Врадіївка: тріумф індивідуалізму

Врадіївчани приписують своєму селищу стародавню історію. Одні хваляться Врадієм (хоч ніхто достеменно не знає, хто це такий), інші — волелюбністю пращурів, які 1919 року створили хліборобську республіку, а хтось — тим, що селище заснували злодії і тому, мовляв, люди тут злодійкуваті донині. Що більше людей, то більше історій. Неоднорідну історичну пам'ять тутешніх мешканців можна було б пояснити багатою фантазію та достатком вільного часу, якби в них не було спільного мораліте — люди хочуть показати, що Революція гідності в Україні почалася саме з Врадіївки, місця давніх волелюбних традицій.

 

 

За останні два роки вибори 26 жовтня — це треті парламентські вибори у селищі. Аґітація стала частиною щоденного життя, додатковим заробітком, а для багатьох — причиною різних бід і наклепів. Не дивно, що люди не виявили великого ентузіазму, виборчі дільниці світили пусткою протягом усього дня і, відповідно, загальна явка ледь перевищила 40%.

 

Врадіївці нарікають, що від часів славнозвісного бунту в селищі нічого не змінилося. Бодай якесь нове пробудження громадського життя почалося щойно після Майдану. Три різні групи людей створили в селищі три «Народні ради» (громадські об'єднання, що пропонують свої проекти розвитку громади).

 

Перша (місцеві активісти) хоче перепровадити люстрацію міліції та суддів, не приховуючи, що воліла би впливати на призначення державних чиновників на місцях.

 

Друга (місцеві підприємці) прагне захиститися від першої і не втратити те, що вже має, а якщо вдасться — також впливати на місцеву владу. Її представники пишаються, що декілька разів патрулювали вулиці, добилися заборони влаштовувати дискотеку в центральному парку в дні державного трауру і продавати алкоголь неповнолітнім. Наголошують, що лише вони мають право називати себе «Народною радою»: «Маємо статут, установчі документи, а дві інші — це збіговисько місцевих пройдисвітів». Віктор Гавришов, колишній міліціянт, який тепер допомагає дружині утримувати магазин, чесно зізнається, що на збори цієї ради практично не ходить, бо не бачить в тому сенсу.

 

Голова селищної ради Микола Москаленко розповів, що є ще й третя «Народна рада». Місцевий підприємець, власник тієї самої дискотеки, вирішив стати опозицією до місцевої влади і створив свою «раду».

 

Народних рад багато не буває

 

Спостерігати за конфліктом між «народними радами» було б, мабуть, веселіше, якби вони сперечалися про те, звідки взяти гроші на ремонт доріг, нові робочі місця чи допомогу малим фермерам. Анатолій Бурлака — колишній «рухівець», один з небагатьох громадських активістів селища, організатор мітинґів під відділком міліції в липні 2013 року, ініціатор створення першої «Народної ради» — сьогодні фактичний керівник виборчого штабу Аркадія Корнацького. Сподівається, що в разі перемоги Корнацького зможе здійснити люстрацію місцевої міліції та чиновників. А свого друга Валерія Цибульського — висунути на голову районної державної адміністрації.

 

Колишній «рухівець» Анатолій Бурлака

 

Юрій Ханаґян — місцевий орендар землі, великий бізнесмен, один із організаторів іншої «Народної ради», — розповідає, що в жодному разі не буде співпрацювати з Валерієм Цибульським. «Якщо його призначать на цю посаду, то я еміґрую з України і призупиню фінансування всіх проектів. Без нас, крупних бізнесменів, голова нічого не зможе зробити», — ще раз підкреслює свою вагу в районі Юрій Ханаґян. Він також проти люстрації міліції. На його думку, у відділку працюють молоді люди, які не мають стосунку до трагічних подій літа 2013 року.

 

«Вся біда в тому, що ніхто з них не представляє народ, — розповідає жінка, яка про себе сказала лише те, що вона бухгалтер. — Прості врадіївці не підуть за жодним — ні тим, який нічого не доробився, а лише постійно людей підбурює, ні тим, який роками не виплачує людям гроші за користування паями». Наче для того, щоби проілюструвати глибину конфлікту, що є між різними групами людей, врадіївські бізнесмени або навіть прості люди, які «чогось досягли», називають своїх земляків безпорадними та неосвіченими. А ті їх, своєю чергою, — «олігархами», «наркоманами», «кулаками» тощо. Люди не довіряють одні одним, кажуть, що не підтримують жодну раду, але і не пропонують альтернативу, не висувають достойних людей, які захищали би їхні інтереси. 

 

«Протоколи врадіївських мудреців»

 

Після народного бунту в липні 2013 року МВС звільнило весь керівний склад Врадіївського районного відділку. Приблизно 20 із 60 працівників. Чи щось змінилося в місті? Дехто каже, що вже не боїться міліціянтів, що нема серед них тієї вседозволеності, яка була раніше. Продавці з алкогольних крамниць засвідчують, що міліціянти більше не купують горілку в робочий час, не напиваються. Але чи змінилася сама міліція?

 

Знаменитий відділок міліції

 

Принаймні ті, з якими вдалося поспілкуватися, переконані, що зґвалтування та побиття Ірини Крашкової — це фальсифікація, не було ніякого зґвалтування, Євген Дрижак не міг покинути територію відділку. Молодий майор, якого дивом не зачепила хвиля звільнень, каже, що їх використали у великій політичній грі. Теорію змови щодо міліції підтримують не лише чинні, а й відставні офіцери. Кивають на Київ і розповідають, що це все політична гра, розіграна кимось (можна припустити, що Корнацьким) задля того, щоб заробити перед перевиборами додаткові голоси.

 

Віктор Гавришов, відставний офіцер Врадіївського райвідділку, не виправдовує Дрижака. Вірить, що все відбулося так, як з'ясувало розслідування, але просить зрозуміти інших міліціянтів і не проводити кардинальної люстрації. «Хлопці молоді, не мали стосунку ні до великої корупції, ні до серйозних злочинів, залишилися заручниками системи: їм спускають план розкриття злочинів, привчають до обов'язкових хабарів, відповідно і народжуються зловживання», — підкреслює пан Гавришов.

 

Люди, які мали нагоду спілкуватися з українськими міліціянтами, знають, що фантазія в них активна, історію вони можуть повернути так, як їм потрібно. Дивує те, як самі селяни пояснюють причини тих подій. Складається враження, що якби  зґвалтування, побиття та цинічне слідство було би першим, а не третім, як кажуть люди, то ніякого бунту не було б. Людей розлютив не так злочин, як цинічність Євгена Держака. Це не врадіївська особливість, але людям легше раз на декілька років зробити революцію, ніж систематично та щоденно вимагати розкриття злочинів.

 

Врадіївське літочислення

 

Базарний день у Врадіївці — неділя. Церков тут небагато, люди до них не завертають, тож, як розповідає продавець борошна Микола, своє літочислення бунтівне селище спокійно може починати не від Різдва Христового, а просто від розпаду колгоспу й отримання паїв на землю. Адже земля стоїть на перетині більшості інтересів (зокрема, виборчих) у Врадіїївці. Про землю мріють, на неї покладають великі сподівання, одні її хочуть дешево купити, інші — дорого продати, а ті, хто має її вдосталь, хочуть мати ще більше. При тому важко знайти людей, готових працювати  на землі.

 

На недільну службу Божу до греко-католицької церкви у Врадіївці приходить четверо парафіян

 

Щоб зрозуміти підводні течії, конфлікти між різними групами людей у Врадіївці, треба почати з несправедливого, як розповідають місцеві мешканці, розпаювання землі.

 

У 1996 році між усіма працівниками колгоспу «Україна» поділили орні землі (7500 гектарів  на 1900 осіб). За підрахунками вийшло, що кожен пай — це 3,8 гектари. Від початку 2000-х, коли люди почали отримувати кадастрові акти, з'ясувалося, що в них є лише 2,5 гектари. Куди поділася земля?

 

Кожна сторона має свою версію. Селяни не приховують, що їхньою землею керівництво колгоспу поділилося з районною владою (суддями, прокурорами, міліцією), а також заїжджими київськими чиновниками. Орендарі мають свою версію: не всю землю колгоспу можна було ділити — є великий сад, пасовища, ділянки, які не можна орати, відповідно їх не треба було зараховувати до орних земель. Проте для людей, які працювали в колгоспі, знали господарство, орали, сіяли та збирали врожай, така версія не подібна на правду. Дві з половиною тисячі гектарів садів, пасовищ і недоораних кутів не помітити важко. Тим більше, що підозру в селян викликає і те, що  пасовища, які мали би бути в громадському користуванні, за рік–два розорали, і невідомі понад десять років сіють там пшеницю.

 

Дід Іван. Ненавидить комуністів і пишається тим, що колись був «членом сільсовєту»

 

Разом з розпаюванням землі в селищі виник поділ на багатих і бідних: тих, хто має гроші, і тих, хто отримує зерно з паю; тих, хто має владу, зв'язки, знання, що робити з землею, щоб отримувати прибуток, і тих, кому умовні 3,8 чи 2,5 гектари землі не потрібні.

 

Місцевий фермер В'ячеслав Карнаван каже, що у 2000-х у селище прийшли перші великі гроші. Керівники колгоспів, прокурори, судді (тобто люди, які контролювали землю, і люди, які знали лазівки в законодавстві) скооперувалися і почали отримувати перші надприбутки. Земля — пасив, на який протягом десятиліть ніхто не звертав увагу, не знав її справжньої вартості, почала приносити реальні гроші. У районі, де не залишилося промисловості, земля стала єдиним джерелом прибутку.

 

Підприємець В'ячеслав

 

На думку фермера, головні проблеми врадіївців — це бідність, постійне безгрошів'я, неосвіченість і страх перед чиновниками та судами. Коли люди захотіли самостійно оформити свої паї, для них це виявилося задорого. Тож від 2006 року приватизацію здійснюють самі орендарі: привозять землемірів, укладають кадастрові плани, а плату за ці послуги долучають до орендної плати за землю. Незнання законів, високі адвокатські гонорари, корупція суддів, неформальні зв'язки колишніх колгоспних бонз з міліцією, острах до чиновників, суддів і прокурорів дали свій результат — люди у Врадіївці повернули собі менше 5% землі. Решта пішла в оренду на 10, 20, 25 (а подекуди й на всі 49) років новим фермерським господарствам.

 

Досвід дрібного фермера В'ячеслава Корнована доводить, що об'єднавши батьківський пай зі своїм (не більше 8 гектарів), одна сім'я може заробити достатньо, щоб збудувати хату, виростити й вивчити дітей, а часом навіть купити машину чи комбайн.

 

Люди Врадіївки

 

Клавдія Василівна — ветеран радянської торгівлі. Мала тодішня зарплатня (120 карбованців) і, відповідно, мала пенсія не заважають їй мріяти про повернення Радянського Союзу. Пояснення просте: був спокій, сякі-такі гроші, й усі мали роботу. Не зрозуміло, в межах якого дискурсу, але щодо декого вона вживає слово «кулак», а всіх, хто їй не до вподоби, називає «наркоманами» й «алкоголіками». Людей, подібних до Клавдії Василівни, у Врадіївці чимало. Вони вже давно не голосують за комуністів («бо то не ті комуністи»), але тяжіють до влади і мажоритарників з великими грошима. Продавчині в крамницях жартують, що на виборах не треба читати партійних програм — досить прийти на дільницю і подивитися, хто яку партію репрезентує: стане зрозуміло, за кого голосувати не можна.

 

Демонтувати Леніна відмовляється селищний голова

 

Такі люди не ходили в липні 2013 року до відділку міліції, бо це не їхня справа, але захищають Ірину Крашкову. Страшний злочин править для них за підтвердження, що Україна не має майбутнього: «За Союзу було 16 міліціонерів, а зараз 60, а порядку колись було більше». Вони не підтримують Майдан, жаліють хлопців, які воюють, але коли це зачіпає їхні інтереси, кажуть: «Ми вас туди не відправляли, чому маємо давати гроші?». Вважають, що в Києві відбувся переворот, Майдан винен у тому, що в Донецьку зараз війна. І найголовніше — земля, головне багатство Врадіївки, їм не потрібна, їх задовольняють 2,5 тисячі гривень у рік за 2,5 гектари.

 

 

Валя — молода жвава жінка, яка продає гарячий чай на місцевому ринку. А ще пече торти, може робити манікюр, відгодовує на продаж птицю, любить чоловіка і сумує за дочкою. Народилась у Вінницькій області, разом із чоловіком працювала в Первомайську, а коли тамтешній завод «Фрегат» закрили, повернулися у Врадіївку. На її подвір'ї висить великий шовковий український прапор. Валя хвалиться, що не хотіла купувати дешевий китайський, а цей їй аж зі Львова передали. Через те, що вона немісцева, намагається у всьому відрізнятися від тутешніх, навіть у політичному виборі: разом із чоловіком голосують раз за «Свободу», раз за «Правий сектор». Не має землі, не має зарплатні, не має упередження до України. Звикла сама працювати на себе. Валентина зізнається, що не має в селі конкуренції, ніхто не робить тортів. Але щоб розширювати виробництво, треба з кимось домовлятися, платити людям за роботу, ризикувати, брати кредит. Вона до цього наразі не готова.

 

У Врадіївці багато чого виставлено на продаж

 

За 23 роки незалежності населення селища розшарувалося на кілька соціальних груп. Найбільше тут людей, які працюють на державній службі: вчителі, лікарі, міліція, пожежники. Зазвичай їхні батьки не працювали в колгоспі, вони не мають паїв, тож не сподіваються, що колись їм вдасться вигідно продати землю і заробити на цьому великі гроші. Інша група — підприємці. Їх теж можна поділити на окремі підгрупи. Людей, які торгують на місцевому ринку, у селищі характеризують зневажливим «купи-продай». Найбільша група підприємців — «ковбасники», особлива каста врадіївців. Це люди, які вирощують або скуповують свиней, роблять з них домашні ковбаси і продають на базарах в Одесі. «Хороший заробіток, але потрібно з усіма ділитися: купити довідку у ветеринара, місце на одеському ринку, дозвіл від санстанції і так далі, — скаржиться В'ячеслав Корнован. — За один день торгівлі треба платити до 1000 гривень хабарів».

 

Корупція не дозволяє врадіївцям розширювати виробництво. Щоби відкрити постійний кіоск на ринку в Одесі, треба викласти відразу понад 20 тисяч доларів. Самостійно навіть заможний господар не може собі цього дозволити — не певен, чи вистачить йому сили щодня забезпечувати торговельну точку товаром, а збір у базарну касу треба платити щоденно. На питання, що їм заважає об'єднатися з іншими «ковбасниками» і разом працювати на один магазин, відповідь зазвичай така: не вірю, що це можливо зробити — кожен буде старатися менше робити, а більше отримувати. Або така: маю своїх покупців, не хочу їх втрачати. 


 

«Ковбасники» скаржаться, що не можуть у селі знайти добрих найманих працівників — щоб не крали, добре працювали і хотіли чогось навчитися. Але місцеві люди скептично ставляться до таких слів: «За 30–50 гривень добрі працівники не працюватимуть, а більше вони відмовляються платити — значить їх це задовольняє».

 

Люди у Врадіївці дуже різні, об'єднує їх одне — небажання об'єднуватися з іншими для спільної роботи, навіть отримання прибутку їх не заохочує. Найбільший підприємець Врадіївки, Юрій Ханаґян, відкрито каже, що всі люди, які в селищі взялися до дрібного підприємництва, ніколи не стануть бізнесменами, бо не думають стратегічно, неспроможні відмовитися від «швидких» грошей, не хочуть офіційно реєструватися, платити податки, а отже, мати можливість взяти кредит у банку.

 

Але ж саме врадіївці колись показали всій Україні, що можуть об'єднуватися й досягати спільного успіху. Головне — закріпити цей успіх, використати подібну модель для вирішення своїх щоденних проблем.

 

 

Світлини — Таїсія Кутузова

 

 

 

19.11.2014