Липень – не найактивніша пора міського життя. Львів у цей період переважно живе туристами, а майже всі «аборигени» намагаються втекти у Карпати, на моря, або принаймні на рідні села та дачі. Проте, міське життя триває. Останніми днями, поки уся львівська мистецька тусовка мандрує десь від Поповичів до Нагуєвичів разом з «Франко.Місією», у місті відбулося кілька на перший погляд локальних, але важливих подій. Тематично їх ніби можна вважати віддаленими, та зачепили вони одну і ту ж першооснову: вміння співжити у громадському просторі і формувати його власноруч.
Дворик біля площі Старий Ринок
Подія перша – це зустріч представників львівських стартапів у клубно-ресторанній сфері з польською делегацією, що приїхала до Львова у рамках Стратегії розвитку культури Львова до 2025 р.. У складі делегації були представники різних культурних сфер: Марцін Ясінскі, повноважний представник Президента міста до справ культури, Кшиштоф Гербст, соціолог, урбаніст, Магдалена Кубецка, аніматорка та соціолог, Марек Крашевскі, директор управління культури та, власне, Гжегож Лєвандовскі. Легендарний засновник культової варшавської клубо-кав’ярні Chłodna 25, Лєвандовскі є активним учасником культурного життя, співавтором Програми Розвитку Культури у Варшаві та успішним ресторатором. Власне, він найбільше і цікавив аудиторію – на тему «Як продавати їжу і культуру?» від нього, здається, чекали конкретики чи рецептів. Проте, розмова вийшла за власні межі досить скоро. Кав’ярні – це теж публічні, «треті» місця, і дискусія повернула до питання про те, чи вони взагалі потрібні теперішнім львів’янам, і якщо так, то які саме? Бо теза про перенасиченість Львова ресторанами та кнайпами вже давно суперечить у суспільних обговореннях з тезами «у Львові нікуди піти місцевим» і «місто заполонили туристи».
Гжегож Лєвандовскі
Другою подією стала теж вельми велелюдна відкрита розмова з активістом урбаністичного руху «Партизанінг» Антоном Польським у Центрі міської історії. Мейк (як його ще називають) оповідав про практики переоблаштування міста, які спільнота partizaning.org разом з різними міжнародними друзями та партнерами випробовувала у Москві, Пітері, Києві та інших містах пострадянського простору, і також запитував про те, що і як відбувається у Львові. Виявилося, що нам навіть дуже є чим похвалитися – ініціатива «Дайте пройти», яка громадським ресурсом облаштувала вже чимало тротуарів, чи навіть з власної ініціативи «душевно» облаштовані дворики є актуальними прикладами свідомого мешкання. Щоправда, не усі ці практики викликають захоплення у населення – яскраві графіті митців стріт-арту на трамвайних зупинках ЖКГ замальовує фарбою, натомість саморобні «інсталяції» у дворах історичної частини міста когось дратують як «лубок».
На обох дискусіях з боку оповідачів звучали подібні тези – жителі міста мусять усвідомити, що місто належить їм. Не владі, не чиновникам, не бізнесу, а саме їм. І потім, спираючись на цю впевненість у своїх правах, мешканці мають почати діяти – обживати, наповнювати, влаштовувати свій і сусідський простір. Кажуть, саме пострадянські країни мають найбільше проблем у цій сфері – комунальне у нас набуло настільки негативних конотацій, що ми вже не хочемо розглядати його як перспективу створення чогось спільно приємного, тільки як джерело спільних проблем. Про саму концепцію «третіх місць» останнім часом багато писали українські медіа. Вочевидь, тема стає чим далі актуальнішою, і припиняє діяти вічне «Моя хата скраю»…
Публічний кінопоказ та обговорення на пл. Липневій
Дієвих та цікавих прикладів активного осмислення суспільних просторів та участі у житті міста у Львові вже не бракує: спільними силами врятували статую Меркурія, майданчик Lypneva.com пропонує проекти реорганізації міського простору та втілює їх у життя, наскільки це можливо (наприклад, озеленення Городоцької). Не менш різноманітний у напрямках своєї діяльності Центр міської історії ( «Майстерня Міста» за їх участі місяць тривала на площі Ринок ), а майже фантастичні проекти-мрії реновації ріки Полтви просто вражають своєю амбітністю. Тому, здавалося би, все добре – місто рухається вперед і розвивається у правильному руслі. Але обидві зустрічі як лакмусовий папірець «проявили» й інший бік справи.
І там, і там можна було зустріти одних і тих самих людей. Ці ж люди вкладали свої кошти у стовпчики на тротуарах від «Дайте пройти», вони ж приходили у «Майстерню міста» дивитися фільми про Львів радянських часів чи їсти пляцки з бабусями, що ще мешкають у старому центрі. Майже всі вони знаються між собою, або принаймні знають один одного у соцмережах. Вони перетинаються на читаннях і концертах у «Дзизі», вони ж приходять і на подібні відкриті дискусії. Спіткаєшся у певний момент об хитру думку – скільки ж їх(нас) всього? Львів, фактично, має наразі близько вісімсот тисяч жителів – і хочеться вірити, що бажаючих змінити його на краще все-таки більше, аніж кілька сотень представників так званого «креативного класу».
Стовпці-обмежувачі, встановлені ініціативою «Дайте пройти»
Переміщувати ініціативу на райони вже не вперше вперто пропонує міське управління культури у особі Ірини Магдиш. На тій-таки зустрічі з Лєвандовскі вона вкотре на тому наголосила. Із залу відповіли, що той, хто хоче знайти собі цікаве дозвілля, знайде його і у центрі, а тому, кому не треба – тому культури і не нав'яжеш. Прикладом децентралізації діяльності можна вважати Народний дім на Збоїщах, нещодавно відданий під керівництво молодих команд Wiz-Art’у та Драбина.ua., або ж Свято вулиці Параджанова, проведене минулоріч на Левандівці. Щодо Народного дому, про результати діяльності говорити зарано – тільки з осені має початися повноцінна робота. Але попереднє опитування жителів району засвідчило не надто культурні потреби – магазин, більярд тощо. Були, звісно, й інші відгуки – про хор, гуртки чи танці. Проте, уявити собі, що завтра на Галицькому перехресті чи Санта-Барбарі відкриється нова арт-кавярня, і стане культовим місцем для львівської богеми – зізнаймося чесно, досить важко. Урбаністам з «Партизанінгу» теж йдеться, перш за все, про дослідження районів – Мітіно чи Отрадноє цікаві і самобутні порівняно з «вилизаним» центром, і відображають характер своїх жителів значно краще. Але команда урбаністичних партизанів не ставить собі за мету буквально зміну міського простору – радше, його дослідження шляхом провокації жителів до дії. Інтервенції (так активісти називають свої акції) мають викликати реакцію громадян, і вона діагностує ситуацію. Навіть якщо в результаті саморобну помаранчеву лавку двірники перефарбують на традиційний міський сірий – це теж вважається результатом. Безвідносно до того, позитивний він чи не дуже.
Львівські урбаністи з Lypneva.com натомість пропонують більше реальних проектів вирішення наболілих питань, хоч і відкриті до публічних обговорень. Рух «Дайте пройти» теж починався з майже мистецької акції з холодильником, «припаркованим» на тротуарі, але так само перетворився на практичну спільну дію – встановлення стовпців. Спільнота наразі нараховує майже півтори тисячі учасників у Facebook. Як на українські мережеві групи – не мало, але у порівнянні з населенням Львова – мізерно. Скільки ж є тих насправді небайдужих громадян у місті, і як практично їх можна об’єднати чи принаймні виявити?
Холодильник, з якого почалася боротьба з нахабним паркуванням
Обидві зустрічі були історіями з відкритим фіналом – зацікавлені особи зустрілися, послухали, трохи поговорили і розійшлися. Більшість і до того зналися між собою. Відкритим і надалі лишається питання – чи потрібне решті містян креативне та сучасне переосмислення та перетворення міського простору? Кнайпи, де можна зустрітися і поговорити на різні теми, лавки у скверах, пішохідні зони, зелені кущі на Привокзальній площі…?
І проекти урбаністів-партизанів, і мистецькі акції арт-середовищ є справді інтервенціями – творча меншість, фактично, захоплює публічний простір тимчасово або довготривало, і вносить елементи, що порушують стереотипи міської поведінки. Арт-кнайпа так само матиме літній майданчик, чиє розташування, безперечно, буде дратувати когось з пішоходів. Натомість коли мешканці починають на свій лад і спосіб «окультурювати» публічний простір – перемальовувати фасади у рожевий або ставити на підвіконня пластикові псевдо-вазонки – естетичний смак меншості бунтує і опирається. Думається, що між тими крайнощами, безумовно, мав би бути компроміс і золота середина. Але щоб її виявити, треба говорити і чути один одного. З сусідами і незнайомими, у скверах, на лавках, на дитячих майданчиках, у кнайпах, кав’ярнях, на площах…
25.07.2013