Утеча з Почаєва.

Звиш триста літ чудотворна ікона Бого­родицї приваблювала рік річно тисячі прочан до Почаєва. Нинї в Почаєві лиш її стопка на скалі остала ся. З чудотворною іконою Почаїв по­пращав ся; думкою провожав її до Петер­бурга.

Таке читаєть ся в московських газетах. Якаж причина утечі з іконою? На се питане дав відповідь уже вдогад загалу. Певно обава, щоби не попала ся в руки „нечестивих“ за ви­бухом австрийсько-росийської війни, котрої те­реном могли би стати околиці Почаєва.

Аби зрозуміти силу такої обави, не досить уявити собі релїґійну, чи якусь, хочби й архео­льогічну вартість чудотворної ікони. Без порів­наня важнїйша атракцийна сила її, що коренить ся у вікових національно-релїґійних традициях.

Куди схиляєть ся релїґійне чувство наро­да, туди легко вже нахилити й инші його чув­ства.

Знали се вже правлящі круги нашої княжої Руси. Наміряючи еманципувати ся від царгород­ських впливів, визволювали ся передовсім у сфе­рі релїґійного культу. Копію влахериської чудо­творної Богородиці з Царгорода переносили в Київ, щоби, мовляв, дома була. Ще й лєґенду творили, в якій така транспортация доконуєть ся за волею самої влахериської Богородицї.

І такий релїґійний сепаратизм повтаряєть ся в княжій Руси, де-небудь би не проявили ся тенденциї політичного сепаратизму на користь удільних княжеств. Не даром-же й кн. Андрій Боголюбський вивозить із Київа в свою Суз­дальщину батькову ікону Богородицї, котру мав намалювати сам євангелист Лука. Новий полі­тичний центр повинен був стати й новим релї­ґійним центром.

І не лиш наші батьки мали той розум. Скріплювати атракцийну силу своїх середовищ, а ослаблювати таку ж силу чужих, здобувати впливи на чужі области при помичи узнаних чудотворних ікон уміли й Поляки. Опанована Полякими белзька ікона Богородиці вандрує до Ченстохови в XIV ст. зовсїм не чудом. Вивіз її з Белза кн. Володислав Опольський. Нехай, мов­ляв, туди тягне Русина серце, де буде його чу­дотворна Богородиця. Друга руська ікона, львів­ська, также не добровільно переноситься в XIII. ст. з василиянської церковці до костела Домінї­канів. Не була вже така знатна, щоби потрібу­вала відбувати дальшу подорож. Таксамо лиш із церкви та до костела попереселювали ся инші руські Богородицї, приміром, сокальська до Бернардинів, де згоріла. Хлопицьку під Яросла­вом опанували Поляки разом з церквою. Виш­нївчицьку під Зарваницею забрали до костела з хати руського міщанина Микити Ґаламая. Фраґську під Бережанами Бернардини, захопивши в свої руки, в ночи вивезли з села до Бережан, на що пошкодовані в характеристичний спосіб жалували ся до Львова: „Не повинні би виво­зити її по ночи, бо-ж варта вона того, щоби була вивезена при асистенциї духовенства і чи­сленного народа“. Все те факти з одної лиш галицької землі.

Докладнїйше представляв я подані факти в публїкациї про „Маріинський культ на україн­ських землях давної польської держави“ (Львів, 1910). Там я й писав, що в нас довгі часи Ма­рійський культ був формою чи одною з прояв тяжкої розправи України з Польщею.

Кождий наш центр Маріинського культу в тій розправі вважає ся воєнним постерунком, а опанованє такого постерунка Поляками було ослабленєм нашої сили. Бо опанувати центр культу значило тілько, що загорнути цїлу область приналежну тому центрови під свої мо­гучі впливи, промостити вигідний шлях всякому душехватству. Де опанованя центра було труд­нїйше, там помагала крадїж ікони. Бо центром культу ставало місце, де появлялась ікона. Ви­краденє і перенесенє ікони на польський терен рівнало ся знищеню українського центра куль­ту а сотвореню польського, який при меншій сьвідомости нашого простонародя міг мати дав­ну атракцийну силу. Таке практикувалось, але такі практики спонукували пошкодованих до здвигненя нових центрів, нових кріпостий обо­рони. І се було причиною помножуваня чудо­творних ікон на теренї польсько-українських конфліктів, заострюваних у релігійній сфері ще й недовірством реформацийних часів. Факт, що в давній Польщі 3/4 суми всїх українських центрів Маріинського культу т. є. 30 чудотвор­них ікон Богородиці припадає на саму україн­ську часть Галичини, є дуже вимовний. Буде він ще вимовнїйший, коли скажеть ся, що таких поль­ських центрів у коренно-польській західній Га­личинї дасть ся рівночасно начислити 41, підчас як у східній Галичині, де Поляки були захожі є їх аж 46. Отже як тих 46 польських центрів куль­ту в східній Галичинї не може бути сьвідоцтвом більшої реліґійности східно-галицьких Поляків, так і поза 30 українськими центрами в Галичи­ні криють ся мотиви, що крім реліґійности ма­ють на собі знамя польсько-українських від­носин.

В ряді давних українських центрів релїґій­ного культу до давнїйших належить Почаїв. Появу чудотворної ікони Богородиці в Почаєві да­туєть ся другою половиною XVI. ст. Історию її списано в численних українських і польських книжках з XVII. і XVIII. ст. Найпопулярнїйша з них, видавана в XVIII. ст. кілька разів по укра­їнськи і во польськи, зветь ся „Гора Почаєв­ская...“. Піснї, які прославлюють ікону, зібрано в більшости у почаївськім „Богогласніку“ з 1790 р. Василиянськими і людовими лєґендами і піснями прославлена ікона мусїла стати предме­том незвичайного культу. І розвив ся вже на поч. XVII. ст. той культ так могучо, що став загрожувати сильно латинїзацийним і польонїза­цийним плянам сусїдів. Фундаментом культу бу­ла традиция про вівчаря Івана Босого, котрому Богородиця мала явити ся на почаївській горі вже в XIV. ст., лишивши на тій горі знак по собі — чудотворну стопку з жерельцем чудодійної води. Та стопка була предметом лє­ґенд і пісень, як і пізнїйша ікона привезена — в традициї — з Царгорода грецьким митрополи­том Неофітом 1559 р., а потім 1597 р. судиїною луцької землі Анною з Козинських Гойською да­рована почаївським черцям Культ ікони зливав ся з культом стопки і оба кріпли. Затрівоже­ні тим Домінїкани в Підкамеви оголосили сьві­тови, що в них є также не лиш чудотворна іко­на Богородиці, але і такаж стопка її, як в По­чаєві. Довгі були спори між Почаєвом і Підка­менем о правдивість нової стопки. Порішено їх в низу, серед простонародя, по соломонівськи, приймаючи, що Богородиця, станувши одною йо­гою в Почаеві, другою ногою станула в Підкамени і в обох місцевостях витисла сліди своїх стіп. Щоб у конкуренциї з Почаєвом запевнити собі перевагу над ним, Підкамень постарав ся о відзначенє своєї ікони — укоронуванє її вати­канськими золотими коронами яке на початку XVIII. ст. відбуло ся при великих здвигах наро­да і торжествах. В кількадесять лїт пізнійше знайшов собі і Почаїв добродія в особі аван­турного маґната, київського старости Миколи Потоцького, котрий не пожалїв труду і гроша на те, щоби і почаївську Богородицю укорону­вати. Стало ся се 1773 р. І мало воно рівноча­сно бути чимсь нїби в родї експіяциї України за гріхи Коліївщини. Тойсам Стемпковський, що здавлював і карав Коліївщиву, мордуючи через чотири роки систематично тисячі винних і не­винних, командував військом при торжественних процесиях. На памятку події вибито в Римі і у Львові ювилейні медалї.

Після коронациї почаївська ікона стала за­знавати й зі сторони офіцияльної Польщі деяко­го респекту, тимбільше що польські й латин­ські впливи у Почаєві стали під конець XVIII. ст., від часу барської конфедерації, укріплюва­тись. Як ченстоховська ікона була з давна узна­на ва палядиюм коренної Польщі, як Остро­брамську ікону в Вильнї узнано за такеж паля­диюм Литви, так почаївська ікона стала знаком України. І коли після упадку Польщі польська романтична поезия почала символїзувати єдність історичної Польщі репрезентовану національною трійцею — Польщею, Литвою і Україною, вона виражала те символізованє так, як повторив йо­го пізнїйше, вже в другій половині XIX. ст. Пля­тон Костецький:

Єдна в Бога Королева

Молить ся за нами

З Ченстохови, Почаєва

І знад Острой Брами.

В Галичині так понятий культ почаївської ікони піддержували ще на початку XIX. ст. самі Поляки, хоч австрийське правительство, розумі­ючи його небезпеку для себе, а хотячи заасеку­роватись, заборонило вже 1784 р. всякі посїща­ня чудотворних місць. Коли-ж 1831. р. Почаїв опанували православні, сьвятість місця і його ікони упала. Що ж стало ся? Може відповість на се традиция удержувана не лиш в кругах Поляків, але і наших Василиян, а виражена глухо Са­доком Барончем. По тій традициї, провінциял Ва­силиян мав перед відданєм Почаєва в православ­ні руки і значнїйшу готівку і ікону віддати на переховок монастирському синдикови Млодець­кому, властителеви Бродів. У нього почаївська ікона мала й переховувати ся довший час, поки не взято її до Дзїкова, маєтности ґр. Тарновського.

А що-ж нинішна почаївська ікона? Вона — кажуть — є лиш копією автентичної. Так ка­жуть. Розумієть ся, не вірять тому православні. В непевних часах утїкають з іконою до Петер­бурга, забираючи тудиж певно і почаївські архі­ви та памятки — цїлий музий нашої старовини.

[Дїло, 01.03.1913]