«...Пересвідчитися, що ми маємо Богом дану гідність»

Майже рік тому собор Паризької Богоматері, який уміщає до трьох тисяч осіб, був заповнений вщент — на інтронізацію єпископа Бориса Ґудзяка у Париж з'їхалися паломники з України та усього світу.  Цього року менш ніж за місяць Нотр-Дам де Парі знову збере тисячі українців — 17 листопада тут відбудеться поминальна відправа за жертвами Голодомору. А за день перед тим, у містечку Санліс, де жила колись королева Франції Анна Ярославна, відчиняться двері нової церкви УГКЦ. Храм Святих Бориса і Гліба українська Єпархія святого Володимира в Парижі на чолі з єпископом Борисом Ґудзяком придбала нещодавно.

Про те, як перетворити покинуту церкву на центр національного паломництва, про розуміння людської гідності та участь кожного у позитивному творенні проекту Україна ми говорили з владикою Борисом у Києві, за день опісля традиційного Благодійного бенкету Українського католицького університету.

 

 

 

«Санліс має стати місцем українського паломництва»

 

— Владико, розкажіть спершу про культурний центр Анни Ярославни, який має бути створений при церкві у Санлісі.

 

— Концепція центру не буде нав'язана єпископом, а буде формуватися гуртом — вірними з нашої єпархії та гостями з України. Що ми маємо там робити, ми будемо вирішувати, враховуючи думки українців. 16 листопада ми вперше спільно помолимося там. Після богослужіння відбудеться робоча нарада, яка розпочнеться презентацією певних гіпотез, включно з архітектурними пропозиціями. Після півгодинної презентації всі присутні поділяться на невеликі групи, в яких кожен матиме нагоду висловитись, як він бачить діяльність культурного центру Анни Ярославни: з перспективи Києва, Львова, Канади, Америки, Франції.

Не секрет, що реальним стимулом для придбання цього храму став жест львівських підприємців — друзів УКУ, які склали 150 тисяч євро на купівлю цього будинку. Пізніше долучились інші люди з різних країн — так ми назбирали 203 тисячі євро. Для мене важливий не стільки сам будинок, а радше місце для спілкування. Ми це робили в УКУ на львівському реґіональному рівні. Тепер я хотів би, щоб аналогічна динаміка розгорнулася у Парижі.

Ми маємо певні концепції — ким є український еміґрант у країнах західної Європи. Анна Ярославна, яка була фактично першою еміґранткою з України, стала королевою Франції. Ця її спадщина дає нам нагоду думати по-іншому. Мусимо піднімати планку окремими прецедентами.

 

— Хто братиме участь в обговоренні концепції центру?

 

— Кожен, хто забажає і приїде 16 листопада у Санліс. Буду тішитись, якщо буде багато людей. Санліс далеко від України, а субота для багатьох вірних у Парижі — робочий день. Думаю, може бути приблизно сто осіб. Наступного дня, 17 листопада, ширша громадськість збереться у Нотр-Дам де Парі на спільну літургію за жертвами Голодомору. Там ми передбачаємо від 2 до 3 тисяч осіб. Наразі нам не йдеться про те, аби вичерпати усі можливі концепції центру в Санлісі. Ми є на початку, і починаємо скромно — з друзями, з людьми, які хочуть поділитися своєю думкою.

 

— Ви вже маєте власне бачення цієї концепції?

 

— Будівля має 300 квадратних метрів. Думаю, принаймні третина має бути посвячена храмові — там відбуватимуться богослужіння. Друга частина мала би відкритися для різних культурних чи освітніх зустрічей. Напевно, там мали би бути постійні виставки про Анну Яровлавну та про українсько-французькі стосунки. Неодмінно ці приміщення мають гостити різні художні виставки. Центр мав би стати місцем зустрічі осіб, яких надихає і християнська духовність, і українська культурно-духовна спадщина. Уявляю, що два-три рази на місяць у нашому центрі гоститимуть групи з України. Щороку у Франції бувають тисячі українців. Хотілося б, аби щомісяця принаймні 150 були у Санлісі.

Санліс має стати місцем українського паломництва та культурного туризму. Якщо ми створимо тепле, автентичне місце, базоване на правдивій історії, і пов'язане з нашою творчою та історичною присутністю у Європі, цей маленький інтимний центр стане пульсуючим світилом для українців по всьому світу.

 

— Чия це була ідея — придбати церкву?

 

— Цю ідею я успадкував. Коли я вперше відвідав Париж після мого призначення, але ще перед хіротонією, парох кафедри отець Михайло Романюк представив мене двом молодим жінкам, які були ентузіастками придбання цієї церкви. Спершу пропозиція виглядала доволі парадоксальною. Адже різні наші установи — центр у Сарселі, де Наукове товариство імені Шевченка видавало «Енциклопедію українознавства», наш готель в Люрді, молодіжний центр біля Страсбургу в Маквіллері — всі вони потребують серйозного ремонту. Одночасно виявилося, що річний бюджет єпархії досі був на висоті 35 тисяч євро. Хтось би міг сказати: «Владико, це ви з коцюбою на місяць — плануєте бути голим-босим і у вінку». Але мені у цих молодих людях сподобалося бажання щось робити. Вирішальною до певної міри стала воля, яку висловила Україна через львівських підприємців та інших осіб.

Надіюся, що я як єпископ не буду перешкоджати добрим ініціативам. Якщо судити по тому зовсім неочікуваному резонансові, який мало придбання церкви, виглядає, що ми доторкнулись до певного нерву, який пульсує бажанням діяти.

 

— Новина про купівлю саме цієї церкви зачепила багатьох власне завдяки імені Анни Ярославни.

 

— Думаю, ми повинні мати «наші» точки, там де ми є. І ми повинні ставати господарями не лише на своїй землі, але й на тих оазах, які нас приймають і які нами цікавляться. Ми просто зарідко і замало ділимося скарбами нашого минулого.

 

— Але тепер ви маєте ще один об'єкт, що потребує ремонту.

 

— Церква побудована з тесаного каменю. Структурно вона є здоровою, там немає тріщин чи проблем із дахом. Це певною мірою чисте полотно. В середині немає жодного умеблювання. Це пластичний простір, який можна оформити у різний спосіб. Ми почнемо без особливих вкладень. У молитві та поступовому діалозі ми побачимо, як цей простір слід оформити.

 

— Церква не діяла більше століття. Що було там в цей час?

 

— Там був музей мисливства. Пізніше архів. Роками фірма, яка була власником цієї церкви, хотіла її продати. З монастирського комплексу вона зробила житлові квартири. Церква ж перебуває під історичною охороною.

 

 

 

«Коли Клички боксують, то всі себе чують українцями»

 

— Владко Борисе, від дня Вашого призначення Апостольським Екзархом для українців — греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу минуло майже півтора року. Чи Ви відчуваєте, що Вас уже прийняли?

 

— Думаю, мені дали аванс. Мене зустріли тепло, а я ще нічого не зробив. Моя відповідь — гасло мого гербу, що дослівно з грецької означає «благо дарів», або дякую. Я дуже вдячний за те, як Париж, священики і вірні мене зустріли.

 

— Як Ви думаєте, чого українці за кордоном потребують від Церкви?

 

— Українці за кордоном і українці в Україні потребують одного —  пересвідчитися, що ми маємо Богом дану гідність. Ми покликані чутися гідними, бути гідними і гідно діяти. Натомість ми часто живемо у страху, маємо комплекси, сумніваємося у власній спроможності. В українській мові часто звучить: «У нас так, а у світі так». Ніби ми не з того світу, —  владика Борис посміхається і розводить руками в сторони. — Ми весь час порівнюємо, чи дотягнемо до Європи чи до Америки. У цьому сенсі придбання церкви у Санлісі  є певним стимулом, який відповідає на цю потребу. Одна з наших була королевою Франції, одна з наших вміла писати, коли король не вмів, одна з наших привезла до Парижу Євангеліє, на якому століття присягали французькі королі. Якщо це було, воно може знову бути.

Кожен є гідним нести корону. Тому ми вінчаємо молодих, і на вінчанні вдягаємо на молодих корони —  кожна людина створена на образ і подобу Божу. Саме це первісне благословення Церква має плекати, відновлювати, поширювати у свідомості поодиноких осіб і цілих спільнот.

 

— Наскільки відчуття власної, і так само національної, гідності загострене чи, може, навпаки у тих українців, що живуть за межами України?

 

— Є різні хвилі еміґрації і різні сектори суспільства в самій України. Багато нових українських еміґрантів соромляться своєї мови. Вони ще не говорять іноземною, а їхні діти вже не знають української. Це може статися за 5–10 років. Відбувається це тому, що українська мова й українськість для них пов'язані перш за все з різними невдачами проекту Україна.

Були еміґраційні хвилі, які також опинилися за межами України через невдачі українського проекту, але які навпаки заанґажували себе у боротьбу за майбутню українську державність, за свободу Церкви, за гідність української культури і мови.

Коли Клички боксують, то всі себе чують українцями, але чи всі готові робити якусь жертву, щоб ту тотожність плекати і зберігати? Не вважаю, що є плідно моралізувати і казати людям: ви повинні бути такими чи інакшими. Слід просто свідчити з тими, які хочуть працювати і приносити жертву, щоби спільно будувати країну. Переконаний, що таке свідчення даватиме надію набагато ширшим колам.

 

 

 

«Наші розчарування настільки сильні, наскільки великі наші очікування»

 

— Наразі, на Вашу думку, проект Україна вдалий?

 

— Думаю, що є дуже багато удач. Про невдачі не буду говорити, бо про них говорять усі. В Україні за двадцять два роки незалежності не було громадянських воєн чи кривавих революцій. У нас складне різнобарвне суспільство, яке часто є в напрузі, але яке остаточно живе у мирі. Ми маємо цілий комплекс позитивних тенденцій, пов'язаних з новими свободами. Покоління людей, які виросли у незалежній Україні, не уявляє, як це жити у тоталітарній системі. Я запитав студенток, чи вони знають, хто такий Володимир Щербицький. Людина, яка двадцять років трясла Україну, сьогодні не існує для молодого покоління.

 

— Що Ви думаєте про це?

 

— Це свідчить про досить швидкий відхід реалій тоталітарного минулого. Це добре як свідчення того, що цей досвід уже в минулому. Але це і погано, бо ми не цінуємо того, що маємо нині, і не розуміємо, наскільки минуле досі впливає на нас. Ми стаємо дуже нетерпеливими — хочемо все і відразу. Кажемо, що немає того добробуту, який є в західній Європі, але забуваємо, що в наших  містах сьогодні вдвадцятеро більше автомобілів, ніж 20 років тому. Не звертаємо увагу на те, що кожен українець має в середньому набагато більше житлової площі, ніж в радянський час, що люди більше не стоять у чергах і що у наших магазинах є до вибору харчів і медикаментів. Наші розчарування є настільки сильними, наскільки астрономічно великими є наші очікування.

 

— Владико, як би Ви порадили думати і чинити пересічному українцеві, аби долучитися до розбудови проекту Україна зі знаком плюс?

 

— Не дивуйтеся, якщо я як священик скажу наступне: починаймо самі від себе. В святий день святкуймо, ходімо до церкви у неділю, починаймо і завершуймо кожен день молитвою, хоч би короткою. Хто цього не практикує, спробуйте жити так принаймні шість місяців, а тоді напишіть мені на Facebook, чи це мало вплив. Плекайте своє здоров'я. Ходіть спати на одну годину скоріше, менше сидіть перед блимаючим екраном. Проект Україна може бути успішним тільки тоді, коли будуть здорові, щасливі, духовно збагачені українці. У наступному інтерв'ю я запропоную наступні кроки, але мені буде цікаво, якою буде реакція на ці поради.

 

— Дякую, владико, за розмову.

 

— Дайте я ще скажу. Дозвольте привітати усіх українців із різних країн із тим, що ми разом цього року відзначаємо 50-ліття Українського католицького університету, на фасаді якого у Римі патріарх Йосип написав: «Істина і любов до науки собирає в розсіянні сущих». А ще запрошую відвідати нас у культурній столиці Європи. Наше спілкування, наші спільні паломництва до різних світових святинь будуть скріплювати те, що для нас найбільш цінне.

 

 

Розмовляла Марічка Паплаускайте (vidia.org)
 

 

04.11.2013