В свято могил.

Люди розходяться не тільки по світі. Розходяться і в два світи. Буває і в однім і в другім випадку, що про розлуку знають вони заздалегідь і готовляться до неї. Але буває, що розходяться, не знаючи про те, що на віки.

 

Були б може інакше говорили з собою, щиріше стиснули собі руки, глянули пильніше в очі... А так — розійшлись, мов на годину, на день чи на тиждень.

 

Коли можна мати більше нагоди на те, як не на війні, на тій косовиці, де косарем смерть, а косою кулі. А як не кулі, то пятнистий тиф, що скосив нам стільки цвіту на наших рідних полях!

 

Зелені свята — час поминок і згадок по тих і про тих, що відійшли на віки з цього світа. Кожний з нас згадує рідних і нерідних, а дорогих, коли, де і як з ними пережив більший чи менший шмат часу, коли, де і як з ними розстався востаннє.

 

Мене нині занесли згадки в недалеку, а таку вже далеку минувшину, в часи, коли шумів над нами всесвітній вихор чи українська хуртовина.

 

Стають перед моїми очима товариші, щирі, незабутні, не постарілі ні трохи, а такі, якими їx востаннє бачив.

 

І хотілось би всім їм посвятити нині хоч два-три слова згадки і поклону, але деж на те знайти місце. Може це був би такий довгий реєстр, що хіба б книгу поминальну зготовити!

 

Виберу кілька людей і подій, що нині найвиразніше станули передімною.

 

РОМАН ЛУЦИК.

 

Карпати 1915 р. Сніг покрив гори, притрусив ліси, замів дороги і стежки. Дві стрілецькі стежі розходилися в дві сторони. 3 одною я — з другою він.

 

— Тримайся!

 

— Будь здоров!

 

— А не забудь разом з полоненими забрати і гармат! — зажартував я.

 

— Шкода, що з нами не йдеш, а то нема кого запрягти! — відповів сміючись.

 

І пішов своєю дорогою, як усе, легко похилений наперед, з крісом у руці. Ще здалеку, на закруті, заки сховався зі стежею в ліс, махнув до мене шапкою.

 

І тільки я його бачив. Не знаю навіть, у якому зворі коло Климця знайшов свій гріб.

 

СЛАВКО КУЗЬМИЧ.

 

Були ми з одної ґімназії, то й зразу на війні говорили як старі знайомі. Ще заки пережили щось воєнного, згадували пережите в школі.

 

Лисоня, коло Бережан, димила від трьох днів ґранатами, гула стрілами і гамором битви.

 

Його курінь ішов до наступу.

 

— Возьми від мене гроші, листи, фотоґрафії — просив мене.

 

— Пощо. Адже ти не йдеш на смерть, тільки до наступу. Чи раз тобі таке траплялося!

 

— Так. Але тим разом чую, що не вернуся.

 

Я не взяв, щоб не підсилювати його прочуття.

 

Пішов і до нині не вернувся.

 

ФЕДЬ ЧЕРНИК

 

Я приїхав з Єлисавету, він з Києва. Здибались у Львові в Лисенка салі. Він тоді вже був у СС-ах, я далі при УСС-ах. Не бачились від його полону на Лисоні.

 

Оповідав мені про Київ, про бої в столиці, про широкі горизонти, що розстеляються тепер з київських гір.

 

Над раном відїздив назад. При виході з салі, коло поруччя на сходах прощались ми.

 

— А не забудь приїхати до нас! Сама стара знайома братія!

 

— Приїду. Напевно.

 

— До побачення! — кивнув рукою і елястичним кроком збіг по сходах надолину. По дорозі ще махав до мене рукою, бо знав, що дивлюся йому вслід. Ми товариші з одної лавки, з одної сотні, з одної чети, з одного роя.

 

І це остання знимка його в моїй памяті.

 

ОСИП ТЕЛІЩАК.

 

По шпиталях, по хатах, а то й по дорогах гинули хлопці на тиф. Маленьке містечко Браїлів повне було війська, але мало хто тримався на ногах. Рідко хто і переїздив крізь нього.

 

Одного дня на мою кватиру завитав гість. Донедавна були ми разом, але від двох місяців він мав інший приділ і ми не бачились.

 

— Щось морозить мене! — сказав на вступі. — Ледви до тебе допитавсь. Кажи чаю зробити.

 

А потім просив відвезти його до Жмеринки.

 

— Маю там вигідну кватиру. Положуся, вигріюся, то перейде.

 

Але на кватиру вже не доїхав. Шпиталь був ближче.

 

Разом з десять тисячами лежить до нині у Жмеринці — на останній своїй кватирі.

 

Не знати, чи який знак є на ній...

 

[Діло]

 

28.05.1939