Наразі склалася ситуація, коли доглядати стародавні фортифікації фактично нема кому — держава не має ані грошей, ані механізмів, ані натхнення це робити. Інвестори, які могли би врятувати ситуацію, не поспішають розлучатися з великими грошима без чітких умов і ґарантій. «Z» з'ясовував, чому унікальні архітектурні пам'ятки не заробляють гроші, а тільки поглинають їх, як «чорна діра».
Золочівський замок, надбрамна вежа.
Нещодавно керівництво музею-заповідника «Золочівський замок» (філія Львівської національної ґалереї мистецтв) повідомило, що дах надбрамного корпусу відремонтують. Два роки на приміщення, в якому містяться охорона, сиґналізація, котельня, реставраційна майстерня та бібліотека, лилася вода. Тож немає чого дивуватися, що у вересні 2011 року там обвалилася черепиця. Виникла загроза, що з даху почнуть падати рештки черепиці та фраґменти стін. Це означало, що кожен, хто заходив до замку, наражався на небезпеку отримати по голові кавалком будівельного сміття. Через це замок могли закрити для відвідування. Тому реставраційну майстерню та бібліотеку евакуювали в інші приміщення, а дах накрили плівкою, аби дощ не розмивав стіни.
Директор музею-заповідника «Золочівський замок» Надія Гупало розповідає, що бували дні, коли вона з підлеглими після рясного дощу виносили з десяток відер води, яка натікала в надбрамний корпус протягом ночі. Спочатку кошти на ремонт знайшлися досить швидко. Вже в листопаді 2011 року надбрамний корпус почали ремонтувати. Втім через кілька місяців роботи згорнули — виділених грошей забракло. Одіссея з пошуком інвесторів почалася знову. Мільйон гривень — саме стільки коштувала заміна даху — ніяк не могли знайти ні в обласному, ні в державному бюджетах. Розмови про відновлення знову почалися цього літа. Знайшовся меценат, який виділив гроші на реставрацію даху надбрамної вежі 17 століття, що є головним в'їздом до замку, та прибудови 19 століття. Наразі встановлюють тимчасовий дах.
Як пояснює Надія Гупало, таке рішення ухвалили, бо на надбрамній вежі планують реставрувати купол з годинником. Для цього вже підготували необхідний проект. Але наразі починати роботи не поспішають — грошей на це поки що немає. Також не мають ще двох мільйонів для капітального ремонту всієї надбрамної вежі та прибудови. Про художні роботи та оздоблення взагалі не йдеться — у кімнатах зроблять косметичний ремонт, аби там могли працювати реставратори та працівники музею. Наразі складають детальний кошторис робіт і сподіваються, що його таки затвердять та профінансують. Також паралельно проводять дрібні роботи, які потребують негайного втручання. Цеглу, яка пообвалювалася з фасаду головного корпусу, кладуть назад. Робітники кажуть, що не використовують якихось особливих матеріалів чи розчину. Кілька років тому подібні роботи на цьому ж таки місці вже проводили. Проте мурування довго не витримало і знову розвалилося. За словами майстрів, тоді використали неправильний розчин, через що вони зараз мусять все переробляти.
Подібна ситуація склалася й в інших замках Львівщини. Заступник директора Інституту архітектури НУ «Львівська політехніка» Ореста Ремешило-Рибчінська каже, що часто за ті невеликі гроші, які виділяє держава, проводять неякісні роботи. Поки намагаються ремонтувати щось одне, руйнується інше, а відремонтувати якусь частину комплексно не виходить, бо гроші замкам виділяють за залишковим принципом. Поліпшити ситуацію могла б концесія, тобто передання замку в приватні руки на правах оренди. Втім ця процедура приваблива для інвесторів лише на папері, а в реальності охочих вкладати гроші без належних ґарантій небагато.
За великим рахунком, наразі немає жодної державної стратегії щодо замків. Якщо так буде продовжуватися й надалі, то проблема зникне сама собою — замки просто остаточно перетворяться на руїни. Як зазначив відомий львівський культуролог, голова Асоціації музеїв і ґалерей Зеновій Мазурик: «Головна проблема наших замків — перейти від філософії збереження до філософії використання».
Патову ситуацію з ревалоризацією (тобто відновленням культурно-історичної цінності) львівських замків обговорять на міжнародній науково-практичній конференції «Ревалоризація архітектурних ансамблів 17–18 століття». Вона пройде у Львівській політехніці 26–28 вересня. «Z» поспілкувався з її організатором — заступником директора Інститут архітектури НУ «ЛП» Орестою Ремешило-Рибчінською.
– Розкажіть, будь-ласка, які проблеми обговорюватимуть на конференції насамперед?
– Наша конференція має на меті підкреслити значення архітектурного ансамблю як цілісності в історичному ландшафті. Спеціалісти з України, Польщі та Австрії обговорять можливі шляхи ревалоризації замків України та Львівщини зокрема. Насамперед ми хочемо підтягнути спеціалістів з вітчизняного та міжнародного права щодо правової оцінки перспектив використання архітектурної спадщини. Безперечно, це ще й економічні питання. Як ми сьогодні можемо підводити інвестиції, коли має бути чітка співпраця науковців, підприємців та адміністрації? Також дуже важливий напрямок — спеціальні методики дослідження і ведення робіт з ревалоризації. Потрібно створити охоронні зони, які б охоплювали архітектурний комплекс загалом, а не тільки один конкретний замок.
– Опікуватись охоронними зонами має виключно держава? Чи без інвесторів не дати ради?
– Звичайно, участь меценатів дуже бажана. Але повинен бути жорсткий і дуже суворий контроль з боку держави. Якщо, наприклад, взяти Золочівський замок, то там не відновили садів 18 століття, а тільки експлуатують стіни, які зберіглися. Якщо говорити про участь меценатів, то там є ресторан, який мав мати певну допустиму відмітку за висотою, аби не перешкоджати сприйняттю цілісності ансамблю замку. Мало того, що порушили домовленість і відмітка верху ресторану набагато вища, то ще й експлуатуєтся тераса, на яку виносять павільйони для літнього майданчику, і це надзвичайно псує сприйняття Золочівського замку.
– Наразі в Україні діє закон про концесію. На Вашу думку, він дієвий? І чи може бути консесія виходом з ситуації?
– Закон про концесію непоганий. Звісно, там є певні прогалини, але несуттєві. Ми, звісно, можемо передавати в концесію пам'ятку, але за певних умов. Перед тим як пам'ятка буде передана, держава разом з науковцями має виробити программу її використання. Також має бути поетапний графік контролів та штрафів. Бо якщо концесіонер нічого не робить, то об'єкт треба забирати, а концесіонера шрафувати. В нас є приклад концесії у Львівській області. Вже третій рік як передали в концесію Старе Село. Але там нічого не робиться, і я впевнена, що там жодні перевірки не проводилися. Нещодавно в рамках співпраці з Львівською політехнікою австрійські студенти зробили десять варіантів розвитку Старого Села, які враховують, щоби вся інфраструктура працювала. Я пропонувала пану, який за документами відповідає за цей об'єкт, безкоштовно передати ці проекти. Але ніхто зі мною так і не зв'язався. Зате там продовжуть експлуатувати ті руїни, проводити закриті фестивалі, ще щось, але реально нічого не робиться для ревалоризації пам'ятки.
– Таке відбувається через недбалість чиновників?
– Здебільшого так. Але якби була установка «згори» перевіряти концесіонерів, то це б робили більш ретельно. Звичайно, якби інвестор мав ґарантії, що він вкладає кошти і має знижене оподаткування, то охочих було б більше, і вони ставилися б до цього серйозніше. Та наразі вертикалі від району до гори не працюють, в нас постійно міняються губернатори, міністри, які грають кожен у свою гру. Ніхто, по суті, не зацікавлений проблемою наших замків. І тут дуже важливо, щоб наукові інститути це контролювати, бо вони є тут постійно, і справді зацікавлені у збереженні архітектурних пам’яток.
– А як за кордоном вирішують питання оренди чи концесії замків?
– Польща на початку 1990-х передала кілька своїх ансамблів в приватні руки. Наразі вони всі функціонують на належному рівні. Дуже часто там відновлювальні роботи частково фінансує держава, частину дає ЄС, а решту виділяє орендар. Всі задоволені, роботи проведені, замок і далі може приймати відвідувачів. В Польщі також діє закон про реституцію, тобто колишні власники повертають собі родові маєтки. Але це не так маєток, як відповідальність. В Австрії я познайомилась з деякими власниками родових замків. Вони мусять знаходити величезні кошти на їх утримування. Це означає, що всі представники родини, зі всього світу, збирають гроші, щоби один представник взяв в оренду цей замок на кілька років. Бо це їхнє родове гніздо, і вони хочуть зберегти його у власності сім’ї. Але ті замки й надалі доступні для людей, все відреставроване за усіма правилами. Після вкладання грошей на них заробляють, вони не стоять мертвим вантажем, а повертають гроші своїм власникам.
– Така система може бути дієвою в Україні? Як Ви її бачите?
– Подібна система теоретично вже є, але не працює. Щоби вона була дієвою, треба зробити кілька кроків. Кожна область має розробити програму ревалоризації своїх пам'яток. Наприклад, на Львівщині маємо 10 об'єктів, які треба довести до ладу за 10 років. Ми визначаємо, які найбільш цінні та потребують першочергового фінансування. Потім в Києві доводимо, що наші пам'ятки цінніші, ніж, наприклад, пам’ятки на Донеччині, тож і фінансування потребують більшого і швидшого. Для кожної з них мусить бути розроблений детальний проект розвитку, цим мають зайнятися науково-дослідницькі інститути. Передусім мають бути проведені комунікації, водовідводи, створені хоча б мінімальні умови для працівників замків. Ці роботи може повністю профінансувати держава, а коли це буде зроблено, тоді вже можна віддавати замки в концесію. Але хід всіх робіт і виконання проекту мають контролювати фахівці. Концесіонер буде знати, на які йде умови та які має ґарантії. Тоді охочих вкладати гроші в замки стане набагато більше. Також замок не має стояти посеред дикого поля. Аби привабити туристів, треба розбудувати інфраструктуру — елементарні речі, ті ж таки дороги до прикладу. Все цілком реально зробити, просто наразі замками займаються не фахові архітектори. Це не означає, що вони не хочуть чогось робити. Іноді людям просто не вистачає знань, підготовки. Саме тому мусить бути фаховий контроль.
К. Ауер, вид на Золочівський замок ХІХ ст.
29.08.2013