355 років тому, 7-9 липня (27-29 червня за «старим стилем») 1659 року під Конотопом було розгромлене московське військо. Кульмінація цієї битви настала 8 липня, коли козацькі та кримські сили розтрощили добірні полки князів Алєксєя Трубєцького та Семена Пожарського. Московські втрати становили 30 тисяч загиблих і 15 тисяч полонених.
"Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 54-го та 55-го років, згинув в один день; полоненних дісталось переможцям тисяч п’ять; нещасних вивели на відкрите місце і різали, як баранів: так домовились між собою союзники, хан кримський і гетьман Війська Запорозького!
Ніколи вже після цього московський цар не мав змоги вивести в поле такого сильного ополчення. У жалобному одязі вийшов Олексій Михайлович до народу, і жах напав на Москву. Удар був тим тяжчим та несподіванішим, що настав за такими блискучими успіхами! Ще недавно Долґорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, недавно чулося радісні розмови про торжество Хованського, а тепер Трубєцькой, на якого покладались найбільші надії, "муж благовійний та розкішний, у воїнстві щасливий та недругам страшний", втратив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після взяття столиці литовської царственний град затрясся за власну безпеку: у серпні люди всіх ранґів за государевим указом поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні мешканці з родинами, майном наповнювали Москву, і поширювались чутки, що государ виїжджає за Волгу, за Ярославль". Так писав про події літа 1659 року в 11 томі "Історії Росії з найдавніших часів" московський історик ХІХ століття Сергій Соловйов.
Кожен народ має у своїй історії славні перемоги та прикрі поразки. Перемоги виховують віру у власні сили, вчать здобувати успіхи, зміцнюють національну самосвідомість. Поразки вчать враховувати помилки попередників, виховують мужність і стійкість до випробувань. Але з української історії викрадали перемоги та милостиво дозволяли втішатись деякими поразками, щоби довести нам нашу меншовартість.
Українські історики донині якось оминають згадувати погром московського війська під Конотопом у липні 1659 року. У 10-томній "Енциклопедії історії України" (ЕІУ, 2003–2013) для опису цієї битви відвели аж 37 вузеньких рядочків. А у монографії Тетяни Яковенко "Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVII століття" (Київ, Основи – 1998) серед кількасот сторінок тексту, присвячених гетьмануванню Виговського, Конотопській битві виділено лише три речення. Навіть "Історія українського війська" видання Івана Тиктора згадує про Конотопську вікторію лише кількома реченнями, ніби соромлячись. Інші народи створюють на полях подібних перемог пантеони (як під Ґрюнвальдом), присвячують їм кінофільми, гори літератури, наукової та художньої, гучно відзначають роковини, а ще помпезніше – ювілеї.
Не люблять у нас згадувати й про інші славні перемоги українського війська – як-от під Пилявцями 23 вересня 1648 року, під Батогом 1653 року чи під Замостям у серпні 1920-го. Тоді як з нагоди наших поразок (як, наприклад, під Берестечком) написано безліч книжок (зокрема у ЕІУ їй виділено 150 рядків), відбуваються щорічні святкування, споруджено пам’ятники та храми.
Чи ми соромимось, що били колись наших ворогів, чи, може, отих 5 тисяч нещасних полонених, вирізаних на полі битви під Конотопом мучать нашу совість? Тим більше, що полонений князь Пожарський сам спровокував цю різанину зневаживши хана брудною москальською лайкою. Але ж у ті часи не було конвенцій про "гуманність" під час ведення воєнних дій. Та й сам переможець, гетьман Іван Виговський писав тоді москалям: "Знаєте ви і самі добре, що ми нинішній ворожнечі та кровопролиттю між християнами ні найменшої не дали причини, …і нехай кров християнська паде на голову того, хто бажав і бажає її пролиття. А, що ви пишете, що під Конотоп приходили не для війни, а для розмов та примирення домашніх чвар, то яка ваша правда? Хто бачив, щоби з такими чисельними ратями та з такими великими гарматами приходили на розмову? У Конотопі ніякої сваволі та колотнечі не було: для чого треба було його облягати? Ви прийшли з великим військом для нашого винищення, Борзну вирубали і людей у полон забрали, у чому виправдатись не можете, бо тамтешні люди не тільки вам жодної причини для нападу не давали, але й війську вашому не опирались, а коли б оборонялись, то не скоро би ви їх взяли".
Так, нашим поневолювачам дуже хотілось би, щоб українці не боронились і самі підставляли свої голови під сокири, тому й намагалися вони витравлювати з нашої пам’яті славетні перемоги, дозволяючи часом, якщо ми будемо чемні, поплакати над поразками. Самого ж гетьмана Івана Виговського паплюжили, як могли, обзиваючи зрадником, польським і татарським запроданцем. Навіть малюючи його зображення, булаву вміщали йому не у праву руку, як Богданові Хмельницькому чи іншим "правильним" гетьманам, а у ліву. А нинішні українські художники, мавпуючи московські зразки, продовжують цю "традицію".
Іван Виговський походив з української православної шляхти гербу "Абданк". Його батько Остап Виговський володів родовим маєтком Вигів біля Овруча на Поліссі. Іван, як багато інших руських шляхтичів, був на службі Речі Посполитої, не забуваючи рідної віри та мови. Замолоду навчався у Києво-Могилянській колегії, служив у коронному війську, пізніше займав посаду урядника Луцького староства. Був двічі одружений, мав дочку Мар’яну від першого шлюбу та сина Остапа – від другого.
У 1638-1648 роках ротмістр Іван Виговський займав посаду писаря у комісара Речі Посполитої при Війську Запорозькому Яцеку Шембеку. Навесні 1648 року перебував у загоні Стефана Потоцького і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Богдан Хмельницький викупив його і взяв до себе на службу, бо бракувало у війську освічених людей. Незабаром Іван став генеральним писарем Війська Запорозького і не лише завідував гетьманською канцелярією, але зробив свою посаду ключовим пунктом державного управління, де сходились усі нитки внутрішньої та зовнішньої політики. Складав "Реєстр Війська Запорозького 1648–1650 років". Як пише Іван Крип’якевич, Іван Виговський був "правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана. мав сильний вплив на Хмельницького. не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною. При генеральному писарі витворилась його партія, зв’язана з ним становими інтересами та ідеологією – вона підняла його на становище гетьмана". Окрім того, йому вдалось поріднитись з родиною гетьмана, одруживши свого брата Данила з донькою Богдана Хмельницького Катериною.
Саме Іван Виговський посів найвищу посаду в козацькій державі після смерті Богдана. Хоча помираючи, гетьман заручився обіцянкою старшини, що його наступником буде Юрій Хмельницький, проте гетьманський син не був достатньо визначною особистістю та не мав популярності у старшинських колах. До того ж, можновладці не дуже хотіли, щоби гетьманський уряд зробився спадковим. Тому 5 серпня 1657 року на козацькій раді в Чигирині новим гетьманом обрали Івана Виговського. Щоправда, не всі з цим вибором погодились, зокрема, низове козацтва на Січі, що стало незабаром приводом до конфліктів і міжусобиць.
Виговський продовжив передсмертні задуми покійного гетьмана про послаблення зв’язків з Москвою й укладання союзу з західними державами (Швецією, Трансільванією), а також про заміну московського протекторату якимось іншим. Водночас новий гетьман намагався покласти край анархії, що витворилася в Україні та створити правлячу верству з освічених, достатньо заможних, національно свідомих людей, які дбали би про державні інтереси. Виговський хотів посилити її шляхетським елементом, який разом із заможними козаками утворив би нову національну еліту, що на неї мала би спиратися держава.
Це, звичайно, не сподобалось "поспільству". Незадоволення соціальних низів використали у боротьбі за владу полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозькій кошовий Яків Барабаш, інспірувавши повстання проти гетьмана. Це використали московські аґенти, намагаючись послабити гетьманську владу та схилити її до більших поступок і обмеження автономії України. Виговському вдалось до осені 1658 року придушити повстання Пушкаря, але у братовбивчій боротьбі загинули тисячі українців.
Вдалося досягнути певних успіхів у зовнішній політиці, де соратником гетьмана був Юрій Немирич. Власне Немирич був теоретиком трансформації з козацько-православної орієнтації на державницьку. З’явилась можливість утворити власне "Руське князівство", про українців в Європі заговорили як про націю.
Правовою підставою нової державності мала стати угода з Варшавою, укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі. Згідно з нею, дуалістична польсько-литовська Річ Посполита мала отримати третього незалежного суб’єкта – "Руське князівство" у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств з незалежними фінансами, військом і судом. На відміну від Переяславського договору, за яким в Україну вводилися московські залоги, польським військам не вільно було входити на Наддніпрянщину. Своєю чергою, поляки не погодилися поширити дію угоди на інші українські землі – Волинь, Поділля, Галичину. Тому, навіть якби цю угоду ратифікував би сейм Речі Посполитої, вона не змогла би стати основою для тривалого союзу з Польщею, і майбутні конфлікти неважко було би передбачити. Але треба було мати вільні руки у боротьбі з головним суперником – Москвою. Тому Виговський пішов на підписання Гадяцької угоди, яка, втім, ніколи не була впроваджена у життя.
Самостійницька політика Виговського занепокоїла царський уряд. Спершу Москва пообіцяла піти на поступки, забрати свої залоги з українських міст. Але коли 1658 року до Києва підійшло козацьке військо на чолі з гетьмановим братом Данилом, київський воєвода Василь Шерємєтьєв вийшов їм назустріч і завдав несподіваного удару. Водночас з півночі в українські землі ввійшло військо воєводи Григорія Ромодановського, яке здобуло Миргород, Лубни, намагалося взяти Лохвицю.
А в січні наступного року з Москви виступило 150-тисячне військо на чолі з князем Алєксєєм Трубецьким. На початку травня воно підійшло під Конотоп і облягло його. Залога міста, очолювана ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким складалася з 4 тисяч козаків Ніжинського, Прилуцького та Чернігівського полків. Вони мужньо боронилися проти чисельного ворога понад 70 днів і таки дочекались підмоги.
7 липня під Конотоп підійшло українське військо на чолі з гетьманом Виговським і кримські союзники хана Мухаммед-Гірея IV. Наступного дня зранку Виговський, сховавши більшу частину війська за річкою Соснівкою (тому битву часом називають Соснівською), з невеликим відділом атакував московитів, що облягали иісто. Здобувши певний успіх, козаки не стали втягатись у бій з переважаючими силами, а почали відходити, імітуючи втечу. Московські війська переслідували їх, забувши про обережність, і напоролись на основні українські сили. Розгром був нищівний, рештки московського війська втекли з України. Загалом москалі втратили під Конотопом 30 тисяч вбитими та понад 15 тисяч полоненими. Втрати козаків сягали 4 тисячі, татарів – 6 тисяч.
Але перемога фактично виявилася марною. Спровокований москалями Іван Сірко напав із запорожцями на Крим, що змусило татарів покинути Виговського та повернутись додому. Поляки не поспішали надавати суттєвої підтримки Україні, надіславши на допомогу Виговському лише 1500 вояків. Московські агенти ширили ворожнечу до гетьмана серед старшини, обіцяючи її нові привілеї. Проти гетьмана використали Юрія Хмельницького, довкола якого згуртувалася опозиція.
Побачивши фіаско своїх планів і не бажаючи розпалювати ворожнечу, Іван Виговський у вересні 1659 року добровільно склав булаву, і гетьманом було обрано Юрія Хмельницького. Москалі стероризували нового гетьмана, і він був змушений 27 жовтня 1659 року підписати "Переяславські статті – 2", які значно обмежували права самого гетьмана й України у складі Московської держави.
Сам Виговський у час своєї димісії продовжував займатись українськими справами, зокрема вступив до Львівського православного братства. Жив у містечку Руда біля Жидачева, де мав один із своїх маєтків.
Брав участь у польських війнах проти Москви. Розлючені черговою невдачею свого походу в Україну, поляки розстріляли колишнього гетьмана без суду 26 (16) березня 1664 року біля с. Вільховець на теперішній Черкащині.
За переказами, поховали Виговського у "Великому Скиті біля Рудки Гніздичової". Тож, можливо, що саме під старим дубом у селі Руда покоїться прах гетьмана (хоча деякі дослідники вважають, що його поховали у Скиті Манявському).
2004 року в Руді відкрито музей Івана Виговського – філію Львівської галереї мистецтв. А у 2009-му в селі Шаповалівка біля Конотопа (Сумська область) відкрили пам’ятник на згадку про Конотопську битву.
Аверс монети, випущеної Національним банком України на честь Івана Виговського
08.07.2014