Великий дар Митрополита (ІІІ)

Сторінки історії Національного музею у Львові. Продовження, попередній текст -- див. частину II.

 

«..важну ролю в розвитку національного мистецтва може й повинен відограти кожний «Національний Музей» – себто  такий, що стоїть на сторожі національної традиції і старанно зберігає все, що в національному житті заслуговує на увагу – своїм характером, типом, мистецьким стилем, або прямо висловом, чи проявом національної думки, або національного життя... Музей помагає національним мистцям у кожному напрямі – себто не лишень малярам, скульпторам, музикам і письменникам, але й ремісникам всякого рода пізнати свій нарід і освідомляти собі дорогу своєї власної творчості.... В збірках Музею маємо знаменитий приклад того, чим є для мистця національний характер».                                                                                                                                                                                    

                                                      Митрополит Андрей.

  

 

Перші експозиції Національного музею у Львові демонстрували цінність фондової колекції, яка щорічно щедро поповнювалась новими експонатами.

Спеціально для інтер`єру музею відомий львівський архітектор Олександр Лушпинський запроектував відповідне обладнання (шафи, габльоти та ін.), яке у матеріалі виготовила фабрика Івана Левинського.  Бібліотека музею, що у ті часи була окремим сектором відділу Давнього мистецтва, отримала відповідних розмірів унікальні стаціонарні стелажі із внутрішніми стінками, які «підганялися» майстрами під розміри книжок ХІІ – ХІХ ст.

   

В експозиції, розгорнутій в палацовому будинку архітектурного комплексу по вул. Мохнацького (тепер Драгоманова, 42) до огляду відвідувачів було представлено велику кількість ікон, вироби з деревна (царські врата, поставники, ручні хрести, ужиткові речі), металу (енколпіони, зброя, віднайдений срібний скарб), тканини (зокрема священничий одяг); у великому залі, в габльотах – рукописи та стародруки. На першій постійній експозиції адміністрація Національного музею пропонувала твори сучасних молодих художників, які радо йшли на співпрацю із організацією, головною метою якої була популяризація українського мистецтва. До їх переліку входили: І. Северин, І. Труш, О. Новаківський, М. Федюк та ін.

 

О.Новаківський, "Святоюрський собор"

 

У вересні 1922 року відбулася виставка збірки Володимира Пещанського (125 творів), який 1920-х рр. замешкав у Львові і отримав роботу реставратора в Національному музеї. Пещанський (1873-1926) був людиною універсальних інтересів, великим шанувальником, а за короткий час – знавцем української старовини. Архітектор за фахом, він цікавився давнім мистецтвом, був власником цінної колекції українських пам'яток, яку передав до фондів Національного музею. По собі залишив велику кількість врятованих пам’яток, ґрунтовну теоретичну працю «Іконописна техніка та її джерела», яка була видана вже після його смерті. «Із приїздом до Львова В. П. Пещанського розпочалася енерґійна праця над чисткою ікон. І Ікона заговорила властивим їй голосом, чистим і дзвінким», – згадував згодом директор музею Іларіон Свєнціцький.

 

Пещанський радо передавав досвід реставраційної справи молодому поколінню працівників музею (його учнями були: Я. Музика, М. Осінчук, М. Федюк та ін.), адже він був одним із перших, хто долучився до організації реставраційної майстерні в стінах Національного музею. Михайло Драган, багатолітній працівник Національного музею, учень Пещанського, дослідник давнього українського мистецтва, писав: «Курс іконописної техніки […] В. Пещанського дав мені змогу пізнати технічну сторону ікони, а тим самим поміг краще підійти до стилю ікони і зрозуміти всю її красу».   

    

1920-ті роки в Національному музеї також запам’яталися виставками, присвяченими історії та мистецькій вартості давньої книги. До книги у Митрополита було особливе відношення – він, як ніхто, знав і розумів вартість давніх рукописів та стародруків. Тому, із підкресленою вагомістю говорив про створення бібліотеки у стінах музею, яка у майбутньому мала стати чи не головним чинником новоствореної установи: «Хоч люди часом бібліотеку називають накопиченням яких-небудь книжок, все ж така купа ніяким робом не заслуговує на назву бібліотеки. Щоби з тієї купи зробити бібліотеку, треба в неї вложити дуже багато праці, не тільки праці, але й знання та живої душі: знавця – бібліолога, а ще більше знавця-фахівця в якомусь одному напрямі». 

 

Саме для впорядкування збірки, яка знаходилися на Святоюрській Горі, Митрополитом  був запрошений Іларіон Свєнціцький: «…в митрополичій спальні, де були зібрані самі рідкі стародруки й дещо рукописів…». З часом, Свєнціцькому було доручено не тільки впорядкування книгозбірні, але й проведення експедицій до різних міст України та зарубіжжя (Москва, Вітебськ, Вільно та ін.) для поповнення експонатів та обміну досвідом. Для роботи із збіркою рукописів  стародруків одним із перших також був запрошений переплетник та реставратор книги - Василь Петрович Чехов.

      

За короткий час збірка давніх творів настільки розрослася, що не поміщалася у п’яти кімнатах на Святоюрській горі, тож Митрополит вирішив  перевести її у більш сприятливі умови і для збереження, і для наукового опрацювання. Для цього він купив за власний кошт палацовий будинок по вул. Мохнацького 42. Директором Національного музею у Львові був призначений Іларіон Свєнціцький.

      

На першій експозиції відвідувачам музею було запропоновано надзвичайно цінну фондову групу давніх рукописів та стародруків, між якими кириличні: Часослов Швайпольта Фіоля (1491 р.), Біблія Франциска Скорини (1519 р.), стародруки Івана Федорова; унікальні мініатюри та пергаменти галицьких рукописей ХVІ ст. Протягом 1920-1930 рр., практично щороку у виставковому залі музею відбулися виставки, присвячені церковній книзі: «Пам`ятки східно-слов`янського письменства ХІ–ХVІ ст.» (1922), «Західно-європейські стародруки» (1923), «Палеотипи – з нагоди  350-ліття видання першої датованої української книжки «Апостола» Івана Федорова» (1924), «Виставка, присвячена 850-літтю Ізборника Святослава 1073 року», (рукописні списки якого та факсимільне видання було видане в Росії в ХІХ ст.) (1924), «Літературних пам`яток давньої української писемності» (1925), «Музейних, наукових і музичних видань пореволюційної України й Білоруси та Української Автокефальної Церкви» (1927), «Львівських стародруків і старої оправи, присвяченої 100-літньому ювілею Оссолінеуму» (1928), «Виставка грамот і актів Галицької Митрополії», (йдеться про документи до історії України та української церкви) (1929). Усі, згадані у виставках 1920-х роках експонати – із фонду «Рукописи і стародруки». Станом на 1920-ті роки книгозбірня вже нараховувала 16000 номерів і інтенсивно поповнювалася в наступних роках.  

   

Р.Лісовський на тлі своєї виставки, 1926 р.

 

З виставковою діяльністю музею щільно пов’язана коротка, але надзвичайно вагома історія створення та діяльності Гуртка Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ, 1922-1926 рр.), яка увійшла в історію розвитку національної образотворчості Галичини першої половини ХХ ст. як знаковий чинник становлення, і як констатував один із мистецтвознавців, «…мистецької культури своєї нації і раси». На Першій виставці ГДУМ, яка відбулася в Музеї Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка у червні 1922 року, представлялися твори українських художників: Миколи Анастазієвського, Лева Ґеца, Миколи Бутовича, Антона Манастирського, Юрія Магалевського, Павла Ковжуна, Олени Кульчицької, Леоніда Перфецького, Петра Холодного (старшого), Олександра Харкова, Олекси Новаківського; архітекторів: Володимира Січинського, Олександра Лушпинського, Сергія Тимошенко та ін.. Поява новоствореного мистецького об`єднання було важливою подією і в суспільно-політичному та мистецькому аспектах, тож відомий галицький критик мистецтва Микола Голубець назвав першу виставку ГДУМ-у: «…великим святом, переломовим моментом Української образотворчості…». Друга виставка Гуртка також відбулася у музеї НТШ 1923 року.

    

Натомість вже Третя (1924) та Четверта (1926) – остання – експонувались вже у стінах Національного музею у Львові. Для більшості художників, членів ГДУМ-у, Національний музей став «рідною хатою», організацією, яка давала можливість вивчати, досліджувати, експериментувати: що є українське мистецтво? Знаковими вважаємо слова Голови Гуртка, його ідеологічного та творчого натхненника Петра Івановича Холодного: «Нац. Музей вчить, що робити нашому поколінню мистців, нам – яким судилося взятись за відродження нашого мистецтва. Шлях ясний: зробити ту роботу, яку провадили всі попередні покоління, а власне, передати свою добу через свою душу…». Виставки ГДУМ-у мали величезний резонанс в українській спільноті. Художники–українці продемонстрували якісну, високомистецьку образотворчість, а головне: «Подібні вистави об’єднають розпорошених українських поодиноких плястиків і координують цілий напрям українського малярства. Бойкот польського громадянства і специфічна нервовість польських мистецьких кол прийнята з задоволенням…». Після закриття виставок «Гуртка» частина робіт переходила до фондів Національного музе, для поповнення збірки творами українських художників першої половини ХХ ст.

 

Олена Кульчицька, автопортрет на тлі килима.

     

Надзвичайно важливим фактом у виставковій діяльності Національного музею є проведення у його стінах виставок, присвячених мистецтву килимарства, які відбулися одна за одною 1928 року: «Українського килима» та «Давніх килимів Галичини і мистецьких килимів Олени і Ольги Кульчицьких».  Виставки продемонстрували не тільки багатий фонд тканини, до творення якого долучилися Володимир Пещанський, Вадим Щербаківський, родина Бачинських та ін., даруючи до установи власні збірки, але й сучасні художники сестри Кульчицькі. «Обидві сестри підійшли до килимарства, як до технічної форми втілення своїх наскрізь модерних мистецьких замислів. Перед ними, українками, виринуло завдання – відродити та примінити традицію безмежної скарбниці людового мистецтва в домашньому мистецькому промислі східної Галичини», – писав про виставку «Давніх килимів Галичини і мистецьких килимів Олени і Ольги Кульчицьких» Іларіон Свєнціцький. На сьогоднішній день збірка тканин та килимів ХVIІ–ХХ ст. у Національному музеї у Львові вважається найповнішою та найціннішою в Україні і зберігається, як і сто років потому, на вул. Драгоманова 42 (Мохнацького 42). Але, на жаль, через ремонтні роботи в старому корпусі музею її постійну експозицію розібрано, як, зрештою, і експозицію народного мистецтва та мистецтва ХХ століття.

    

О.Кульчицька, килим "Богородиця з ангелами".

 

 

Продовження див. у частині IV.

 

 

10.10.2013