Цими днями відзначаємо роковини однієї з чорних сторінок нашої історії: 75 років тому, 8-10 березня 1946 року, у Львові відбувся "собор", що, згідно з планом НКВС СРСР, був поклилаканий ліквідувати Українську Греко-католицьку церкву. Передував цій події кількарічний масовий фізичний і моральний терор над усіма ієрархами Греко-католицької церкви в Галичині з митрополитом Йосифом Сліпим на чолі – і засудження їх таємним судом у Києві в березні 1946 року на тривале ув'язнення або заслання до таборів примусової праці.
"Львівським собором" справа совєтів із ліквідації УГКЦ лише розпочалась. Подібними методами вони доводили її до кінця на Закарпатті, в Румунії, Словаччині, Чехословаччині, Польщі. Власне про те, як це було, говорили учасники другого засідання міжнародної конференції «“Львівський собор” 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки», що відбулася в УКУ. З основними тезами пропонуємо ознайомитися сьогодні.
Раніше на Z – "Підготовка та проведення «собору» в світлі нових документів та опрацювань".
Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ,
про те, чому не було «возз’єднавчого собору» на Закарпатті
Дослід Львівського псевдособору спецслужби намагалися використати і на Закарпатті. В той час Мукачівську єпархію очолював Теодор Ромжа, який був висвячений на єпископа 1944 року. Він не мав бути єпископом в Мукачеві, бо його готували як помічника для Гайдудорозького єпископа Міклоша Дудаша. Однак те, що радянська армія зайняла Закарпаття, зумовило «зміну» статусу владики Теодора.
У Мукачеві він активно захищав права Греко-католицької церкви. За своєю ідентичністю владика Теодор вважав себе руським. Ще з юності він прагрув навертати Росію до Католицької церкви — стати місіонером на Сході було його мрією. Однак склалося так, що Росія прийшла до його країв сама і почала «навертати» у зворотний бік.
Великою відмінністю Закарпаття від Галичини була присутність Православної церкви, що належала до юрисдикції Сербської. І так сталося, що Православна церква на Закарпатті стала фактором, який теж вирішував долю Греко-католицької.
18 листопада 1944 року відбулись збори православного духовенства в Хусті, які попросили собор Сербської православної церкви дати згоду на перехід Мукачівсько-Пряшівської єпархії до РПЦ. 7-13 грудня 1944 року відбувся візит представників єпархії в Москву на зустріч з головою Ради у справах РПЦ Георгієм Карповим.
У грудні 1944-січні 1945 року православні привласнили близько пів сотні церков Греко-католицької церкви. Також забирали фари (мешкання, де жили священники з сім'ями). 6-8 серпня 1945 року собор Сербської православної церкви вирішив передати Мукачівсько-Пряшівську єпархію РПЦ. 24 жовтня 1945 року патріарх Алексій І (Симанський) призначив архім. Нестора Сидорука (агента «Дубровського») адміністратором єпархії, якому доручили «навертати» Закарпаття. 3 листопада 1945 року розпочався план загальних заходів і агентурно-оперативних дій по лінії Греко-католицької церкви.
В середині 1947 року стало зрозуміло, що головною перешкодою до «возз'єднання» є владика Теодор Ромжа. 27 жовтня того ж року відбувся замах на владику. 29 жовтня, коли владика Ромжа перебував у лікарні, на засіданні Ради у справах РПЦ було прийнято рішення «доручити голові ради у справах РПЦ т. Капрову Г.Г. переговорити з патріархом Московським і всія Русі Алексієм про заходи московської патріархії стосовно уніатської церкви в Закарпатські обл. УРСР». 1 листопада владику Теодора Ромжу вбили. Вже 6 листопада відбулося засідання капітули Мукачівської Греко-католицької єпархії, де вікарієм обрали отця Миколу Муранія.
Поховання єпископа Теодора Ромжі
Сільвіу Сана (Орадя), незалежний дослідник, Біхорська повітова бібліотека ім. Ґ. Шінкая (Румунія)
про «Собор у Клужі» 1948 р. в документах Секурітате: приклад Орадської греко-католицької єпархії
У комуністичній газеті «Іскра» («Scânteia») 1946 року опублікували наклепницькі статті проти Католицької церкви з повідомленнями на зразок: «Ватикан як знаряддя американського імперіалізму», «Трудящі католики вимагають розірвати контракт з Ватиканом». 15 травня 1948 року православний митрополит Трансільванський Ніколас Белан під час виступу у місті Блаж, в самому серці румунського греко-католицизму, закликав до церковного «возз’єднання». 17 червня 1948 року румунські греко-католицькі єпископи рішуче відкинули фальшиві заклики до «возз’єднання».
Ярослав Цораніч, професор богословського факультету Пряшівського університету (Словаччина) — про «Пряшівський собор» 1950 р. та його наслідки для греко-католиків Словаччини.
Шлях до остаточної ліквідації Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині розпочався ще до закінчення Другої світової війни і був результатом дії кількох владно-політичних та соціальних сил:
- Релігія, марксизм/комунізм — непримиренне протиріччя.
- Входження комуністичного Радянського Союзу до Центральноєвропейського регіону.
- Обмежена можливість для країн Центральної та Східної Європи визначати свій зовнішньополітичний та внутрішньополітичний розвиток — коріння причин повоєнної ліквідації Греко-католицької церкви в Україні, Польщі, Румунії та Чехословаччині.
- Підтримка Православної церкви сприймалася в урядових колах радянських сателітів як вияв приналежності до слов’янства та східної прорадянської орієнтації.
- Намір ліквідації тоталітарної влади проти Греко-католицької церкви та подальшого її включення до складу Російської православної церкви.
У 1945 році відбулася націоналізація благодійних організацій Католицької церкви, включаючи лікарні. 1948 року — ліквідовано монархію, з’являється так звана «Народна республіка за радянським зразком». Тоді ж посилився тиск на Католицьку церкву. 1 жовтня 1948 року відбувся «Малий собор» (Синод Греко-католицької церкви) у Клужі, де було оголошено заклик до приєднання Греко-католицької церкви до православної. 21 жовтня 1948 року відбувся «Великий собор», що став великим публічним маніфестом за повернення до православ'я. 22 жовтня 1948 року уряд в Бухаресті заявив, що Греко-католицька церква в Румунії припинила своє існування і Національні збори прийняли цю декларацію. Усі церковні споруди Греко-католицької церкви перейшли до рук православної.
29 жовтня 1948 року відбулось ув'язнення шести греко-католицьких єпископів, розпочалось жорстоке переслідування греко-католицьких священників та вірних.
До кінця 1950 року так званий «Великий собор» мав проголосити розрив з Римом і подати клопотання про прийняття до Православної церкви.
18 квітня 1950 року — в Пряшеві створено Центральний комітет з питань повернення до православ'я при Українській національній раді Пряшівщини. 24 квітня 1950 — Українській народній раді Пряшівщини вдалося «долучити» 51 греко-католицького священника, яких запросили на нараду до Вишніх Ружбах, але більшість висловилася, що не переконана в правильності переходу до православ'я.
Остаточне рішення про діяльність собору було ухвалене впродовж 27 квітня 1950 року. З цим рішенням погодились і найвищі партійні та державні чиновники. За офіційними даними, у «соборі» взяли участь 820 делегатів (в основному це були миряни — члени так званих підготовчих комітетів обох регіонів), з яких лише 73 були різними священнослужителями.
Більшість людей обманом привезли із сіл та пряшівських шкіл під приводом маніфестації за мир. Священників заманювали на збори також шляхом обману або примусово перевозили у критих вантажівках після оголошення попереднього фіктивного арешту. Іншу групу учасників складали завербовані гуменькі гімназисти, люди не греко-католицької віри, комуністичні активісти, кандидати до комуністичної партії Словаччини з Кошиць, які мали довести свій ідеологічний рівень та дисциплінованість. Після цього 2 травня 1950-го екзарх Єлевферій оголосив представникам комуністичного режиму, що вони приймають рішення собору про ліквідацію Греко-католицької церкви в Чехословацькій Республіці.
Володимир Бурега, проректор Київської духовної академії УПЦ,
про заборону Греко-католицької церкви в Чехословаччині у 1950 р. в контексті сприйняття радянської моделі соціалізму.
Римо-католицька церква у роки Другої світової війни була тісно пов'язана з політичним керівництвом незалежної Словаччини. Президентом Словацької Республіки був католицький священник Йозеф Тисо. Тому після закінчення війни празькі політики дивилися на Католицьку церкву в Словаччині як на одну із потенційних загроз для єдності республіки.
Греко-католицьку церкву в Словаччині підозрювали у зв'язках з українським націоналістичним підпіллям. Радянські силові структури оперативними каналами регулярно отримували інформацію про те, що греко-католицьке духовенство в Словаччині надає підтримку воякам УПА, які нелегально перетинають кордон та намагаються дістатися до Західної Європи.
У лютому 1946 року до влади у Чехословаччині приходить уряд національного фронту, в якому більшість становили представники лівих сил. Невдовзі президент Едвард Бенеш йде у відставку, новим очільником стає комуніст Клемент Готвальд. Саме з цього часу комуністи отримують монополію на владу і в Чехословаччині починається будівництво соціалізму за радянським зразком, що не могло не позначитися на конфесійній сфері.
Після цього лютневого перевороту католицькі ієрархи як західного, так і східного обряду лишилися в Чехословаччині єдиною легальною опозицією до нової влади.
Ігор Галагіда, професор відділу новітньої історії Гданського університету (Польща),
про Православну церкву і греко-католиків у комуністичній Польщі
На відміну від України, Румунії, Словаччини, комуністи в Польщі не пішли дорогою організації псевдосбору, адже тут греко-католики були тісно пов'язані з національною політикою.
Метою польської влади було позбутися деяких національних меншин, серед яких були і українці. У 1944 р. між радянською владою та Польщею відбувся «обмін» населення, спочатку добровільний, а потім примусовий. Разом із людьми виїхало також духовенство. Насильно було депотровано обох перемишльських владик Йосифа Коциловського і Григорія Лакоту.
У 1944-1946 рр — в радянську Україну виїхало 45-80 тис. осіб як греко-католиків, так і православних. Формально опіка над греко-католиками Польщі прейшла на примаса Римо-католицької церкви, який отримав спеціальні повноваження з Ватикану.
Православна Церква Польщі стала також жертвою сталінської політики, яка почала використовувати її з власною метою. У 1948 році під тиском влади в Польщі було розірвано автокефалію, яка з 1924 року була надана патріархом Константинополя, і прийнято автокефалію з Москвою.
Переглянути засідання на тему "Регіональні особливості та міжнародний контекст"
Конференція транслювалася в онлайні через «Живе телебачення».
10.03.2021