В нїмецькій пресї піднїс ся вже голос за признанєм Україні державної самостійности.
Подано також мотив, який промовляє за сим. Се потреба ослабити поважно дотеперішну могучість державну Росиї, зробити її менше небезпечною для народів і держав середної Европи, в першім рядї — для Австро-Угорщини і Нїмеччини. Се конечність унеможливити на довші часи, коли не на завсїди, повторенє того, що власне переживаємо нинї.
Ідея — не нова.
Іще у 80-тих р. м. ст., коли грозила війна між Австро-Угорщиною й Нїмеччиною з одного боку, і Росиєю — з другого, ідею сю як одиноку, яка довела б до важної ціли, полїтик тої міри як ґенїяльний творець нинїшної державної могучости Нїмеччини, нїмецький канцлєр кн. Отто фон Бісмарк, котрий як відомо, пером нїмецького фільософа Гартмана перший заговорив про потребу відірваня України від Росиї й утвореня самостійного українського державного орґанїзму у формі — Вел. Кн. Київського.
І можна здогадувати ся, що коли б прийшло було тодї до сподіваної війни Австриї і Нїмеччини з Росиєю й побіди над сею останньою, ґенїяльний плян нїмецького полїтичного велита був би нинї довершеним уже фактом.
Та скорше, чим хто небудь міг сього надіяти ся, ідея кн. Бісмарка стає знов на порядок дня — у всїй своїй величинї і величности.
Сподїваний погром росийського царату у нинїшній війнї його з Австро-Угорщиною і Нїмеччиною заставив уже декого із австро-угорських полїтиків (в данім випадку: мадярського М. Семере), застановити ся уже заздалегідь над основним радикальним приборканєм росийського медведя, над притупленєм кігтїв, якими раз ураз грозив він — і грозив би й дальше — передовсїм державам середної Европи. А найважнїйшим чи не одиноким способом, яким середна Европа могла-б увільнити ся на довгі часи, коли не на все, від тяжкої змори дотеперішнього північносхіднього свойого сусїда, вважає п. Семере — як колись і кн. Бісмарк — відірванє від Росиї української териториї й признанє українським землям державної самостійности.
І хто знає історию Росиї перед загарбанєм нею України — і після її загарбаня, хто знає дальше Росию нинїшню, той мусить з сею думкою згодити ся без застережень.
Бо чим була Росия перед загарбанєм України, перед 1667 роком?
Мало відомим Европі Московським царством, по устрою й інтересам своїм орґанїзмом більш азийським ніж европейським, без нїякого більшого полїтичного значіня вже не на Заходї, а навіть на Сході Европи... І треба було аж такого обезсиленя Польщі, в якім знайшла ся вона після козацьких війн 1648—49 рр., щоби на полїтичну арену східної Европи виступила як полїтичний чинник власне Москва — і приступила відразу до лїквідациї польської Річипосполитої.
І перші землї, на які кинуло ся тодї (ведене добрим інстинктом!) московське царство, були власне землї українські. Угодою в Андрусові 1667 р. Польща була примушена відступити московському цареви цілу лівобережну Україну разом із Києвом на разї на 13½ років, а пізнїйше, 1680 р., на — віки.
І від сеї власне хвилї недавне скромне московське царство зростає замітно на силах. Опершись на Днїпро і на Чорне Море, воно тим самим пересунуло ся із під Уралу до Европи, стало відразу в рядї держав par ехсеllеnсе европейських. Воно вмішуєть ся тепер енерґічно в европейські справи в першій мірі — у внутрішні справи Польщі, і в протязї одного столїтя доводить до — першого її подїлу. І т. д., і т. д.
Таке говорить істория.
А що говорить сучасність?
Що українські землї — шпихлїр і скарбниця Росиї під кождим оглядом. Що Росия без українських земель, се так, як Анґлїя без своїх кольонїй. Се — Еспанїя Північного Сходу.
Коротко кажучи:
Фундамент під великодержавну могучістьРосиї поклала, як се признають загально самі росийські історики, загарбана нею Україна.
Вирвіть сей фундамент — і з нинїшної великодержавної могучости імпериї царя не остане і камінь на камени!...
[Дїло]
14.08.1914