Від хвилини, як ріка Збруч розділила західно-українські землі від їх матірного пня, що буйно розрісся новою соціалістичною культурою, західно-українські письменники опинились розгублені у так званій ними "Галичині'', наче останки знеможених війною відділів розбитих січових стрільців.
Підпавши під польську владу, вони з кожним днем щораз більше тратили зв'язки з новими формами державного будівництва Радянської України. Був час — короткий час — років 10 тому, коли у Львові пробудився інтерес до радянської літератури; пробудилась свідомість, що без знайомства з творами нових видатних радянських письменників, праця серед місцевих провінціальних умов — неможлива.
Тих, що висунули оцей принцип, заглушив стоголосий хор реакції: націоналістів, затуманених іще гаслами кривавої війни, клерикалів, що здригались від самого слова "марксизм", навіть кімнатних соціалістів, що хотіли погодити ідеї марксизму з політичними злободенними комбінаціями хитренького обивателя.
Мало в якій літературі так багато, як у західно-українській, говорили про "світогляд", та і мало в якій так погано розуміли справжній зміст цього багатомовного слова. У Львові, центрі літературного руху західно-українських земель, світогляд означало: орієнтація на одну з місцевих партій та ідеологічних груп, що жили спогадами недавнього минулого або надією на допомогу чужонаціональної влади.
І так ми мали письменників, що оспівували петлюрівщину, скоропадщину, січово-стрілецькі "геройства", ще інших, що втікали від нестерпної сучасності в давнину княжих часів, а то й таких, що повернувшись плечима до дійсності, шукали релігійних мотивів.
Серед усіх тих письменників ніразу не виникла думка, що світогляд — це суспільна система ідей, філософська теорія, що роз'яснює якнайбільшу кількість життєвих явищ, не абстрактних, а конкретних і що базою всіх теорій є реальна соціальна дійсність. Не було в західно-українських письменників філософсько-соціологічної освіти. На велику соціальну переміну на просторах давньої Росії вони дивились тільки крізь призму газетних звісток, що їх подавали офіціальні телеграфні агенства, на службі держав ворожих соціалістичній резолюції СРСР. Хто з них розумів глибоку ідею Маркса про те, що прогрес треба розуміти як повне заперечення старої соціальної системи — новою? — Хто з тих поетів і новелістів, що навипередки витрачали так багато діалектики в політичних сварках, бодай раз поцікавився діалетичною Гегелевою методою? Про твори Леніна і Сталіна вже й не казати. Їх творів не можна було знайти по бібліотеках, а нелегко і серед приватних осіб.
Письменники Західної України навіть не уявляли собі могутнього зросту радянської літератури: наче далека луна доходили до них величні гасла, що ставали її рушієм. Коли до них приходили радянські твори, ці люди не відчували небувалого розвитку української мови, що переходила не меншу еволюцію, як і та нова дійсність, що перетворювала її разом із психологією учасників великого соціалістичного руху. Правда: декілька наших поетів сприйняло нові правила віршобудови радянських поетів, наслідуюючи їх і в тоні, але тільки формально, не маючи змоги влити у ту нову форму — нових ідей. Це був майже чи не єдиний животворний подих від "вітру з України", що його зуміли втягти в себе легені нашого літературного молодняка, пригнічені наскрізь провінціальною і ворожою до радянської культури атмосферою.
Найсумніше в цьому становищі було те, що західно-українські письменники втратили зв'язок з найживішими ідеями рідної народної відродженої літератури. Ніхто не відчував стихійного сміху Котляревського, ніхто не змальовував за Марком Вовчком дрібних картин соціального побуту, ніхто не горів полум'ям обурення проти жорстокого соціального гніту "найменших братів". Чи пробував хто хочби наслідувати автора "Бориславських оповідань" або "Фата-моргана"? Чи зважився хто на будьякий аналіз української інтелігенції, що опинилася у лабетах польської бюрократії? Возьмімо кілька прикладів: Молодий талановитий волиняк Улас Самчук, що втік від польської поліції у Прагу, після більш-менш вдатного дебюту "Волинь" — побутової повісті, вшкварив небилицю "Кулака", не визнаючись нітрохи в радянському житті. Юрій Косач просидівший у польській тюрмі за комунізм, попавши на еміграцію в Париж і Берлін, пішов для шматка хліба на службу націоналістів і гетьманців. Приблизно те саме було із Св. Гординським, що почав від "смєновеховщини" Нових Шляхів, а скінчив на націоналістичних поемах, що їх писав на замовлення.
Український Науковий Інститут у Варшаві, що жив на польські державні гроші, взявся видавати повну збірку творів Тараса Шевченка в 16 томах. Видали багато томів, раз-у-раз відкладаючи друк отих могутніших Шевченкових поем, таких як "Гайдамаки", де проявився якнайяскравіше світогляд нашого найбільшого поета-революціонера минулого віку. Та що було робити з поемами, що палали бунтом обурення проти гнобителів народу — польської шляхти і проти католицької церкви? Редактори міркували довго, чи піти за прикладом давньої австрійської цензури і польської, що не церемонились з оригінальним текстом поета, а різали його на шматки, переіначуючи на свій штиб. Так вони і крутили, поки не вибухла війна.
Ще одне. Коли будьяке видавництво Західної України передруковувало радянські твори, воно мусіло пропускати багато місць з тексту, щоб проскочити цензуру. Коли хто пробував дати об'єктивну оцінку радянських творів, тоді в один тон счиняла гам уся преса, мовляв: такий-то редактор чи критик поширює серед громадянства отруту. Такі епітети як "масон", "большевик", "жид", кидали призирливо жовтоблакитні землячки замість справжнього аналізу літературних явищ.
Ті, що тримали контроль над усім духовним життям Західної України, робили все, щоб поглибити прірву між письменниками по обидвох боках Збруча. Письменникам і молоді Західної України вони зогородили доступ навіть до таких класиків російської літератури як Пушкін, Достоєвський, Толстой, Чехов або Горький, яких вплив зростав раз-у-раз серед західно-європейських народів. Через те таланти письменників Західної України з року-в-рік дрібоніли і вироджувались. І якби не великий день 22-го вересня, коли у Львові появились перші радянські товариші, то письменники Західної України і досі блукали б на безпутті.
[Вільна Україна]
05.10.1939