Кібер–скептики та кібер–оптимісти – про соцмережі

Події Арабської весни загострили дискусію навколо ролі соціальних мереж у сучасній політиці. Масові акції протесту, в організації яких Facebook, Twitter та Youtube відіграв чи не ключову роль, закінчилися відставкою багатолітніх військових правителів – президента Тунісу Зіна аль–Абідіна бен Алі та президента Єгипту Хосні Мубарака. В той же час новітні засоби комунікації принесли «вітер змін» і у країни СНД. Демонстрації на Болотній площі у Москві 2011–2012 рр., на думку політологів, також відбулися не без активної участі соціальних мереж. Які наслідки поширення цих віртуальних платформ матиме для політики, в тому числі української? В цій статті намагатимемося коротко розглянути теоретичну аргументацію основних дослідників цієї проблеми.

Політична роль соціальних мереж чи не вперше стала помітною у 2001 р. Тоді за допомогою SMS філіппінській опозиції вдалося мобілізувати значну кількість людей на демонстрацію проти президента Джозефа Естради. Відтоді практично усі значні акції протесту проходили за активної участі соціальних медіа. Це зокрема демонстрація проти іспанського прем’єр–міністра Хосе Марії Азнара у 2004 р., багатотисячний марш проти марксистського партизанського руху FARC у Боготі (Колумбія), заворушення після парламентських виборів в Молдові у 2009 р., «Зелена революція» у Ірані у 2009 р. та, звісно ж, події «Арабської весни», демонстрація на Болотній площі в Москві та акція «Окупуй Волл–Стріт». Деякі з цих акцій досягнули своїх цілей, змінивши владу чи започаткувавши реформи. Інші завершилися безуспішно. В обох випадках зв’язок між соціальними мережами та протестною політичною поведінкою вже по суті став доконаним фактом.  Більшість науковців, які досліджують цей зв’язок, можна поділити на два табори – «оптимістів» та «скептиків».  Чи не найвідомішим представником першого табору серед західних вчених є Клей Ширкі; лідерами «скептиків» є Малкольм Гладвел та Євгеній Морозов.

На думку професора Нью–Йоркського університету Клея Ширкі, якого часто називають «гуру нових медіа», соціальні мережі є основним засобом мобілізації та координації чи не усіх сучасних протестних рухів – як загальнодержавного, так і локального масштабу. «В міру того, як комунікативний ландшафт стає щільнішим, складнішим та більш насиченим, – Ширкі стверджує у статті «Політична сила соціальних медіа» (Political Power of Social Media),  – користувачі інтернету отримують ширший доступ до публічної інформації, більше можливостей для публічного виступу та розширені можливості для спільної політичної дії» [1]. Соціальні мережі дозволяють миттєво поширювати заклики до дії серед усієї маси користувачів інтернету, а можливість завантажувати відео з акцій протесту через стартфони в більшості випадків попереджує владу від застосування прямого насильства.

У книзі «Прихід кожного» (Here Comes Everybody, 2008) Ширкі пише, що швидке поширення інформації ставить опозиціонерів у позицію однозначного виграшу: «Якщо держава не реагує, документація з акції протесту слугуватиме доказом, що рух в безпеці. Якщо ж держава реагує, кадри придушення викличуть міжнародний резонанс» [2]. Вчений погоджується, що більшість людей використовує соціальні мережі передусім для розваг та спілкування, проте вважає це радше їх перевагою, ніж недоліком, оскільки спецслужбам досить важко відстежувати окрему інформацію у множинних інформаційних потоках, а закриття усієї мережі радикалізує аполітичних користувачів.

Полегшення організації протесту – не єдина політична функція соціальних мереж. На думку Ширкі, вони відіграють вагому роль, зміцнюючи громадянські суспільства та примножуючи «соціальний капітал». Вчений посилається на американських соціологів    Е.Катца та П.Лазарсфельда, які у 1948 р. дійшли до висновку, що інформація сама по собі не змінює поведінку, а спершу обговорюється у вузьких колах (сім’я, друзі, трудовий колектив тощо) і лише тоді впливає на установки. Порівняно з традиційними засобами комунікації перевагою соціальних мереж є те, що вони не лише поширюють інформацію, але й дають можливість одночасно обговорювати її, формуючи погляди. «З політичної точки зору доступ до інформації є набагато менш вагомим, ніж доступ до дискусії», – вважає Ширкі [3].  

Інший вагомий аспект соціальних мереж – т. зв. «консервативна дилема». Її суть в тому, що незалежне поширення інформації через соціальні мережі різко контрастує із зображенням подій у офіційних джерелах. Тією мірою, якою наростає дисонанс між цими двома картинами подій, уряду стає дедалі важче зберігати свою легітимність.  

Погляди К. Ширкі були сприйняті з ентузіазмом під час Арабської весни. Одна з її ключових постатей – єгипетський блогер Ваель Гонім, який створив сторінку у Facebook «Ми усі Халед Саїд», що містила заклик до демонстрації проти режиму Х. Мубарака, у інтерв’ю CNN сказав: «Якщо ви хочете визволити суспільство, просто надайте йому доступ до Інтернету» [4].  

Подібний ентузіазм, однак, розділили не усі науковці та публічні діячі. Серед основних опонентів Ширкі – канадський журналіст Малкольм Гладвел та викладач Стенфордського університету Євгеній Морозов.

Основний аргумент, який Гладвел висуває проти соціальних мереж як фактора політичних перетворень, полягає в тому, що вони формують передусім «слабкі зв’язки» – широку, проте малозначущу участь, яка росте в міру того, як знижується рівень мотивації, якої вона потребує. Для успіху ж рух потребує «сильних зв’язків» – довіру між його членами та рішучість боротися перед лицем небезпеки. Саме лиш вступання в групи у соцмережах, розставляння «лайків» під фото та підписів під віртуальними петиціями не змусить жодний авторитарний режим піти у відставку. Крім того картина протесту у віртуальному світі в більшості випадків не співпадає з його реальними масштабами. Приклад – невдала спроба організувати протестний марш у Азербайджані. Понад 40 000 людей висловили своє невдоволення з приводу заборони традиційної мусульманської поховальної церемонії після стрілянини у Бакинській державній нафтовій академії у 2009 р. На «фізичну» демонстрацію, яка була невдовзі запланована, прийшли тільки 100 людей [5].

На думку Гладвела, питання, як рух організований, набагато менш важливе, ніж питання, для чого він організований. «Люди протестували і скидали уряди задовго до того, як появився Facebook чи винайшли інтернет. Ті, хто скривджений, завжди знайдуть спосіб, як організувати свої дії», – пише Гладвел [6].

З цілою серією добре обгрунтованих аргументів проти «демократизуючої» ролі соціальних мереж виступив білоруський дисидент, викладач Стенфордського університету Євгеній Морозов. Він стверджує, що технології самі по собі не є двигуном політичного чи етичного прогресу, адже історичний досвід свідчить про протилежне: «Так само, як раніше люди були розчаровані тим, що ні телеграф, ні радіо, ні телебачення не виправдали оптимістичних прогнозів своїх найгарячіших прихильників, ми не побачимо і зростання миру, свободи і любові у світі під впливом інтернету» [7]. На думку Морозова, «кібер–оптимізм» є передчасним, оскільки новітні засоби комунікації пристосовані для потреб влади не менше ніж для потреб опозиції – спецслужби знайшли в них чудовий засіб стежити за опозиціонерами та попереджувати їх дії. Крім того, викриття одного єдиного дисидента, якщо зламати його акаунт, моментально веде до викриття усіх, хто контактує з ним. У рідній для Морозова Білорусі, «соціальні мережі створили цифровий паноптикум, який зупинив революцію» [8].

Цензура, переконаний Морозов, – це лиш найпримітивніший метод, за допомогою якого влада бореться у кіберпросторі. Набагато більше уваги звертається на маніпуляції та поширення альтернативної інформації, яка таврує опозиціонерів як закордонних маріонеток чи розколює їх зсередини. Ці заходи часто виливаються у інформаційні війни, в яких буває дуже важко наперед визначити переможця. Крім того, вчений наголошує, що поширена на Заході думка, що соціальні мережі використовуються винятково для промоції демократії, дуже часто буває хибною. Ситуація в більшості авторитарних країн далека не може бути зображена винятково у «чорно–білих» кольорах, і різноманітні екстремістські групи не менш ефективно використовують можливості соцмереж, ніж ті, хто щиро відданий ідеалам свободи.

Погляди Є.Морозова можна підсумувати цитатою з однієї з його статей: «З певністю можна сказати, що інтернет так і не відкрив двері в еру раціональної, керованої знаннями політики. Він лише поглибив чимало з існуючих у світі протиріч, зробивши прийняття рішень більш непередбачуваним та нестабільним. Інтернет – це всього лиш гіпернасичена версія реального світу, а кібер–утопія, яку прогнозували колишні веб–ентузіасти, виглядає все більш і більш ілюзорною» [9].

Підсумовуючи, можемо зробити висновок, що єдиного погляду на політичну роль соціальних мереж не існує. Всі дослідники, однак, сходяться на думці, що ігнорувати цей новий засіб комунікації не можна. Цілком можливо, що політика у ХХІ столітті здійснюватиметься принципово відмінними методами та принципами. Контури цієї політики тільки починають вимальовуватися.