300 зупинок — і війна

За 36 кілометрів від Донецька лунає музика. Три скрипальки нервово щипають струни, аби звук долетів до тимчасово окупованої Горлівки за 3 кілометри від них. У стінах будинку культури Фенольного заводу вперше відбувається ь Нью-Йоркський Літературний Фестиваль у Нью-Йорку на Донеччині.

 

 

На сцені сидять троє жінок. Червона запилюжена завіса відгороджує їх від фігурної гіпсової ліпнини на стінах — Тамара Горіха Зерня, Олена Стяжкіна та Галина Крук говорять про війну та письменство. Хто має право писати про війну, чи важливий особистий досвід, чи відрізняються люди Донеччини від людей з інших областей, як працювати з власною травмою — відповіді пробиваються крізь музику та обстріли.

 

 

— Я за те, щоб про війну писали усі, хто вміє писати. Не тільки ветерани, волонтери, учасники бойових дій, адже тоді ця тема стане нішовою. Війна — це проблема усієї країни, — розмову почала письменниця і авторка романів «Доця» та «Принцип втручання» Тамара Горіха Зерня.

 

Робота з травмою

 

Тамара з Києва і має власну історію, чому почала так думати про письменництво. Зеки у тюрмах роблять татуювання з українським тризубом, й у Тамари якось спитали, чи не вважає вона це блюзнірством, на що письменниця відрізала: «Якщо це правда, то я спокійна за Україну, адже це означає, що ідея символіки зайшла так глибоко, що звідти її неможливо витравити». Так Тамара думає і про тему війни — це біда, з якою зіткнулося ціле покоління. Війна буде впливати на всіх і все: зміниться економічна та екологічна ситуації, стануть іншими ставлення політиків до територій, відчуття, стосунки між армією і цивільними. І письменники зобов’язані зробити свій внесок у цю боротьбу.

 

 

— У кожного з нас своя ділянка фронту, свій шмат роботи. Окрім реальності, нам потрібно вигадати ще світ, в якому буде війна, в якому буде присутня наша проблематика і в якому буде описана наша перемога, незалежно від того, чи буде вона у реальному житті, — продовжує Тамара.

 

Вона впевнена, якщо перемога буде правильно прописана у книжках, вона станеться і на фізичній мапі. І це мають робити усі, хто вміє писати.

 

Олена Стяжкіна родом з Донецька, а тому за неї почала писати сама війна. Вона каже, що це єдине, про що вона зараз може писати. Письменниця сидить над порожнім аркушем паперу і згадує щось добре, що вона могла розповісти читачам і читачкам. А в голові літає фраза «А що доброго тепер?» Тому Стяжкіна знову пише про війну.

 

— У такий спосіб я працюю з власною травмою і провиною, надіями і всім тим, що я говорю сама собі. Але я бачу іншу проблему: високочолі інтелектуали кажуть, що воєнна література, написана фронтом, не вважається за літературу. Це замальовки, щоденники, уривчасті оповідання, але не література. Це звучить як вирок, — жаліється Олена Стяжкіна, історикиня та авторка «Смерть Лева Сесіла мала сенс», «Смак радянського» та інших книжок. 

 

Якщо не буде фронтової літератури, з війни ми вийдемо без належного джерела про війну. Так само, як ми вийшли з Другої світової війни  —  з малим досвідом, без розуміння, ким ми були і ким стали у цій війні. Стяжкіна наголошує, що воєнна література дозволяє зафіксувати момент, в якому перебуває країна. Але коли емоційний факт губиться, ми не пригадаємо себе у події.

 

 

Третя жінка, поетка Галина Крук, яка виступає модераторкою дискусії, питає про письмо як терапію. Олена Стяжкіна розділяє свій біль з читачами та читачками, але підхід такий, щоб після можна було виплакати цей біль. Писати так, щоб залишалася точка розради.

 

— Я також намагаюся зробити так, щоб мої герої завжди сміялися, у будь-яких обставинах. У такий спосіб я заспокоюю це вогнище, — продовжує Стяжкіна.

 

Тамара Горіха Зерня не підтримує ідею писати про власний біль та травму — вона називає це каналізацією для власних емоцій, переживань та комплексів. Горіха Зерня не вважає за потрібне оприлюднювати власні трагедії, натомість авторка пропонує у своїх текстах оголювати бачення щодо того, як жити і перемагати, як давати собі раду у складних обставинах, як з’їсти слона шматочками.

 

 

— Навіть якщо у книжці є травма, читач зі свого боку охоче включається у гру, погоджується співпереживати герою, прожити частину його життя. Людина емоційно зростається з героями, дивитися на світ їх очима,  —  коментує Тамара.

 

Письменниці важливо знати, що сльози через книжку роблять читача чи читачку сильнішими.

 

Різниця в деталях

 

Радикальні відмінності між жителями різних регіонів — це міф, впевнена Тамара Горіха Зерня.

 

— Для того, щоб дізнатися, як живе райцентр Донецької області, достатньо пожити у райцентрі будь-якої іншої області. Під час написання роману «Доця» я вишуковували деталі і дізнавалася про блок-пости, сугестію та переманювання людей на свій бік. І скажу, що якби ті самі обіцянки, заклики та приманки використали би в іншій області, точно така сама кількість людей перейшла би на сторону ворога. Вигадка про те, що західна Україна більш проукраїнська — міф, який вже лопається. Відсоток людей розподілений рівномірно по кожній області, — впевнена письменниця.

 

Саме тому авторці вдалося передати точну картинку та атмосферу Донецька. Ті діалоги, які донеччани назвали настільки правдивими, що здавалося, що Тамара прослуховувала їх під вікнами, авторка насправді  відшукала їх під вікнами київських хрущовок. І вони виявилися тими самими.

 

 

Олена Стяжкіна прийшла до висновку, який завершує усі розмови про відмінність та схожість українців: усі люди різні, навіть якщо вони родичі, але у широкому політичному сенсі ми схожі — однаково хороші і однаково дурні. Кияни, харків’яни чи ужгородці вважають, що на Донеччині та Луганщині живуть інші люди, а саме слово «інші» в їхньо розумінні не завжди означає «хороші». Але Тамара Горіха Зерня дивується, як люди мислять категоріями країни і вважають, що війна далеко, і що вона впливає лише на цих «інших». Однак з Києва до війни — півдня поїздом.

 

— Уся наша країна перекривається ракетою, а тому нам не потрібно думати про те, що ми відрізняємося один від одного. У мене в Україні відчуття, що ти просто їдеш довше у метро. 300 зупинок — і війна. Це все — ніби коридори нашого будинку. І я хочу, щоб відчуття дому було скрізь. Скрізь  —  мій дім, моя земля, звідки мене ніхто не може вигнати, — доводить авторка «Доці».

 

І щоб не було жодний комплексів, що якась територія у нас є більшою Україною, — ми один організм, завершує Горіха Зерня. 

 

 

Фото: Юлія Бондар.

 

15.10.2021