Тарас Мельничук виявив себе принаймні в двох родах літератури – ліриці і епосі. Що за маячня? – обуряться ті нечисленні, що знають творчість Мельничука, з тих нечисленних, що читають взагалі. Себто, особливих зауваг і не прозвучало б, навіть якби автор цих рядків виявив профанність, а чи вдався до провокації. Тим не менше, ані першого, ані другого в цьому твердженні нема.
Певна річ, Мельничука знають виключно як поета, і в цьому нічого дивного нема. Нижче про це більше. А іншого він і не писав, якщо не брати до уваги газетних матеріалів. Та їх навряд чи й можна відшукати, і навряд вони мають літературну вартість. Тому – поет. Хоч є свідчення, що були прозові спроби, але з характером і способом життя у Мельничука нічого не могло вийти.
Ще часто кажуть, що в багатьох українських письменників біографії набагато цікавіші за їхні твори. Якоюсь мірою так і є. І якщо можна припустити ремісництво в прозі зі статичним щоденним писанням, то в поезії – аж ніяк. Ще кажуть, що сáме спосіб життя визначає поета, а не творчість. Хоч, безсумнівно, без хоч якоїсь творчості поет може просто класно прожити, а ніхто й не здогадається, що він – поет. Максимум – прозаїк напише про таку людину оповідання.
Тарас Мельничук, як на мене, рівноцінний і в ліриці, і в епосі. Поряд з вершинними росинками поезії (а це роса, яка ще не впала), знаходиться надзвичайно цікаве життя. Воно настільки добре сюжетно побудоване, що просто бери й захоплюйся. Чи бери й пиши.
Дмитро Кравчук, Тарас Мельничук, Василь Шкурган
* * *
Одразу, як тільки б вийшов про Мельничука роман, треба його екранізувати. Так, замість того, аби означувати і осягати, можна було б просто бачити і розуміти. А сценарій такий: холодна ніч, пізня осінь, на вулиці лежить тіло. Важко розгледіти, щó то і хтó то, але з назви фільму можемо припускати, що Мельничук. Звісно, не помиляємося. Хоча, про це поки що не знаємо, бо просто бачимо в памороку істоту, яка б’є кулаками по землі.
Дивитися набагато веселіше, аніж читати, але суть така, що чоловік приріс до вулиці. Ще вчора збирався навідатися додому до матері, де був нечастим гостем. І таки приїхав до Уторопів, але зустрів хороших приятелів, які запропонували випити. Розуміється, що хороші, адже погані такого не зроблять. А тут раптом він прокидається серед ночі на шляху до Мишина, що в Коломийському районі.
І що? Великий поет змерз спати на дорозі і сіп! А тут біда – дорога не пускає. Борода замерзла у пізньоосінній калюжі і довго Тарас мордувався, доки вирвався.
* * *
Його першу збірку «Несімо любов планеті» називають «комсомольською». Він працював у районках Івано-Франківської області, наче б ходив колядувати – від хати до хати. Був талановитий, але розгублений. А почалося з того, що народився 20 серпня 1938 або 1939 року в тих же Уторопах на Косівщині. Був недурним хлопом, але немудрим, бо гордим. Хоча і цією рисою поступався перед алкоголем.
Приятель Мельничука київський письменник Григорій Штонь розповідає, що якось Тарас зайшов до нього в гості. Запросили до столу, дружина Григорія наготувала їсти і все файно, лиш Тарас щось крутиться. Григорій каже: «Ото зараз поїмо, але пити не будемо». – «А чого ж ні? – обурився Мельничук. – Всюди треба пити!»
Це було вже в дев’яностих, після того, як Князь Роси став лауреатом Шевченківської премії. Та подія була для нього дуже важливою, бо «реалізувався» перед собою і перед селом. Хоч оглядка на село – найсмішніша. І якщо теперішні літературознавці і письменники вже якось рахуються з присутністю Мельничука в історії української літератури, то в рідному селі поета до нього такий скепсис, що годі й мову починати. З одного боку, це – невігластво. З іншого – природа. Талант у селі – то забавка, а жити треба, як ґазди. Тому ніхто й не схвалював, бо який з Мельничука ґазда? Але спроба була!
* * *
Товариш дитинства Василь Курищук згадує, що після школи Тарас раптом захотів женитися. 1957 р. одружився з односельчанкою Марією Залуцькою. А ще зовсім пацан, охота гуляти… Шлюб довго не протривав, бо поет поїхав у Комі лісорубом працювати. Як повернувся, то пішов до армії, а відтак – вчитися до Чернівецького університету. Звісно, поміж усім навідувався й додому в село до батьків і дружини. За той час дружина народила доньку.
Тепер знову епізод: камера стоїть непорушно, в об’єктиві широка вулиця, яка пролягає полями. Раптом вдалині з’являється рухома цятка і потрохи наближається. Скоро вже видно, що це поважний вуйко їде на ровері. І він і весь ровер по можливості обв’язані клунками. Це Юрко Мельничук везе в Чернівці своєму синові харчів, бо син там вчиться. І хоч ніби й не треба йому тої науки, бо личило би бути вдома з сім’єю, і самому заробляти на харч, але син є син. Рідне.
* * *
Книжка з назвою «Князь роси» вперше виходила в 1990 р. В 1992 р. Тарас Мельничук одержав за неї Шевченківську премію. Уявити значення цієї відзнаки для цього поета можна лише через призму його життя.
Приміром, був такий випадок, що невдовзі після вручення, Мельничук разом з другом Миколою Близнюком були в Косові на автостанції і кудись мали їхати. Але, ще перед тим як вирушили, водій спитав: «Це ви Тарас Мельничук? Я бачив вас по телевізору!» І суть не в тому, що водій через те не взяв у нього за проїзд, хоч і це було непогано, бо грошей в поета ніколи не було. Ту ж премію було дуже швидко витрачено і далі – перебивання. Найціннішою для Тараса була увага. Простого чоловіка. Такого, як він сам. Бо ж не міг поет не усвідомлювати свого рівня, чув похвали й від колег, та ж таки премія щось значила. Не міг він й не розуміти, що навряд водій прочитав хоч одну поетичну книжку за життя, не кажучи вже про його вірші, але було приємно.
Тоді, в дев’яностих Мельничук вже був напівабстрактною істотою. З повсякденного боку – п’яний, бездомний, голодний, хворий. З іншого – поет, бородатий, небожитель, князь роси. Він і зараз стає все більше таким. Йому й належиться так бути навіть через такі деталі, які зринають у спогадах Миколи Близнюка. Саме в нього у селі Старі Кути на Гуцульщині Мельничук жив кілька місяців після першого ув’язнення 1975 р, «час від часу несподівано на кілька днів зникаючи. Попри всі мої умовляння спав здебільшого на підлозі, - ділиться Близнюк. – На початках його пробував зігнати звідти мій чотириногий друг Тобик. Затято гавкаючи, хапав Тараса за волосся, намагаючись відтягнути убік. Тарас брав його на руки і жартував: "Добре маєш. То не я, а ти тут ґазда". Тобик надалі миролюбно влягався біля Мельничука, радів, коли він появлявся знову. (…) А десь майже опівночі Тарас обкладався під піччю подушками, запалював три свічки і поринав у поезію. Разом з ним і я. До ранку він міг написати 30-40 віршів. Часто десь губив їх або в когось залишав».
* * *
З університету Мельничука вигнали, бо застали жонатого з дівчиною і суспільна мораль не потерпіла такого поводження. Це лиш один варіант, бо інший такий, що його відрахували за неуспішність. Потім мав ще одну жінку на Тернопіллі, окрім тої, з якою одружувався в Уторопах. Нині любов’ю його життя вважається поетеса Ніна Гнатюк. Принаймні десь так він їй і свою книжку підписав.
Вони познайомилися на семінарі молодих письменників, авторів перших книжок. Згодом пані Ніна назве на честь Тараса свого сина від іншого чоловіка, а власний син Мельничука від другої жінки виростатиме під чужим прізвищем. Хоча важко казати про «любов його життя», бо хлоп був непевний і любовей мав чимало. Ніна Гнатюк це розуміє, але продовжує любити і згадує: «Був квітень 1967 року. Вінниччина моя була, мов брунька бузку. Київ теж жадав сонця. А в Ірпені проходила нарада молодих поетів. Я позичила в дівчат десять карбованців і приїхала до Києва. Йду до Спілки, і мене щось осяває внутрішньо, коли торкаюсь тих дверей, за котрі бралися пальці Тичини, Рильського, багатьох інших знаних і незнаних літераторів. Піднімаюся на другий поверх, і бачу, що на поруччя сходів обперся високий стрункий красень. Кучерявий, з такою усмішкою, що вона, здається, зігрівала тут все довкіл. Це був Тарас Мельничук, автор першої книжечки «Несімо любов планеті». Ми познайомилися з ним, відтак разом поїхали в Ірпінь. Потому я зрозуміла, що щасливіших днів на моїй життєвій дорозі, аніж ті ірпінські, не було».
А потім ще й чудасія вийшла, бо Мельничук запросив Ніну до себе на день народження і забув. Він тоді працював у якійсь районці, так що Ніна заледве його відшукала, але приходить щаслива і весела, заходить до його кабінету, знімає верхній одяг, Тарас каже аби ставила до шафи, що вона й робить, але зауважує у шафі чиюсь сукню. Тоді Тарас між іншим вибачається, що забув сказати, мовляв у нього дружина і дочка.
* * *
В нас є багато письменників-дисидентів покоління «шістдесятників», але більшість із них ще й займалася відповідною громадською діяльністю, аби радянська влада мала причини їх ув’язнити. Натомість Тарас Мельничук сидів за поезію. І тут жодного перебільшення. Він надіслав рукопис нової книжки в два видавництва, в Київ і Ужгород. З Києва повернули з припискою, що таке не друкують, а з Ужгорода передали у Франківське КДБ. 24 січня 1972 р. Мельничука заарештували на три роки таборів.
З того часу є спогади від Ігоря Калинця. Вони разом сиділи. Політв’язнів було більше, вони якось гуртувалися, щось радилися… Мельничук не знаходив із ними спільної мови. Тримався трохи осторонь. Але якщо треба було долучитися до якогось тюремного протесту, то завжди був готовий.
Себто, коли не сходився, то й не ставав пристосуванцем. Не гнувся в жодному сенсі. Ані перед системою, ані в приватних стосунках з людьми. Подумалося, що можна б сказати – зігнувся перед алкоголем. І справді, тіло піддалося спокусі і знищене. Натомість, дух лишився чистим. Свідомість ішла в пошуках пляшки, впивала тіло і глузувала з нього, але дух якось інтуїтивно виводив на ті шляхи, на яких бачимо Мельничука нині.
Знову ж, невдовзі після одержання премії, поет опинився в Коломиї, де, власне, й мешкав у 1990-х рр. Відбулося споживання алкоголю, потім нічний сон на лавочці в центрі міста біля пам’ятника Шевченкові. Тарас якраз тоді був у новому костюмі, мештах – товариші попіклувалися, аби при одержанні премії мав добрий вигляд. Так от вдосвіта прокинувся без мешів.
* * *
Родина Мельничуків
І от поет, то поет. Але хто у ньому бачить щось більше? А може й нема що бачити? Файно каже Тарас Григорчук: «Чому Тарас Мельничук? Ваше запитання видається мені неприродним, однак спробую відповісти… По-перше, він поет праведний, себто не лише на папері (де він чудовий), але й в житті, де він – як Поет, що для нашого ремесла більш суттєво… По-друге, це вже стосується всіх… Борхес пише, що "нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом…" Гадаю, що серед свого покоління українське небо з боку Карпат тримав саме Князь»…
Мельничук завше тішився своїм іменем. Потім його заповіт з вказівкою поховати на горі біля батьківської хати. Поховали. На горі Мальцево в рідних Уторопах. В 1990-х, коли вже померла поетова мама, а сам він був відсутній вдома, стару хату невідомі спалили. Згодом Мельничук розповідав, що там і він згорів – разом з хатою було знищено кілька мішків з рукописами. Крім того, як вже згадував Близнюк, у Тараса була така звичка, що як у когось гостював і за той час писав нові вірші, то залишав їх господареві, то багато розгубилося. Але багато й нині знаходиться. Таким чином і збереглося чимало вартісних поезій. Великою мірою з них складається тритомник, виданий у двотисячних. Також були видання «Із-за ґрат» (1983 р., Канада), «Чага» (1995 р., Коломия, той самий рукопис, за який вперше ув’язнили), кількарічної давності «Зимозелень» (Косів, упорядник Василь Шкурган) та «Князь роси» (Київ, і в 1990-му і в 2012-му редактор і упорядник Іван Малкович).
* * *
В другому ув’язненні Мельничукові пощастило менше. 1978 р. у рідному селі в буфеті «Веселка» його спровокували на бійку і посадили з побутовими злочинцями. Звідти він вийшов 1982 р. хворий і поламаний («…і досі в чоботях / енкаведиста / хлюпає / моя кров…»).
Хоч і там він не загубився. Потоваришував з одним одеським авторитетом. Коли вийшов на волю і не мав, що робити, то поїхав до нового приятеля і той влаштував Мельничука працювати на залізниці.
«Поезія – це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це Вирок». Так Тарас розпочав свою автобіографію. Звісно, бурхливий характер не довів до кінця це писання. А закінчилася біографія поета 29 березня 1995 р.
Нині в Уторопах відрито музей Мельничука і встановлено йому пам’ятник, в кількох містах Західної України названо його іменем вулиці, встановлено кілька дошок на кількох будинках. З 2009 р. щоосені в Івано-Франківську проходить літературний фестиваль «Покрова» ім. Т. Мельничука, а з 2011 р. в Чернівцях – фестиваль пам’яті поета «Від Гуцулії до кряжів донецьких», також в Чернівцях і в Коломиї щорічно вручають літературні премії ім. Т. Мельничука.
Фото з сайту «Гуцули і Гуцульщина»
28.08.2013