Київ, 3. грудня 1913. р.
Знова голодні руссофіли! Останними часами від них тут буквально не маємо спокою. Мало не що-дня про них пишуть ся статї, скликують ся віча, уряджують ся обіди, й понад сим великим шумом усе чуєть ся один неминучий приспів: "дайте, не минайте"... Звичайно, що роблять шум і прислухують ся до нього виключно в правих та націоналїстичних кругах. Поступове громадянство й ширші верстви народу цілком до нього байдужні, по части розуміючи мерзенну природу сього шуму, по части-ж заклопотані власними, далеко важнійшими справами. Та муха — теж невелика птиця, а проте її гудїнє, коли вона причепить ся, є досить неприємним. Голодні руссофіли з їx росийськими прихильниками — ті самі мухи, які своїм нестерпливим гудїнєм можуть допечи до живих печінок.
Ще перед приїздом руссофілів маленьку сензацію викликали чутки про особливу місію росийського амбасадора Шебека. Так само зробила тут деяке вражінє звістка про заложенє марморошського процесу православних. Хоч особливої віри сим чуткам і звісткам тут не надавали, проте ними заінтересували ся, як доказом того, куди стремлять бажаня руссофілів та їx росийських оборонців. Неімовірним здавало ся насамперед те, щоб Австрия дозволила чужій державі втручати ся в свої внутрішні справи й давати собі приписи що до внутрішної політики. Але симптоматичним здавав ся самий факт можливости таких чуток: адже не буває диму без огню! Кінець-кінцем сей епізод на якийсь час звернув на себе громадську увагу.
А поруч із сим провадила ся далї аґітация Нового Времени та инших націоналїстичних орґанів за допомогу голодним руссофілам. Що тут писало ся за руссофілів та Українців — того й переказати не можна. Почало ся з інформацийних звісток — "розміри голоду в Червоній Руси". Далї почала ся "ідейна" аґітация. Свѣть дописав ся до того, що в Галичинї на підставі закону (якого?) краєвою мовою вважаєть ся мова "русска", московська, що ж до мови української, то вона вживаєть ся тут незаконно (!) Таким чином, Галичина як фактично, так і номінально, є краєм "русским"... Згодом наші патріоти зарвали ся до того, що вже перестали називати Галичину "Русью", а стали називати її Росиєю! Так вони тепер й пишуть: "зарубіжна Росия", "підяремиа Росия", "Червона Росия" і т. д. Можна подумати, що розум їм зовсїм вже потьмарив ся.
На поміч голодним руссофілам були мобілїзовані найкрасші письменницькі сили росийських націоналїстів. Недавний поступовець, а тепер співробітник Нового Времени А. Реннїков (Селїтреннїков) гукав патетично: "Настав час показати Галичанам, що під критичну хвилю тільки від Росиї вони можуть дістати щиру допомогу". Брат колишнього премієра, А. Столипін (його тут називають "вдовствующій братъ") зразу завів на високу ноту: "Чи хочете почути, як мучать православних, чи хочете бачити, як бють чолом Росиї ті наші люди, котрих не могла відроджена державна Русь зібрати під своє крило? Пійдїть у недїлю в день у Дворянське зібранє". Другий анонїмний автор розписував ся про "сьвяту інквізицию в Австриї". При сїй слушній нагодї не могли, звичайно, поминути й Українців, і на їx голову сипав ся "всяк зол глагол". Згадано добрим словом і Раду і Дїло, і навіть саме слово "Українці" обкидано багном. "Дїти виховують ся в дусї ненависти до всього "русского", — доносило Новое Время — зі школи приносять до дому нові понятя, примушують малограмотних батьків називати себе Українцями (яке злочинство!), а рідну мову українською і так помалу, але послїдовно проводить ся в Галичинї, а за нею і в Південній Росиї, справжній Україні (так?), ідея про осібний "самостійний" український нарід і державу, з австрийським чи пруським ерцгерцоґом на чолї. А ще недавно в Галичинї слово Українець було лайливе! Коли назвати селянина Українцем, він злісно відповідав: "Або я що украв?" Галицькі селяни, за власною етимольоґією, виводили "Україна" від слова "украсти"... На такі отже "дотепи" пускали ся наші націоналісти, щоб утворити прихильний до руссофілів настрій.
Нарешті, велика подія стала ся. Прибули до "Петрограда" посли Марков, Дудикевич, "поет" Глушкевич і двоє селян-москвофілів. З їх участю відбуло ся в недїлю віче, на якім виступили також Бобринський, Ракович (подільський націоналїст) і Савенко. У повітрі дуже сильно пахло "русскими рублями". А ввечері відбув ся "славянський обід", який декому на жаль, закінчив ся великим — скандалом. Почало ся все честь-честю: пили, їли, промовляли. Коли, одначе, було випито над міру, встав "поет" Глушкевич, краса й надїя руссофілів, і "закатив" таку промову, від якої господарям і гостям стало досить нїяково. Глушкевич, між иншим, заявив, що Росия не має моральної сили для боротьби за всеславянську ідею. "Як можете ви говорити про панслявізм, — вигукував Глушкевич, — коли ви ще не пан нарід, коли ви не спромогли ся на витворенє єдиної державної ідеї?" Урочистий настрій обіду розвіяв ся. Господарі заметушили ся, щоб затерти інцидент, але видно, що й по їx боці випито чимало, бо "сам" Савенко почав доводити, що Росия — країна розвіяних надїй, у Росиї всїх вважають за крамольників, бють нагаями... Тут настав такий розгордияш, що годї вже було добрати, хто пяний, а хто тверезий? Так, кажучи словами росийського поета — "кончиль ся пиръ нашъ бѣдою".
Скільки "русских рублїв" зібрали руссофіли від своїх петербурських виступів — невідомо. Публика не дуже охочо відгукнула ся на їх заклики. У всякім разї, громадських жертв на голодних руссофілів зібрано покищо далеко менше, ніж на — памятник Ющинському. Се й зрозуміло, бо коли антисемітизм ще має під собою які-небудь реальні підстави, то галицьке руссофільство є для Росиї — мимо всїх аґітацийних зусиль — таки чимсь зовсїм чужим і непотрібним. Єдина надїя на секретні фонди уряду, з яких руссофіли могли дістати якесь "воспомоществованіє". Є певні підстави думати, що з сього жерела вони трохи й розжили ся.
Тепер руссофіли подали ся в Москву. Кажуть, що там буде закладено "Галицко-русское общество" на зравок петербурського. Намічено вже й голову для московського "общества": се має бути лїдер октябристів Олександер Ґучков. Коли одначе, в бюрократичнім Петербурзї руссофіли не мали нїякого успіху у публики, то в ліберальній Москві вони тим менше можуть числити на який-небудь успіх. Там хоч урядові рублі могли виручити, а тут і сього не можна сподївати ся.
Отже руссофільські мухи шуму наробили, але своїх "ідей" серед публики не поширили. Проте сей шум з громадського погляду не зовсїм безпечний. Особливо він небезпечний тим, що росийська поступова преса навіть пальцем не поворухне, щоби вияснити перед публикою справжню природу сього шуму. Чорносотенна преса наче взяла собі якусь монополію на осьвітленє галицьких справ, і публика має єдине жерело інформациї в сих справах з чорносотенної преси. Інстинктом публика чує, що те жерело каламутне й нечисте. Але поступова преса з свого боку не робить нїчого, щоби навести публику на правдиву путь. Більше того, деякі представники т. зв. поступового громадянства навіть беруть активну участь у сїй руссофільській вакханалії. Так, член державної думи й співробітник кадетської Рѣчи Велїхов записав ся отсе в члени петербурського "ратункового комітету", що має допомагати галицьким руссофілам, і нїхто досї не напятнував сього недостойного вчинку. Така плутанина не може, розумієть ся пошкодити нашій справі, але вона характеристична для оцінки неосьвідомлености росийського поступового громадянства в українських справах.
[Діло]
05.12.1913