Люстрація. Еміграція?

Я не хочу жити в країні, якою керують моральні виродки – серійні вбивці, казнокради і зрадники. Колись моєю країною правили Ярослав Мудрий і Святослав Хоробрий, а тепер вона опинилась в руках Арсенія Кулявлоб і Олександра Мерзенного. Мені терміново потрібне «знеболювальне або снодійне», люстрація або еміграція…

Потребую люстрації, як вітамінів, як весняного прибирання. Такого, як перед Паскою – гідного Велик-дня, масштабного і генерального, коли перетрушуєш кожну полицю і шухляду, горище і підвал, а потім хата пахне вологою дошкою, свіжа зелень крізь помиті вікна видається ще свіжішою і зеленішою, а звільнені від мотлоху гігабайти фізичного і душевного простору наповнюються новими меблями і мріями. І щоби ніде ані пилиночки, ані плямки на чистій шибі чи репутації, жодних старих залежаних шкарпеток чи комуністів.

Тільки би не стерти при цьому гігабайти пам’яті про ті страшні зимові дні. Вони і так уже під дією невблаганного весняного сонця поступово випаровуються. А попереду літо. І ще влада вперто веде себе за принципом «переможців не судять». Тільки от чи справді «the winner takes it all», як стверджує  АВВА?

Колись із переможених у битві при Термопілах 300 спартанців залишилися живими два воїни: поранений Арістодем і відісланий гонець Пантит. Вдома на них чекала ганьба. Тому перший відважно бився в битві при Платеях, спокутуючи провину, а другий повісився. І ще колись дезертирів і колаборантів розстрілювали. А тепер вони стають народними улюбленцями, і більше ніхто не наважується вголос озвучити те, про що говорили між собою бійці у наметах, жінки на кухнях, студенти-волонтери і бабуні-пенсіонери – про злочини всередині самого Майдану: чому, за дивним збігом обставин, не було нікого з ведучих сцени на момент жорстокого побиття студентів, і нікого з політиків – у найстрашніші години «зачистки» Майдану, як масово розкрадалися кошти, ліки, продукти в Будинку профспілок і як приймалися рішення на Раді Майдану, що суперечили волі самого Майдану.

Іноді Майдан видається мені страшним сном. Сном з тим самим повторюваним сюжетом, який вперто сниться тобі щоночі – ти в колі друзів, тобі безпечно і весело. Та раптом ти помічаєш щось дивне, запідозрюєш щось неладне, придивляєшся уважніше і розумієш: ці люди тобі не друзі.. Кидаєшся, зриваєш маски, а під ними – різні потвори і всяка нечисть. Шукаєш підтримки у своїх побратимів, але і вони перетворюються на монстрів. Прокидаєшся від жаху і розумієш, що це не сон, а твоя реальна країна, де лідери зі сцени лиш імітують протест, громадські активісти тільки вдають щирість, політики лиш роблять вигляд, що захищають інтереси держави. Імітація люстрації, асоціації та реформації. Бо насправді всі вони грають подвійну гру і ховають справжні мотиви у серцях з подвійним дном. Від їхніх пафосних промов скисаєш, як молоко, і слухаючи  чергову бездарну промову на черговому вічі, розумієш, що пафос з’являється там, де зникає щирість. Пафос працює як індикатор, як червона лампочка, що мигає, коли вам брешуть.

І отак посеред велелюдного майдану ти опиняєшся один – як «свій серед чужих і чужий серед своїх», не «один за всіх і всі за одного», а один проти всіх. Один народ проти всіх у владі. Сам під прицільним вогнем на ураження і під несправедливістю всього того, що відбувається в країні. Це гостре відчуття несправедливості розтинає тіло, як кулі снайпера, і потреба повної люстрації стає майже фізіологічною. Тільки от до кого звернути свій запит в стилі МакДональдс – вільна каса, next, pleasе?

«Я нікому не вірю», - сказала студентка, з якою ми чистили цибулю на майданівській кухні. І те, що на перший погляд видалося мені цинічним безвір’ям, згодом стало ознакою нової свідомості, вільної від кумирів і авторитетів. Я також не вірю нікому, хто був на Майдані на сцені, не вірю нікому, хто не був на Майдані у його найдраматичніші години. У мене більше немає Віри, залишились лиш Надія і Любов. І жодних авторитетів.

Якби я емігрувала, то хіба в Шамбалу. Або Тибет (коли він отримає незалежність). Кудись туди, де правлять наймудріші з найдостойніших. А в нас або немає мудрих і достойних, або у цих кліматичних умовах влада має якусь магічну властивість перетворювати людину на монстра.

Влада розбещує, як жінка. І каськіви незнищенні, як бур’ян, допоки не буде ефективних механізмів, які захищатимуть людину від неї самої – самого Каськіва від його ж власної темної сторони. А ще потрібен механізм, який захищав би можновладців від тотальної відсутності у них естетичного смаку. Я би заборонила на законодавчому рівні позолоту і меблі в стилі епохи Людовіка ХІІІ, ХІV, ХVІ.

Наша країна – це взагалі якісь химерні переплетіння епох і стилів. Державні мужі радше нагадують мені старомодні костюми епохи Брежнєва або недолугі піруети фігуристів 60-их, у порівнянні з якими сучасні спортивні досягнення виглядають, як швидкісний потяг Інтерсіті супроти електрички до Славська з дерев’яними сидіннями. І в результаті отримуємо постколоніальну чи то постмодерну країну Україну.

Нам конче потрібно змінювати потяги, владу й систему. А ще більше потрібно змінювати свідомість. Чиновники мають заінсталювати собі у підсвідомість (і так, щоби відклалося у дрібній моториці тіла), що вони слуги, а не господарі – усі, від секретарки ЖЕКу до президента. А прості громадяни, що заходять на прийом до начальника у позі ходока, мають привчити своє тіло триматися прямо й гідно. І кожен раз, коли в приймальні мера його помічниця прикрикує на відвідувачів, як на полонених у концтаборі, їй потрібно тактовно нагадати про ієрархію у нашому суспільстві.

У мене є власний тест для політиків – це повідомлення у фб: депутати діляться на таких, що відповідають, і на тих, що цілковито тебе іґнорують. Відсутність зворотного зв’язку рано чи пізно призведе до революції в країні або до розлучення у родині. Коли близька тобі людина мовчить, то вона не уникає конфлікту – вона його викликає. Якщо партнери не обговорюють свої міжособистісні проблеми, то неодмінно станеться вибух. Коли влада уникає відвертої розмови зі своїм народом, щоб уникнути протистояння, вона саме цим його посилює. Невимовлене роздратування має властивість накопичуватись, як газ. Обов’язково буде скандал і полетять тарілки. Або коктейлі Молотова.

Світ був би інакшим, якби чоловіки вміли плакати і слухати жінок. І якби депутати любили стиль мінімалізм і відписували у фб.

Я не знаю, як викурити з владних кабінетів усіх тих, які не відповідають на повідомлення. І не знаю, як змінити країну. Мене розриває від безсилля і несумісності масштабів моєї персони з тими завданнями, які ставить переді мною моя розпалена революцією і неврозом свідомість. Але я знаю точно, що справжній оптимізм – це коли ти розумієш, що краще не буде, і вчишся з цим жити. Тому єдиний вихід тут – спробувати змінити себе без надії змінити весь світ. Бо Майдан для мене – це дорога до себе, це моя нова внутрішня позиція, у якій я віднаходжу свою точку опори самостійно. І це називається дорослішанням. А ще еволюцією.

P.S. Право на радість

Ця весна так невчасно. Минуло 40 днів, але біль не вщухає. Почуття провини постійно смокче десь у сонячній чакрі – я жива, а вони мертві. І тому не маю права на радість. Та якось посеред сонячного весняного міста я зрозуміла, що в пам’ять про них – тих, хто не дочекався цієї весни, я зобов’язана радіти життю. Радіти за них. Тобто в сто п’ять разів більше...