Антон Олійник

Нобелівський тиждень цього року підтвердив давно відоме: шанси на отримання найбільш престижної у науці премії вищі в тих, хто працює у топовому американському університеті. Американське лідерство у фундаментальній науці багато в чому зумовлене пріоритетами військово-промислового комплексу і генерованими ним ресурсами.

 

 

Премії 2013 р. з фізики, хімії, медицини та біології, у галузі економічних наук, отримали представники 12 наукових організацій. Дев'ятеро лауреатів (три з чотирьох) афілійовані з американськими університетами. З моменту свого заснування у 1901 р. більше ніж у половині випадків Нобелівська премія діставалася представникам американських університетів (329 випадків з 643). Домінування американських вчених з часом лише зміцнювалося. Їм були присуджені 61% премій у повоєнний період (у 1946-2013 рр..) та 68% премій за останнє 20-річчя (у 1991-2013 рр..). У групу лідерів за кількістю отриманих після 1990 року премій також увійшли Великобританія (17), Франція (10), Німеччина (9), Японія (8), Ізраїль (5) та Швейцарія (4). Представники російських наукових організацій отримували премію двічі (в обох випадках йдеться про інститути Академії наук). За цим показником Росія ділить 8-11-ті місця з Австралією, Канадою та Норвегією.

 

Я подивився, чи пов'язана кількість Нобелівських премій, отриманих представниками наукових організацій тієї чи іншої країни, з ключовими показниками стану економіки, політичної та соціальної систем за останні 20 з гаком років (як точку відліку я використовував дезінтеграцію Радянського Союзу та закінчення Холодної війни).

 

Ситуація із захистом політичних прав та громадянських свобод (оцінюваних інститутом Freedom House), а також успіхи у боротьбі з корупцією (за індексом сприйняття корупції Transparency International) не впливають на досягнення у галузі науки. Історики науки навряд чи будуть здивовані: їм добре відомо, що Вольтер перебував у листуванні з імператрицею Катериною II, а європейські вчені другої половини XVIII ст. пов'язували більше надій з освіченим абсолютизмом, ніж з демократією (Malia Martin. Russia under Western Eyes).

 

Такі показники соціального розвитку, як індекс людського розвитку (він відображає очікувану тривалість життя, рівень середнього доходу на душу населення та рівень освіченості населення), нерівність у доходах (індекс Джині) та рівень довіри до інших людей, теж виявляються слабким помічником у пошуку.

 

Двома значущими чинниками – разом вони пояснюють більше 42% відмінностей між країнами у кількості отриманих після 1990 року Нобелівських премій – виявилися величина ВНП на душу населення та індекс миролюбності. З ВНП на душу населення все більш-менш ясно: фундаментальні дослідження вимагають значних витрат.

 

З індексом миролюбності, навпаки, нічого не ясно. Цей індекс розраховується австрало-американо-британським Інститутом економіки та миру. Він відображає частку витрат на військові потреби у ВНП, втягнутість у міжнародні конфлікти та війни і те, скількох людей утримують у в'язницях. Виявилося: що менш миролюбна країна, то більше шансів у її представників на отримання Нобелівської премії. І це після закінчення Холодної війни! Точніше, що менш миролюбна країна і що більшими ресурсами вона володіє, то успішніші її представники у науці.

 

ВПК володіє ресурсами для фінансування досліджень, що цікавлять його представників. Перемога у військовому протистоянні – відкритому чи неявному – забезпечується не стільки у казармах чи на полі бою, скільки у наукових лабораторіях. Іван Павлов, один з небагатьох російських лауреатів (Нобелівська премія з медицини 1904 р.), працював у Військово-медичній академії. У СРСР добрий математик чи фізик рано чи пізно опинявся у сфері інтересів «тих, кому треба». Нині зв'язок між дослідженням та ВПК складніше простежити, бо він проявляється на рівні джерел фінансування формально незалежних наукових організацій.

 

Потреби розвитку військових технологій та технологій гарантування безпеки визначають напрямки наукових досліджень і непрямим чином. Для їхньої розробки та використання потрібен певний рівень розвитку математики, фізики та інших фундаментальних наук. При цьому математики або фізики можуть навіть не знати про можливе військове або поліцейське застосування своїх розробок. Наприклад, розробники програмного забезпечення для розпізнавання облич на фото- або відеоматеріалах можуть безпосередньо і не працювати на силові структури, проте їхній продукт цікавий для останніх. Не випадково американська Агенція передових дослідницьких проектів у галузі оборони підтримує дослідження над цікавими для спецслужб версіями таких програм.

 

Виявлення несподіваних складових успіху у науці дає змогу по-новому поглянути на ситуацію з реформою РАН. Не виключено, що ідея створення агенції наукових організацій і у перспективі міністерства науки продиктована бажанням представників російської панівної еліти повернути дослідження обличчям до оборони та державної безпеки. Причому зробити це не за допомогою децентралізованих і складно контрольованих згори конкурсів та систем грантів (як у випадку США), а насамперед за допомогою адміністративного ресурсу.

 

Якщо ця гіпотеза правильна, то ставка у відродженні російської науки буде зроблена на відтворення її зв'язків з динамітом (саме доходи від комерціалізації динаміту стали підставою для заснування Нобелівської премії). Можливо, внаслідок реформи науки і вдасться скоротити відсоток аварійних запусків російських ракет. Але за такого сценарію в наукової діяльності немає шансів позбутися родової плями. Хто сильніший та агресивніший – той успішніший.

 

Антон Олєйнік – провідник науковий співробітник Центрального економіко-математичного інституту Російської академії наук, професор університету «Меморіал», Канада


Антон Олейник
Уроки Нобеля
Ведомости, 16.10.2013
Зреферував Омелян Радимський

23.10.2013