Ситуація в Єгипті парадоксальна й не надто підпадає під якісь політологічні визначення. Армія змістила законно обраного президента лише через рік після його обрання, і це можна класифікувати як військовий переворот. Виходить, отже, що демократія в Єгипті, а з нею і надії Арабської весни, виявились нежиттєздатними, а управління в країні знову взяли на себе військовики, які майже незмінно перебували при владі від 1952 року (всі попередники президента Мурсі — Хосні Мубарак, Анвар Садат та Гамаль Абдель Насер — були кадровими офіцерами). Проте все це відбулося під час багатомільйонних акцій протесту — наймасовіших, за деякими джерелами, за всю історію країни, — звідки випливає інший висновок: армія лише висловила волю народу і вберегла країну від масового кровопролиття, в яке могли перерости сутички між прихильниками та супротивниками президента. Волюнтаристська політика Мухаммеда Мурсі та «Братів-мусульман», їх граничний непрофесіоналізм, що майже довів країну до банкрутства, а також повзуча ісламізація, яку більшість населення розцінює як наступ на свободу та свої права, — менш як за рік переповнили чашу терпіння єгипетського народу. В цьому контексті хочеться згадати слова з Декларації незалежності США — одного з засадничих документів не лише американської, а й світової демократії: «Влада урядів походить зі згоди тих, ким вони керують, і встановлюється на те, щоб забезпечувати їх права. Коли влада стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд». Арабська весна, отже, жива: народ не віддав свою свободу новоспеченому диктаторові, а повалення Мурсі — не переворот, а «демократія прямої дії». Утім вибір терміну — переворот чи «пряма демократія» — залежить від нашої інтерпретації, а також від часу, який розставить усі крапки над «і». Зупинімося на іншому: які причини та наслідки «другої єгипетської революції», а також які висновки з неї може зробити для себе Україна.
Серед причин повстання проти Мухаммеда Мурсі та «Братів-мусульман» можна назвати три головні: непрофесіоналізм, свавілля та ісламізація. Лише за рік після обрання М. Мурсі президентом золотовалютний резерв Єгипту зменшився з 36 до 15 млрд. доларів, позиція країни у рейтинґу т. зв. «неспроможних країн» (failed state) погіршилась з 45 до 31 місця, а кількість убивств, пограбувань та викрадень людей зросла на 130%, 350% та 145% відповідно. Колишній секретар МАГАТЕ Мухаммед ель-Барадей каже, що країна стоїть на порозі економічного та соціального колапсу. «Сьогодні ми є свідками повної ерозії влади в Єгипті. Відчуття таке, наче держава повністю неспроможна забезпечувати законність і правопорядок. На вулицях лінчують людей, а натовп знімає це на мобільні телефони. Все це породжує страх і тривогу», — написав ель-Барадей у статті для журналу Foreign Policy. На ключові адміністративні посади президент призначив представників «Братів-мусульман» — ідеологічно відданих, проте без жодного управлінського досвіду. В економіці «Брати-мусульмани» шукали найпростіших рішень, як-от підвищення податків чи кредити та емісія грошей, і це спричинило інфляцію, відтік інвестицій, підвищення цін. Політичними союзниками «Братів-мусульман» стали найрадикальніші ісламісти, включаючи рух «салафітів», який не приховує своїх зв'язків з «Аль-Каїдою», та організацію «Гамаа аль-Ісламія» («Ісламська група»), яка у США та ЄС визнана терористичною.
Однак найбільше невдоволення серед єгиптян збудили авторитарні тенденції президента — його бажання змінити конституцію, аби отримати собі диктаторські повноваження. 22 листопада 2012 р. Мурсі запровадив зміни до конституції, що дозволяли йому видавати «будь-які декрети, спрямовані на захист революції», які не можна було оскаржувати в судах. Це фактично зробило дії президента нікому не підконтрольними, а самого його перетворювало на «фараона».
В перших лавах протестів проти Мухаммеда Мурсі йшла молодь, яка два роки тому активно виступала проти Хосні Мубарака. Подібною була і тактика її боротьби — створення масового опозиційного молодіжного руху та мобілізація його прихильників через соціальні мережі. У 2011 р. осердям опозиційної активності стала сторінка у Facebook «Ми всі Халед Саїд», названа на честь підприємця з Александрії, якого жорстоко побили в поліційному відділку (не виникає паралелей з подіями у Врадіївці?). Саме на ній розмістили заклик зібратися 25 січня 2011 р. для мирної акції протесту на площі Тахрір — акції, яка й призвела до відставки Мубарака. В аванґарді протестів проти Мурсі виступив рух Tamarod, що арабською означає «повстання». Головне завдання Tamarod полягало у збиранні підписів за відставку Мурсі. На 30 червня 2013 р., першу річницю інавґурації президента, вдалося зібрати 22 млн. підписів, що на 9 млн. більше за кількість голосів, відданих за нього в другому турі президентських виборів. Загалом кампанія проти Мухаммеда Мурсі виявилася безпрецедентною для Єгипту: за даними єгипетської армії, з 84 млн. населення в демонстраціях за відставку Мурсі взяли участь понад 14 млн. осіб, з яких 500 тис. зібралися на центральній площі Каїру Тахрір.
Рушійні сили єгипетської революції коріняться в соціальній структурі суспільства. Сучасне єгипетське суспільство поляризоване. З одного боку, найбідніші прошарки населення — основний електорат «Братів-мусульман». «Брати-мусульмани», що незмінно перебували в опозиції від 1930-х рр., здобули популярність серед бідняків, які вбачають корінь усіх суспільних негараздів у відступництві від законів шаріату. Чимала частка цієї популярності зумовлена ще й благодійною діяльністю «Братів», адже милостиня («закят») є однією з найбільших мусульманських чеснот. Голосуючи за Мухаммеда Мурсі та «Партію свободи і справедливості» (політичне крило «Братів-мусульман»), бідняки розраховували на те, що ті збудують в Єгипті державу соціальної справедливості, де багаті ділитимуться з бідними, а держава дбатиме передусім про найбідніших. На іншому полюсі соціальної структури — молодь, що становить основну частку населення: від 1975 до 2005 р. населення Єгипту збільшилося вдвічі (з 40 до 80 млн. осіб), а останніми роками Єгипет переживає справжній демографічний вибух (лише за останні 13 років його населення зросло на 20 млн.). За роки світського правління Мубарака молодь увібрала в себе багато західних цінностей. Спостерігаючи західний світ з телебачення та через Інтернет й порівнюючи його з життям на батьківщині, вона накопичувала відчуття фрустрації та гнів. На відміну від бідноти — основних виборців «Братів-мусульман», — молодь вимагає від держави не соціальних подачок, а встановлення чесних правили гри і ліквідації корупції та безробіття. Джерелом головних соціальних проблем, на її думку, є не відступництво населення від законів шаріату, а вибудувана стараннями Х. Мубарака корумпована та громіздка бюрократична система, що придушує вільний розвиток економіки.
В суспільних науках на багатьох прикладах описано феномен, який американський дослідник Джеймс Дейвіс називає «відносною депривацією». Коли люди певні, що їх біди та негаразди неминучі, то терплять їх і не протестують проти влади. Проте коли з'являється надія, що їх можна уникнути, відразу починається революція. Диктаторові, що керує бідною країною, годі знайти кращого способу підірвати свою владу, як почати поліпшувати життя своїх підданих, адже ресурси зростають в арифметичній прогресії, а потреби та очікування населення — в геометричній. Протягом 2000-х рр. Єгипет переживав досить стабільний підйом економіки зі зростанням ВВП на 6–7% річно. Пізнавши кращого життя, люди скерували свій гнів на головного його «винуватця» — президента Х. Мубарака. Тож зрозумілою стає і та злість, яку вони обернули на Мурсі та «Братів-мусульман», що розтратили навіть попередні здобутки.
Отже, нинішній Єгипет поділений за соціально-класовою ознакою на суспільні низи, які покладають надії на державу і вбачають вихід із ситуації в ісламізації, та молоде покоління, яке вимагає встановлення чесних правил гри і прагне демократії. Конфлікт між ними яскраво демонструє суперечності переходу від традиційного до модерного суспільства, що супроводжується змінами революції та реакції. До речі, конфлікт між традиційними та модерними силами як лейтмотив історії ХХІ століття ще на початку 1990-х р. передбачив американський політолог Елвін Тоффлер. «Зіткнення між силами, які виступають за нову систему створення матеріальних цінностей, — пише Тоффлер у своїй книзі «Метаморфози влади», — і захисниками старої індустріальної системи є домінантним конфліктом нашої епохи. Порівняно з ним навіть конфлікт між капіталізмом і комунізмом чи між Сполученими Штатами, Німеччиною та Японією за своїм історичним значенням просто блідне».
Що ж чекає на Єгипет в майбутньому? Той факт, що військовики не взяли владу безпосередньо в свої руки, а передали її цивільній особі — голові Конституційного суду Адлі Мансуру, який отримав завдання сформувати перехідний уряд, — свідчить про те, що невдовзі будуть нові вибори. Хоч би хто став наступним президентом — військовик чи цивільний, — він одразу зіштовхнеться з титанічним завданням вивести країну з кризи, а також непомірно високими очікуваннями населення. Очевидно, що відразу вирішити всі проблеми не вдасться й, мабуть, доведеться піти на непопулярні кроки, а люди, звиклі до вуличних протестів, можуть звести нанівець будь-які конструктивні дії. Якщо доля Мурсі спіткає й наступного президента, приборкати вуличну стихію і взяти ситуацію під контроль зможе лише військовий диктатор. Однак це означатиме поразку Арабської весни й пов'язаних з нею сподівань на демократію в арабському світі, адже сам факт Арабської весни продемонстрував, що диктатура суперечить соціально-економічним потребам арабських суспільств. Тож якщо такий лідер не буде досить харизматичним (як, наприклад, Насер), то після наведеного на якийсь час порядку треба чекати нового вибуху. Далекою від дійсності є також думка, що відсторонення від влади «Братів-мусульман» означає їхню поразку, а з нею, за висловом сирійського лідера Башара Асада, й поразку «політичного ісламу» (Асад, який сам бореться з ісламістами, очевидно, має свої суб'єктивні причини для такої заяви). Підтримка ісламського фундаменталізму (як, втім, будь-яких радикальних політичних ідей), залежно від обставин, може раз розширюватися, раз звужуватися, однак остаточно ніколи не зникає. Логічно, що втрата довгоочікуваної влади радикалізує та озлобить «Братів-мусульман». Їхні виборці, які підтримали їх з ідеологічних міркувань, стануть ще більше відданими ідеї «ісламської революції», демонізуючи своїх співвітчизників, які виступили проти «правовірної» влади. З іншого боку, супротивники «Братів-мусульман», пізнавши плоди їхнього правління, докладуть зусиль, щоб ніколи більше не допустити ісламістів до влади. Тож розкол між двома частинами суспільства — консервативною, що ставить на іслам, і модерною, що покладається на демократію, — стане ще ширшим та ідеологічно радикальнішим. Врятувати ситуацію й не допустити розколу країни, на наш погляд, зможе лише дуже авторитетний лідер (рівня Мустафи Кемаля-Ататюрка), який, спираючись на армію, здійснить усі потрібні реформи. Важливо також, щоб по закінченні своїх повноважень він демократично передав владу своєму наступнику. Чимало аналітиків дотримуються думки, що таким лідером може стати колишній голова МАГАТЕ, лауреат Нобелівської премії миру Мухаммед ель-Барадей. Втім час покаже.
Якими уроками єгипетські подій можуть стати для України? Для початку розгляньмо спільні та відмінні риси між Помаранчевою революцією та повстанням на площі Тахрір. Спільним між ними є те, що в підсумку обох революцій настали вибори, які в демократичний спосіб привели до влади реакційні сили (в Єгипті відразу, а в Україні після п'яти років «помаранчевої» влади). Відмінним між Україною і Єгиптом є те, що українці на Помаранчевому майдані бажали провести у владу конкретну еліту — Віктора Ющенка та його команду. Коли Ющенко переміг у третьому турі президентських виборів, його прихильники вирішили, що революція для них закінчилася, і переклали відповідальність за подальшу долю країни на еліту. А еліта зраджувала сподівання Майдану повільно й поступово, тож розчарування у ній спричинило лише апатію і не стало новим соціальним вибухом. На відміну від українців, єгиптяни у січні-лютому 2011 р. зосередили свою енергію не так «за», як «проти». Об'єктом їхнього гніву став колишній голова держави, проте конкретної альтернативи йому під той час не було. Після зречення Х. Мубарака настав вакуум, який заповнили «Брати-мусульмани» як єдина організована політична сила.* Отже, тимчасом як українці радісно розійшлися по домівках, відчуваючи себе переможцями, а свою революцію — завершеною, єгиптяни з тривогою та напруженням стежили за кожним кроком новообраного президента, бо для них революція не закінчилась, і тільки-но він наважився на свавілля, відразу показали йому свою волю. Висновок: якщо в Україні відбудеться другий Майдан, треба пам'ятати, що він не закінчиться приходом до влади конкретних людей, навіть якщо вони здаватимуться месіями та пророками. Революція належить людям, а не політикам, і має тривати доти, доки не виконані всі її вимоги, а еліта мусить перебувати під найпильнішим мікроскопом громадянського суспільства, здатного в будь-який момент зібрати людей на захист її ідеалів. Це — перший урок.
А, крім цього, повстання на площі Тахрір нагадує про ту ж таки основоположну істину демократії: «Влада урядів походить зі згоди тих, ким вони керують, і встановлюється на те, щоб забезпечувати їх права. Коли влада стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд». Встановлення нової влади відбувається на виборах за допомогою скриньок для голосування, і за нормальних умов тільки так і має бути. Проте чи є сенс йти на вибори, коли відомо, що їх сфальсифікують? Чи є сенс писати заяву в суд, знаючи, що «правильна» ухвала вже готова, бо в суді панує корупція та непотизм? Чи варто шукати захисту в міліції, коли міліція — це кубло розбійників? 14 мільйонів єгиптян та кількасот мешканців Врадіївки довели фактично одне й те саме: не можна мовчати, коли вас ґвалтують. Це — другий урок.
Примітка:
* Російський аналітик Олександр Баунов пояснює, чому саме Мухаммед Мурсі переміг на перших демократичних виборах: «Перемога Мурсі була несподіваною. Напередодні виборів фаворитами були зовсім інші кандидати — колишній секретар Ліґи арабських держав, ліберал Амр Муса та поміркований ісламіст, інтелектуал, доктор медицини Абдель Футух. Відчуваючи себе фаворитами, ці кандидати почали старанно знищувати репутацію один одного. Муса щосили зображував Футуха релігійним фанатиком, який прагне запровадити в країні теократію, а Футух безперестанку повторював, що Муса — опортуніст і слуга старого режиму. Не маючи досвіду демократії, єгиптяни не знали, що слова політиків один про одного перед виборами треба ділити на десять, і сприйняли все за чисту монету. Ось чому в другий тур виборів вийшли не номер один та номер два, а номер чотири та номер п'ять — набагато радикальніший ісламіст Мурсі та цілком відданий слуга старого режиму Ахмед Шафік. Обирати Шафіка було цілком безглуздо. Як наслідок, переміг Мурсі».
16.07.2013