1997 рік. Мої діти (7 і 6 рочків) повертаються зі школи (1-й клас, сш № 8, Львів) з конкретним питанням: «Вчителька сказала, що Шевченко – це наш Бог, а ти казала, що Бог – це в церкві...???»
1998 рік. До мене на радіопрограму приходить палкий патріот із вимогою негайно озвучити його ідею: перетворити центр Львова на Шевченкову Оазу: проспект Свободи має бути пішохідним, біля пам’ятника Шевченку має бути заборонено гуляти з дітьми, їздити на роликах і т. ін., прохід тільки для учасників урочистих акцій, з костелу Єзуїтів (тоді ще книгосховище бібліотеки Стефаника) зробити Шевченковий центр, з квіткового магазину (будинок колишньої гауптвахти – тепер клуб «Фешн клаб») – сувенірний магазин з Шевченковою атрибутикою...
2010 рік. Іронічна пост-модерна виставка студента Львівської Академії Мистецтв Стаса Сілантьєва у Львівському Палаці Мистецтв, де пильне око голови ЛО НСХУ (спілки художників) Олега Микити помічає крамолу – Шевченка намальовано поряд з кенгуру і носорогом!!! Відповідно розгортається грандіозний, на пів міста, із задіянням губернатора включно, скандал, який завершується публічною дискусією мистецької еліти міста всіх поколінь і поглядів, від академістів-постсоцреалістів до нігілістів-постмодерністів і решти contemporary. Категоричні заяви консерваторів від мистецтва (Академіків, Народних, Заслужених, професорів-докторів-кандидатів...): жодних жартів щодо Шевченка, жодних неканонічних виставок у офіційних виставкових закладах, будь-які спроби модернізації святого для українців образу – суто в приватних галереях для вузького кола запроданців-грантоїдів.
Вибрала ці приклади з власного досвіду, бо, як на мене, дуже влучно і виразно акцентують одну з провідних проблем українського суспільства. Відсутність мінімальних знань щодо модерних мистецьких процесів у ширшого загалу та у представників влади (за окремими виключеннями), помножена на пострадянський спадок зневаги українського суспільства до інтелектуальної культури як такої і тотальну попсовізацію Мас-медіа дозволив наразі консервативному офіціозу від культури: чиновникам всіх рівнів, керівництву творчих спілок, мистецьких навчальних закладів та інституцій, власникам звань та номінантів премій узурпувати право визначати канони, рамки, форми мистецького вислову. Все, що не вписується, опиняється на маргінесі. Особливо, якщо піднімають руку «на святе» - класиків національної літератури. Оце і ГОГОЛЬFEST постійно наражається на агресивну критику свого вільнодумства, і минулорічний «Франко.фест» на Львівщині теж не без скандалів, але наймонументальніше табу України – культ Шевченка. Тому не дивно, що супер-круглого 200-річного ювілею неформали-інтелектуали чекали із певним острахом: оце зараз почнеться пафос – не продихнуть! Але почався Майдан. Де якось дуже швидко і природньо з’явився Шевченко свій-народний: в касці, з битою, з шиною..., і просто до серця промовило його заштамповано-шкільне «Борітеся-поборете!». Що черговий раз проілюструвало аксіому: справжню класику жодним штампом не доб’єш і під жодною позолотою не сховаєш.
«Майданний» імпульс модернізації суспільної свідомості позначився, відповідно, і на певному «оживленні» ювілейних святкуваннях Кобзаря у консервативному Львові, де наразі «совків і селюків від культури» значно більше, ніж можна сподіватись, прогулюючись його ретро-європейським центром. На жаль, сьогодні тут історично-рятівна ініціатива плекання традицій перетворилась на активне гальмо урбанізаційних процесів в руках тих, кому з тих чи інших причин вигідно тримати Україну ХХІ століття в шорах селянсько-вишиванко-писанково-солом’яностріхового іміджу століття ХІХ. Для одних діячів офіціозу від культури мотивація «нє пущать!» – обережність перестраховщика, що маскує свою необізнаність в процесах сучасної культури позицією «аби скандалу не вийшло». Для інших це спосіб, прикриваючись статусом «справжнього патріота», безкарно звести особисті чи професійні порахунки із тими, що наважились порушити табу на класичний образ вбраного в селянський кожух Кобзаря-Пророка. Тож годі було сподіватись, що Шевченкове 200-річчя навіть в контексті «хвилі майданної щирості і справжності» обійдеться у Львові без скандалу. Тим не менше, користуючись медичною термінологією, спостерігається позитивна динаміка.
Національний музей у Львові, експозиція виставки
Національний музей у Львові потішив ґрунтовною ретроспективою, від власне творів самого Шевченка через класичну Шевченкіану від українських класиків ХХ століття до креативно-резонансної майданної Шевченкіани. Вхід до останнього залу перегородила монументальна книжкова «Шевченкова барикада», викликаючи асоціації як зі справжніми барикадами Хрещатику, так і з тими стосами томів національних класиків, що роками й десятиліттями пилюжаться на поличках шкільних, публічних і приватних бібліотек без жодної надії бути відкритими не з примусу, а з цікавості. А за барикадою розмістилась провокаційна «Шевченкіана» київського художника Андрія Єрмоленка: Шевченко-колгоспник, Шевченко-новий українець, Шевченко-король рок-н-ролу, Шевченко-даїшник... із дуже влучними цитатами з Кобзаря. Не обійшлося й без Шевченка-екстреміста. Така модерна пропозиція ще на рівні ідеї спровокувала конфлікт між частиною керівництва та молодими-ініціативними.
Андрій Єрмоленко, Шевченко-колгоспник
Ситуацію для «Z» прокоментував завідувач сектору виставкової роботи, дизайнер експозиції Остап Лозинський:
"Спочатку це мала бути класична ретроспектива з фондів нашого музею, яка завершувалася творами Сороки і Остафійчука: дуже добрими зразками Шевченкіани, але бракувало сучасності. Коли почався Майдан, виникла ідея, що гарним завершенням виставкового проекту будуть твори Єрмоленка, відео Проскурні «Наш Шевченко» і шевченкова барикада. Якогось спротиву спершу не виникло, ми все підготували, знову поїхали на Майдан, якраз в ці останні страшні дні. А коли повернулись, то почули закиди від керівництва, що твори, які ми пропонуємо, не є форматом нашого музею і не відповідають концепції виставки. Без відома методради був зроблений запит до ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури та Президента Національної академії мистецтв України Андрія Чебикіна, ректора Львівської Національної Академії Мистецтв Андрія Бокотея, заступника з наукової роботи ЛНАМ Романа Яціва, директора Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша Василя Отковича... та інших відомих діячів культури, які не схвалили отаку модерну концепцію. На моє превелике здивування, методрада музею натомість дуже відкрито і позитивно сприйняла проект. Тож ми до останнього не знали, вішати цей останній зал – не вішати... Але вирішили вішати на свій ризик. Нас підтримав директор музею Ігор Кожан, і виставку ми відкрили у тому форматі, у якому планувати. Ця ситуація черговий раз продемонструвала, що керівництво наших установ культури дуже боїться персональної відповідальності, бо якщо ми щось зробимо не так, то прийде вуйко з міністерства, забере надбавку, або ще гірше – копне з теплого місця. Але тільки люди, які здатні брати на себе відповідальність, здатні рухати процес вперед. А ті, хто прикривається колегіальними рішеннями і культивує позицію «а ви хто тут такі, молодші наукові, сидіть і мовчіть, ніхто вашої думки не питає і знати не хоче» на кожну ініціативу, насправді не мають перспективи. Ми з таким статус кво не погоджуємося, тому що, по-перше, працюємо не перший рік, а по-друге, ми є громадянами і художниками з активною життєвою позицією. І будемо зараз, наскільки це дасться, боротися, щоби ситуація в музеї і загалом в культурі змінилася".
Національний музей у Львові, Шевченкова барикада
Правильність вибору організаторів виставки підтверджує реакція глядачів: молодь і середні вікова категорія дуже позитивно сприймає «живу» експозицію останнього залу Шевченкіани, на мої розпитування, чи не ріже їм око отакий нетрадиційний Шевченко, запевнили, що навпаки, цікаво, але хочеться з кимось з професіоналів про це поговорити. Реакція старшого покоління не така однозначна, незвичний образ спершу сприймають з підозрою, але те, що ці твори представляє така поважна інституція як Національний музей у Львові ім. Митрополита Шептицького, є певним карт-бланшем довіри. І тут ми знову повертаємось до неодноразово озвученої проблеми мистецького Львова: те. що ані в Національному музеї, ані в Галереї Мистецтв немає експозиції сучасного мистецтва (від 1940-х починаючи) надзвичайно негативно впливає не тільки на формування смакцв публіки, але й на її розуміння, які мистецькі пошуки мають вартість, а які – ні.
На тихому скандалі навколо трактування Шевченкіани за лаштунками Нацмузею справа не закінчилася. Адже знову ж таки пильне око очільника ЛОО НСХУ Олега Микити вгледіло на банері Львівського Палацу Мистецтв крамольну назву «ШЕВА». Саме так організатори Вільного університету вирішили назвати цикл публічних лекцій про життя та творчість Шевченка, аби привабити молодіжну аудиторію. Скандальну афішу було публічно, під час урочистого відкриття шевченкових свят, пошматовано і потоптано, а організаторам дістались крики «Ганьба!»
З приводу інциденту «Z» звернувся по коментарі.
Кординатор Вільного університету Тарас Прокопишин:
«Основна причина скандалу в тому, що старшій віковій категорії не подобається назва «Шева». Але наш проект «Вуличний університет» – молодіжний, наша аудиторія – школярі старших класів, студенти, випускники, ми говоримо з тими, хто хоче розвиватися, хто відкритий на нове. Для нас назва «Шева» не звучить якось зневажливо чи фамільярно... Я цитував на лекції одного з провідників українських націоналістів Зенона Коссака «Жийте культурою суті, а не культурою форми, чи радше й культурою форми, що має бути виявом суті». У нас саме так є: ми хотіли організувати проект, в центрі якого поставити спробу переосмислити постать Шевченка. Тому що нам не підходять нудні наукові лекції, урочисті Академії в Оперному з одами... Ми не хочемо, щоби старше покоління нам просто пхало в голову догму, що Шевченка треба поважати. Ми хочемо, щоби нам пояснили – чому? Переважна більшість, окрім памятника і дат біографії (день народження-день смерті), нічого про Шевченка не знає. Нам було цікаво показати Шевченка як харизматичного лідера, як дослідника-науковця, як одного із засновників малярства в Киргизстані, як модника, зрештою... Ми розуміємо, що у іншої вікової категорії – інші погляди, але їх формат нам не підходить, ми шукаємо свій».
Відомий літератор та літературознавець Віктор Неборак:
"Школярі кажуть «прикольно». В теперішньому дискурсі "Шева" цілком має право на життя. Саме слово «Шева» аж ніяк не образливе. Це спосіб наблизити. У нас зараз домінує, так би мовити, православна традиція вшанування класиків. Перед тим народ мав матрицю. яка була запропонована Церквою щодо формату вшанування святих та різних служителів, важливих для народного Пантеону, яка згодом перейшла на цілком світських осіб, в першу чергу письменників, і саме цей спосіб тепер активно тиражується. Це пов’язано, в першу чергу, з нашим колоніальним статусом, коли в минулому бракує успішних політичних лідерів. Ті, які були, були заборонені державами-колонізаторами, як от Мазепа чи інші гетьмани. В такій ситуації створюється ореол святості навколо осіб, які є важливими в історії чи культурі народу, і вони набувають статусу святих. А як відомо, святі не потребують аналітичних розвідок. Натомість письменники в першу чергу хочуть, в тому числі й найгеніальніші, я переконаний, що і Шевченко, щоби їх твори читали. І читали не перед величезними залами, а індивідуально, коли з одного боку є читач, а з другого – автор, оце, насправді, найбільший успіх! Оці ореоли святості віддаляють від такого типу контактів. Тому що є офіційно затверджений образ, є певна кількість канонічних текстів, прочитаних з примусу у школі... Я насторожено ставлюся і до тих, хто екзальтовано фанатіють від Шевченка, вивченого в школі, бо вони сприйняли певний стереотип, і навіть не здогадуються, наскільки Шевченко ширший за шкільну програму. Що є і малярство, і графіка, є величезний том листів, є, зрештою, щоденник... Інша справа, що більшість листів, як і щоденник, написані російською. До більшості адресатів, в тому числі й до поляків, Шевченко писав російською, але, наприклад, до Куліша чи до кошового отамана Дніпровського війська Кухаренка (був такий підрозділ в імперській армії) писав чистісінькою українською мовою. Але цей факт двомовності Шевченка замовчується нашими псевдопатріотами, тому що такий Шевченко не вписується в канонічний образ. Я не знаю жодного прикладу, щоби комусь прийшло на думку почитати російськомовні твори Шевченка на Шевченкових вечорах. Хоча є багатосерійний фільм, знятий на початку ’90-х, до якого були причетні і Дзюба, і Драч, і Мовчан, де є цитати з «Тризни». Тобто, інтелігенція час від часу намагається наблизити до нас, зробити більш природною особу Шевченка. Але ми на такій стадії, коли народ потребує саме такого примітивного сакралізованого Шевченка. Грабович намагався розібратися з тим, чому навколо Шевченка виник саме такий міф. Повторюю, це результат нашого постколоніального статусу. В середні віки точно не могли з’явитись такі дослідження життя Ісуса, яке запропонував у ХІХ ст. Ренан. Тоді його б за це безумовно оголосили єретиком і спалили. Але після буржуазної революції нація модернізувалася і це стало можливим. Україна щойно починає шлях модернізації відомості.
Відомий дослідник античної літератури, перекладач, літератор Андрій Содомора:
"Я особисто афіші би не дер. Як на мене, це формат суспільної дискусії, як саме на яку аудиторію подавати Шевченка. Наш програш – це те, що нам здається. що все піде так, як йшло тоді, сто років тому. Так не буває. Мусить бути нові бачення. Проте небезпекою модернізації є те, що вона дуже часто йде в парі зі спрощенням. Головне, щоби людина, яка прийшла до культури через спрощення, розуміла, знала, що на цьому не закінчується, що далі щось є. Тому одне із головних завдань культури – зорієнтувати суспільство. Кобзар один, але скільки людей, стільки кобзарів. Колосальний перекос – визначати єдино правильну форму чи трактуванню. Він демонструє стан нашої освіти, відсутність комплексного підходу, стан нашого ставлення до слова, гуманітарної канви. Треба йти від зміни розуміння освіти як сукупності знань, до розуміння, що це є світло. Від часів Евкліда античність дала нам універсальний закон золотої середини, яка працює всюди. Ми впадаємо в крайнощі – бо це легко, а до золотої середини ніхто не йде, бо це важко. І в трактуванні Шевченка так, або бог, або пияк... А іти до справжнього Шевченка – важка копітка робота, праця душі, яка проявиться тільки на перспективу. Моя особиста позиція як подавати Шевченка,: сім’я – раз, школа – два, ВНЗ – три. До Шевченка треба йти тихо. Ти маєш в руках Кобзар, і ти з ним ростеш. Але якщо не склалося вирости з Шевченком, це не означає, що вже закритий до нього шлях".
Львів, площа Ринок, 2014
Літературознавець Богдан Тихолоз:
"Я думаю, що найкращий спосіб щось спопуляризувати – це заборонити. Хоча я особисто не називаю Шевченка Шевою і, зрештою, нікого іншого, бо я не люблю прізвиськ як таких. Але я вважаю, що будь-які форми спілкування із великим мають право на життя, якщо вони натхненні шляхетними намірами і призводять до позитивних результатів. Організатори запропонували цю назву, бо «Шева» давно вже гуляє школами й університетами, хоча це й дещо фамільярно, але не від зневаги чи намагання принизити Шевченка, а від відчуття його своїм близьким сучасником. І оце відчуття є одним з найцінніших, що може бути у спілкуванні з класиками. Я думаю, що дуже багато хто із класиків минулого вмер би із заздрощів, якби йому придумали таке приязне молодіжне прізвисько. Те, що Шевченко здобуває отакі інтерпретації – свідчення того, що він не вмер і не покоїться у Каневі на могилі, а що він продовжує жити серед нас. Шевченко тим і цінний, що він до різних поколінь промовляє. І промовляє він різними мовами, тобто, кожне покоління перекладає його на свою мову. І це не означає, що одна мова краща, а друга – гірша. Вони однаково добрі, якщо вони ефективні. І якщо сьогодні Кобзар йде з молоддю на Майдан відстоювати ті ідеали, за які сам Шевченко, «карався, мучився, але не каявся» двісті років тому, то я вважаю, що це набагато краще, ніж вони б пішли урочистим строєм до пам’ятника, поклали б там вінок і на тому б для них святкування закінчилося. Якщо ми позиціонуємо свою європейскість, то мусимо виховувати толерантність і вирозумілість. Якщо репрезентанти старшої генерації не хочуть потім нарікати в тролейбусі на погану молодь і казати, які вони всі паскудні і невиховані, то вони повинні зрозуміти, що відповідальність за виховання молоді несуть вони, і виховувати їх треба не шматуванням афіш, а спілкуванням з цими молодими людьми. Тому що навіть з ворогом треба вміти спілкуватись. А зараз ми говоримо не про ворогів, а про людей, які цю революцію зробили, і з якими Шевченко стояв на Майдані пліч опліч. Тому такий підхід агресивної заборони є не тільки абсолютно деструктивним, але й шкідливим".
Отже, борітеся – поборете. Бо питання модернізації свідомості – це питання не сперечання дискурсів, а наявність креативних ініціатив та енергія і впертість тих, хто береться їх впроваджувати. Ефективність цього шляху демонструють кілька невеличких, але зворушливо-щирих своєю природною емоційністю ювілейних заходів, ініційованих командою інтелектуалів львівського міського управління культури. Приємною несподіванкою став банер на Ратуші із обличчям такого собі Шевченка-батяра, молодого, з веселим поглядом з-під картуза (колекція Національного музею у Львові).
«Цього разу ми спробували зробити акцент ювілейних святкувань на «реальному Шевченкові» («Шевченко Real»), – розповіла заступник начальника управління Ірина Магдиш. – Тому запропонували маркування публічного простору якимись пам’ятними знаками, які нагадають не тільки про Шевченка, але й про його добу. А також здійснили символічне донайменування проспекту Шевченка проспектом Академіка Шевченка. Це культурний акт, за офіційними паперами як був проспект Шевченка, так і залишився, адже ж інакше це величезні бюрократичні клопоти, пов’язані з необхідністю міняти всі паспорти, документи на право власності, дозволи на бізнес... Наразі зробили лише три таблички, які висять поряд із офіційними: на книгарні Шевченка, на перетині проспекту з вулицею Чайковського і на прокуратурі. Ця ідея з академіком дуже зацікавила дітей, бо вони звикли у школі, що Шевченко – кріпак та й кріпак. А тут виявляється – академік! На вулицях, які названі іменами людей, що жили в часи Шевченка, теж з’являться таблички, де буде написано – «Людина епохи Шевченка» і вміщено коротку біографічну інформацію про цю особу українською та англійською – ілюстрація того, що Шевченко був не лише людиною Літератури чи Малярства, але й людиною Історії. Там багато несподіванок. Наприклад, буде табличка на перетині вулиць Гребінки і Шопена. З Гребінкою зрозуміло, але мало хто здає собі справу, що й Шопен був сучасником Шевченка. Другою частиною цього проекту «Людина епохи Шевченка» є акція в зеленому публічному просторі: ми хочемо натягнути великі банери між дерев із портретами сучасників Шевченка. Вони будуть переносні, тому їх можна буде побачити і на валах Підвальної, і в парку Франка, Культури чи Стрийському, на Майорівці чи Левандівці... Тут теж буде багато сюрпризів, наприклад, виявляється, засновник компанії Nestlé теж жив в часи Шевченка. Або винахідник Кольт, «залізний канцлер» Отто фон Бісмарк... Це ті дрібнички, неважливі на перший погляд, але саме вони провокують нашу уяву, нашу цікавість, бажання вийти за рамки стереотипів. Ще буде виставка сучасного плакату авторства групи молодих дизайнерів. Це буде мандрівна виставка, яка до кінця року побуває у кожному районі Львова".
PS. Наразі це лише окремі кроки на шляху апробації нових форматів десакралізації національної класики. Чи вдасться вплинути на ситуацію формування засад комфортної модернізації народного культу Шевченка та інших, буде залежати від громадської активності мистецької спільноти, в першу чергу інтелектуалів, їх бажання та вміння систематично вести конструктивний діалог з владою, медіа, представниками різних вікових груп та різного рівня освіти і культури. Одним словом, від нас з вами все і залежить.
18.03.2014