянистим мізком і хитрощами гадюки, веліло Миронові тікати з бенкету. Вибігши на вулицю, він прилучився до похоронного походу й тут дізнався, що це ховають Мирона. Промовець над могилою підніс, що це ховають товариша в боротьбі за волю, войовника-провідника, сіяча кращої долі й будівничого, що ставив великий храм будучини. Умер нагло у саму північ, як ізжатий гострим серпом сніп, від рук зрадника,
і не кинжалом вбитий, не мечем,
а словом, що пихою злою диха.
Він захищав войовників, коли злі бурі били, його розум показував їм шлях у тьмі, а його приклад додавав їм сили у праці. При останньому прощанні цілують усі труп. Та коли до небіжчика підходить живий Мирон, у трупа з очей і уст тече кров. Зібраний народ признає його убійником і його живого кидають із трупом у могилу так, щоб убитий лежав на убійникові.
В епілозі признається поет, що його поему зродили важкі питання:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
наш люд, чи мов каліка та безнога
він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?
Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на власній ниві —
стид, але не стид у наймах у чужого?
І чом один на рідній ниві вид:
безладдя, зависть і лиха пустая
і служба ворогу, що з нас же й кпить?
Свій епілог закінчив поет, запевненням, що крім власних важких дум,
крім болю серця й сумніву й розпуки
усе в нім байка, рої мрій палких.
Отже битви, перемоги й люті муки, і кров і блиск, що тьмив очі автора, «і речі ті і духи ті і дуки — усе те — чари місячної ночі».
Уже з дописки Франка до його перекладу Пушкінового «Кам’яного гостя»відомо, що в своєму «Похороні» покористувався він основною темою дон Хуанової легенди, як духи померлих справляють похорон живій людині. Цю основну тему взяв Франко з легенди про дон Хуана де Марана. В оповіданні Проспера Меріме «Душі чистилища» (Les ames di pirgatoire) дон Хуан де Марана на годину перед запланованим викраданням черниці Тереси чує понуру й урочисту музику в ухах. Розпізнає спів, приписаний церквою при врочистості похорону. Незабаром з поперечної вулиці надходить похорон і наближається до нього. Попереду йдуть два довгі ряди покутників із запаленими свічками, далі прикриту чорним оксамитом труну несе кілька людей, убраних по-старосвітському, з білими бородами та шпагами при боці, а замикають похід два ряди покутників у жалобі, як ченці, із свічками, Похорон посувається поволі й поважно. Не чути відгомону кроків на тротуарі. Велике число покутників і величність похорону викликають цікавість у дон Хуана. Коли процесія почала входити до сусіднього костьолу, дон Хуан придержує за рукав одну з постатей, що несли свічки, й питається ввічливо, кого саме ховають. Дістає відповідь, що ховають брата, дон Хуана де Марана. Волосся стає йому дубом, але через хвилину він заспокоївся; думаючи, що перечув або що сталася помилка, входить з похороном до костьолу і під час похоронної відправи запитує іншу постать, кого ховають. Знову діставши ту саму відповідь як і, за першим разом він починає втрачати відвагу. Тепер він питає попа, за кого моляться зібрані й хто вони: дістає відповідь, що це душі чистилища моляться за душу дон Хуана де Марана, бо вона знаходиться в стані смертного гріха. В тій хвилині вибиває на вежі година на яку було призначено викрадення Тереси. Голос із темного кутка костьолу кричить, що надійшла пора, й питається, чи дон Хуан їхній. У тій самій хвилині підіймається споза нього величезний вуж що немов готується кинути його в труну. Переляканий дон Хуан із криком падає непритомний на тротуар і в такому стані знаходять його гвардисти.
Нема покищо даних ствердити з повного певністю що Франко знав новелу Меріме «Душі чистилища», але є доказ, що він цікавився ним. Між книгами, які подарував Франко ще за свого життя до Бібліотеки Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, знайшлось і ляйпцігське видання вибору новел Меріме у перекладі Адольфа Лявна. Тому з усякою правдоподібністю можна припускати, що Франкові була відома новела Меріме, хоч би з третього тому дванадцятитомного штутгартського видання І. Шайбле «Das Kloster», що вже в початках Бібліотеки Наукового Товариства ім. Шевченка знайшлося в ній, може й наслідком заінтересування Франка тим виданням. А втім, Франко читав по-французському й перекладав з фрунцузської мови.
Як цікавила Франка «стара середньовікова легенда про грішника, що бачить у сні свій власний похорон», видно з того, що він, обговорюючи новелу Конрада Фердінанда Маєра «Постріл з амвона» (Der Schuss von der Kanzel), наводить у перекладі оповідання генерала Вертміллера про свій нічний сон. У ньому згадана легенда «обернена з іншого боку і вжита як ілюстрація того морального роздвоєння, що було трагічним моментом у житті Єнача», двійника якого саме побачив у сні генерал Вертміллер.*
В загальних словах заговорив сам Франко про джерело своєї поеми «Похорон» у короткій передмові до неї в таких словах: «Легенда про великого грішника, що навертається на праведний шлях візією свого власного похорону, стрічається часто в життях святих та пришпилилася в Еспанії до оповідань про грішне життя дон Хуана де Теноріо. Може закинуть мені, що я позбавив цю легенду аскетично-релігійних мотивів і переніс її на чисто світський грунт, — але й се в значній мірі зроблено вже в оповіданню про дон Хуана. На сій старій основі я спробував виткати нові взірці. Наш час великих класових і національних антагонізмів має значно відмінне поняття про великого грішника ніж час Філіпа II і Торквемади. В тім однім пункті я позволив собі троха змодернізувати стару легенду, лишаючи зрештою її основу незмінену з усіма її алегоріями і симболами». А в передмові до всієї збірки «Поеми», пояснюючи пайку своєї власної праці в поодиноких творах, які ввійшли до збірки, Франко зазначив, що «дещо більше» своєї праці ніж в інших поемах збірки дав саме в «Похороні». З приводу слів Франка про джерело його поеми треба хіба сказати, що стала ним не легенда про дон Хуана де Теноріо, а значно відмінна від неї легенда про дон Хуана де Марана. Поза основною трансформацією й модернізацією легенди про дон Хуана де Марана в «Похороні» Франка відбилось тут іще дещо з мотивів світової літератури, напр., з очей і уст трупа починає текти кров при наближенні Мирона, як у Шекспіровому «Ричарді III» при його вході виступає кров із ран Генріха VI, але ціль моєї замітки використати для поеми «Похорон» ті натяки, які дав Франко в своїх трьох рукописних прозових уривках «Похорону».
Не може бути двох думок, що одна й та сама тема лягла в основу прозових уривків і закінченої поеми «Похорон».
Всі згадані твори є поетичним відгуком переживань Франка з приводу подій середини 90 pp. XIX ст., особливо 1897 р., в українському житті.
_______________________
* Цьому означенню часу написання «Похорону» може хтось протиставити дату, яку подав сам Франко в додатну до перекладу «Кам’яного гостя» Пушкіна, писаному 25 квітня 1914 р. Тут він писав ось що: «Основною темою Дон Жуанової легенди (духи померших хоронять живого чоловіка) я покористувався в своїй поемі «Похорон», написаній р. 1899». Очевидно, Франко поставив дату видання «Поем», щобільше, будучи хворим, приписував «Похоронові» пророцьке значення, пишучи: «Ся моя поема має остілько пророцьке значення в мойому життю, що мені самому трапилося щось подібне в Ліпіку в Хорватії при кінці цвітвя 1908 р.» (Ал. С. Пушкін. Драматичні твори в перекладі, з передмовою та поясненнями д-ра Івана Франка. Львів, 1917.)
* Зараз по виході «Поем» Франка вказували на інше джерело «Похорону». Чернівецька «Буковина» в 51, № з 12 травня 1899 р. знайшла «найбільше оригінального з п’ятьох «Поем» у «Похороні», бо «зміст тут зовсім сучасний і близький нам», та відкривала, що «написана ця поема під впливом польських поем Жигмонта Красінського «Нєбєска комедія» і «Нєдоконьчони поемат», хоч може сам автор не. відчував свідомо того впливу. «Однак, такі паралелі, як та, що Орціо бачить убійника батька в підземних льохах у першій поемі, або сон у «Нєдоконьчоним поемаці» — дуже далекі від подібних мотивів у «Похороні» Франка.
[M.Возняк «До джерел Франкового „Похорону"» (Радянська література, 1941, № 3, с.209–220.)]
23.11.1941