І.
Що габсбурська монархія поважно нездужає, симптоми сього такі замітні, що в міждержавних полїтичних кругах не тільки її протитивники, але й її союзники починають говорити про неї як про живого трупа.
Причина сеї недуги — недостача рациї істнованя, рациї істнованя, яка так переняла би всї народи держави одною державною думкою, що та державна думка внесла би лад і викликала би розвиток у внутрішних відносинах, де тепер панує хаос і застій, і тим самим скріпила би монархію на міждержавній аренї, де її щораз більше трактують як „quantite negligeble”.
Рациєю істнованя габсбурської монархії в часї її розвитку від скромних територияльних розмірів, збільшуваних що-раз новійшими набутками, які в кінци праґматична санкция злучала в одноцільний державний орґанізм, „історичною історичною місиєю Австриї" була оборона Европи перед Туреччиною. Габсбурська монархія творила ся кругом габсбурської династиї але що династия могла набувати і вдержувати в своїх руках щораз новійші териториї, причиною сього була власне та рація істнуваня габсбурської монархії.
Та в міру того, як турецька небезпека для Европи меншала, меншала також рация істнованя габсбурської монархії. І тепер, як Туреччина вже майже викинена з Европи, а крім того взагалї знаходить ся в упадку, з якого вже нїколи не піднесеть ся до великодержавного значіня, ту рацию істнованя габсбурської монархії треба вважати неістнуючою. На арену історичного житя виступила нова сила, яка загрожує істнованю габсбурської монархії. Ся сила, се тенденция історичного розвитку в напрямі твореня національних держав. Ся сила, покликуючи до житя німецьку державу, довела габсбурську монархію до втрати її домінуючого становища між німецькими королївствами і князівствами. Ся сила спричинила, шо габсбурґська монархія втратила часть своєї териториї в користь з'єдиненої Італїї. Ся сила і ослабила монархію через дуалїзм. Ся сила викликала на цілїй териториї монархії національні боротьби, які спричинили хаос і застій у внутрішних відносинах монархії і грозять їй розкладовим процесом, який може довести її до і повного розпаду, — обставина, яка власне дає привід говорити про неї як про живого трупа.
Серед сих змінених відносин істнованє і розвиток габсбурської монархії залежний від того, чи вона в сих відносинах зуміє витворити для себе нову рацию істнованя і під прапором тої рациї істнованя звести до спільного знаменника всї ті національні змаганя, які їй тепер грозять розкладовим процесом, і так наповнити свій орґанїзм духом нового житя.
Проби, які доси роблено в сїм напрямі, не можна вважати щасливими. При перемінї форми правлїня з абсолютистичної на конституційну огонь національних боротьб корона і її правительство взяли ся гасити тим способом, що подїлено полїтичне панованє в державі найперше між Німців і Мадярів, а крім того Німці за ціну панованя в цілїй решті австрийської половини монархії відступили полїтичне панованя в Галичинї Полякам.
Так повстали народи упривілєйовані й упослїджені. Коли першим віддано полїтичне панованє на даній териториї, зроблено їx репрезентантами держави на тій териториї, для других придумано ХІХ. артикул основного закона про горожанські права, в якім признано їм теоретично національну рівноправність й обіцяно зреалїзувати ту рівноправність що до мови в судї, урядї і школї.
Названий артикул вже в своїй основі недостаточний, бо звужує понятє національної рівноправности, означуючи її тільки як право уживаня мови, коли тимчасом національна рівноправність в новочаснім розуміню, се рівноправність наций як полїтичних організмів. Побіч ceї своєї недостачі що-до змісту має він також основну недостачу що-до форми, а саме, не є він законом в точнім розуміню слова, тільки теоретичною формулою, яка вказує законодавцеви напрям його дїяльности одначе не вяже його що-до змісту тої дїяльности. І тому в практиці державного житя прінціп ХIX. артикулу раз у раз нарушуєть ся в користь полїтичного панованя упривілейованих народїв.
Подїл народїв держави на упривілейованих і упослїджених містив у собі зарід національних боротьб, які тепер бачимо як результат розвитку на цілїй території монархії.
Коли обмежимо наш розгляд до австрийської половини монархії, то бачимо тут факт, що ті національні боротьби довели до повної безсильности як палату послїв Державної Ради так і ті краєві сойми, де проти себе виступають дві нациї. Так настала для австрийського державного житя кріза, яка грозить державі розкладовим процесом аж до повного розпаду, коли міродатні чинники держави не зуміють ви- вести її з тої крізи на нові шляхи житя і розвитку.
[Дїло 23.09.1913]
IІ.
Серед крізи, в яку ввійшла Австрия наслїдком того, що з одної сторони відпала її дотеперішна рация істнованя, а з другої — що тенденция історичного розвитку в напрямі твореня національних держав викликала нa цілїй її териториї національні боротьби, міродатні чинники держави показали ся зовсім безрадні.
Доки давало ся, доти не звертали вони уваги на визвольні змаганя упосліджених народів, даючи народам упривілейованим усї засобе державної власти до розпорядимости в ціли здавленя тих змагань; потім сподіваючи ся, що загальне виборче право висуне на перший плян социяльно-економічні інтереси і так заллє огонь національних боротьб, перевели виборчу реформу до парляменту; вкінці, коли ся надія завела, — а завести мусіла, бо носителями визвольних змагань упосліджених наций є власне широкі народні маси, — почала управляти полїтику “з нинї на завтра”, щоб тільки дістати буджет і рекрута, полїтику без ніякого пляву на будучність, отже полїтику банкрота.
Та полїтика подиктувала першому премієрови загального голосуваня, бар. Бекови памятні слова, що правительство не думає позволити „прибити себе на хрест національного питааня” і буде полагоджувата його тільки „від краю до краю" і „від випадку до випадку”. Значить, правительство признало, що воно не доросло до полагодженя національного питаня як державної проблєми і збираєть ся тільки латати що найбільші діри. Отже: в Чехії комплекс спірних національних питань спинив усяке правно публичне житє, — правительство стараєть ся перевести німецько-чеську угоду; в Галичинї університетська справа довела до проливу крови, — правительство береть ся до полагодженя університетської справи; в тій самій Галичїнї справа соймової виборчої реформи викликала українську обструкцію, яка спинила машину краєвої автономії, — правительство аранжує переговори в справі виборчої реформи. І т. д. і т. д. “Від краю до краю", „від випадку до випадку”. І все з тим самим — негативним — результатом, який сьвідчить про повну безрадність і безсильність празительства.
А що буде, як національна боротьба обгорне всї „краї” і всї “випадки” з такою силою, що на цілій териториї держави машина правно публичного житя спинить ся? Чи міродатні круги держави не бачать, до чого йде, не розуміють, що тенденция історичного розвитку до твореня національних держав, якої висловом є ті національні боротьби на цілїй териториї держави, розсадить Австрию, коли вона не знайде в собі сили до такої реорґанїзациї свого устрою, яка відповідала би тії тенденциї і так зробила би з неї для себе житєвий капітал, нову рацию свого істнованя.
Полїтика, якої держить ся правительство в національнім питаню, се взагалі резигнація з державної ідеї і в дальшій консеквенциї з істнованя держави.
Бо хоч би навіть допустити, що національне питанє дасть ся полагоджувати “від краю до краю” і „від випадку до випадку”, — то яке се було би полагодженє?! Без однодільного пляну, без основної державної думки, що край і що випадок инакше, — словом, маса пестрих лат, серед яких згубила би ся державна ідея і сама держава. По такім полагодженю Австрия перестала би бути державою, тільки була би якимсь дивоглядом, засудженим на нужденне животїнє і швидку смерть.
Aлe хочби навіть Австрия згодила ся стати таким дивоглядом, то все одно се їй на нїщо не придасть ся, бо проґрама полагоджуваня національного питаня „від краю до краю” і від “випадку до випадку” показала би ся в практиці неможливою до переведеня. В Чехії стоїть на мертвий точці ціла чесько нїмецька угода: в Галичині так само на мертвій точці стоять ті дві справи, які висунули ся на перше місце польсько українського спору, справа унїверситетська і справа виборчої реформи.
І не може бути инакше.
В міждержавних відносинах се звичайне явище, що дві спорячі сторони нїяк не можуть погодити ся, і між ними вибухає війна, в якій побіджений улягає силї побідника. Що так полагоджують ся міждержавні спори, причина сього та, що людство в своїм розвитку не сотворило ще політичної орґанїзациї, яка стояла би понад державами і мала би власть рішати між державні спори. Але проби до утвореня такої орґанїзациї бачимо вже від давна, і тепер майже нїякий міждержавний спір не рішаєть ся без участи посторонних держав, які грають не тільки ролю посередників, але не рідко ролю рішаючих інстанций. Звачить се, що людство в і своїм розвитку навіть в міждержавних спорах починає що-раз більше обмежати самооборону, „робленє собі самому справи”.
Тимчасом австрійське правительство стає перед Нїмцями і Чехами, перед Поляками і Українцями і т. д. І каже до них: „Годіть ся, а як погодите ся, то я так зроблю, як ви умовите ся!” Иншими словами: „Робіть собі самі справу, а як зробите, то я прийму до відома факт!” Та пощо в такім разі держави, коли ми собі самі маємо робити справу? Яка рация істнованя держави в такім разі? Союзом австрійське правительство своєю політикою резиґнациї з полагодженя національного питаня заставляє вас вертати в ті минулі часи, коли політичні орґанізациї були на стільки примітивні, що як в публичнім так і в приватнім житю переважала самооборона з конечним побічним явищем: насильством.
І коли приміром в Галичинї мали ми акт Мирослава Сочинського, мали кроваву розправу в унїверситеті, то се власне вина правительства, яке в своїй безрадности і безсильности в національнім питаню видало одну нацию на поталу другій і тим довело до таких актів самооборони.
Що такий стан компромітує державу, не потребуємо доказувати. Не писали би за границею про Австрию як про живого трупа, як би не бачили, що Австрия як держава властиво не істнує, бо нема в нїй державної думки, яка лучила би складові части в одну цілїсть і надавала би державі рацию істнованя.
Сила, яка довела Австрию до теперішної крізи, се тенденция історичного розвитку в напрямі твореня національних держав. І з сеї крізи може вийти Австрия побідно тільки тоді, коли зуміє повернути ту силу на свої услуги. Народи, з яких складаєть ся Австрия, або за слабі, щоби творити могучі державні орґанїзми, які давали би їм можність свобідного розвитку і могли би успішно протиставити ся окружаючим їx великим державам, або належать тільки в части до Австриї і стоять в такім противенстві до тих держав, до яких належить остала їх часть, що те противенство наказує їм звязувати свою національну будучність з будучністю Австриї. Сі обставини дають Австриї змогу повернути тенденцию історичного розвитку в напрямі твореня національних держав на свої услуги. Зробити Австрию державою всіх її народів, зреорґанїзувати устрій держави так, щоби кождий з народів держави міг в рамах того устрою осягнути всі ті користи, які дає національна держава, plus ті користи, які дав злука окремих орґанізмів у висшу, сильній шу цілість, — отсе проблєма, від корисного полагодженя якої залежить будучність Австрії як держави.
До полагодженя сеї проблєми не є здібний анї парлямент, який національнї боротьби позбавили всякої спільної державної думки, анї тим менше краєві сойми, в яких відбуваєть ся „робленє собі самому справи", отже процес, який є запереченєм державної ідеї. Полагодити її може тільки той чинник, який був осередком твореня габсбурської монархії і в якого інтересі лежить здержанє монархії на її великодержавнім становищи, отже династия і її правительство. Тільки той чиниик може вдунути в державний орґанїзм духа нової державної думки, сотворити для держави нову, історичному розвиткови відповідаючу рацию істнованя.
Серед крізи, в якій тепер знаходить ся Австрия, відрадним явищем треба вважати, що сьвідомість потреби такої реорґанізациї державного устрою починає мостити собі шлях в міродатних кругах держави, чого доказом ті що-раз численнійші голоси столичної преси з домаганєм такої реорґанізациї державного устрою.
В кождім разі дотеперішна внутрішна політика так основно збанкротувала, що ті, кому залежить на істнованю й розвитку держави, мусять взяти ся за основну ратункову акцию. Стоїмо таким чином на передоднї великих діл, отже мусимо бути приготовані, щоби хвиля, в якій ті великі діла будуть доконувати ся, не застала нас неприготованими.
З сього становища теперішна хвиля вимагаєв перегляду й оцінки нашої національної політики, якої висловом є дїяльність нашої репрезентациї в соймі й парляментї, і сій справі присьвятимо найблизшу статю.
[Дїло 24.09.1913]
24.09.1913