Держкіно України стоїть на порозі змін – призначення голови Державної агенції з питань кіно має відбутися з дня на день. Отже, цікаво подивитись, в якому стані новий голова отримає кіногалузь?
Війна війною – як це не цинічно звучить, – а життя має продовжуватися за всяку ціну. І тут кіно мусить відігравати ту саму роль, яку воно відігравало завжди і всюди – змінити деструктивну депресивність на конструктивну життєдайність. Народу потрібні видовища, і це в жодному разі не цинізм, адже розвага і «інформація для роздумів», які несе кіно, є необхідними складовими існування людини. То що ж ми маємо на сьогодні з нашим кіно?
Інституція Держкіно протягом революційних часів Євромайдану та війни на Сході фактично не помінялася: і без голови Держкіно працює в сталому режимі добре налаштованої машини. Виробничий, адміністративний і юридичний відділи продовжують стосунки з приватними і державними виробниками, студіями і міністерствами; акти закриваються; куди треба відправляються доповнення та зміни до законів. Незважаючи на аховий стан в країні з фінансами, цього року було сплачено 1 млн. 480 тис. гривень на проекти, котрі спромоглися здати всі необхідні документи за використання отриманих грошей. В переліку фільмів: «Експедиція» Костянтина Коновалова, «Жива ватра» Остапа Костюка, «К. Степанков (Трилогія)», чергова серія серіалу «Професіонали» та інші. Але тут важливо знати, що в списку – суціль документальні фільмі, анімація та короткий метр, і жодного повнометражного художнього фільму! Що більш-менш зрозуміло – на подібне кіно потрібні менші затрати, які в конкретних випадках вимірювалися сумами від 72 тисяч гривень до максимум 562 тисяч. Проте більш суттєвий інший аспект: всі цього року профінансовані фільми творено за програмою держзамовлення і всі вони (за невеликим винятком) творилися на державних студіях. Як стверджують у Держкіно, така позиція – винятково за ініціативи Міністерства культури.
Без сумніву, це нагадує дискримінацію, за якою приватні компанії чомусь виводилися за дужки, що створило фатальні умови для останніх – окремі гравці ринку знаходяться на межі закриття саме через відсутність обумовленого фінансування від держави. Наразі більшість фільмів, що знаходилися на етапі підготовчого, знімального чи постпродакшен-періоду, перебувають в стані консервації і перманентного очікування бодай на отримання грошей за вже зданими «документами з виконання робіт». На що в Держкіно лише розводить руками: або Мінкульт не відкриває фінансування, або в казначействі немає «живих» грошей.
Те ж саме стосується і запуску фільмів, минулими роками вже прийнятих до «програми створення та розповсюдження». Мертве коло утворюють обставини з казначейством і новою умовою щодо підписання контракту між приватним інвестором та державою, висвітленою в статті «НашеКіно: проблеми і сподівання». За новими змінами до закону України «Про здійснення державних закупівель» обов’язок продюсера – проходити абсурдну систему тендеру на власний аудіо-візуальний витвір. Тобто зараз Держкіно не може дозолити продюсеру навіть розпочати проходження процедури «закупівель» через відсутність грошей в казначействі. Через це виробничі графіки компаній не тільки можуть перенестися, а й взагалі зірватися, позаяк іноземні партнери українських продюсерів так само, як і в Україні, отримують гроші в своїх країнах з вимогами витратити отримане в певний час і звітувати за їх використання теж в певний, вказаний в контракті час. Нагадаємо, що процедура тендеру триває півтора місяці, а такий довгий час навіть з урахування миттєвого, просто зараз, початку процедури може бути смертельним для кількох проектів.
Сумнозвісне нововведення з тендером, звісно, було опротестоване Держкіно і відповідні документи щодо скасування-зміни до статті Закону були переслані й до Мінекономіки, і до Мінфіну, і до Кабінету Міністрів. Як кажуть, і як сподіваються, змінити патову (чи матову?) ситуацію спроможний голова. На Держкіно та її позови-пропозиції-вимоги почнуть звертати увагу більше після нарешті призначення офіційно відповідальної особи. зрештою, як і у випадку з президентом країни – поки його заміняв «в. о.», Україна існувала для світу ледь не в позиції «пауза» на програвачі. Голова має ввімкнути іншу кнопку, причому лише «play» вже не допоможе, потрібна перемотка вперед і то в прискореному вдвічі режимі. Що це означає? По-перше, ситуація вимагає термінових змін чи скасувань кількох постанов, які є палицею в колесах українського кінопроцесу: мова про вже згадані «закупівлі», про Постанову № 117 та Постанову №65 (щодо останнього Держкіно, зокрема, поверне собі здатність організовувати представлення свого кінематографу на кінофестивалях і форумах світу та фінансувати українські кінофестивалі). По-друге, голова має терміново розробити план щодо: а) змін до «Закону про кінематограф» (хоча окремі організації, як-то «Українська кіноасоціація», створили повністю новий текст закону); б) домогтися законодавчого збільшення фінансування фільмів у програмі «держпідтримка» до 75% (бо знайти приватному продюсеру другу частину грошей як в Україні, так і за кордоном мало ймовірно); в) забезпечення чим швидшого вступу України до Єврімаж (Європейської конвенції про спільне кіновиробництво), яка, як фонд, здатна профінансувати певний відсоток копродукційного проекту.
Втім, подейкують, новий голова може піти (також) іншим шляхом, мінімізуючи державні видатки і роботу апарату, почати перегляд рішень попереднього голови, відміняти чи корегувати проекти, затверджені на минулих конкурсах. Де-юре він не має таких повноважень, але де-факто ми знаємо як легко можна переставляти мертві букви закону, сповідуючи його дух. Зважаючи на якість попередньої влади Януковича подібний «інший шлях» у нового голови Держкіно не матиме широкого загального засудження, бо моральне право все старе змінити у нього буде. Друга справа, чи це є правильним, бо, як відомо, в лісі дрова рубають, а до села тріски літають. Все залежить від того, хто почне заготовляти новий ліс.
На конкурсі голови Державної агенції України з питань кіно значилося три кандидатури: режисер Андрій Дончик, продюсер та актор Пилип Іллєнко і директор рентал-компанії «Карточчі-Україна» Олег Коротенко.
Андрій Дончик
Дончик є відомим режисером, на рахунку якого і телефільми, і кінофільми, зокрема «Кисневий голод» (1992) за сценарієм Юрія Андруховича і «Украдене щастя» (2004), осучаснена версія п’єси Івана Франка, яка у свій час поставила рекорд із залучених до екранів телевізорів глядачів, що її дивилися на каналі «1+1». Натомість, Пилип Іллєнко значно молодший за Дончика, і крім юридичного (за освітою) досвіду та невеличкого, кількарічного досвіду продюсерства (значиться як продюсер «Молитви за гетьманом Мазепою» свого батька Юрія Іллєнка та представляв як продюсер «Толоку» свого дядька Михайла Іллєнка) похвалитися нічим не може. Коротенко в цьому списку виглядає найбільш ґонорово: його компанія забезпечує обладнанням багато знімальних майданчиків в Україні, і була заснована однією з найбільших італійських компаній Cartocci. Втім, значна частина кінематографістів, запрошених до закритої наради Кабміну, вибирала лише з двох кандидатур – з-поміж Іллєнка та Дончика. За них – через відсутність при голосуванні самого Коротенка і частково через його пряму причетність до минулих передвиборчих компаній Віктора Януковича і всієї «Партії регіонів» – і голосували.
Пилип Іллєнко
Після підрахунку абсолютно несподівано кількість голосів поділилася рівно порівну – 21 на 21, з одним не проголосованним бюлетенем. Дивовижна ситуація змусила поцікавитися в кулуарах персональним вибором кожного з голосуючих. Відкрилася цікава картина: при всій маститості Андрія Дончика, підтвердженої й преміями на фестивалях, й роботою на великі канали, він не надто і хотів ставали держслужбовцем. На це місце пана Андрія довго вмовляли (зокрема голова Спілки кінематографістів Сергій Тримбач), і його кандидатуру відверто лобіювали інші, не надто патріотично налаштовані учасники кінопроцесу, не зацікавлені в україномовному продукті. І лобіювали частково задля протиставлення Пилипу Іллєнку, відомому також і своїм членством саме в патріотичній партії «Свобода». Чому ж так багато людей таки голосувало за маловідомого і головне мало обкатаного Пилипа? Як це не дивно, в пригоді стали людські якості: кінематографісти, відверто визнаючи руку майстра Дончика, так само відверто говорили про шалену складність роботи з ним на майданчику, і навпаки, із сумнівом говорячи про професійні здібності Іллєнка, визначали його найбільшу в даному випадку цінність – вміння слухати. А в кризовий час, коли невідомо, де з’явиться нова дірка і як затикати дірку попередню, дуже важливо мати вуха і голову, аби тіло не перетворилося на друшляк.
Як складеться подальша ситуація, і кого таки призначить Кабінет Міністрів, зараз докладно сказати не можливо, та й не треба забігати поперед батька в пекло. Головне, що державна система кіно в Україні – дякуючи пані Катерині Копиловій – вже є, а не завалити її, як і нашу Незалежність, є завданням всіх професіоналів та патріотів.
27.06.2014