дописи

»Краківські вісті« 30.12.1941 Новий тип українця

Читаючи дописи з України наша увага спрямовується головно на ті місця, де пишеться про людей. Безумовно, нас цікавить усе — вигляд сіл, міст, культурні памятки, розріст промисловости, а проте перше місце займає таки людина. І не диво, це-ж і є той живий орґанізм, що без нього Україна не була б Україною. Та цікавість наша стає куди більша, коли ми помічаємо, що за останні 23 роки створився новий тип українця.
Двадцять три роки недовгий час, зокрема в житті народу, але розмірно цей час може стати довгий, якщо він багатий на події, переміни, переживання. Для нас 23 роки большевицької влади — це окрема епоха, а хто пережив її, тому й світ видається інакший.
Безумовно нова людина, яку зустрічаємо тепер в Україні, це в меншій чи більшій мірі продукт большевицького режиму, а проте ця людина далеко не цей безобразний "совітській громадянин", якого большевики намагалися виховати. Просто не дописала матеріялістична метода трактування людини, як глини, з якої можна виліпити якунебудь карикатуру "по пляну" тієї чи іншої "пятілєтки". Склалось так, як скластись мусіло: духовість совітського громадянина формувалася згідно з природними законами з різних елементів совітської дійсности. Ми назвали б таких головних елементів чотири, а саме: терор, пропаганда, виховання й наука.
Перший з них, терор — це найосоружніша, але й найдоцільніша зброя, щоби зломити людину. Не кожному було дано пройти живим крізь пекло червоного теpopy. Мільйони закатованих і заморених голодом позначили цей недовгий, а такий жахливий шлях нашої історії. Хто вийшов ціло з нього, той виніс витиснуте в душі пятно, якого вже ніщо не зітре, не загоїть.
Річ певна, не всі реаґують однаково, а й знущання може кожний видержати тільки до деяких меж, але саме тому, що терор був спрямований проти самого існування українського народу, він мусів шляхом природної реакції викликати пробудження чи радше поглиблення національної свідомости. Такий саме процес представлений як не можна краще в оповіданні колишнього кандидата в компартію і совітського старшини. Знову-ж інший старшина, що був припадково свідком убивства наших селян в Галичині пише: "...Моя душа чула цю кров. Вона ніби будиться і твердішає. В думках росло й назрівало переконання: Україна моя батьківщина!... Це стріляли у неї". Заблукана духовість людини враз віднаходила своє властиве місце і ставала виразна, окреслена.
Безумовно, живучи під обухом терору, людина вчилася й замкнутости і недовірливости, та разом із тим вчилася вона твердости, самопанування й дисципліни, а мабуть ніхто не перечитиме, що саме тих прикмет нам дуже бракувало. У "Вражіннях з табору полонених" читаємо: "...Комyністичний режим навчив їх всіх слухати і прищіпив їм почуття дисципліни. Тому нема серед них анархії та отаманії."
Щодо пропаганди, то вона по суті була також одним із засобів терору. Йшло про те, щоби громадянин був як найбільше заглушений та затуманений. На послугах пропаганди були майже всі прояви культурного життя. Та кого могла захопити галаслива забріханість, що незугарно старалася маскувати дійсність? Мабуть ніхто не став звеличником большевизму тільки тому, що його намагалися до цього привести преса, радіо, політрук і... мистецтво.
Про большевицьке виховання годі говорити як про виховання, бо це була саме його недостача. Молодь училася в школі розбещености. Вправді офіційно обовязувала т. зв. соціялістична мораль, але границя часто затиралася й молода людина не могла розібрати, де кінчиться соціялістична мораль, а де починається хуліганство. Молодь вчилася здебільша на живих прикладах. Нам ясно, що такий стан спричинило головно — розбиття родини й підрив авторитету батьків. Вже в останніх часах це мабуть стало ясне і провідній большевицькій верхівці й вона намагалася повернути курс на 180 ступнів. В осені 1940 р. почала писати московська преса, що батьки в рівній мірі відповідають за виховання дітей як і вчителі, що внаслідок каригідного занедбання батьками цього обовязку — поведінка дітей груба, некультурна ітд. Але для того, щоб повернути назад і направити те, що напсовано, треба булоб знову яких 20 літ, а цих доля відмовила.
Тепер, коли доводиться направити шкоди заподіяні большевицьким вихованням, завдання це буде настільки легке, наскільки ми зуміємо дати молоді добрий приклад. Бо відомо, що найкращі засади нічого не варті, коли вони не находять свого потвердження у дійсності.
А тепер щодо совітської науки: Ясно, що там, де ця наука була вільна від теоретично-ідеологічного хламу, учні мали з неї користь. Це відноситеся в першу чергу до природничих і технічних наук, які були поставлені доволі поважно. Для нас подекуди несподіванкою є розмірно велике число добрих фахових сил в Україні, яких так недостає прим. в Галичині. Що всі ці фахівці не ждуть якогось наказу чи принуки, а самі спонтанно стають кожний на свому місці і відбудовують знищене чи завмерле життя — це вже доказ їх зрілости.
Так нам з радістю приходиться ствердити, що молодий і здоровий організм українського народу видержав і цю останню, найважчу досі пробу — а може й вийшов з неї сильніший. Новий тип українця, якого зустрічаєш тепер на наших східних землях, назверх може й не дуже-то подібний до того, що жив ще в нашій уяві. Та своїх основних національних прикмет він не втратив. Ми сказали б тільки, що прикмети ці з позверхніх стали глибші, інтенсивніші.
"Коли дивлюся на них, на їх цікаву психіку: комбінацію американського технізму з українським консервативно-родинним спокоєм, то здається мені, що я в Володимирових часах..." — пише Ф. С. Єфременко у свому репортажі "На Схід".
Такий приблизно образ тієї нової людини. Людини твердої, розважної, далекої від анархічної похопности — людини, що вміє просто й холодно дивитися на дійсність, не надіваючи раз рожевих, то знову чорних окулярів, і гадаємо, що ця людина не тратить своєї вартости навіть, коли вона буває іноді недовірлива чи скрита.
І. А. В.

»Краківські вісті« 28.12.1941 В чому хиба?

З того, що пишеться й говориться у нас — можна би думати, що українці взагалі незгідливий народ. Та по суті воно так не є, бо це не погоджувалосяб із нашою добродушністю й миролюбивістю. Але деж корінь зла? Отож наша незгідливість походить з одної найбільшої хиби, а саме своєрідної гордости-зарозумілости, що не дозволяє одному підпорядкуватися другому, а одночасно зі заздрости-зависти: не дати другому вибитися понад інших. Зарозумілість і заздрість це пороки, що ростуть не в біді, але родяться із багатства й розкоші. А українська земля — розкішна й багата; у багатстві-ж люди самопевні й горді. Сказано в св. Письмі: "Гордим противиться Бог". Може й тому так часто й так важко бє нас доля...
З цієї зарозумілости і зависти виростає некарність. Ніхто не хоче підчинитися, кожний рветься вперед, не дивлячись на наслідки. Це типова риска кожнього молодого народу.
Вже "Слово о полку Ігоровім" картало Ігоря за те, що не заждав на похід київського князя Святослава, — похід цей мав бути організованою виправою всіх князів проти половців, тимчасом Ігор вирвався сам з малими силами, щоби всю славу собі загорнути.
І за це довелося відпокутувати не лише йому, а й всім князям потерпіти розгром на полі бою.
І ця зависть, цей споконвічний корінь зла позначує всю нашу історію від княжої доби почавши аж по нинішний день.
Ми буваємо хоробрі і завзяті, скорі до посвяти, але гордість і зависть на славу не позваляють нам підчинитися старшому чи розумнішому. І все на тому підложжі виростали крамоли і все однаковий був їх вислід: "самі себе звоювали"...
Народи, що їх земля вбога і вони мусять боротися за існування, мають більше зрозуміння для карности і співпраці, бо від цього залежить їхнє існування, їхнє майбутнє.
А проте впливу таких кліматичних умовин не треба надто перецінювати. Нині великі можливости має й виховання. Народи можуть відповідним перевихованням поправити свою вдачу. Підтвердженням цього є хоча би римська пословиця "Бог створив нації здібними поправитися".
Відповідним вихованням можна вилікувати в народі і цю некарність, цей гін до "отаманщини", — нахили "вириватися наперед". Можна привчити до того, що є в житті єрархія обовязків і прав та що вона приходить до людини не припадково але відповідно до його здібностей і заслуг. Виховатися до такої дисципліни духа, яка наказала б терпеливо ждати на свою чергу вивищення у цій суспільній єрархії і — очевидно — заслугуватися ділами — ось речі, які кожний з нас мусить глибоко передумати і присвоїти собі як дороговказ своєї поведінки.
Велике горе, яке переживав уже нераз наш нарід, повинно присмирити нашу гординю і навчити нас скромности й дещо покори. Бо коли цього не буде — нічого доброго й сподіватися нам.
О. Г.

»Краківські вісті« 27.12.1941 Церковні справи в Україні

(Від нашого кореспондента).
Луцьк, у грудні 1941.
Як відомо, в дуже скорому часі по звільненні українських земель зпід большевицької окупації, у Почаївській Лаврі зібрався самочинно "собор православних єпископів" під проводом архиєпископа волинського Олексія Громадського, який виніс постанову про створення т. зв. Автономної Православної Церкви в Україні, підлеглої "блюстителеві патріяршого престолу" в Москві. У склад цього "собору" входили крім названого архиєп. Олексія, та Олександра (пінського) такі, давно відомі зі свойого протиукраїнського наставлення єрархи, як Венямін, Дамаскин, Пантелеймон, Симон і Антоній. Деякі з цих архиєреїв (Пантелеймон, Дамаскин) дістали передтим своє свячення від червоної Москви, а архиєп. Олексій їздив з початком 1941 року до московського "блюстителя" на переговори у справах православної церкви в Україні. Тому можна здогадуватися, що постанови почаївського "собору" були інспіровані Москвою. Із усіх перечислених членів "собору" один тільки єп. Олександер (Пінський) відмовився — підчас захоплення большевиками західньо-українських земель — признати зверхність московського червоного патріяршого намісника.
Постанови цього "собору єпископів", чужих і ворожих українській Церкві, викликали, річ зрозуміла, цілу низку протестів українських церковно-громадських чинників, які створили по містах українські Церковні Ради з метою протиставитися непрошеним посяганням на незалежність Української Православної Церкви та поширенню баламутства й розбрату в масах вірних.
Тимчасом творці Автономної Церкви з арх. Олексієм у проводі висвятили двох нових єпископів (о.о. Чавчадзе й Лавриненка), а 9-го грудня ц. р. скликали новий "собор" у Почаєві, який без чийогось доручення, спільного порозуміння й уповноваження проголосив архиєп. Олексія Громадського митрополитом Автономної Православної Церкви в Україні. Робилося це все без відома й участи не тільки трьох українських єрархів, а саме: архиєпископа Полікарпа, архиєпископа Іларіона, архиєпископа Паладія, а й митрополита варшавського Діонизія.
Цей самочинний виступ почаївського "собору" викликав уже не протести, а отверте обурення серед широких мас українського населення, як чин спрямований до внесення небажаного й небезпечного заколоту в Україні в теперішних тяжких історичних часах. Обєднані одним спільним бажанням добра для України й одною спільною думкою покласти край непрошеним спробам ворожих чинників внести розбрат у широкі маси в Україні, українські Церковні Ради стали на становищі негайно створити єдино-правний тимчасовий церковний орган у Києві, який би унормував справи Української Православної Церкви. Прикладаючи всіх сил до негайного створення цього церковного правного органу, українські Церковні Ради заздалегідь визнають конечну потребу відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, що в свойому часі під проводом замученого большевиками митрополита Липківського так багато спричинилася до зміцнення національного духа українського народу й урятування Православної Церкви від большевицької заглади. Ціла низка винесених церковними радами постанов у цій справі жде на своє остаточне вирішення.
О-д.

»Львівські вісті« 25.12.1941 Торгівля і промисл

Львів, 25 грудня.
Господарський Відділ УКК скликав 21 грудня збори купців і промисловців міста Львова й округи. Збори пройшли при співучасті 120 учасників, серед яких були чільні представники нашого купецтва, промисловости і господарських установ, а також посадник міста п. Др. Біляк.
Збори відкрив від УКК Керманич Господарського Відділу Інж. Бачинський, який по короткому з'ясуванні завдань УКК передав провід інж. Кохановському, господарському референтові на Львів-місто.
У програму зборів ввійшли чотири реферати, що вичерпуюче освітлили актуальні питання нашої торгівлі і промисловости. У першу чергу інж. Пузяк у рефераті про сучасний стан торгівлі і промисловости порушив справи фаховости серед наших представників торгівлі і промислу, а з цим і справи вишколу молодого купецького і промислового доросту, як найбільш пекучі справи цих ділянок господарства. З цифр, наведених рефератом, видно, що в 1937/38 у Львові, у фахових і промислових школах, на всіх 1133 учнів, що покінчили науку, було українців 147, значить всього 13%, поляків було 659, це є 58% і жидів 320, значить 28%. Сьогодні ці справи настільки поправились, що на 2.640 учнів у самих тільки професійних торговельних школах, було 640 українців — це є 24%. Це означає дуже незначну поправу, в часах, коли відсунення жидів від торгівлі і промисловости, відкриває великі можливости в цих ділянках і мусить викликати серед громадянства, а зокрема купецтва і промислу, негайні старання для спопуляризування промислово-торговельних студій серед молоді.
Другою важливою справою, порушеною референтом, це справа віднови торговельних і промислових підприємств, що зв'язана із справою віднови управнень в першу чергу, а також пекуча з огляду на майбутнє скасування тимчасових управнень. Можливости, що відкриваються для відновлених підприємств, чи оснування нових в великі, передусім у ділянках, що їх назвав референт, як у деревній (чи у споріднених виробах, столярстві, кошикарстві, забавкарстві, галантерії, також в мистецьких виробах), дальше: у хемічній ділянці, косметичній і харчовій, у кераміці, будівництві, а вкінці у паливній промисловості.
Др. Площанський представив всі правні справи, що відносяться до формального полагодження віднови, поширення чи основування підприємств. Представив дотичні розпорядки влади і всі вимоги, що їх сповнення вимагають для ново-основування і відновлювання підприємств, як також в справі звільнення знаціоналізованих підприємств.
Про справи фінансування торгівлі і промислу говорив дир. Шарко, від кооперативного банку "Дністер", представляючи діяльність цього банку в напрямі фінансування купецтва, ц. є розділення між купецтвом позичок у висоті 500.000 зол. за початковий півторамісячний період діяльности банку. Візвав купців і промисловців до співпраці з банком через вплату уділів, отвирання біжучих рахунків, зберігання вкладів, інкаса, і т. п.
П. Думин, голова Союзу купців і промисловців, з'ясував біжучі практичні завдання торгівлі і промислу, а передусім необхідність інформації, фахової поради і помочі для торгівлі і промислу. Повідомив про створення комісії з фахівців, що буде постійно співпрацювати з загалом купецтва і промисловців, видавати інформації, правні і фахові поради.
Ініціятива Господарського Відділу УКК приходить у щасливу пору, коли заінтересування торгівлею і промисловістю серед нашого громадянства помітно зросло. Недостача відповідної інформації незнання правних розпорядків, утруднюють значно змагання наших громадян до відновлення давних підприємств і відстрашують від закладання нових. Ініціятива скликання таких зборів, що дали великий інформативний матеріял, а передусім покликання фахової комісії є справою великої ваги, що вносить роз'яснення в тій ділянці і служить допомогою зацікавленим.
З хвилиною звільнення нашого краю з обіймів большевицької руїнницької господарки для торгівлі і промислу настає нова конюнктура, що в міру впорядкування господарських відносин стає щораз більше очевидною. Для приватної ініціятиви отвориться нове поле праці. Під цю пору можемо з радістю відмітити сильне заінтересування нашого громадянства торгівлею і промислом. Річ у тому, щоб це заінтересування не ослабло, не виявилось хвилевим, а стало справжнім зусиллям, що поможе вивести наш край з ударів большевицької руїни і попередніх занедбань. Виходом із ситуації може бути тільки справжнє зусилля свідомих свого завдання одиниць, а не ніякі нефахові дилетантські спроби чи погоня за надмірними зисками.
Серед наших молодих підприємств, особливо в краю, можна завважити сильну однобічність щодо засновин підприємств в кількох тільки нечисленних напрямах, як прим. гастрономічних підприємств, що ледве чи всі зможуть на будуче мати запевнене існування. Також, на жаль, не завжди можемо похвалити добре продумання і правильне поставлення підприємства. Багато підприємств грішить ще малим знанням справи; багато не доцінює ще таких справ, як правильна обслуга відборця, гігієна, постійні ціни, а передусім недоцінює основ ведення підприємства, купецького рахівництва і книговодства. В них покутують ще переконання, що ведення підприємства — це ніяка штука, що торгівля — це тільки знимання з полиці. Наші підприємці часто не стараються поширювати свого знання, а з цим вносити постійно у свої підприємства поліпшення, щоб вони стали зразковими і першими.
Ведення підприємства — це вмілість, якої не здобувається з дня на день, а добувається працею і досвідом, нераз коштовним досвідом. Кожний підприємець мусить вчитись постійно, мусить вміти користуватись досвідом і обсервацією, мусить йти з поступом часу, якщо не хоче, щоб його лишили позаду меткіші. Найкраще, якщо зачинає науку вже змалку. Це повинні розуміти батьки та молоді люди, що можуть посвятитися цим справам. Фахове шкільництво дає всякі можливости в цьому напрямку.

»Краківські вісті« 25.12.1941 Людина та війна

Коли змінилася основно матеріяльно-технічна сторінки сучасної війни, то незмінений залишився один вічний чинник, себто людина, живий чоловік. Він, його стан, його настрої і душа — грають вирішну ролю в гігантичних змаганнях обох воюючих сторін, бо, остаточно, поза машинами, повзами, літакими, гарматами і всіма тими модерними засобами війни — стоять живі люди, що ними послуговуються й ними кермують. Доки їх воєнне завзяття незаломане — нема мови про перемогу противника. Ось так ми бачимо, що врешті-решт виграє війну ця сторона, що до самого кінця видержить у тому боєвому завзяттю, у непохитности переможної волі, охоті саможертви й дисципліні.
Та тут треба відрізнити два чинники: фронту і запілля. Коли йде про перший чинник, себто про фронт, то ясно, то він творить початок і кінець у цілій справі. Заломання фронту — кінець війни і програна. Отже найважніша проблема для кожного проводу в державі в тому, щоб у мировій, підготовній, воєнній праці заздалегідь вишколити відповідні кадри старшинського і підстаршинського корпусу, який потім у самій війні творить сталевий стрижінь цілого організму армії, і без якого мужва все буде тільки більш або менш ціпкою товпою. Не є це легке і прoсте завдання. Воно вимагає десяток літ послідовної праці. І коли ми є свідками перемог німецької зброї, то знаємо, що фундаменти для них покладено вже дуже давно, бо в епоху Великого Курфірста, Фридриха Великого, згодом в епоху Наполєона працею таких ґеніїв як Бліхер, Шарнгорст, Ґнайзенав і вкінці, в XIX і XX. століттях: працею Мольтке, Шліфена, Гінденбурґа, Людендорфа ітд.
Не слід тому робити кардинальної помилки мішаючи такі дві речі, як — настрої армії і душа армії. Ген. Клявзевіц пише в свому творі "Про війну" — "що тільки наївний простак не розуміє основної різниці між такими двома проявами, як настрої армії і дух армії та помилково вважає їх за одно".
Вояк — це така ж сама людина, як кожна інша. Коли він нпр. голодний, втомлений, або йому зимно — він може вийти зі себе так, як виходимо ми всі в подібному стані. Але цей його хвилевий настрій абсолютно нічого не каже про його справжню душу. І коли це вояк великого народу, великої армії, зі світлими традиціями і свідомий ваги справи, за яку проливає кров, то можна напевно сказати, що він виконає свій обовязок до кінця.
Цікаво, що нпр. у світовій війні заломання прийшло не на фронті, тільки у запіллю. Навіть у російській армії ні. Ось на днях довелося мені прочитати спогади відомого петроградського адвоката М. Карабчевського, що побіч московського адвоката Плевако, був світилом російської палестри. Як предсідник петроградської адвокатської палати — він ледве на три тижні перед вибухом лютневої революції був на довгому відтинку російського фронту, де відвідував допомогові ешелони, які зорганізувала ця Адвокатська Палата. Всюди він найшов фронт і настрої армії в найкращому порядку. А вже незабаром після того — ці самі вояки зривали старшинам відзнаки, вбивали їх і просто розбіглися на всі сторони мов щурі. Російський фронт завалила революція, що вибухла в столиці.
Ось чому сучасні уряди таку величезну увагу звертають на запілля. Війна має різні припливи і відпливи. В ній наступають нераз блискавичні потягнення, котрі заскакують пересічного громадянина, який хіба не може мати претенсії, щоби якраз його про них освідомити, коли вони є випливом мілітарної чи політичної стратегії і з уваги на ворога мусять бути держані в тайні.
Наше громадянство, надломане душевно важкими воєнними переживаннями, особливо податне на всякі фантастичні історії, чудернацькі сплітки і дивовижні комбінаці. Проти таких настроїв треба заєдно як найрішучіше виступати. Занадто багато нас коштувало і ще коштує тепер невідповідальна істерія, щоб ми ще далі робили якінебудь помилки. Зберігаючи повний спокій, рівновагу духа і видержливість нервів, а при тому залишаючись кожний при своїй праці — ми найкраще прислужимося справі.
Д-р Павло Лисяк.

»Львівські вісті« 24.12.1941 Львівський електроламповий завод

(Лембергер Глілямпенфабрік)
При вул. Львівських Дітей ч. 66 у Львові приміщується львівська фабрика жарівок. Ця фабрика повстала ще в 1933 р. як приватне підприємство, але за часів Польщі не мала вона змоги належно розвинутися. Коли осінню 1939 р. Львів зайняли большевики, вони рівночасно з іншими заводами знаціоналізували теж львівську фабрику жарівок. Та майже дволітнє хазяйнування большевицьких "директорів" і "інженерів" у тій фабриці не лиш що не причинилось нічим до розвитку цієї фабрики, але навпаки довело її майже до руїни. Чого не доконала руїнницька большевицька "господарка", це завершила війна. По відступі большевиків зі Львова, фабрика представляла одну руїну; будинки з порозбиваними дахами, поломаними вікнами і дверима. Так виглядала ця фабрика, коли я зайшов туди в перших днях липня 1941 р. З приходом німецької армії у Львів, доручено урухомлення і ведення цієї фабрики інж. Литвинцеві. Роздобувши конечний матеріял до відбудови та привівши фабрику до можливого ладу і вигляду, інж. Литвинець уде в половині місяця липня ц. р. урухомив фабрику та розпочав продукцію жарівок, переводячи рівночасно дальший ремонт та розбудову фабрики.
Перед кількома днями довелось мені знову побувати у тій фабриці. Та вступивши на подвір'я, я майже не пізнав фабричного будинку. Його так основно зремонтували, що в першій хвилині не можна було повірити, щоб за так короткий час усе так змінилось. Цілий головний фабричний будинок наново обтинкований та побілений, дахи понаправлювані, а то й наново бляхою побиті, всі вікна, брами та двері наново полякеровані. Мило здивований, вступаю на сходи і коридори фабрики. Бачу, що і тут усе відновили. Ціла долівка на коридорі тепер нова, чиста, потягнена покостом. Також у кімнатах, де працює дирекція та адміністраційний персонал вставили нову, паркетову долівку, перебудували кафлеві печі, відбілили стіни, вставили нові вікна і двері, словом привели всі бюрові кімнати до культурного, західно-европейського вигляду.
Поладнавши орудку у дир. Литвинця, просив я його, щоб був такий добрий та дозволив мені оглянути всю фабрику, якої обновою я був мило заскочений. Інж. Литвинець не лиш погодився сповнити мов прохання, але сам заявив готовість провести мене по фабриці.
Ми ввійшли до фабричного відділу. Насамперед зайшли ми до канцелярії технічного керівника фабрики інж. Пйотровського, що працює на фабриці від її оснування, т. є від 1933 р. В його руках скупчується ввесь технічний провід фабрики. З його вияснень довідуємося, що фабрика чимраз краще розвивається, що коли продукція в перших місяцях не сягала 50 тисяч жарівок у місяць, тепер фабрика, після поширення простору фабричної робітні майже на 2/3, виробляє у місяць около 90 тисяч жарівок, а з часом, коли закінчиться розбудова, не число певне подвоїться.
Випродуковані жарівки є високоякісні та вже здобули собі великий попит, чого найкращим доказом є, що головними виборцями жарівок є крім Центросоюзу німецькі військові та державні установи, а в останніх часах надходять вже більші замовлення також з Райхскомісаріяту України.
Оглядаємо фабричну робітню. — При станках працюють робітниці. Вони зайняті працею і тому в залі царить тиша, переривана лиш шумом моторів. Тут завважив я, з яким довір'ям відносяться робітниці до директора. Всі вони, не перериваючи праці витають його кивненням голови та якоюсь прихильною усмішкою. — Приявний при тому другий інженер фабрики, інформує мене, що дир. Литвинець, хоч строгий в виконуванню обов'язків супроти себе і супроти кожної робітниці, все ж відноситься щиро й гуманно до всіх своїх співробітників; він все найде хвилинку часу, щоб до кожної робітниці промовити приязне слово, помогти та заохотити її до праці та всякими способами допомогти їм в їхньому положенню. От довідуюсь, що в тих днях відкриває дир. Литвинець на фабриці дешеву кухню для працівників фабрики; вже й деяких харчів придбав на ту ціль і найшов відповідне приміщення, якого ремонт викінчується.
За фабричною робітнею є ще два великі магазини, один на випродукований товар а другий на сирівець. На подвір'ї помічний партеровий будинок. Він теж свіжо відремонтований. В ньому міститься стайня на коні, гараж на авто, прачкарня до миття скла, столярня та два підручні магазини. Всюди б'є в очі чистота і порядок, всюди, так в канцеляріях, як в фабричній робітні, а навіть на подвір'ї.
У фабриці крім директора, працюють ще 4 інженери та 7 осіб адміністраційного персоналу. Позатим працює 60 робітниць та кілька осіб помічного персоналу, як візники, сторожі, шофери, тощо. До розвитку фабрики незвичайно причинився комісаричний управитель фабрики п. Ведель, який, ставши перед двома місяцями комісаром фабрики, щиро нею піклується та допомагає дирекції, стараючись про заосмотрення фабрики сирівцем, який тепер так тяжко добути.
Виходжу з фабрики підбадьорений, в гарнім настрою. Мимохіть насувається мені думка, як великі є у нас можливості розвитку нашого занедбаного промислу, коли провід промислових заводів попаде в руки наших енергійних, працьовитих, а при тому фахових людей.
Іван Я...вич.

»Краківські вісті« 24.12.1941 Б. прем. Козловський утік зі Совітів

БЕРЛІН. — Бувший премієр Польщі, проф. Козловський утік із теперішньої coвітської столиці Самари, через червоний фронт до Німеччини й прибув до Берліна. Проф. Козловський був в 19ЗЗ р. польським міністром господарства, а в 1934 р. став премієром тодішнього польського уряду. Як особистий приятель і муж довіря маршала Пілсудського грав визначну ролю в польському уряді, залишаючись у ньому цілих пять літ.
Прибувши до столиці Німеччини, проф. Козловський дав інтервю представникам закордонної преси оповідаючи їм про свої переживання і вражіння та про свою втечу зі Совітів. Сензаційні і драматичні пригоди бувшого пpeмієра Польщі почалися з моментом входу большевицьких військ до Львова у памятних вересневих днях 1939 року. В тому дні працював проф. Козловський науково в одному з львівських музеїв і там арештував його совітський старшина. Його вкинули до львівської вязниці, де перебув і томився кілька тижнів, поки не перетранспортували його до відомої тюрми на Лубянці в Москві. Там держали б. премієра аж до вибуху війни совітів з Німеччиною. Недужого і хворого на цингу з поганого харчу, поставили його негайно після вибуху війни під воєнний суд, обвинувачуючи в поборюванню польської комуністичної партії в часі, коли був при владі. Кілька хвилин пізніше проф. Козловського засудили на смерть. Було це 6 липня, 1941. Кілька тижнів згодом, що їх проф. Козловський пережив в одній з келій смерти московської тюрми, з яких що-день виводили на розстріли сотки людей, повідомили його, що кару смерти змінено йому на 10 літ примусових робіт. Серед "помилуваних" співвязнів був також другий премієр Польщі, полк. Пристор, який дістав такий сам присуд. Минуло ще кілька тижнів важкої московської тюрми, коли нагло прийшла вістка, що у висліді умови між большевиками й польським еміграційним урядом вязні є звільнені. Та полк. Пристор не дожив до тієї хвилини — згинув з голоду та большевицького знущання підчас довгої тюрми. З того дня проф. Козловський міг свобідно ходити по Москві і, знаючи дуже добре російську мову та цей край, пізнати точно сов. столицю. Проф. Козловський оповідає, що годі говорити загалі про якісь настрої населення, бо у тій притупленій масі, яку він зустрічав у Москві, нема ніяких інших крім пригноблення та резиґнації почувань. Червоні володарі не турбуються зовсім про цю масу і не бентежуться мільйонами вбитих, руїною та голодом підданих. В жовтні цр. евакували б. премієра з Москви до Бузулук, кількасот кільометрів на схід від Самари. Тут вирішив проф. Козловський використати большевицький хаос і втекти. Ще з одним поляком перебув він велитенський простір аж до Пензи залізницею, а звідсіля різними поїздами; доїхав аж 40 км. поза Тулу на схід. В поїздах вдалося йому оминути контролі і перекрадаючись прірвами в сов. фронті від села до села, дійшов аж до німецьких становищ. Свята зможе вже б. премієр перевести далеко від совітського жаху.

»Львівські вісті« 21.12.1941 За співпрацю ремесла з банком

До нових планів розвитку українського ремесла
Рідко котрий громадський стан у нас може почванитися такими традиціями, як українське ремесло. Від самого зарання відіграє воно поважну ролю в організації міста та в цілому громадському житті. В ремісничих цехах гуртуються не тільки високо кваліфіковані майстри та челядники, що своїми виробами здобули залежну славу далеко поза межами краю, але й добрі та прикладні громадяни з широким кругом заінтересування громадськими, культурними й церковними справами. Відповідно до того тішилось ремесло великою повагою, мало своїх представників у міських управліннях, своє місце в обороні міст, у святочних походах і церемоніях. Особливо великі заслуги цього стану в Галичині, де мусів він ставити чоло полонізаційному натискові в містах. Старше покоління пам'ятає ще ремісників, що стояли в проводі громадських і культурних установ, у міських радах, у цехах і на кожному пості, де потрібно чесних і солідних громадян.
З бігом літ тяжчі були умовини праці українських ремісників. Капіталістичний устрій, зріст фабрик і чужа конкуренція — ось перешкоди, що їх доводилося поборювати українському ремісникові. Деякі галузі ремесла переходять зовсім у жидівські руки, коли до того долучити польський асиміляційний натиск і відповідне стосування податкової системи, дістанемо новий образ умовин, що серед них приходилося ремісникові жити й працювати. Тільки надзвичайній працьовитості і солідній фаховості з однієї, а великому завзятті й громадській виробленості чільних представників українського ремесла з другої сторони, слід завдячувати, що ця надзвичайно важлива господарська ділянка зберегла не тільки своє добре ім'я, але просто й існування.
Останні воєнні роки, а зокрема два роки большевицької господарки, принесли нові удари та сильно погіршили становище ремесла. Примусове скооперування, часто оперте не на господарських, а на соціально-політичних підставах, мусіло від'ємно відбитися на розвиткові ремесла, притупило в ремісників ініціятиву та охоту до праці.
На щастя, ті часи вже за нами, українське ремесло вже поволі стає на ноги і є вся надія, що двигнеться знову на свій високий рівень. Авже ж, зусилля окремих людей мають своє значення, але при плановій організації цілого стану не вистарчають. У першу чергу необхідна тут своя сильна професійно-станова організація, що радами й досвідом підпомагає ініціятиві ремісників, пильнує їхніх інтересів, як стану, дбає про ремісничий доріст і його дошкіл.
У сьогоднішніх воєнних часах, коли перед ремеслом розкриваються не тільки великі можливості, але часто накладаються обов'язки справно обслужити населення, коли ремісник мусить заступити працю фабрик, особливої ваги набирає добрий і певний банк для потреб ремесла. Добра фінансова основа нерідко буває половиною успіху ремісничого підприємства і про те повинен пам'ятати кожний ремісник. Банк не існує тільки на те, щоб у ньому в погребі позичити гроші — хоч і це належить до кола його діяльности, — куди більше його значення для клієнтелі з ремісничого стану виявляється в тому, що кладе він своїм завданням постановити на твердій фінансовій базі цілий ремісничий стан. Він зацікавлений у розвиткові ремесла, бо в той спосіб росте його клієнтеля. Така взаїмна співпраця та зазублення інтересів виходить на добре обидвом сторонам: ремісник — складає свою зайву готівку в банку (так дістає забезпечення свого капіталу і помагає товаришам, бо банк, оперуючи грішми, зуживає їх на поміч іншим ремісникам), переводити свої виплати через банк, користується облегченням, що їх дають новітні способи банкових розрахунків, завжди рахувати може на позичку чи іншу фінансову піддержку зі сторони свойого банку, — банкові більшають оборотові фонди, що знову виходить на користь його клієнтелі. При відкритті свого верстату праці, як теж пізніше, коли треба його розвинути й поширити, взагалі при всіх інвестиціях необхідно засягнути ради в свойому банку. Необережно заангажувавши себе в завеликий інтерес, що переходить межі фінансових можливостей, можна принести собі необлічені втрати, знову надмірна обережність спиняє господарський розгін і ремісник втрачає можливості прибутків. Банк служить досвідом і порадою своїм клієтам і тим, що мають намір у майбутньому стати його клієнтами. При закупах більшої партії сировини, при ремонтах і доповненні знаряддя необхідна фінансова поміч. Не кожний ремісник, особливо в початках існування свого підприємства, може дозволити собі на те, щоб витягнути з обороту потрібну суму, — в пригоді стає банк, що в основу своєї діяльності ставить не тільки матеріяльне забезпечення своїх капіталів, але й довір'я до особи, а воно приходить через довгу й тісну співпрацю з банком.
В інших народів, що мали щасливіші умовини життя, сильно поширені і глибоке закорінені найрізнородніші форми співпраці банків з ремісничою клієнтелею. В нас тільки перші кроки ставляться, перші досвіди збираються, перші льоди недовір'я проломлюються. В ново-впорядкуванні нашого господарського життя являється громадською конечністю довести до якнайтіснішої співпраці ремісничих кол з банком. Це веде за собою облегчення готівкового обороту, упрошення розплат та економію часу. Банком українського ремесла є кооперативний банк "Дністер" у Львові — вул. Руська ч. 20 І пов. Досі вспів він згуртувати в своїй клієнтелі широкі кадри українського купецтва й почасти ремісництва, а постійний його розвиток свідчить про зрозуміння потреби існування того роду фінансової інституції, про важливу ролю, що її відіграє він у господарському житті і Галицького Дистрикту. Є всі дані, що незабаром, після поборення труднощів зв'язку й комунікації, "Дністер" і Українбанки в краю охоплять ремісничий стан у Галичині, що значно причиниться до справности економічного життя нашого краю.

без політиkи

Львівські вісті 02.01.1942 Торгую

Малий фейлетон
Сьогодні всі торгують... Діти, молоді і старі... Жінки і чоловіки... Безробітні і ті, що мають працю... Вуличні хлопці і дівчата, перекупки, селяни, робітники і ремісники, емеритовані радники і неемеритовані директори, письменники, публіцисти, малярі, дами з світу і півсвіту, ті, що стоять на найнищих шаблях гієрархічної драбини і ті, яких на спигах стоїть ця драбина.
Торгують на кожному кроці... В промторгах, книготоргах, ювелірторгах та всяких інших торгах, у крамницях і під крамницями, та розі вулиць і на їх середині... На ринках і в найближчих вуличках, у ресторанах і під ресторанами, у бюрах і під бюрами, в кабінетах та передпокоях, у білих та чорних домах, у парках і під парками, в сутеринах, у розкішних полотен і під сільськими стріхами, в клюбах, у столових і приватних домах...
Усім торгують... Папіросами, сахарином, горівкою, газетами, картоплею, капустою і горохом, солониною, білим хлібом, маслом і яйцями, старим і новим одягом, золотими і позолоченими годинниками, шлюбними обручками та іншою біжутерією, новими ордерами і старими орденами, всякими... шайнами і картками, власними і чужими поезіями, написаними і ще ненаписаними, романами, повістями і тим подібним барахлом, ідеями та ідеалами, які стільки разів підгрівали і підмащували їх маслом, солониною, маргариною чи оливою, залежно від тогочасної конюнктури, образами міражів золотою майбутньою, серцем і красою, штучно витворюваною всякими злобами, що їх багато в перфумерійних і косметичних магазинах, патріотизмом і фразами, яких покупна вартість залежить від більшої чи меншої реклями даного продавця, приязню і сльозами, умовами і договорами, правдою, чеснотою і силою характеру, надією і обіцянками, образами, наклепами та... кулаком...
Словом: увесь світ перемінився в один величезний ринок, на якому... всі, всюди і всім торгують... Бо ж кожний хоче сьогодні... жити...
— Та ж я також мушу жити — торгувався зі мною один знайомий, коли купував у мене смокінговий одяг.
— Та ж дивіться!... Яке ж сумно!... Це ж те передвоєнне... — захвалював я...
— Даю 5 кг. солонини! Хочете? — нетерпеливився купець.
— Хай буде! — згодився я і мій ще шлюбний смокінг помандрував у широкий світ, залишаючи місце п'яти кілограмам солонини, що приманювали до себе очі і язик...
— От, добре заробив!... — тішився я в чотирьох стінах моєї кімнати, бо нікому із знайомих не згадував про трансакцію.
— Ану, хто заздрісний, то ще й яку халепу наведе на мене! — думав я, скриваючи свій скарб під ванною в лазничці.
Проминуло зо два тижні... Одного вечора каже дружина:
— Та Брудзова, що в сусідстві живе, казала мені, що за три кілограми солонини заміняє картку на білий хліб. Наш Ігорчик (це мій восьмимісячний синок) не може їсти чорного, все хворіє на шлуночок. Може б ми так заміняли...
— Та там, здається, вже всього більше не буде, як три кілограми. Та що нам останеться? — намагався я переконувати і... протестувати.
— Для дитини треба жертвувати своїм егоїзмом і вигодою... Та ж ми старі, можемо що небудь з'їсти, а дитині треба... для здоров'я... Це ж наша майбутність... Це основа... народу — запалювалася дружина.
Під впливом таких архипатріотичних мотивів я мусів уступити... В полудне бохонець білого хліба пишався в шафі, замкненій на вертгаймівський ключ, який дружина взяла до своєї кишені, щоб когось "непокликаного" не скортіло іноді облизати хлібом свого язика...
По солонині залишився тільки товстий слід під ванною, милі спомини і... мрії, що дуже часто прибирали реальну постать товстої свині... у снах.
— Може б ти купив собі якийсь одяг, та ж ходиш зовсім нагий... Як так можна між люди показуватися! — говорила до мене дружина одного вечора.
— Та що ж я зроблю? Де ж куплю?... оправдувався я...
— Е!... Казав мені Чуркевич, що мав гарний, зовсім новий, чорний одяг... Продасть за 700 зол...
— Та звідкіля я візьму стільки грошей?
— Візьми зачет!... Проси, щоб розложили тобі на рати... — переконувала дружина.
І що ж?...
Зачет дали мені... Я доручив гроші дружині... і... вечором, коли повернувся я з праці, в шафі, в якій вже й сліду на стало по білому хлібі, висів чорний одяг... той самий, який перед двома місяцями заміняв я за... солонину.
С. Каролин.

Львівські вісті 31.12.1941 У ворожки

Малий фейлетон
— Добре вам раджу, підіть до ворожки. Вона вам у всім порадить, бо ж вона все знає: те, що було і те, що буде...
Знайома же дозволила мені дійти до слова:
— От, і була минулого четверга. За п'ять золотих сказала мені все, про що я так дуже хотіла знати. І що ж думаєте: не сповнилося?.. Розкажіть докладніше! — старався я дещо більше розвідатися про геніяльну ворожку, одну з тих, яких так багато намножилося в столиці нашої країни, якої жителі захворіли на манію ворожбитства.
— Що буде дальше? — питає знайомий при першій зустрічі в вами, намагаючись відгадати майбутнє з вашої міни.
— Що призначила мені судьба? — питає молоденька дівчинка, перегортаючи карти до гри.
— Чи він повернеться? Чи загинув? — турбується дружина, викладаючи пасіянси.
— Коли все те скінчиться? — нетерпеливиться емеритований радник, якому вже сімдесятка влізла на плечі, розкладаючи карти до гри на поодинокі купки...
— На серці під серцем... — шепочуть уста малої дівчинки, яка скривившись перед оком мами, шукає у картах відповіди на питання, які сьогодні ворушать серця вже і наймолодших...
Словом: всі, всюди ворожать... З карт, рук, зір, виразу обличчя, рухів і т. д. і т. д...
Та все ж таки рішальне слово мають фахові ворожки, до яких тягнуться цілі процесії клієнтів: служниці, мамки, радникові суддіхи, старі бабці, молоденькі дівчатка і ті, що вже скотилися з суспільного олімпу...
Не дивниця, що й я послухав добросердечної ради знайомої і вечором, щоб ніхто не бачив, постукав до дверей кімнати в одній кам'яниці при одній вулиці в одній дільниці.
— Можна — відповів жіночий голос.
Я ввійшов... Розглянувсь довкола... Червоні занавіси на вікнах, на столі дві свічки, при столі може сімдесятьлітня жінка.
— З карт, чи з руки? — питає жінка.
— Мені всеодно — відповідаю трішки збентежений ненадійним питанням...
— П’ять золотих — паде ціна.
За хвилину, коли гроші помандрували з моєї кишені до її торбинки, шелестять карти, що їх розкладає на різні боки жінка з виразом обличчя старогрецької Пітії.
— Так!.. Ви дуже щасливі!.. Ви вродилися під Биком... Пережили дуже багато... Та ласкава доля всміхається вам... З дороги, з далекої дороги приїде до вас якийсь мужчина з великими грішми... О!... Я тут... О, бачите... Лист, що принесе вам велику радість... За вами тужить жінка... Чорнява... Шукає за вами... і... прийде до Вас...
— Чи також з великими грішми? — втручую несміло....
— Не перешкоджайте! Тепер я маю слово! — крикнула стара... і продовжувала дальше:
— Будете мати маленьку неприємність, та вона переміниться у велику приємність...
Знову шелестять карти у костистих рухах ворожки, знову творяться нові "купки"... і знову пливуть з беззубого рота щораз нові слова:
— Та, вважайте, з якими людьми говорите — чи вони в уніформах, чи без... От і все...
Врешті! — відсапнув я вільно, коли опинився на вулиці та вертався до дому... В голові безпереривно маячило мені: мужчина з дороги, жінка прийде, неприємність, приємність, радість... Перед очима миготіли приманливі сто- і тисяч-золотові банкноти... й... грізні постаті людей... в уніформах... Та в серці щось важко плакало... за марне страченими п'ять золотими...
С. Каролин.

Львівські вісті 28.12.1941 Два імена народних героїв

Пам'яті Данилишина і Біласа
Львів, 28 грудня
Шевський челядник і селянин. Два хлопці в сірих робітничих блюзах, з долонями, почорнілими в твердому, щоденному труді. Два позірно незамітні, звичайні рядовики, яким схожих сотні й тисячі в щоденному довкіллі, проте незатертими буквами навіки записані в пам'яті народу.
Данилишин і Білас.
Імена двох хлопців, ненадійно випертих рішенням долі назовні із надрів народньої гущі. Як глибоко сколихнули вони душею української збірноти в пам'ятні грудневі дні сперед сімох років!
У ці дні по всьому краю, по всіх селах і містах, по найдальших закутинах, у кожному домі, де лиш било українське серце понад буденні турботи, понад усі особисті й громадські справи була одна турбота, одна лиш справа. Сотні тисяч рук простягались до газет, із ще якслід не просохлою друкарською фарбою, очі жадібно прикипали до кожної букви. З глухих, далеко відсунених почерез десятки кілометрів мандрували післанці, під’їздили підводи, розходились штафети, щоб роздобути найсвіжішу відомість про двох хлопців, що продовж кількох днів стали ближчі, дорожчі за рідних братів. Кожне слово, кожна найдрібніша вістка ставали тим чудодійним засобом, що міцніше за найтривкіші матеріяли зцементовував націю в нерозривне ціле. Під селянськими стріхами, по перелюднених робітничих приміщеннях при тускному світлі ламп над газетними листками схилялись розгарячені чола.
Що говорить Білас? Коли вдруге промовить Данилишин? Що зізнають свідки?
...А в залях львівського суду невблаганною логікою ішов дальше процес. Наближався невблаганний епілог. Він надійшов. Ніхто не сподівався чогось іншого, а проте жорстока вістка не вміщалась у свідомості.
Данилишин і Білас, ці два горіючі смолоскипи полум'яної любови до народу мають перестати жити!
Страчення через повішення.
На край важким каменем упав біль. Святий біль, що всеочищуючим вогнем перетоплював душі в гранітну одність.
_______
Потім прийшла пам'ятна ніч і сірий світанок з жалібними молитвами. Хто тоді не почував близького подиху Ангела смерті й гарячих слід під віями?
_______
Сірим зимовим ранком Данилишина і Біласа не стало.
Дивно опустілими здавались тоді газетні сторінки.
Ще тільки маєстатичними "Со святими", як посмертний заповіт звучали вістки з останніх хвилин життя страчених. Їх прості, лицарські душі остались безстрашні й до кінця не згнуті.
_______
На Янівському кладовищі на маловидному опустілому місці виросли дві могили. Без хрестів і прикрас, незамітні могили двох хлопців у сірих робітничих блюзах, що їх імена незатертими буквами записані в почесній книзі народних героїв.

Львівські вісті 27.12.1941 Побут Преосв. Івана Бучка в Римі

В неділю 14 грудня, нечисленна українська колонія в Римі вітала в себе дорогого гостя, Преосв. Івана Бучка, що виїхав був, за місяць до окупації Галичини большевиками, до Південної Америки, як Апостольський Візитатор її українського населення. По закінченні візитації, Преосв. Іван хотів був вертатися до Львова, щоб ділити, разом із іншими єпископами українськими, долю українського народу під большевицьким безбожницьким та антиукраїнським режимом, — але совєтське посольство в Вашінгтоні відмовило йому візи: московський уряд мав досить клопоту вже і з тими єпископами, що, на чолі з Митрополитом Андрієм, гідно відстоювали національні та релігійні позиції, і не мав охоти впускати ще одного, що залишився був за кордоном. Отже Преосв. Іван мусів був осісти тимчасово в Ню-Йорку, перебравши там на себе парохію св. Юра та беручи активну участь в українському громадському житті. Звільнення України від большевиків окрилило його новими надіями та додало сили для переборення різних труднощів, щоб — мало не в останні дні перед проголошенням війни з Америкою, — опинитися в Римі, по дорозі до Львова. В жвавій і приємній розмові, пересилуваній дотепами та влучними поміченнями, Преосв. Іван оповідав в тісному гуртку українських громадян Риму про життя заокеанських братів та про різні пригоди, що траплялися з ним підчас його об'їзду українських колоній в Бразилії та в Аргентині. Неможливо переповісти тут в коротких словах всього того, що оповідав Преосвященний, — зазначимо тільки коротко, що в Америці, не вважаючи на численні вислови льояльности до місцевих властей, що їх складали українські чільні організації та окремі визначні українські діячі, вся українська еміграція стоїть під знаком приналежности до "німецької п'ятої кольони". Під самим Ню-Йорком виготовлено концентраційний табор на 750.000 люду, і українське громадянство в Сполучених Державах знає, що велика його частина має там опинитися... Сам Преосв. Іван зазнав досить неприємних хвилин під час англійської контролі на Бермудах, куди мусів пристанути невтральний еспанський корабель, яким їхав Преосвященний, бо того вимагала озброєна воля поборниці "свободи морів"... Преосвященному ставилося в особливу провину його листовний зв'язок з Римським Пресовим Бюром.
Преосвященний Іван мав вже авдієнцію у Папи, який не тільки вислухав з великою цікавістю доповідь українського єпископа, але й поблагословив його та "багатострадний народ український".
Преосвященний Іван має надію бути у Львові десь на початку січня.

Львівські вісті 24.12.1941 Кінотеатри в Галичині

Кінотеатр і фільма має незвичайно важне значення в сьогоднішньому житті. Це один з найважніших засобів інформації, пропаганди, популяризації науки, культурної розваги. Організація кіно, театрів у Генерал-Губернаторстві стоїть на високому рівні. Як у інших Дистриктах, так і в Галичині справами кінотеатру і фільми займається Управління усіх кінотеатрів (Бетрібштеллє земтліхер Ліхтшпільтеатр Лємберг, Опернштрассе 5).
Праця цієї інституції була в початках важка. Льокалі й обстановка та устаткування кінотеатрів були занедбані. Але перші труднощі поконано й праця пішла нормально. На терені Дистрикту 62 кінотеатри висвітлюють щоденно фільми. На Львів припадає 12 кін, на львівський повіт 15, на Тернопільщину 15, на Станиславівщину 11 і на Дрогобиччину 9. Але це ще не кінець розбудови. Мережа поширюється щораз більше, раз-у-раз відкривається новий кінотеатр після зремонтування льокалю.
Всюди програма зміняється кожної п'ятниці так, що кожного тижня глядачі мають новий тижневик і огляд подій з текстом або звуковим награнням українською мовою.
Найтрудніша справа — це розіслати до всіх кінотеатрів на провінції свіжий матеріал. Робить це залізниця, при чому помагають теж військові поїзди, бо військові власті мають зрозуміння для потреб фільми. Висилка відбувається різно з докладно продуманим і укладеним планом, котрий випрацьовано так, щоб усе йшло якнайшвидше при якнайменших коштах. Там, де нема залізниці, бляшану коробку з фільмою забирає селянська підвода й своєчасно доставляє до місця призначення.
Таким робом завдяки зусиллям організації, кожного вечора у 51 місцевостях та у 62 кінових залях срібний екран виховує, вчить і дає розвагу тисячам глядачів, які прагнуть мати найновіші відомості зі світа та духовий відпочинок, щоб набрати сил до дальшої, витривалої праці.

Краківські вісті 21.12.1941 Плакати хочеться!...

До дискусії про наших письменників.
Поміщена в ч. 280 "Краківських Вістей" стаття Л. Б. п. з. "Даремний заклик" відповідав двом авторам, які порушили деякі наші сучасні письменницькі справи — передусім на те, що наші письменники таки замало пишуть. Тут зразу ж треба сказати, що два автори з "Іл. Вістей" — С. С. і "Пишущий" — дві зовсім окремі особи, з власними головами, руками й ногами, так, що автор чи авторка "Даремного заклику" непотрібно робить із них одну особу.
Але добре сталося, що цією справою починає цікавитись ширший круг людей. Як автор цих рядків, так і "Пишущий" уважали і вважають, що наше літературне життя таки за кволе — а Л. Б. стоїть на становищі більш оптимістичному і навіть зачисляє авторів, тих, що вже щось видали, і тих, що пишуть, про що довідуємося вперше з тієї статті; бо ось С. С. і "Пишущий", що випадково сидять в одному Видавництві і то в одній кімнаті, та що мають змогу окинути оком увесь наш видавничий рух — книжки, що вийшли, і що мають вийти, можуть ствердити лиш одне: в нас майже нічого не діється!
Мусимо зважити факт, що на еміґрації знайшовся свого часу — від розпаду Польщі до вибуху війни з совєтами — майже ввесь актив нашого літературного життя, в кожному разі ті всі письменники й публіцисти, що надавали тон літературі останнього десятиліття. Кожний із них уважав еміґрацію переходовим етапом, бо велика ідеологічна війна між молодими народами й демократо-плютократією, а пізніш і большевизм, не могла не стати війною всесвітньою. Перспективи, що показалась на овиді, були теж і для українського руху велетенські. Все культурне життя, а з тим і літературу, повинна була пройняти нова потужна струя і зґальванізувати все те, що в умовинах підпольного животіння по могло яскраво проявитись. Тимчасом це не сталося; маємо дуже мало творів, які відбили б нашу добу, бодай в напрямі якоїсь підсвідомої тривоги, вижидання чогось, що прийде, не кажучи вже про безпосереднє реаґування на сучасні випадки. Більшість вичислених Л. Б. книжок — могла була появитися й у довоєнні часи, настільки це "позачасова" література. Ніякі умовини воєнних часів, друкарських труднощів тощо — цього по виправдують, бо навіть та творчість, що появляється по журналах та часописах, якогось засадничого перелому не показує, щонайбільше реєструє змінені побутові умовини. А тимчасом у наших політиків, а передусім молоді — просто гльобальні українські пляни! — "Соборна? Е-е! Аж до Індійського океану!!" І то в час, коли в неодному селі годі знайти звичайного вчителя для праці над не- і мало- письменністю!
Ми завдали собі труду і заглянули до рукописного архіву "Українського В-ва". З відомих авторів знайшли ми всього на всього двох — Юрія Липу і Катрю Гриневичеву, що обоє видають тепер дві книжки — знову два передруки: "Козаків у Московії" і "Непоборних". Позатим нічого замітного й сутолітературного, або ж публіцистика. В те, що деякі письменники пишуть, не маємо причини не вірити, але про це загал майже нічого не знає і навіть письменницькі круги серед сучасної розтічі або замкнутости не скрізь і не завсіди в курсі того, що в нас твориться.
Тому теж, гадаємо, не має підстав до надзвичайного оптимізму. Твори, які появилися, — в такому малому числі і такого характеру, що не можуть бути образом культурних та інших аспірацій такого великого народу, яким ми хочемо бути, що й до цього в нашу переломову добу. Покищо наші письменники не всилі заповнити навіть таку ділянку письменницької роботи, як нова популярна література, і заєдно приходиться перевидавати старі й відомі речі. А про наші журнали — нема що й говорити. Вистане перелистувати кілька чисел, щоб спитати себе самого: де поділися всі ті імена, що були такі голосні перед війною. Чим пояснити те, що вони відтягаються від такого важного завдання, як безнастанний контакт із читачем воєнної доби? І мимоволі насувається відповідь: конюнктуральність, вижидання, особисті анімозії, які доводять навіть до того, що цей, чи той автор воліє працювати навіть у пресі чужій, аби тільки не в рідній.
Ні, таки майбутній історик, що погляне на 2 роки нашої еміґрації, похитає головою і скаже: Були великі можливості, але їх розбазарено, і література того часу, не зважаючи на ці чи інші нечисленні твори, таки не виконала свого завдання так, як цього було треба.
С. Гординський (С. С.)

Львівські вісті 20.12.1941 Зарядження

Про максимальні ціни на кравецькі роботи на міру в дистрикті Галичини 3 10. грудня 1941 р.
На підставі §1. т. 3. розпорядження про перестерігання цін з 12. квітня 1941 р. (Д. Р. Г. Г. І. стор. 131) і на підставі уділеної мені розпорядженням керівника уряду утворення цій при Управлінні Генерального Губернаторства повновласти, установляю максимальні ціни на кравецькі роботи на міру зі силою діяння від 20. грудня 1941 р. як слідує:
І.
А) Мужеські кравецькі робота на міру (катеґорія — зл.):
Маринаркове вбрання (сакко) — 1 — 105.—
Маринаркове вбрання — 2 — 79.—
Жакетове вбрання — 1 — 110.—
Жакетове вбрання —2 — 83.—
Маринарка (сакко)— 1 — 66.—
Маринарка —2 — 49.50
Жакет — 1 — 71.—
Жакет — 2 —53.—
Сподні — 1 — 24.50
Сподні — 2 — 18.50
Камізелька — 1 — 14.50
Камізелька — 2 — 11.—
Пумпи — 1 — 24.50
Пумпи — 2 — 18.50
Райтки — 1 — 29.50
Райтки — 2 — 22.20
Літний плащик — 1 — 92.—
Літний плащик — 2 — 69.—
Зимовий плащ — 1 — 100.—
Зимовий плащ — 2 — 75.—
Спортове вбрання без камізельки — 1 — 96.—
Спортове вбрання баз камізельки — 2 — 72.—
Спортове вбрання з камізелькою — 1 — 110.—
Спортове вбрання з камізелькою — 2 — 83.—
Офіцерський уніформ: блюзка і довгі сподні — 1 — 97.50
Офіцерський уніформ: блюзка і довгі сподні — 2 — 73.20
Офіцерський сурдут — 1 — 73.—
Офіцерський сурдут — 2 — 54.50
Офіцерські райтки — 1 — 29.50
Офіцерські райтки — 2 — 22.20
Офіцерські сподні довгі — 1 — 24.50
Офіцерські сподні довгі — 2 — 18.50
Офіцерський плащ — 1 — 92.—
Офіцерський плащ — 2 — 69.—
Б) Жіночі кравецькі роботи на міру (катеґорія — зл.):
Плащ без підшивки — 1 — 47.—
Плащ без підшивки — 2 — 40.—
Літний плащ з підшивкою — 1 — 60.—
Літний плащ з підшивкою — 2 — 50.—
Зимовий плащ з підшивкою — 1 — 74.—
Зимовий плащ з підшивкою — 2 — 63.—
Спортовий плащ (крав. робота) — 1 — 65.—
Спортовий плащ (крав. робота) — 2 — 55.—
Зимовий спорт. плащ (крав. роб.) — 1 — 80.—
Зимовий спорт. плащ (крав. роб.) — 2 — 68.—
Костюм (французький крій) — 1 — 68.—
Костюм (французький крій) — 2 — 57.—
Англійський костюм — 1 — 81.—
Англійський костюм — 2 — 69.—
Вовняна сукня — 1 — 37.—
Вовняна сукня — 2 — 32.—
Звичайна шовкова сукня — 1 — 31.—
Звичайна шовкова сукна — 2 — 26.—
Балева шовкова сукня — 1 — 47.—
Балева шовкова сукня — 2 — 40.—
Сурдут жіночий — 1 — 14.50
Сурдут жіночий — 2 — 11.50
Блюзка — 1 — 21.50
Блюзка — 2 — 18.50
Камізелька — 1 — 16.—
Камізелька — 2 — 13.—
Ціни за прасування:
Мужеське вбрання або дамський костюм 4.—
Мужеський або жіночий плащ 2.—
II.
Ціни 1 категорії можуть бути пораховані тільки першокласними кравецькими майстернями, які як такі виразно признані Штадтгауптманом м. Львова.
В інших місцевостях Дистрикту Галичини можуть бути почислені тільки ціни 2 категорії. Ті ціни належаться тільки за найкраще виконану роботу. Всі інші роботи на міру мають бути обчислені по думці вище наведених цін.
ІІІ.
Усталені в цьому зарядженні ціни є максимальними цінами, які не можуть бути переступлені, але вільно їх обнизити. В ті ціни враховуються нитки. Інші видатки можуть бути почислені окремо по обов'язуючим в той час максимальним цінам.
IV.
Кожна кравецька майстерня є зобов'язана умістити на добре видному місці склепу цінник, на якому мають бути читко виписані ціни за роботи в німецькій та українській або польській мовах.
V.
Дії, що противляться цьому зарядженню, будуть покарані згідно §6. розпорядження про перестерігання цін.
Der Gouvеrnеur dеs Distrikts Galizien Amt für Preisüberwachung Dr. Rodig

Львівські вісті 19.12.1941 Лист до св. Миколая

Традиційні мрії і сподівання
В мойому домі вже від тижня рух неабиякий. У кожну пору дня, при кожній нагоді і без нагоди ви чуєте незабаром все тільки одно і те саме:
— Св. Миколай! Вже внедовзі!... Що він нам принесе?
Питає семилітній синок, зітхає сімнадцятьлітня донечка, турбується тридцятьсемилітня дружина.
Не дивуюсь тому великому захопленню, що традиційно переходить з покоління на покоління. Від коли я прийшов до розуму, все те саме: листи, гарячка очікування і вкінці... радість... або... розчарування і сльози. Залежить від квантитативності побажання й економічної спроможності їх практичної реалізації... та політичної конюнктури. Виїмок творять передминуло-й-минулорічні миколаївські празники, коли всі, малі й старі вдоволялися тільки тихою згадкою про великого Божого Угодника, знаючи, що Він ніяк не може перекрастися через густі дротяні запори, якими так щільно відгородили небо від землі большевицькі безбожники та енкавединські агенти. Вправді мій редакційний товариш упевнює мене, що св. Миколай не вважав на всі тогочасні перепони і навіть зійшов був на нашу землю, звільнену червоними катами від найкращих їх синів, що опинилися в далеко-азійських степах, або й просто на тому світі — то в цю мить опинився в підземеллях НКВД, звідкіля ледве видістався і то тільки чудом й кількатисячним хабаром, і... чим скоріше залишив Старий ту нещасну землю, до якої все відчував особливий сентимент.
Як би там не було... та через ті два роки якось ніхто не посмів дратувати Божого Угодника своїми проханнями.
— Хай відлітає, поки прийде слушний час — говорим одні другим.
І прийшов...
— Татусю, ми написали лист до св. Отця Миколая — цими словами привітав мене наймолодший синок, коли пізно вечером повернувся я з праці.
— Ми всі тут написали, про що ми просимо св. Миколая. І я... і Люба... і Мамуся...
— А де ж цей лист? — питаю зацікавлений, якими то побажаннями обдарували того великого Святого, на якого нетерпеливо ждуть тисячі громадян нашого пра... старого города і всієї галицько-губернаторської країни.
— Та чи зможе він задовільнити всі побажання людей, виголоднілих і спрагнених у комуністичному "раю", що панував тут рівно двадцятьдва місяці — майнула мені думка, коли я отворив листа, який поклали діти за вікно, звідки мав узяти його миколаївський листоноша, що від кількох днів нічого іншого не робить, тільки переносить листи з землі до неба.
— Прошу Тебе, святий Отче Миколаю, принеси мені: найбільшу на світі гармату, міцний танк, шістьмоторовий літак й підводну лодку або живу торпеду — писав наймолодший синок, що всім своїм ровесникам і сусідам видав війну в обороні найсвятіших своїх ідей та з метою поширити свій життєвий простір на всі сторони світа, яким було подвір'я, та яке очистив він від всякої наволочі.
— Гм, гм, — майбутній воєнний геній — вихопилося мені з уст, і я читав слова дописані рукою моєї донечки:
"Мені не багато треба, та будь так добрий, святий Отче, даруй мені бецугшайн на шовкові панчохи та мешти з правдиво-шкіряними підошвами, бо ті, що ти приніс ще в 1938 році, вже геть подерлися...
— От забаганки кожної дівчини, що, не зважаючи на такі переломові хвилини, бажає чогось надзвичайного — починав я денервуватися.
— А я, великий Приятелю потребуючих — кінчила дружина тираду прохань, — про ніщо інше Тебе не прошу, тільки принеси мені 5 кг муки, 5 кг цукру, 1 кл. солонини та трішки маку до куті... до фіги, яку старанно переховую вже від кількох років, бо свята вже за плечима.
— Це вже вершок безличности думати про такі люксусові речі і використовувати доброту святого Чудотворця, коли можемо всеціло користати з живностевих карток разом з цукасами — гримнув я кулаком об стіл, аж підскочили вгору картки, які саме лежали на столі... Були нові, ще зовсім неткнені холодною статтю крамничних ножиць.
— Яка ж твоя просьба? — спитала дружина.
— Не маю ніякої — відповів я, кладучи лист за вікно. — Мені так добре... що... хіба... принеси мені св. Миколаю тільки... дрібку пташиного молока... кілька небесних мігдалків... і... коробочку... терпеливості.
С. Каролин.

Львівські вісті 18.12.1941 Визначний мистецтвознавець

Микола Голубець — постать незвичайно багатогранна: поет, прозаїк, публіцист, дослідник-популяризатор, критик та мистецтвознавець. Від 1908 року його праці не сходять зі сторінок української преси. Треба б, поправді, присісти й добре попрацювати, щоб розглянути та з'ясувати досьогочасній труд його життя. Справді слід подивляти цю безпретенсійну легкість пера, цю відзивчивість і безпереривну змобілізованість тієї вічно молодої людини, що саме тепер завершила п'ятдесятку.
При цій нагоді вважаю своїм обов'язком підкреслити одну із ділянок його всебічної діяльності, а саме його заслуги, як дослідника, історика-синтетика і критика української образотворчої культури. З 1913 р., в якому появилася на сторінках "Ілюстрованої України" перша мистецтвознавча спроба М. Голубця, посипались, наче з рога ізобилля сильвети, характеристики й монографічні нариси цілого ряду західно-европейських та українських образотворців, програмово-ідеологічні статті й історичні огляди етапів розвитку української образотворчости, що не тільки популяризували справи українського мистецтва в широких громадських колах, але й побуджували цілий ряд молодших українських дослідників до вичерпного опрацьовування намічених Голубцем проблем.
Микола Голубець виступив як мистецтвознавець в пору, коли українство по цей і той бік Збруча кріпло й починало наливатися сублімованим культурним змістом. Закріпивши свої позиції на літературному й, у великій вже мірі, політичному полі, починало чимраз інтензивніше шукати свого плястичного вияву і стилю. До невеликого гуртка мистецтвознавців з Наддніпрянської України (Василь Кричевський, Вадим Щербаківський, Кость Шероцький, Дмитро Антонович, Микола Шумицький), приєднався молодий і темпераментний галичанин, що високо підняв прапор, видвигнутий у свій час І. Трушем появою "Артистичного Вістника" в 1905 р.
З того часу М. Голубець не остигав у запалі для української образотворчості в її минулому й сучасному, а вів її безпереривно, вперто й послідовно. Позитивний наслідок того був такий, що українська образотворчість в Галичині зискала в особі М. Голубця свого бойового герольда, а мистці свого речника й промотора.
Голубець познайомив громадянство з творчістю цілої низки мистців (Гаврилко, Кульчицька, Сосенко, Панькевич, та інші), що досі працювали у відчуженні від громадяства й недоцінені ним, ревіндикував О. Новаківського з Могили під Краковом промостив шлях праці й творчості для Холодного, Ковжуна, Крижанівського. Лісовського й других мистців Великої України, що були примушені користати з гостинності своїх галицьких братів. впродовж років був співтворцем і керівником першої в Галичині загальноукраїнської організації плястиків ("Гурток Діячів Українського Мистецтва"), співаранжером цілої низки виставок, журналів ("Життя і мистецтво", "Українське Мистецтво", "Маски") і взагалі був "магна парс" того оживлення в культурно-мистецькому житті Галичини, що почалося в ній по катастрофі визвольного зриву в 1917—20 рр.
Мистецтвознавча публіцистика М. Голубця, розсипана цілими сотнями статтей по західно-українських часописах і журналах, не скоро втратить свою актуальність, з огляду на заторкнені в ній питання і проблеми, а як пребагате джерело для пізнання доби, буде вірним сопутником кожного історика української образотворчої культури.
Цього забувати не слід, що М. Голубець не тільки критик і теоретик сучасного мистецтва, але й пильний дослідник української образотворчості в її історичному цілому. Він дав перший конспект історії українського мистецтва — "Нариси з історії українського мистецтва", друковані в 1916—17 рр. "Вступ до історії українського мистецтва" в 1918 р., що довгий час служив єдиним підручником по школах Великої України, "Начерк історії українського мистецтва" т. І. в 1922 р. й, нарешті, повний курс в тикторівській "Історії культури", а крім цього низку джерельних причинків, як "Українське малярство XVI—XVII в. під покровом Ставропігії", (1920), "Галицьке Малярство" (1926), "Лаврів" (1927) та ціла низка поменших розвідок.
Подібно, як і в інших ділянках своєї творчості, так і в мистецтвознавстві був Голубець полум'яним патріотом і все, що робив, робив з увагою на інтерес і добро нації. Не відриваючи української образотворчості від позитивних західноевропейських рухів, Голубець свідомо, нерідко з нараженням своєї популярності серед надто вражливих на останній крик моди, оберігав українську образотворчість перед небезпекою космополітичного анальфабетизму:
"Панове! — писав Голубець в 1922 р. в статті п. н. "3а національне мистецтво" — "Той шлях, що манить вас скороспішністю ефектів, не веде до цілі. Кличі, що не коштували вас ні одного порваного нерву, не є вашими кличами. Не закриваючи очей на те, що діється довкола вас, нових доріг для рідної культури шукайте у глибині власної душі. Тільки там, і ніде більше, найдете ключ до зачарованої скарбниці. Вона не отвориться ключем, зробленим для замків цілком іншої конструкції. І тільки там, на дні власної душі, найдете те, чого лякаєтеся — традицію. Не ту музейну, мертву, але живу і животворну, яка поєднає ваші зусилля з тисячелітніми зусиллями народу, якого виректися ви чейже не хочете.
Я не бороню "старих" позицій проти наступу "нових" ідей, я бороню наших позицій проти навали чужих кличів".
Др. Іван Іванець.

Львівські вісті 17.12.1941 Лист до св. Миколая

Іринка вернулась зі школи зарум'янена та жива. Не хотіла навіть їсти та безпереривно вговорювала мамі:
— Постарайся, мамочко, для мене чистого паперу. Пані казала, що завтра писатимемо лист до св. Миколая, щоб дарунків приніс. Тільки, щоб папір був гарний, бо то о. Миколай готов образитись і не прийти.
— Добре, Ірцю, — відповіла, вдоволена захопленням донечки, мати. — Та як ти напишеш листа, коли ще писати добре не вмієш?
— Вмію, вже вмію, — запевнювала дівчинка, піднісши задиркувато головку. — Пані ще нам поможе. Найбільше хотіла б я дістати рукавиці. І це вже вмію написати. Ось, поглянь, мамочко.
Дівчинка сперлась на стіл і почала невправними кривульками виписувати слово "рукавиці".
Мати задумалась. Застановлялась, в який спосіб зробити дитині несподіванку на св. Миколая.
На дворі політав сніг, якби застелював шлях милому гостеві, вилеліяному у мріях і снах дітей усього світу. Легенда про св. Миколая зродилась дуже давно та вона вічно жива, вічно захоплює дитячі мрії. Віра у святого дідуся, великого приятеля дітвори, що в найлютішу зиму приїздить із далеких просторів, щоб обдарити дітвору чудовими дарунками, притаманна всім дітям.
Згадаймо, кого не хвилювало чарівне ожидання з запертим віддихом, величної хвилини, коли до простірної кімнати, що в захоронці чи в нижчих клясах народної школи, спочатку влітав чортик, а опісля маєстатично входив білобородий Миколай і найважніше: два ангели з кошем вимріяних дарунків. У якому напруженні ожидав кожний із нас, чи не покличе нас добрий дідусь і не обдарить чудовим дарунком!
Та зі ще більшим ожиданням вичікують діти св. Миколая цього року. Два роки вже не відвідав він їх! Із далеких Сибірських просторів приїздив тільки дід Мороз та привозив тільки зиму і смуток.
— А далеко ще св. Миколай?
— Ні, вже недалеко, — відказують матері дітям. — Уже їде срібними саночками! А на саночках дарунки та тільки для чемних і добрих дітей! Для нечемних лише різку чорт принесе!
Не багаті дарунки цього року у св. Миколая. Воєнний час і йому утруднює працю. Та все ж він прийде! По дволітній розлуці відвідає він знову нашу дітвору. Принесе їй бодай по кілька солодощів. На нього жде нетерпеливо около півтора тисячі дітей у дитячих садках та около чотири тисячі школярів у народних школах.
Увечір 18 грудня ожидатимуть його наші діти у святково прибраних залях садків і шкіл. Ще й виставку підготовлять, пісень навчаться. Як же ж не сповнити надій нашої дітвори та не обдарувати її бодай скромними даруночками? Про це вже від тижня стараються пані з Суспільної Опіки. Подбали вони за всі українські діти, ні одної не залишать без даруночка.
Та багато дітей потребує справді конечних річей. Цей черевичків не має, в того нема панчішок, інша знову дитина без теплої шапочки. А скільки цих річей у декого в поневірці, безкорисно марнується тоді, як неодній дитині могла б добре послужити в цій нелегкій зимі! Може в це свято людської доброти неодин із нас витягне з кута нам непотрібну і призабуту, хоч вартісну, річ, щоб обдарувати нею в саму пору когось із наших найменших. Може до когось із нас промовить цей лист нашої дітвори, для якої доброта святого нехай буде моральною наукою та корисною дійсністю!
От.

з поляkів

»Діло« 28.07.1938 Поляк про східно-галицьке село.
З височини польського уряду виходять в останньому часі розпорядки й заклики, що м. і. торкаються зовнішнього вигляду села. Про відомий розпорядок у справі перемальовування парканів і плотів редакції польських та українських часописів доволі широко розводилися, не жалуючи чорнила та місця. Зате менше відомий серед широких громадських кол заклик до збирання датків на памятники, які малиб станути по селах у честь заслужених для польської справи людей. Цій справі присвячує у „Вєку Новім" з 27. ц. м. якийсь непідписаний автор такі уваги:
„Якщоб уряд умів вслухатись у дійсний живчик суспільного орґанізму, відчув би безмір шарпанини й борикання, що є змістом істнування сорок тисяч громадян. Колиб він у перший ліпший ярмарковий день подивився не на плоти повітового містечка, але заглянув в очі громадян, що глотяться у сінях податкового уряду, то відкрив би стільки траґедій, що безсумнівно відкликав би неодин обіжник. Та чи тільки сіни податкового уряду відзеркалюють нам настрої суспільности?
„Вертаюся з засідання громадської ради східно-галицького села. Як червона нитка тягнеться через наради: нестатки, хвороби, недостача засобів. Школи нема. Доріг нема. Ті, що є, навіть так звані повітові — це рекорд ям і трясовиння, це дорога, де навіть корови, вертаючися з пасовиська, мусять іти гусаком ровом. Це час сінокосів. Сотки й сотки морґів млак чекають на осушення. Міжтим селянин, роздягнений до нага, косить у воді, складає копиці у воді, потім запрягає коні, витягає перемоклі копиці на вищий терен, розкидає ці копиці, пересушує сіно, знову робить з нього копиці, а коли їх сонце осушить, звозить счорнілі стебла додому — на підстілку. І він має мати охайні оселі, великі вікна, цвіти, фіранки, мурований комин, замість курного вогнища, має мати здорові легені, незаражених чахоткою нащадків і годящу огорожу? Він має зложити даток на памятник?
„Ні він, ні його сусід, ні той третій і четвертий, не зроблять цього. Не зі злої волі, але просто тому, що їм, притолоченим тягарем щоденної журби і клопотів, недостає зрозуміння для чого іншого, як для гнітучого тягару життя. А потім — хочаб памятники повстали на селі. Чи вибір героя, що йому мав би бути присвячений памятник на селі — нпр. у громаді з польською меншиною — не викличе пристрастей і не розпутає аґітації? Чи відмовимо меншостям права почитати їхніх героїв, чи таки поставимо на своїм і тільки своїм памятник виставимо? Скільки громад з польською меншиною, стільки розогнення, стільки живлового антаґонізму й у висліді — стільки збільшеного роздвоєння. Не мішаймо памяти наших героїв, що живуть у наших серцях, до цих конфліктів! Цим не довершимо двигнення Польщі вгору. Не зробимо цього ні приказом відновлювати фасади, ні закликом творити памятники серіями“.
Галицьке село — безконечна тема. Для одних воно справа експериментів, для других зміст траґедії. Навіть польський автор, що знає село, має сумління і почуття людяности, не може стриматися з критичними увагами.
»Діло« 27.07.1938 Несамовите хвилювання.

З польської преси.
Б[увший] анґлійський премієр міністрів з часів війни й один з головних творців повоєнної Европи Льойд Джордж містить тепер на сторінках льондонського „Дейлі Телеґраф-у“ статті про причини розпаду австро-угорської монархії. Метою його статтей — як це він зазначив на самому вступі — є спростувати грубі помилки, що їх повно в ріжних історичних публікаціях при обговорюванні справ б[увшої] наддунайської монархії.
В черговій статті Льойд Джордж обговорює також східно-галицьку справу.
ІКЦ" з 26. VII. ц. р. приносить такий уступ з цієї статті:
„Антантські союзники в Польщу, яка не без причин почувала себе загроженою Німеччиною та Росією, вислали польські дивізії, створені з полонених під командою французького ґенерала Галєра. Галєр вмашерував до Галичини нібито проти большевиків, а в дійсности, щоб цю країну анектувати”!
На марґінесі цієї статті „ІКЦ” характеризує особу Льойда Джорджа як „неука, що виказує недостачі в елементарній освіті” і як „старого іґноранта”, що „бажаючи інших справляти, сам пише бздури” та є „рекордистом у неуцтві”. Стаття Льойда Джорджа — пише „ІКЦ” — аж „кишить від скандальних нонсенсів” і „має гумористичні вальори".
Мусить це бути велика стаття, коли удостоїлася разом з автором стільки блискучих епітетів.
Але — пише „ІКЦ” далі — „очевидно в цьому випадку пан Льойд Джордж помішав мабуть Галичину з провінцією тої самої назви в Еспанії”.
Отсим ревеляціям „ІКЦ” дає наголовок „З ослячої толоки“... й апелює до анґлійців, щоб спинили дальшу публіцистичну роботу Льойда Джорджа.
Це все ясне й очевидне. Не розуміємо тільки, чого „ІКЦ” так страшно хвилюється тою „еспанською Галичиною” і так її завзято обороняє перед анґлійським „неуком”. Якесь дивне qui pro quo.

»Діло« 20.07.1938 Адміністраційна драбина: "побажання", "рада", "доручення", "наказ".

З польської преси.
В одному з попередніх чисел „Діла" вмістили ми коротку замітку про новий розпорядок премієра Складковського у справі будови памятників у честь поляглих у боротьбі за незалежність Польщі. Це не примус, але „булоб побажане", щоб таких памятників було якнайбільше „в цілій державі, особливо на теренах сільських громад". У звязку з цим розпорядком "Ґлос Народови" у статті п. н. "Для зміни – памятники" пише:
„Ще не скінчилися перипетії громадянства з малюванням плотів, які в одній Польщі з усіх держав світу виросли до значіння першорядної суспільної проблєми, і вже появився новий обіжник міністра внутрішних справ, що в теорії дуже гарний, але у практиці може показатися дуже прикрим для громадянства, особливо на східних землях.
„Ініціятива, треба признати, гарна, але міркуючи на підставі останніх історій з парканами, можна її просто боятися. Поляглим треба віддавати честь і шанувати їх память, бо це найсвятіший символ зусиль народу – зусиль та жертв боротьби. Народ, що не шанує своїх поляглих — не шанує свого минулого, не заслуговує на те, щоб називати його народом. Але така честь мусить мати самометний, добровільний характер, її джерелом мусить бути справжнє переконання і свідомість того, що робиться.
„Чести не можна вимусити і не можна наказати, особливо тоді, коли йде про таку поважну справу, як справа поляглих у боротьбі за свободу чи величінь народу. І тому не треба орґанізувати її урядово, тому не треба заохочувати до неї обіжниками. Крім цього урядова честь, яку передали в руки бюрократії, може набриднути навіть ентузіястам. Бо беручи під увагу ревність нашої адміністрації, уявім собі, що може статися...
„П. міністр „уважає дуже побажаним" щоб ця форма вшанування поляглих найшла широке застосування на терені цілої держави", але чи п. міністр передбачує, що те, що у нього „побажане", у воєводів стане „радою", у старостів „дорученням", а вкінці дістане назву „наказу“.
„Важко бути пророком взагалі, але легко стати ним по досвідах останніх днів. Можна сміливо твердити, що Польща вкриється тисячами комітетів, що шукатимуть прізвища поляглих. місць, де вони полягли, і гроші на памятники. І в суспільній ґеоґрафії країни появиться нова проблєма: чим дальше на захід, тим лекше зa гроші, але трудніше за поляглих, і чим дальше на схід тим менше грошей і більше поляглих. І може трапитися випадок (не виключене), що під Сєрадзем якесь село чи волость не матиме кому поставити памятника, коли знайде готівку, а під Молодечном селяни зголошуватисямуть з запитанням, чи не можна відсидіти „добровільної жертви" на памятник.
„Переборщення? Ні, не переборщення, тільки висновки з того, що вже нераз бувало. Злука бюрократичної ревности з охоти як найшвидше, як найсправніше поставити якнайкращі памятники може дати фатальні наслідки.
„Треба при цьому памятати, що ціла та акція буде порядно коштувати.
У Польщі місць, де треба би поставити памятник (якщо їх ще нема)? Ну, легкою рукою можна подати 1000 місцевостей. А кілько коштуватиме пересічно памятник? Гарних кількасот золотих! Звідки взяти ті гроші тепер, в 1938-му році?
„З прилюдної жертвенности! Так принайменше каже обіжник. Дуже це гарно і важко відмовити, бо ціль гарна. Але ж таку прегарну ціль мають збірки на ФОН і на будову шкіл і на Червоний Хрест і на Білий Хрест і на Морську Ліґу і на Мацєж Школьну і на ЛОПП та на гіржі інші речі.
«А все-ж найбільше памятників, стане там, де було найбільше боїв в pp. 1918-1920 тобто на східних землях, тут де сільський люд найбідніший. Тутешні селяни в короткому часі ставитисямуть до цілої тієї ініціятиви як до охоти наложити на них новий податок, і до памятників відноситися муть щонайвище байдужно".
Закінчуючи свою статтю, автор С.Л. ще раз підкреслює, що як навіть станути на становищі, що треба будувати памятники поляглим, то не можна робити цього урядово, не з „поради", не з "доручення" ані „наказу". До того Польща має сьогодні багато більших турбот і краще булоб занятися ними.

»Діло« 15.07.1938 Хто за що гнівається?

З польської преси.

У 147-ому числі „Діла" з 7-го липня ц. р. у цій самій рубриці вмістили ми кілька думок з приводу статті "Дзєнніка Польского" п. н. „Обостороннє ґетто польсько-руське“. У відповідь на наші замітки „Дзєннік Польскі” (ч. 192 з 15. липня  ц. р.) умістив статтю, сиґновану буквами М.П., п. н. "Назва, калєндар та азбука“. У звязку з нашим мимохітним зауваженням, що ,Дзєннік Польскі" свідомо не хоче вживати нашої офіційної назви „українець'' та „український“, але й не уживає постійно „русин" і „руський“, тільки плутає обі ці назви, з чого часто виходять дивогляди, автор згаданої статті пише:
„Від декількох літ повторюємо і далі повторюватимемо, що термінів русин, руський та українець, український уживаємо як рівноправних назв. Шануємо волю національности, що хоче називатися українською. Має до того право, як кожний інший нарід має право устійнити свою назву. Але ми маємо теж право зберегти стару назву, вживану у польській мові: русин і руський. Що ми сказали би, якби нпр. італійці виступили в претенсією, щоб поляки закинули старий прикметник „влоскі“ і конче почали говорити і писати „італьскі"? Під цим оглядом представництво Італії у Варшаві висувало навіть несміливі суґестії, але ті суґестії не могли змінити відвічної традиції польської мови. Коли у „Дзенніку Польскім" ставимо справу цілком щиро і заявляємо, що терміни русин, руський і українець, український уважаємо рівноправними (один традицією польської мови, другий волею українського народу), то не думаємо, щоби в інтересі „Діла" було вмовляти нам якісь побічні інтенції й охоту уникати „офіційно" принятої назви. Дивує нас тільки, що „Діло“ вертається що якийсь час до тієї справи у спосіб, який свідчить про хоробливу перечуленість v цій справі".
»Діло« 14.07.1938 З римо-католицької акції на Волині.

АКЦІЯ НАВЕРТАННЯ В КОСТОПОЛІ Й САРНАХ.
При кінці травня в Костополі на Волині відбулося зібрання „шляхти заґродової". Підготовлене воно було так: Усім тим, що мають прізвище на „ський", „цький" та „ич" і деяким іншим православним вислано запрошення на письмі. Вибрано головно тих, що займають ріжні посади, емеритів та військових інвалідів. В тижні перед зборами комендант "ПВ і ВФ” викликував поодиноких православних українців, намічених до „навернення", і всякими способами переконував їх, що вони мусять покинути українство і православія та „навернутись“. А в тому часі хтось ширив серед цих кандидатів трівожні чутки, що їхні посади, емеритура і навіть право жити у прикордонному поясі загрожені. „Кандидати" зі слізми на очах зверталися до православного духовенства та інших людей з просьбою рятувати їх.
Жицє Католіцке“ (ч. 98) так описує навертання „шляхти" в Сарнах дня 19. червня ц. р., на яке стягнено з повіту аж к. 2.000 душ: „В 10. год всіх зібраних на спортовому стадіоні тісними рядами повели до костела...
Сльози текли по обличчі тих людей“...
„Ж.К.“ додає, що після промови полковника КОП-у Плахти-Платовіча, що знову накликував зібраних навернутися, люди теж плакали: „Чи дивні могли бути — каже „Ж.К.” — почуття та сльози, що тиснулися (в тих православних) до горла й очей?“
Зовсім недивні! Неодин з нас, можливо, заплакав би, якби опинився в такій ситуації.
ВИШНЕВЕЦЬ І КВАЧІВКА.
Кореспондент „Жиця Католіцкеґо“ (ч. 28) так починає свій допис з Вишнівця на Волині про урочистість Божого Тіла:
„Ми, мешканці старого граду князів Вишневецьких, слушно можемо гордитися великими змінами, які відбулися в нашому надгоринському ґродзє“... „Минули, як лихий сон, ті часи, коли наш улюблений костел у Старому Вишнівці світив пусткою"...
Автор забув додати, що Вишневець — це город українських православних князів Вишневецьких (окреме коліно роду князів Острожських, нащадків князя Володимира). Зрештою, не дивуємось. Може колись почуємо, що й сам Володимир теж не наш. Цікавіше, чому це костел у Стар. Вишнівці давніше „світив пусткою“, а в часі Божого Тіла вже був наповнений? Відповідь дає автор допису, кажучи: "За великою процесією йшли і православні“.
Відповідь про волинську дійсність аж занадто промовиста. Спочатку церкви ревіндикують, потім світять пусткою і нарешті „навертається“ українська шляхта, або робиться так, як це було на передмісті Вишнівця — у Квачівці.
Шкода лише, що автор не сказав, як це сталося, що ці православні українці у свій робочий день пішли за процесією? І чи вони могли не піти?
Зрештою, і на це питання можна відповісти, бо, як каже автор допису, народження цих змін у Вишнівці „не обійшлося без стогону й лементу". ... „Але польська культура, що йде побідно, упоралася з незадоволеними“, ... „шатанське пєнтно“, яке витиснули  "окропне часи... гайдамачизни“, усунене...
Добре, коли говориться щиро!

XX.

»Діло« 05.07.1938 Польська преса про похорон ґен. Мирона Тарнавського.

З львівської преси „Хвіля" помістила довгий звіт з похорону, підкреслюючи, що в похороні взяли участь тисячні маси народу, охоплені подивугідною дисципліною.
Доволі довгу замітку вмістило теж ендецке „Слово Народове", яке на самому вступі написало: „як можна було передбачувати, похорон умерлого перед 4-ма днями б. начального вожда УГА, ґен. Тарнавського, став великанською українською маніфестацією. З усіх сторін Східної Галичини зїхалися делєґації з урнами з землею або з вінками“. „Слово Народове" подає число учасників похоронного походу на 20 тисяч. Цій своїй замітці дало „Слово Народове“ такий наголовок: „Замість забороненого здвигу українці уладили маніфестаційний похорон ґенерала". І позатим кілька ендецьких колючок.
Коротку замітку про похорон вмістив озонівський „Дзєннік Польскі“, а з позальвівських часописів краківський ІКЦ.

»Діло« 02.07.1938 "Українці шукають витрати своєї енергії в кооперації“.

З польської преси.
У статті п. н. „Операційна база меншин — це німецька й українська кооперація" (ч. 178 з 1 липня ц. р.) „Ґонєц Варшавскі" пише про перевагу української та німецької кооперації та про причини тієї переваги.
„В Польщі споживча кооперація постійно розвивається. Від року 1925-го до 1936-го число споживчих кооператив зросло з 1185 до 1552. Але хліборобсько-торговельних кооператив маємо тільки 217, а хліборобсько-споживчих 416.
„Тимчасом українці (русіні) мають 2243 хліборобсько-споживчих кооператив побіч 135 чисто споживчих. Чисто хліборобсько-торговельних українських кооператив нема".
„Зсумувавши тепер числа тих типів кооператив, дістанемо число 2185 польських кооператив і 2378 українських.
„Чому треба приписати перевагу тих груп українських кооператив над  польськими? Вже з порівняння трьох типів кооператив видно, що українці посилюють розвиток типу мішаних кооператив, хліборобсько-споживчих, у нас дуже рідкий. Це кооперативи, в яких селянин може продати хліборобські продукти, купуючи взаміну споживчі товари імпортовані або промислові вироби".
Автор статті Й.Борута твердить, що таку систему торговлі ведуть жидівські купці по селах та що з ними можна боротися тільки такою самою системою. Українці — на його думку — добре це зрозуміли закладаючи головно кооперативи того типу.
„Інакше виглядає справа німецьких кооператив. Німці майже зовсім не цікавляться кооперацією споживачів, зате великий натиск кладуть на кредитову і молочарську кооперацію. Німецькі кредитові кооперативи дали під кінець 1936-го року 31,9 міліонів золотих кредитів спираючись на капітал, що приходить посередніми дорогами зза кордону. Відношення кредитів, які дали польські кооперативи, до кредитів німецьких кооператив є 7:1, підчас коли відношення польської людности до німецької є 30:1.
„Але справжні тріюмфи має за собою німецька кооперація в молочарстві. Оце до німецьких кооператив доставили в 1936-ому році 194,300.000 літрів молока, а до польських кооператив у цілій державі 771,6 міліонів літрів. Це відповідає відношенню 4:1 при відношенні польської людности до німецької 30:1".
Далі автор особливо підкреслює, що польські хлібороби доставляють молоко до німецьких кооператив, що є навіть кооперативи з більшістю членів поляків, які належать до німецького кооперативного союзу. Головною твердинею німецьких молочарських кооператив є Польща.
„Можна багато сказати про причини послаблення польського кооперативного руху при сильному розвиткові української та німецької кооперації. Німецьку кооперацію фінансує заграниця. Українці шукають витрат своєї енерґії в кооперації".
Й.Борута гадає, що головною причиною слабого розвитку польської кооперації є те, що вона була і в тереном небезпечних експериментів та ріжних політичних акцій.

»Діло« 09.06.1938 „Хто може бути наслідником Коновальця?“
З польської преси.
У виленському „Слові” (ч. 152, з 4-го червня ц. р.) появилася друга частина розмови з колишнім начальником відділу для справ національностей при міністерстві внутрішніх справ, Генриком Сухенек-Сухецьким. (Першу частину зреферували ми в передостанньому числі "Діла"). У цій, другій частині п. Сухенек переповідав більш-менш історію та діяльність ОУН не виходячи зрештою поза факти і так відомі нам з польської преси. Він теж думає, що єдиним завданням політики полк. Коновальця було за всяку ціну не допустити до українсько-польського співжиття в Галичині на північно-східних землях. Ця думка, як і багато інших з цілої тої розмови, відгонить доволі великим примітивізмом, який тимбільш вражає у людини, що стояла на високому становищі, особливо на становищі, на якому можна було мати змогу багато знати.
Твердить п. Сухенек, що деклярація мін. Перацького з січня 1932 р., договір про ненапад з Совітами та польсько-німецьке порозуміння були великим ударом у політику полк. Коновальця що полк. Коновалець "ставався зайвим".
„Все те спричинило, що мусіли приснути й останні надії орґанізаціі Коновальця. Залишилися для українців у краю два виходи: або почати збройне, безнадійне повстання проти Польщі, або почати балачки з поляками. Вибрали те друге. Лист митрополита Шептицького, виданий після вбивства мін. Пєрацького і вбивства дир. гімназіі Бабія, як теж процес убивців мін. Пєрацького у грудні 1935 року — протверезив мозки і дозволив довести до знаменних виборів до парляментарних тіл у 1935. році.Це були історичні моменти. Моменти, що могли би бути важним кроком уперед на шляху розвитку польсько-українського співжиття».
На запит, як треба схарактеризувати полк. Коновальця, п. Сухенек відповів:
"— Гадаю, то після того всього, що про нього писали та що доказали на процесах, то я як поляк і до того діяч з 1905-го року, і далі як такий, що має багато відомостей з часів мого урядування чи то у штабі чи в міністерстві внутрішніх справ, можу сказати тільки одне:
— Це був тип з великим спритом та орґанізаційним хистом. З великими амбіціями і може тому не далекозорий політик, але на щодень — чому ні".
Співробітник „Слова“ поцікавився, хто може бути наслідником полк. Коновальця на становищі провідника ОУН.
"— На це питання — сказав п. Сухенек доволі важко відповісти. Попри Коновальця були одиниці тієї міри, що Грибівський Урбан, Ярослав Барановський (той, що зомлів у Роттердамі), Роман Сушко і багато інших меншого значіння. Знав я одного — але він вже не жиє. Найімовірніше — наслідника не треба буде, бо загальною консеквенцією, не тільки смерти Коновальця, мусить бути упадок орґанізації того типу, яким була ОУН.
Вкінці п. Сухенек на запит, що могло бути причиною, що большевики вбили полк. Коновальця, висловлює здогад, що могли в цьому відіграти якусь ролю японсько-китайські події та теперішнє положення на Великій Україні.

ситуація

»Львівські вісті« 31.12.1941 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Приклади, гідні наслідування. Працівники Р. С. у. К. знагоди ім'янин директора М. Капусти зібрали і переказали до Комісії Допомоги Полоненим УКК 632 зол. П. дир. Капуста знагоди своїх ім'янин зложив 50 зол. — Працівники Центросоюзу знагоди ім'янин директора інж. Творидла зібрали на полонених і переказали до Ком. Доп. Полоненим 200 зол. — На весіллю неназваних молодих громадяни Сернок Середних, пов. Рогатин, зібрали на полонених і передали до КДП 92 зол. — Працівники І. Дитячого будинку — Кадетська 30. знагоди ім'янин адміністратора п. Р. Чолія зібрали і переказали до КДП 310 зол. — Усім ініціяторам збірок і збірщикам складаємо щиру подяку. Названим солєнізантам долучуємо у нашому і 120 тисячів українських полонених імені найщиріші побажання всього найкращого. — Краєва Комісія Допомоги Полоненим при УКК у Львові.
Додатковий хліб. Починаючи з 29 грудня ц. р. по 3 січня 1942 р. крамниці Хліботресту видають додатковий хліб на відтинок S8.
Мірничий відділ. Кандидати на півнячий відділ при українській технічній школі, які не зголосилися до вступного іспиту вчора, зголосяться сьогодні, тобто 31 ц. м. в год. 9-ій рано при вул. Охоронок 4. Початок навчання 3 січня 1942 в год. 8-ій рано там же.
Совганка. На ставі "Світєзь" відкрита совганка. Міський Відділ Тіловиховання має в продажі постійні карти.
Ферії в урядах. До 2 січня 1942 р. у львівських урядах зимові ферії. Нормальне урядування зачнеться 3 січня.
Господарка яйцями і птицею. Господарку хатньою птицею та яйцями взяли у свої руки кооперативні організації, які є під наглядом і опікою уряду. Праця йде в тому напрямі, щоб піднести продукцію, покращати годівельну расу хатньої птиці, дати годівельникам фаховий вишкіл, розбудувати мережу скупу та засобити її потрібним технічним приладдям. Тому, що холодільні, які існують при поодиноких станицях скупу яєць, були невистарчальні, їх недостачу заступили цементовими басейнами, в котрих заливається яйця вапном. Яйця й хатня птиця це важний продукт краєвого господарства, який може заспокоїти не лиш внутрішнє запотребування, але й іти на експорт.
Реєстрація чужинців. Пригадуємо, що всі чужинці, які проживають у Львові, обов'язані зареєструватися в Уряді Зголошень і Особистих Довідок (пл. Смольки 3. IV. пов.). Реєстрація ведеться ще сьогодні, 31 грудня та 2 і 3 січня 1941. Сьогодні зголошуються ті, чиї прізвища починаються від букв О, П, Р. До реєстрації треба принести, крім своїх документів, чотири фотознимки.
"Літаври". Четверте число київського літературно-мистецького тижневика "Літаври" присвячене українським письменникам — жертвам большевизму. Воно приносить вірші О. Влизька, Є. Плужника, Д. Фальківського та П. Филиповича, новелу Г. Косинки "Постріл", передову статтю О. Штуля, статті Є. Яворівського про Влизька, О. Лещенка про Косинку, С. Кокота про Фальківського, Ю. Кандієва про поетів, переклад вірша Т. Кернера та багату хроніку (спеціяльно про київські театри).
Проект хемічної очищувальні. З хвилиною, коли Галичину зайняли німецькі війська, а адміністрація перейшла в німецькі руки, виринуло питання механічної очищувальні, якої проєкт виготовило Німецьке Інженерське Бюро в Ульмі. Перші проєкти, над якими працювали тутешні інженери, виконала за большевиків організація "Діпроміст", котра мала свій осідок у Магістраті. Тому що дані про кількість каналової води, евент. дані, скільки припадає на мешканця, подано в вищих цифрах, як це є справді, проєкт треба було переробити, бо не відповідає тутешнім умовам. Незалежно від того Управа Водопроводів опрацьовує план розбудови каналізації в місті й на передмістях, що належать до міста. Вона опрацьовує теж проєкт поширення водопроводів, використовуючи до того нові джерела в околиці Каменоброду. Цю воду допроваджено до міста окремим проводом. Сьогоднішний стан водопроводів є невистарчальний, бо ледве покриває запотребування міста, а літом, залежно від погоди, може навіть не стати води. Багато води марнується теж через те, що уладження по домах не зберігають її як слід. На тому терплять мешканці, бо мусять більше платити за воду. Дуже важним питанням є справа створення більшої кількості інсталяційних підприємств для ремонту й будови нових водопроводних уладжень у приватних мешканнях, через те, що тих кілька підприємств, які вже існують, не може обслужити усіх потреб такого великого міста.
Крита плавальна. Перед війною в 1937—1938 рр. вибудовано великими коштами 3 плавальні. При чому дві бетонові відкриті на Замарстинові і в Парку Залізної Води, а одну під дахом при вул. Карпатській 5. Зразу ці плавальні підлягали безпосередньо Міській Управі, згодом перейшли під опіку Управління Водопроводами. Під час большевицької окупації управа плавальнями перейшла до спортової організації "Динамо". Після звільнення від большевиків усі плавальні й купальні перейшли до Управління Водопроводами, але на розпорядок Штадтгауптмана перейдуть цими днями і під опіку Міського Уряду Здоров'я. Тепер діє лиш крита плавальня при вул. Карпатській ч. 5. Військові платять за квиток вступу 60 гр., цивільні особи 80 гр. Жидам вступ заборонений. Плавальня відчинена від 8 год. вранці до 8 год. вечора. Відвідувачів, нажаль, небагато, хоч ціна вступу невеличка, нижча навіть від передвоєнної, а обстановка плавальні наскрізь модерна. Зразково уладжені гардероби, електрична сушня, зимні й теплі і туші, басейнова заля з трибуною для публики, уладження до плигання, чиста вода з селединовим рефлектором, яка заманює до себе. Ця плавальня нагадує літо серед зими. Плавальню відвідує найбільше молодь, яка знає, що спорт і вода — це здоров'я.

»Львівські вісті« 31.12.1941 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Православна церква у Фінляндії
Гельсінки, 31 грудня. Православна церква в Фінляндії пережила під час обох фінських війн з большевиками важкі дні. Яких 20 церков та коло 36 каплиць знищили большевики разом з більшістю інших приналежних до цієї церкви будинків рівно з землею. Так сказав секретар православної консисторії у фінському часописі "Уузі сусмі". Згідно з його словами ані одна православна церква на відбитих теренах Фінляндії не в повні здатна до вжитку.
Бунт індійців під час бою на Маляях
Токіо, 31 грудня. Під час одного бою в маляйській державі Кедаг прийшло до кривавого бунту індійських вояків — про це наспіло повідомлення. Як це звичайно буває, британський військовий провід хотів кинути в бій найперше два індійські баталіони, які були призначені як резерва. Одначе індійці хотіли йти вперед, якщо з ними підуть разом австралійці, які теж належали до резерви. Британське командування мусіло поступитися і кинуло всі резерви одночасно вперед. Астралійці та англійський штаб машерували між обома індійськими баталіонами. Під час просування індійці збунтувалися і почали стріляти на австралійців. Вони вистріляли своїх британських офіцерів і піддалися японцям. Як повідомляє Домей, всі англійські офіцери, якщо вони не повтікали, були помордовані індійськими вояками.
Втрати Англії за місяць грудень
Берлін, 31 грудня. Англійський воєнний флот потерпів поважні втрати в останніх тижнях не тільки в Східній Азії, але і на европейських та Атлантійських водах. Тільки в самому місяці грудні втратили англійці 27 воєнних морських одиниць під ударами німецького військово-морського флоту і німецької авіяції. Між британськими втратами знаходиться авіяматка "Унікорн", три крейсери два есмінців та один підводний човен. Крім цього між втратами знаходяться інші воєнні кораблі. Разом з втратою обидвох лінкорів "Ріпала" і "Пренс оф Велс", а також з втратою одиниць у східно-азійських водах, британський військово-морський флот потерпів в останньому часі дошкульні втрати.
На Далекому Сході
Токіо, 31 грудня. Японці зайняли один стратегічно важливий пункт при залізничому шляху до Манілі. Інші японські війська здобули великий збірник води, від якого залежне постачання Манілі електричним струмом. Нові японські десанти в районі Балянги загрожують Манілі від заходу. Внаслідок зруйнування ворожих повітряних баз довкола столиці Філіппінів, авіяція ворога на практиці виключена від бойових дій.
Токіо, 31 грудня. За останніми відомостями англійські війська є на південь від річки Перак в безплановій утечі. Японські війська переслідують їх завзято. Відстань між японськими передніми сторожами і англійцями, як подає агентство "Домей", є всього ще тільки два до три кілометри.
Токіо, 31 грудня. Японський уряд відбуде завтра надзвичайне засідання кабінету. На цих засіданнях радитимуть над різними законами, які будуть предложені парламентові на його найвищому засіданні. Законопроекти будуть внесені в обидвох палатах японського парламенту одночасно.
Токіо, 31 грудня. Голова китайського національного уряду Ванчінвей вислав телеграму до маршала китайських ворожих військ Чанкайші, закликаючи його заперестати воювати проти японців. Це перший випадок, де голова китайського національного уряду звертається до повстанчого маршала, щоб довести до порозуміння і до консолідації китайського народу. Цей почин Ванчінвея привітала китайська преса з великим вдоволенням.
Токіо, 31 грудня. Морський відділ імператорської японської головної кватири підтверджує повідомлення про те, що японські підводні човни діють біля західного побережжя Сполучених Держав Америки. До 25-го грудня затоплено або пошкоджено разом 18 ворожих кораблів, загальною водомісткістю в 140 тисяч рбт. А саме 10 кораблів, водомісткістю в 70 тисяч рбт., затоплено, а 8 кораблів, водомісткістю в 70 тисяч рбт., пошкоджено.
Король Кедагу на Малайському півострові заявив свою готовість спільно воювати з Японією проти Англії.
Із Сідней та інших австралійських міст евакуують частями цивільне населення.
В Туреччині задумують впровадити картки на хліб.
Японські штурмові літаки заатакували на Люзон аеродроми Нікольсфільд, Кемп, Мірфі і Сабіран в околиці Манілі. Вони знищили вісім тяжких бомбардувальників на землі і знищили шість винищувачів.
На Маляйському півострові зайняли японські війська провінцію Веллеслей.
Дотеперішній верховний командувач австралійських військ у Східній Азії генерал Майлс заступлений генералом Вінтером.

»Львівські вісті« 30.12.1941 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Промова д-ра Тіса
Берлін, 30 грудня. Президент словацької держави мав з нагоди свят радієву промову до словацького народу. Д-р Тісо згадав про борцїв на східному фронтї і сказав: "Своєю участю в боротьбі проти большевизму заслужив собі словацький народ на те, щоб бути членом сім'ї европейських народів. Словацький народ буде далі воювати і приноситиме жертви так довго, як довго цього буде треба. Дальшим передбаченням фірера — заявив президент словацької держави — треба те завдячити, що всі плани большевицьких атак знищено".
Знову затоплення
Берлін, 30 грудня. Англійська адміраліція повідомила вчора про затоплення двох англійських допоміжних воєнних кораблів, "Шекдіна" і "Розабель".
Два французькі острови
Берлін, 30 грудня. Війська французького зрадника генерала де Голля, під час Різдвяних свят зайняли французькі острови Сен П'єрр і Мікельн, які лежать перед Ню-Фаунлендом. У зв'язку з тим уряд Сполучених Держав заявив, що це сталося без його згоди.
Французький амбасадор у Вашінгтоні заявив протест урядові Сполучених Держав, а в Віші опубліковано урядову заяву, в якій сказано, що французький уряд сподівається від Сполучених Держав дальших кроків, які підтвердили б заяву вашінгтонського уряду.
Процес Димітрова
Берлін, 30 грудня. В четвер пополудні софійський суд видав вирок у процесі за шпіонажу проти Димітрова і товаришів. Головного обвинуваченого Димітрова, колишнього пресового атташе англійського посольства в Софії, який утік. I дев'ятьох дальших обвинувачених засуджено на смерть. Дальших 24-ох учасників засуджено на довгу тюрму. Їх обвинувачувано в тому що вони, тобто Димітров і його спільники, на початку цього року зорганізували групу, яка мала влегшити планований ворожими державами напад на Болгарію. Процес тривав 50 днів.
Лінію Попгема, про яку говорили, то вона найменше три місяці може ставити опір кожному наступові, прорвали японці вчора за 24 години.
27-го грудня почато серію німецько-японських вимінних радіо-передач.
Тютюнові товари і всі продукти, що містять у собі спирт, підлягають тепер воєнному оподаткуванню у Генерал-губернаторстві.
Небезпека для Австралії
Токіо, 30 грудня. "Небезпека для Австралії невмолимо збільшиться, якщо японцям удасться досягнути дальших військових успіхів". Такі слова були в телеграмі, яку прем'єр-міністр Австралії, Кертін, вислав до Вашінгтону, до Рузвельта і Черчіля. Це попередження мабуть не прояснює і так уже досить понурої атмосфери, у якій відбувається зустріч обидвох найбільших в історії світу воєнних злочинців.
Далі в австралійській телеграмі сказано: "У Канберрі стривожені браком британських повітряних і морських сил на Маляйці та довкола неї, а ще більше можливістю упадку Сінгапуру. Але якщо навіть ця фортеця вдержиться, — понуро пророкує Кертін, — то ця обставина майже не мала б значення для оборони Австралії."
Токіо, 30 грудня. "Токіо Ніші-Ніші" стверджує, що планована Англією і Сполученими Державами економічна блокада Японії, від якої плутократи чекали найбільших успіхів, вже за перші тижні війни, сталася успішною зброєю саме в руках Японії. Ролі перемінилися, — пише газета. Вже тепер виразно позначуються перші корисні наслідки для японської економіки, коли одночасно Англія і Сполучені Держави відрізані від найважніших джерел сирівців. З особливою втіхою треба ствердити, що Японія, зайнявши Британське Борнео, заволоділа вже великою кількістю нафти. А саме припиненням достав нафти Сполучені Держави й Англія думали найсильніше натиснути на Японію. Далі "Токіо Ніші-Ніші" пише: "Коли Сполучені Держави й Англія мусять найближчі роки використати для того, щоб направити завдані їм втрати і шкоди, то Японія має змогу не тільки збільшити свою бойову, але передусім також свою економічну силу."
Втеча ген. Мек Артура
Токіо, 30 грудня. Тоді, як у Лондоні і в Вашінгтоні ще ледве стравили жахливу вістку про упадок Гонгконгу, із Східної Азії прибуло вже нове сумне повідомлення: з п'ятьох сторін просуваються сильні з'єднання японських військ проти столиці Філіппінів, Манілі. Командувач американських збройних сил, генерал Мек Артур, у супроводі послушного Рузвельтові президента Кезона, покинув столицю, щоб утекти перед полоном. Японці віддалені від Манілі вже тільки на 80 кілометрів. Американським військам, які внаслідок японської перемоги біля Гавайських островів відрізані від будьякої допомоги зза моря, не залишається нічого іншого, як тільки серед тяжких утрат відступати щораз далі. Їм не тільки загрожують щораз нові японські десанти на тилах, але до того вони ще мусять боронитися перед тубильчим населенням, яке не дало себе "замериканізувати" за сорок три роки американського насильного панування — і щораз наново повстає проти поневолення висланцями Волл Стріт.
Таким чином панування СДА на Філіппінах наближується до свого кінця, хочби навіть північно-американські війська ще деякий час вдержували свої позиції, які вже безсумнівно присуджені на упадок.

»Львівські вісті« 28.12.1941 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

На середньому відтинку фронту. В північну годину німецького Свят-Вечора атакували большевики на середущому відтинку східного фронту багато разів лівий фланг одної німецької дивізії. Ці атаки заломилися перед опором німецьких військ, які, не зважаючи на відбуті труди під час оборонних боїв, перейшли в протиатаку і відкинули ворога. Одна атака большевиків, проведена в іншому місці тієї самої дивізії в дополудневих годинах, заломилася під діянням артилєрійського огню та іншої тяжкої зброї так, що наша піхота не потребувала вже більше йти в наступ. Такі атаки большевиків відбуваються раз-у-раз, але завжди тільки з втратами для ворога. Ворог виявляє тут повну розгубленість.
Імператор нагородив 10 японських генералів і чотирьох адміралів високими відзнаками за визначні подвиги.
За англійськими повідомленнями, англійська поліція провела в Індії дальші арештування індійських провідників. Між заарештованими провідниками, яких число є тепер 320 чоловік, є також міністр фінансів британсько-індійської провінції Бенгалі.
Президент національного китайського уряду Вангтшінгвей з нагоди зайняття Гонгконгу передав побажання верховно-командуючим японської армії в Китаю. Крім цього заповів Вантшінгвей масові зібрання у великих містах Китаю. На цих зібраннях мається обговорити вивчення здобуття Гонгконгу, бо воно привело народи Східної Азії до звільнення від плутократичного панування.
В японській вищій палаті прем'єр-міністр Тойо, як міністр війни, зайняв становище до злочинів військ СДА на Філіппінському острові Мінданао. Йде тут про смерть 40-их японських цивільних людей, яких замучили на Мінданао вояки Рузвельта. За замордування цих японців і за інше брутальне поступування Мінданао, японські війська, як заявив прем'єр-міністр Тойо, відміряли свою справедливу відплату. Японці, супроти негідних людського достоїнства злочинів, які поповнили вояки СДА, пощадили всіх цивільних ворожих націй, які знаходилися в районі японського володіння. Кругло 18 тисяч японських громадян, яких заарештували американці перед вибухом війни на Мінданао, змогли врятувати з тюрм японські війська.
Японці наладнали на Борнео 20 джерел, де за дуже короткий час направлено всі пошкоджені споруди — так заявив прем'єр-міністр Тойо перед японським парламентом в одному звідомленні про воєнне положення. Наладнання цих 20-ти джерел, які зараз заспокоюють нафтові потреби японців, за обчисленнями має дати кругло 500 тисяч тон. Англійці, як заявив далі Тойо, вже три місяці перед початком війни розпочали руйнувати нафтові споруди. 9-го листопада підпалили вони багато джерел пального. Назагал знищили американці кругло 160 копальняних веж.
Аргентинські дрібні торговці задумують на майбутній конференції в Ріо де Жанейро запротестувати проти чорних списків Рузвельта. Між іншим мається звернути увагу на тяжкі пошкодження наслідком господарського терору Рузвельта.

»Львівські вісті« 27.12.1941 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Коло Каліфорнії затоплення американського танкера
Токіо, 27 грудня. Агенція "Домеї" повідомляє, що японські підводні човни затопили біля побережжя Каліфорнії п'ятий американський танкер. Крім того затоплено теж один американський есмінець та один транспортний корабель. Таким чином японські підводні човни володіють повністю на водах Тихого океану.
Бомби на Таї
Токіо, 27 грудня. Англійські літаки, перемальовані на подобу японських літаків, скинули бомби на місцевості в Таї.
100 кораблів
Токіо, 27 грудня. Газета "Токіо Асагі Шімбюн" повідомляє, що в районі Гонгконгу японські збройні сили затопили або тяжко пошкодили досі около 100 ворожих кораблів у тому числі 2 есмінці, кілька канонірок та швидкохідних катерів. На самому острові Гонгконг японські війська ведуть завзяті бої за останні англійські фортифікації.
Бої на Філіппінах
Токіо, 27 грудня. На Філіппінських островах згідно з останніми повідомленнями, відбуваються бої далі. В тих боях японці мали великі успіхи, зокрема на острові Люзон. Підкріплення для японських військ прибувають постійно на цей острів.
Атака на Рангун
Токіо, 27 грудня. З Головної Японської Імператорської Кватири повідомляють, що японські літаки атакували успішно порт Рангун. В повітряних боях збито 21 ворожий літак. Крім того тяжко пошкоджено один ворожий корабель.
Капітуляція Гонгконгу
Токіо, 27 грудня. Гонгконг скапітулював. Японські збройні сили досягнули імпозантного успіху. Північний стовп дуже вихвалюваного англійського стратегічного трикутника на Тихому океані: Гонгконг — Сінгапур — Порт Дарвін — розпався. Тепер переможна сила японського віськового флоту може діяти проти Маляї і Філіппінів без загроження флагу зі сторони цієї англійської фортеці.
Вістка про цю перемогу викликала велику втіху серед японського народу. Радіо подало спеціяльне повідомлення, супроводжене, подібно, як у Німеччині, військовою музикою. Частина газет видала спеціяльні додатки.
Черчіль у Рузвельта
Берлін, 27 грудня. Лондонська газета "Таймс" говорить в одній статті, що зустріч Черчіля з Рузвельтом є в першу чергу причиною японських перемог над англійськими та американськими збройними силами у Східній Азії. Газета "Таймс" називає труднощі у Східній Азії пекучою проблемою. Зрештою газета готова віддати провід Вашингтонові. Вона пише: "Вашингтон є в цьому моменті пунктом, з якого можуть іти акції на Тихий океан якнайкраще по англійсько-американському боці". Цією заввагою підтверджує газета той японський голос, який подорож Черчіля у Вашингтон називає англійською Каноссою.
Бомбардування еспанського порту
Берлін, 27 грудня. Згідно з одержаними повідомленнями, трапився вчора випадок бомбардування англійськими літаками одного з північних еспанських портів. А саме: До еспанського порту причалив був німецький корабель, за яким слідив англійський розвідувальний літак. Годину пізніше цей корабель зазнав гострого бомбардування з боку англійських бомбардувальників, які. не зважаючи на нейтральний порт, заатакували німецький корабель. Крім цього обстрілювано німецьких моряків, які пробували рятуватися на еспанських рибальських суднах. Загинуло кілька моряків.
Критичне становище Філіппін
Токіо, 27 грудня. Критичне становище збройних сил СДА на Філіппінах видно з повідомлень про бої за столицю Філіппін, Манілю. Як ми вже повідомляли, англійська інформаційна служба передала інформацію з місцевих вашінгтонських кол, за якою воєнне міністерство СДА задумує залишити Манілю. Постійні атаки японської авіяції, а також нестримне просування військ в багатьох місцях острова Люзон зробили величезний натиск на стаціоновані там збройні сили СДА. І вже передучора в пополудневих годинах зазнала столиця Філіппін четвертої протиповітряної тривоги. Над районами гавані скинули японські літаки багато бомб. Верховнокомандуючий військ СДА, генерал Мек Артур повідомив як подало передучора північно-американське міністерство війни, про висадку дальших японських відділів у двох нових місцях острова. Висадка японських військ на Манілю відбувається з усіх сторін і таким чином вони приготовляють в запеклих боях оточення філіппінської столиці.

»Львівські вісті« 26.12.1941 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Гонгконг у японських руках
Токіо, 26 грудня. Як повідомляв Домеї, японське летунство атакувало дуже завзято укріплення у східній частині Гонгконгу. Від налетів, що чергувались один за одним близько 12 годин, одержали ворожі становища дуже важкі пошкодження. За цією самою вісткою збільшується натиск на становища на півдні перед столицею Вікторією. Треба рахуватись зі швидким поступом японського наступу. Військові кола заявляють, як каже Домеї, що на острові Гонгконг відбуваються вправді ще бої, але остров є міцно в японських руках.
У Гонгконгу важкі канадійські втрати
Штокгольм, 26 грудня. Як повідомляють з Оттави канадійська головна кватира для оборони, канадійські втрати в боях за Гонгконг поважні. Серед вбитих канадійців є генерал бригади Джек Лавзон, комендант канадського експедиційного корпусу.
На столицю Бурми
Шангай, 26 грудня. У вівторок пополудні перевели японські повітрні ескадри масовий наступ на Рангун, столицю бритійської Бурми. Вони бомбардували летовище з гангарами, залізничий двірець, казарми, як також урядові будники, як подають японські вістки з фронту. На землі знищено деяку кількість англійських літаків, крім цього зістрілили японці більшу кількість англійських ловецьких літаків, що їх атакували. Зауважено ряд великих пожеж. Всі японські літаки вернулися до своїх баз.
Черчіль у Вашінгтоні
Берлін, 26 грудня. "Токіо Ніші-Ніші" пише, що приїзд Черчіля до Вашінггону це доказ, як важко загрожена Англія та як мусить оглядатися за що раз сильнішою допомогою Злучених Держав. Також Рузвельт є в поганій пастці і насправді невідомо, хто помагав і кому треба помогти.
Тривога в Канаді
Штокгольм, 26 грудня. В Канаді слідкують з найбільшою тривогою за боями за Гонгконг, бо тієї твердині боронять за вийнятком кількох індійських відділів майже виключно канадійські війська. Загал населення поважно затурбований, бо за останніми вістками з Гонгконгу, канадійські війська мають великі втрати. Уряд засипують запитами, а канадійський міністр оборони приневолений був видати урядову заяву, що вістки про важкі втрати серед канадійців не відповідають дійсності.
Острів Уейк в японських руках
Берлін, 26 грудня. Острів Уейк треба імовірно вважати за втрачений, подало сьогодні міністерство морського флоту в Вашингтоні.
Острів Уейк є тепер повністю в японських руках, повідомляє японське інформаційне бюро Домеї з урядових японських джерел.
Каліфорнійські води загрожені
Берлін, 26 грудня. Японський підводний човен затопив перед південно-каліфорнійським побережжям великий північно-американський і фрахтовий корабель "Абсарока" 5698 рбт. Таку вістку одержано в Стокгольмі з кол воєнно-морського флоту СДА.
Втрати СДА
Токіо, 26 грудня. Про втрати північно-американського флоту говорив японський аташе військово-морського флоту в Софії з письменником газети "Зора". Японський аташе військово-морського флоту був тої думки, що американський флот до цього часу після знищення одиниць у Тихому океані втратив половину загального тоннажу. Він сказав далі, що до цього часу жодна ворожа бомба не заатакувала японського воєнного корабля.
Процес у Ріомі 100 засідань, 1.200 свідків
Віші, 26 грудня, Речинець процесу проти відповідальних за війну перед французьким державним трибуналом у Ріомі дня 15-го січня буде додержаний Ген. Гамелєн виздоровів уже зі своєї недуги і перевезений до Пурталє. Тепер нема вже ніякої перепони, щоб відбути процес. Процес потриває 5 місяців. На 100 засіданнях переслухають 1.200 свідків.
Дальше ослаблення англійського флоту
Берлін, 26 грудня. Затоплений капітан-лейтенантом Бігальк авіяносець "Унікорн" належить до англійського воєнно-морського флоту. Цей авіяносець, що спочиває на дні моря, був призначений не тільки для морських літаків, але і для наземних. На чердаку мав він винищувачів. Втрата того авіяносця — це дальше ослаблення англійського воєнно-морського флоту на Атлантійському океані.

»Львівські вісті« 24.12.1941 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Важкі бої на Сході
Верховне Командування Збройних Сил повідомляє: Тяжкі бої на середньому відтинку східного фронту тривають далі. В багатьох місцях наші війська відбили успішно сильні атаки ворога і знищили при тому 19 большевицьких бронемашин. З'єднання штурмових і пікуючих літаків допомагали в боях на землі. Вони завдали ворогові великих кривавих утрат, знищили багато бронемашин, авт і різнородних возів та вивели з ладу декілька батерій.
На водах біля Севастополя авіяція попаданням бомби пошкодила одне совєтське військове судно. На схід від Рибальського півострова штурмові літаки затопили один вантажний корабель середньої величини. Дальший торговельний корабель пошкоджено попаданням бомби у Кольському заливі. Як було подано у спеціяльному повідомленні, один підводний човен під командуванням капітан-лейтенанта Бігалька заатакував на Атлантійському океані один британський авіяносець, встановлений для охорони одного конвою. Підводний човен поцілив цей авіяносець торпедою в шрубу і відібрав йому можність маневрування. Після двох дальших попадань торпед у передню і в середню частини корабля авіяносець нахилився наперед і затонув.
У Північній Африці в районі на схід від Бенгазі дійшло вчора вдень до боїв, які ще тривають. Німецькі штурмові літаки розсіяли в західній частині Кіренайки скупчення британських військ і колони вантажних авт. Військові споруди на острові Мальта бомбардовано вдень і вночі. Німецькі винищувачі збили при тому два британські літаки. Британська авіяція скинула минулої ночі незначними силами малу кількість розривних і запалювальних бомб на житлові квартали декількох місцевостей над Німецькою затокою. Артилерія Військово-Морського Флоту збила один ворожий бомбардувальник.
Англійський відступ з місцевості Квала-Край
Токіо, 24 грудня. Ситуація англійців на Малайському півострові стає щораз критичніша. Командування англійських військ признається зовсім отверто до того, що англійські війська перебувають у постійному відвороті. Згідно з останніми повідомленнями, відступили вони з місцевості Квала-Край на північно-східному побережжі Малайського півострова. Бої на Малайському півострові відбуваються переважно на залитих водою рижових полях. Японці завдячують свої успіхи більшій кількості бронемашин, та незвичайно швидкому темпові в наступальних діях.
У зв'язку з поразкою англійців на Малайському півострові, англійська преса обвинувачує на своїх сторінках англійське далеко-східне командування, яке не подбало про те, щоб цей півостров відповідно уфортифікувати та забезпечити його перед японськими наступальними діями. Зокрема гостро обвинувачують маршала британської авіяції на Далекому Сході Брука Попена, який впевняв англійську прилюдну опінію про те, що Малайський півостров є забезпечений перед кожним нападом.
Японські успіхи на Малайському півострові дуже занепокоїли Австралію, яка готується на всякі можливості і забирає з далеко-східних фронтів свої війська. Ця акція австралійського уряду викликує також гостру критику на сторінках англійської преси.
Японські війська мали також нові успіхи на острові Борнео. Зокрема висадка японських військ з Сарамаку, у північній частині острова Борнею, створює для англійців поважну загрозу, тому, що там є нафтові терени.
Згідно з повідомленням Головної Японської Імператорської Кватири, нові японські відділи прибули на остров Люзон та зайняли кілька важливих місцевостей.
Бої коло Агне на острові Люзон
Токіо, 24 грудня. На Філіпінському острові Люзон відбуваються запеклі бої — так повідомляє головна кватира американської армії в Манілі. Японці висадили великі сили в районі затоки Лінгаль і зіткнулися в боях з американськими і філіппінськими військами. Повідомлення американської головної кватири згадує особливо про бої недалеко міста Агнє на західному побережжі острова Люзон. 160 кілометрів на північ від Манілі японський транспортний корабель висадив "неоднозначну кількість японців". В цьому повідомленню кажеться далі, що з Манілі не одержується жодних вісток про розвій цих запеклих боїв.
Рови перед Сінгапуром
Токіо, 24 грудня. Під враженням японських успіхів на Малайському півострові, в Сінгапурі почали копати стрілецькі рови в отвертому полі перед містом. Газета "Юнайтед Пресс" повідомляє з Сінгапуру, що англійські кола вважають конечним якнайшвидше кинути війська з Бірми та Індії в бій на Малайському півострові.
Вбивали цивільних на Мінданао
Токіо, 24 грудня. Японський уряд зокордонних справ повідомляє, що на Філіппінському острові Мінданао під час вихваток північноамериканських авіаційних відділів вбито 30 японських цивільних людей, а поранено 40.
Добича в Каулюн!
Токіо, 24 грудня. Під час здобуття гавані Каулюн впали в японські руки багатющі воєнні матеріали, а також 22 резервуари пального і багато тон різних товарів. Англійці залишили в Каулюні більше ніж 5 тисяч вантажних авт та інших возів. Японська газета "Ніші-Ніші-Шімбюн" повідомляє, що в японські руки впали великі запаси рижу, муки, вовняних товарів і т. ін. Крім цього здобули японці один аеродром, а також одну верфу на самому кінці півострову Каулюн.
Арештування комуністів для безпеки Японії
Токіо, 24 грудня. Для публичної безпеки проведено в цілій Японії арештування комуністів та інших протидержавних елементів і замкнено їх. Японський міністр юстиції проголосив в одній радіо-промові, що наступлять арешти всіх підозрілих у шпіонажі англійських і північно-американських громадян.

»Краківські вісті« 23.12.1941 ◦ ◦ ◦ ◦

Постійні завзяті бoї на середньому відтинку сx. фронту
Головне Командування Німецьких Збройних Сил подало 21. XII: На середньому відтинку східнього фронту тривають дальше завзяті бої. Відбито чимало сильних наступів ворога. На відтинку одного корпусу знищено при цьому 20 сов. танків. На фронті окруження під Петербургом відбито з великими втратами для ворога спроби випаду, що їх підтримували танки. Знищено при цьому 19 ворожих танків.
Летунство поборювало з добрим вислідом ворожі військові та самоходові кольони, зосередження танків, становища батерій та заборола. На північному та на фінському відтинку східнього фронту понищено успішно транспортові рухи ворога, руйнуючи постачальний матеріял, поїзди та рейки.
На англійському східньому березі летунствo останньої ночі поцілило бомбами велике промислове заведення. Стежні літаки ушкодили бомбами на морі біля Англії два ворожу кораблі.
У північній Африці тривають при геройській натузі всіх сухопутніх і летунських сил союзників дальші бої. Німецька ескадра боєвих літаків знищила підчас атаки на одне англійське летовище та на зосередження самоходів ворога чимало літаків і багато самоходів.
Від 13 до 19 грудня ц. р. втратило совітське летунство 81 літаків. З того зістрілено 45 в летунських боях і 30 протилетунською артилерією. Решту знищено на землі. В тому-ж самому часі пропало на східньому фронті 18 власних літаків.
Підчас десанту на Гонкон знищено англійські скорі човни
ШАНГАЙ. — В одному звіті про хід боїв після десанту японських військ на Гонконі читаємо: укріплення на сx. березі острову є від пятниці рано під важким вогнем японської артилерії, яка слідкує за ходом боїв з обсерваційної стійки на горбі Жарден. Кілька англійських батерій пpиневолено вже до мовчанки. Англійські війська ставили завзятий спротив, який треба було ломати від становища до становища. Половина острову була в руках японців в пятницю вполудне. На місцях, де причалили японські війська і де загорілися від обстрілу бензинові збірники та фабрики, палахкотять все ще високі стовпи полумя.
Один кореспондент так описує десант на острові, який підготовано 12-годинним барабанним вогнем та бомбардуванням: коли японський десант був у повному ході, вислали англійці проти нього скорі човни. Японська артилерія завдала цим човнам перші втрати, але їх атаку відбили остаточно щойно японські спадні літаки, які затопили останні човни. Без огляду на сильний вогонь англійської оборони, японські вояки виловили багато потапаючих з розбитих англійських скорих човнів. З черги кореспондент стверджує, що спротив англійських військ ослаблювався щораз більше в пятницю пополуднє.
Наслідки зайняття Гонкону
ТОКІО. — Достави матеріялів до Чункіну через Гонкон і Шангай були в часі від січня до вересня ц. р. більші, як достави через бурманський шлях. Це відкриває "Нічі Нічі Шімбун" в одному коментарі, в якому він видвигає значіння здобуття Гонкону для дальшого ходу китайського конфлікту. Зайняття Гонкону буде означати, по думці цього часопису, нетільки розвал бритійсько-американського стратегічного трикутника Гонкон — Сінґапур — Маніля, але також найважчий удар проти Чанкайшека.
Про морський бій біля Гаваї
МІЛЯНО. — Представник "Попольо д’ Італія" в Токіо, приносить цікаві подробиці з уст одного старшини підводного човна, який брав участь в морській битві біля Гаваїв. Одночасно ненадійна атака японських морських та летунських боєвих сил викликала на чердаку американських воєнних кораблів найбільше замішання. Японському підводному човнові удалося вдертися до заливу Пірль-Гарбур так, що він міг вистрілити свої торпеди з віддалі, яких 100 метрів. Єдина небезпека грозила йому від бомб власних літаків, що одночасно діяли, а не від американської оборони. Одна торпеда поцілила важкий кружляк між вежами так важко, що 16—20 моряків, які там стояли кинуло високо в повітря і вони впали в море.
Гонкон в японських руках
ТОКІО. — Як повідомляє агенція "Домсї" з Кавлюну, в 11.00 год. в пятницю (4 год. нім. часу) більша частина острову Гонкон була в японських руках. Прапори зі сходячим сонцем повівали над пристанею і лопотіли на верхівях острову. Останки ворожих військ відступили на горб Вікторія, але саме місто Вікторію зайняли вже японські війська.
Так доля бритійської коронної кольонії вирішена. Японські десантні війська заходяться якраз ліквідувати останки англійського спротиву. Остаточна окупація цілого острову — це тільки питання часу.
Гонкон, один з вугольних стовпів англійсько-американського стратегічного трикутника Гонкон-Сінгапур-Маніля, упав. Наслідки окупації Гонкону матимуть безсумніву величезне значіння для дальшого ходу боїв у сx. Азії. Зокрема буде упадок Гонкону важким ударом для Чункіну, бо через Гонкон ішов майже увесь матеріял, якого потребував уряд Чункіну для ведення війни.
Англійський загал був уже підготований від 24 год. урядовими та півурядовими заявами й вістками на упадок Гонкону та звязане з цим незвичайне ослаблення англійських позицій у південно-китайському морі. А проте остаточна вістка була для нього важким ударом. Колиб на водах був іще "Принс оф Волс" і "Репалз", а до того й американська фльота була не підірвана, до такого висновку доходять в Льондоні — то японці ніколи не булу б могли перевести десантів, які дають їм сьогодні таку небезпечну свободу руху.
Як упав Гонкон?
ТОКІО. — Кореспондент агенції "Домеї" подає про десант японських військ на острові Гонкон в ночі під 19 грудня таке звідомлення: Японські війська стояли вже готові в околиці летовища Кайталь, фабрики цементу в Кавлюні та на березі Кавлюну, коли японська артилєрія обстріляла 2-годинним барабанним вогнем ворожі батерії. Перші відділи сіли в четвер в годині 21.35 японського часу серед обабічного вогню в човни, що звернулися на три точки на північному сході острову Гонкону, на північний схід від міста Вікторія. При цьому вони трималися поза горбом Жарден, щоб не причалювати у заграві пожеж на острові. Японські відділи переплили 2 км. широку вузину між Гонконом і Кавлюном та незамітно підїхали до берега на якому був ряд укріплень і стрілецьких ровів. Тоді вискочили вони з човнів на беріг. Щойно тепер завважили англійські війська японський десант і ставляючи завзятий спротив, почали вогонь. Японські війська зайняли ворожі становища в боях рукопаш і в годині 21.50 дали знак, що десант вдався. Друга хвиля пробоєвих частин поспішила на свої призначені місця і забезпечила з відділами, що причалили перші, дальші успіхи десанту. Після 2-годинного бою японські війська закріпили за собою опівночі Жарден-Гил, який має 430 м. висоти. Головні відділи японської армії причалили в год. 7.30 дня 19 грудня і почали наступ на форти та батерії з усіх боків. До год. 11.00 японського часу була вже в японських руках більша частина острову і прапори зі сходячим сонцем залопотіли небаром з усіх вершків острову. Останки ворожих військ відступили на горб Вікторія, а саме місто обсадила японська армія.