Гіперконтроль

Я бачу щораз гірше. Ще кільканадцять років тому – в якихось армійських комісіях – лікарі казали, що мій зір настільки бездоганний, що може вважатися унікальним. Тепер зовсім не так, бо бачу щораз гірше. Приятелі окулісти кажуть, що інакше і бути не може. Що, якби зір не погіршувався, то це було би якось неприродно. Але мені все ж важко звикнути до того, що не бачу багатьох речей. Передовсім це чомусь стосується текстів, будь-яких написів, і ще лиць. Мушу тримати у пам'яті інші ознаки знайомих людей – поставу, ходу, рухи, бо за ними вдається розпізнати тих, чиї риси не впізнати здалека. Мушу тримати у пам'яті безліч різних написів, знаючи, де і який може бути, щоби могти прочитати те, що написано у різних місцях. Можливо, це така розплата за те, що написів і облич було надто багато. Можливо, не можу їх тепер прочитати тільки тому, що все ж таки існують певні фільтри, які дозують інформацію, придатну до сприйняття, запам'ятовування і розуміння.

Чим гірше бачу, тим більше насолоди завдає стрільба з рушниці і нічна їзда на ровері. І одне, і друге все ще вдається, тож ілюзія контрольованості ситуації, ілюзія контролю отримує своє таке очікуване, таке потрібне підтвердження.

Завдяки цій особистій ваді починаю розуміти, наскільки контроль є необхідним для примітивного функціонування голови, психіки. Наскільки важко відмовитися від контролю і змиритися з тим, що нічого насправді не бачиш-не розумієш.

Сучасне уявлення про свідомих і знаючих людей пропонує щось цілком інше. Возвеличення посполитої особи привело до того, що кожен має не тільки право, але й певний обов'язок мати свою думку стосовно всього, що відбувається. Такий собі щохвилинний загальнонаціональний референдум. Або виховання, або пристрасть, або фальшиві уявлення про громадянську позицію, або ще повно інших мотивацій спонукають до того, щоби у кожному випадку сказати так або ні, сказати, що на твою думку, сказати як має бути, щоби було добре і правильно. Навіть інтелектуали, чиїм завданням є не знати, як має бути, втягнені у цю гру настільки, що знають, що як кому коли треба було би робити. Надто багато експертів як на таку химерну країну. Надто багато рецептів як на такий обмежений набір препаратів. Надто багато мудрих, чия мудрість полягає у абсолютизації свого маленького фрагменту досвіду. Ілюзія контролю. Хворобливий гіперконтроль.

Втрачаючи зір і пам'ять, я думаю про безліч таких самих, як я. Думаю про те, що пора наважитися казати просто – не бачу, не пам'ятаю, не розумію, не знаю. Не можу знати. Найбільше, що залишається – це щось відчувати. І – відповідно – безстрашно говорити про свої відчуття. Наполягаючи при цьому, що це тільки відчуття, якісь марева, а не знання. Залишається тільки говорити. Там, де це доречно. Зрештою, ніщо не є таким правдивим, як промовлені навзаєм відчуття. І визнання того, що вже давно нічого не контролюєш. Навіть якщо наважишся і сам поїдеш на схід. Навіть, якщо щось побачиш і зрозумієш. Навіть, якщо щось там вчиниш і звідти вернешся.