дописи

»Дѣло« 28.12.1891 Консолідація і справа народна

У Львові дня 28 н. ст. грудня 1891.
В міру того, як чим раз користнїйше для справи народної починають укладати ся відносини серед рускої суспільности в краю, елєменти деструктивні уживають всяких способів, щоби тому перешкаджати, боячись зовсїм натурально, що руска суспільність находить ся на добрій дорозї — консолідація всїх здорових і щиро мислячих елєментів. Для елєментів же деструктивних се значить стілько, що погибіль, і тим легко зрозуміти єї в остатних часах проявлювані конвульсійні судроги.
Солідарність і независиме а достойне виступованє руского клюбу в радї державній здобули собі в краю загальне признанє, а навіть многі з тих Русинів, котрі з першу давали ся баламутити, нинї вже прозріли і про заступників Руси в радї державній думають инакше. Перейшли вже дві сесії ради державної, а о дїяльности руских послів в тих сесіях можна говорити хиба тілько добре. Нїхто хоч дрібку совістний не закине клюбови рускому, щоби в чім-небудь зрадив справу народну або в потребі не станув на сторожи поваги рускої народности, а що-до самої дїяльности парляментарної в интересах руского народу — то нинїшний клюб — ut facta loquuntar — безперечно перевисшив всякі рускі делєґації часі давнїйших. В наслїдок того пізнаня відносини серед рускої суспільности — як сказано — починають укладати ся чим-раз користнїйше і можна мати надїю, що всї щиро і здорово мислячі Русини — всї конструктивні елєменти може і в недовгім уже часї сконсолідують ся до спільної щирої і здорової працї орґанічної у внутрі, а до оборони і до виборюваня прав для Руси на внї.
Така консолідація — се признає кождий щирий Русин — єсть для добра і поступу руского народу річею конечною, а коли она доси, на жаль, ще не наступила, то вина за се спадає на саму суспільність, котрої частина так довго давала ся баламутити і позволяла надуживати своєї добродушної довірчивости елементам деструктивним. Нинї під тим взглядом видко зміну на лучше і єсли тілько настрій суспільности рускої в дусї справедливого оцїнюваня ситуації, людей подїл их утвердить ся так, що проби розстрою будуть відбиватись о здоровий розум і щире руске почутє, мов бризки филї о тверду скелю, — тогдї настане хвиля консолідації. Від самої суспільности рускої зависить приспішенє тої хвилї.
Деструктивні елєменти готують рускій суспільности одну пробу за другою, — ми-ж віримо в здоровий єї розум, віримо, що она удержить ся в рівноразї — і тим побідить, бо тим осягне ся консолідацію сил руских, і то консолідацію правдиво спасенну. Річ ясна, що консолідації такої не спосібні перевести елєменти деструктивні та й впрочім що за розум був би вертатись назад до того давного стану, котрий показав ся непрактичним, нездоровим і погубним для справи народної?
Правдиву консолідацію Русинів спосібні і можуть перевести лише народовцї. Така консолідація була завсїгди і єсть нинї в их проґрамі, — не вина-ж провідників-народовцїв, що благородний патріотичний намір их не міг доси перевести ся в дїло, ба ще й нинї почва під тую велику будову мабуть не зовсїм певна. Як сказано, суспільність наша перебуває тепер ще остатні проби, які готують їй елєменти деструктивні, — народовцї-ж, совістно понимаючи консолідацію сил руских, зовсїм не оглядають ся і не будуть оглядатись на нїякі фаєрверки елєментів деструктивних — анї на брошури, котрі вже вийшли і ще може мають вийти, анї на безтолкове их лаянє на вічах, які вже були і ще мають бути, — народовцї приступлять до дїла і довершать єго тогдї, коли совість их скаже им, що се вже може довершитись без школи для святої справи народної всякими ренеґатами і отчайдухами тілько разів уже поневіряної і зраджуваної.
Бажаєм же як найщирше рускій суспільности, щоби приспішила велику хвилю консолідації сил руских в честь і добро нашої народности і нашого народу!

»Дѣло« 26.12.1891 Нужда на Поділю.

З Тернопільщини одержали ми слїдуюче письмо, котре за-для важности піднесеної в нїм справи містимо на сїм виднім місци і звертаємо на него увагу всїх компетентних чинників:
Що-день читаємо як в руских, так і в поліских та нїмецких часописях про голод в Россії. Детайлічно вираховують ті часописи, на кілько ще россійским підданим вистане хлїба, а кілько им ще буде потреба, сквапно виписують, як там тано випродують худобу і таке инше. А про нашу нужду в Галичинї, про голод, котрий нам грозить, нїхто і не чичиркне, хиба лише пос. Барвіньскій в радї державній згадав про миши. Мабуть верховодячим сферам та й прасї здає ся, що галицкій рільничій нарід ceгo року за-для дорожнї "благоденьствує"...
Між тим не так то добре дїєсь по наших селах, як де-кому здаєть ся. Тут біда, крайна біда! Збіже дороге, але нема що продати, a бідні не мають за що купити. Се вже четвертий рік не дописує. В першім роцї були засоби давнїйші. В другім роцї ті засоби вже лиш де-не-де були, а ось уже другій рік нїгде нїякого засобу нема. Де ще град не вибив, там бодай той, що має більше грунту, не буде терпіти голоду, але кого град навістив, там уже давно хлїба не стало, — при тім і бараболя та бураки не вродили ся, а капусту зливи замулили. Пасїка цїлком хибла і потягнула за собою великі страти. Але того нїхто не рахує і не списує, a прецї ж годилось би пізнати свою нужду скорше, нїж чужу, — може би найшла ся на те яка рада!
Подавали люде о відписанє податку, але о відписаню і чутки нема, — платити треба! Мишва поробила вже страшні шкоди, хто сїяв в стерни, той на весну мусить все переорювати. До того епідемії різного рода, як межи дїтьми, так і старшими, забирають много жертв. Найбільше падуть жертвою зле живлені. Одна часопись наводить як щось нечуване, що в Россії продають коней по 7 рублїв. Як же нам встидно таке читати! Та-ж перед двома роками ми самі продавали конї по 3, 2 а то й по одному ґульденови, та й в сїм роцї продають конї по 3 зр.! При дорозї, ведучій з міста — всюди стерво. Жиди шкіру забрали, стерво лишили на жир собакам і воронам, а за дві або три доби приходить по кости. Коней і так було мало у наших подільских селян, а сего року буде ще менче. Вправдї соломи єсть по-троха, але зерна нема, та й нераз і остатні околоти мусить чоловік продати. Лїси у нас вже повирубували; за паливом треба їхати далеко, а тут нема чим і з чим, — треба отже не лиш голод, але й холод терпіти. Роздобуде хто яку чвертку на їдло, то нема де змолоти — їдь за милю, дві або три до млина, бо у нас млинів тепер менче, — наші подільскі річки зубожіли на воду, a вітраки всї покасовано. При оцїнюваню грунту комісії не уважали на брак води, млина, пасовиска, сїножати і дерева, лише дивились на якість землї, a прецї-ж до государства рільного і все те потрібне. Кричали звичайно, що гірскій нарід бідний, a подільскій супротив него щасливий. Правда, колись так було, але тепер зовсїм змінило ся — Поділє цїлком упадає. Порівняймо: в горах поставити хату або якій будинок не тяжко, паливо дешеве, о пасовиско лекше, млин майже в кождім селї, з саду де-що прийде і гриб знайде ся на лїто і на зиму, — а Поділє все лиш на збіже чекає, а як оно хибне, то що рільник зробить? Давнїйше був заробок фірманкою, та зелїзниця єго відобрала. Був заробок з годівлї безрог, та через дуже части контумації годівля упала, а ще більше упаде, коли увійде в житє дозвіл спроваджувати свинину з Америки. Промисл домовий хилить ся до цїлковитого упадку, бо карти промислові убивають єго в самім зародї.
Коротко сказавши: сумно на нашім Поділю.
Пишу-ж тих кілька слів, щоб люде доброї волї схотїли подумати щось над тою бідою, та щоби посли соймові, коли зберуть ся незадовго на сесію, щось порадили. Може би сойм схотїв постаратись о зменченє на сей рік податку грунтового, або може би виєднав які запомоги, або бодай якій заробок, бо крайня нужда!...

»Дѣло« 25.12.1891 Віче повітове в Бродах.

Вчера пізним вечером одержали ми від нашого кореспондента слїдуючу телєґраму з Бродів:
"Участь віча численна, переважно селяньска. Предсїдателем вибраний о. Сїрко, однак справдї президєв правительственний комісар — а з того нелад в проводї віча. Впрочім участники віча ухвалюють поважно революції в справах шкільних, політичних і економічних".
Заки подамо докладний образ сего віча, зазначимо на paзї головний вид ходу нарад. Участників явило cя до 300, переважно селян а немного интеліґенції духовної. Предсїдателем віча вибрано о. Сїрка, заступником о. Монцїбовича, а секретарями о. Левицкого і селянина Корчемного.
Приступлено до порядку денного нарад віча. Першій реферат шкільний мав п. Третяк і збори приняли резолюції, дотикаючі не лиш загальних справ шкільництва руского, але також льокальних справ Брідщини. Реферат політичний віддано селянинови Чирнякови і по-при резолюцію, завзиваючу послів до згідного поступованя в соймі принято ще резолюцію, домагаючу ся зміни ординації виборчої. — Реферат економічний, як показало ся, не був готовий, бо хоч п. Процик зі Львова приїхав до Бродів з готовим рефератом, віче признало сей реферат не яко вічевий лиш яко особистий, длятого п. Процик не хотїв відчитати єго а виручив єго в тім п. Павлик, редактор "Народа", подавши резолюції економічні коломийского віча. Віче приняло резолюції, при чім вивязала ся досить оживлена дискусія. При поодиноких рефератах забирали голос селяне Мартищук, Чирняк, Гаврилюк і инші.
Що-до формального веденя нарад віча годить ся згадати, що знати було декуди нелад і непорядок. Не хочемо сего приписати президії вічевій, котрій можна би закинути недостачу енерґії, потрібної в таких справах, — як радше цїлком непотрібній инґеренції комісаря правительственного п. Нападієвича. На віче явилось двох відпоручників політичної власти, пп. Нападієвич і Пілявтовскій. В поведеню комісарів можна було добачати тенденцію розвязати віче, бо чим же пояснити часті натяки на таку евентуальність a навіть можна сказати і тероризованє поодиноких бесїдників вічевих. Разило також надто велике напиранє комісаря Нападієвича на президію віча і знов надто велика улягливість президії супротив инґеренції правительственних відпоручників.
Для переведеня ухвал віча вибрано екзекутивний комітет, зложений з шести членів, в котрий війшли: о. Сїрко, о. Монцїбович, Третяк, Гаврилюк, Чирняк і Корчемний.
Наради віча закінчились о 5-ій год. вечером.
Перед вічем відбулось Богослуженє, на котрім о. Ярема, катихит ґімназіяльний, виголосив світлу проповідь, котра зробила велике вражінє на присутних і може пересвідчила их о безхосенности всяких демонстрацій.

»Дѣло« 24.12.1891 Зелїзниця Станіславів-Воронянка.

В днях 18 і 19 с. м. зібрала ся в намістництві під проводом совітника п. Леопольда Моравеца комісія для переведення ревізії траси зелїзничої Станиславів-Воронянка на підставі проєкту, виробленого ґенеральною дирекцією австр. зелїзниць державних в порозуміню з правительством угорским що-до продовженя тої траси до Мармарош Сигот. В комісії брали участь відпоручники видїлу краєвого, палати торговельної, ґенеральної инспекції зелїзниць і инші.
Проєктовану зелїзницю зі Станіславова до Воронянки зачислено до катеґорії ліній головних другорядних; она має коштувати около 10 міліонів. Зелїзниця тая буде 96 клм. довга і буде мати 5 тунелїв. Проєкт обнимає слїдуючі стації: Хриплин, Братківцї, Тисьменичани, Перерісль, евентуально Тарновиця, Надвірна, Лоєва, Делятин, Дора і Яремче, Микуличин, Тартарів, Ворохта, Воронянка.
Головно велась нарада над проєктом видїлу краєвого, щоби зелїзниця ишла зі Станіславова на Лисець, Богородчани, Жураки, Монастиряни, Молотків до Надвірни, — а з-відси вже дальше так, як того правительство хоче, до Воронянки і до Угорщини.
За повисшим переложенєм траси зaявили ся рішучо: відпоручник палати торговельно-промислової, директор дібр барона Лібіґа в Солотвинї і директор домен і лїсів державних. В своїм часї заявили ся за трасою староство в видїл повітовий в Богородчанах.
Відпоручник видїлу краєвого обставав за напрямом зі Станіславова на Богородчани, Молотків, Надвірну і. т. д. замість напряму на Братківцї, Тисьменичани, Перерісль — піднїс всю вагу економічну такого переложеня траси, а то з огляду на численні місцевости, що занимають ся промислом гірничим, лїсовим і домашним, котрі тим самим піднесуть більше рух транспортовий, нїж нечисленні і не так важні місцевости, положені при трасї пропонованій правительством межи Станіславовом а Надвірною. Збудованєм траси після пляну правительства межи Станіславовом а Надвірною віднято би місцевостям, при трасї видїлу краєвого, раз на все добродїйства комунікації зелїзничої.
Однакож против проєкту видїлу краєвого заявили ся відпоручники ґенерального штабу, ґенеральної инспекції зелїзничої і ґенеральної зелїзницї державної. Остаточне рішенє залежить від міністерства торговлї і мабуть оно не згодить ся на проєкт видїлу краєвого. Правительство не відступить від свого наміру і цїла та нарада мала лиш мале значінє теоретичне.

»Дѣло« 23.12.1891 Поєдинок міністра.

У Франції се звичайна річ, що мужі стоячі на найвисших урядах, як міністри, мусять нераз звести борбу з своїми політичними противниками не лиш словом перед форум парляменту, але також з оружієм в руках, щоби в сей спосді cпaсати свою честь від нанесеної обиди. Але щоби в Австро-Угорщинї прийшло до поєдинку між міністром а яким послом, се нечувана річ. А однак сеї недїлї відбув ся поєдинок між міністром гонведів бар. Феєрварим і послом Гаврилом Уґроном. Для повного образу мусимо згадати коротко про ґенезу сеї афери.
Проводир скрайної опозиції мадярскої, Гаврило Угров, вже від довшого часу щось терпів до міністра гонведів і глядав зачіпки. Розуміє ся, що і бар. Феєрварій не міг стерпіти тих напастей та відпoвiдaв на них рівно-ж острими словами, але обі сторони знали утримати відповідну міру приличности в своїм поведеню. В тім прийшло до катастрофи послїдними часами. В парляментї поставлено зі сторони скрайної опозиції интерпеляцію, чому бар. Феєрварій видав обіжник до командантів гонведів, в котрім остро виступив против фахової часописи войскової Katonai Lapоk та зазначив, що ся часопись не має нїчого спільного з міністерством оборони краєвої. В интерпеляції добачалось в такім поведеню нарушенє свободи праси, а навіть формальний заказ згаданої часописи. На такій закид від повів бар. Феєрварій: "Я не заказав на paзї читати згаданої часописи, але єсли би показала ся того потреба, то не залишу сповнити мого обовязку." На се піднесла скрайна лївиця страшенний крик, а Уґрон голосно крикнув: "Но, в такім случаю ми вас з відси викинемо." Серед крику міністер і відповів спокійно: "Ет, ми знаємо ся на вашій хвальбі, а кождий, що має з вами яке дїло, знає, як оцїнити сю хвальбу". — Дальшої дискусії не було, і могло здавати ся, що цїла справа вже завбачена. Аж ту минувшого тиждня в понедїлок забрав голос Уґрон і сказав: "Серед крику я не чув замітки, яку відважив ся зробити бар. Феєрварій, бо в противнім случаю я був би дав п. ґенералови вже добру нагоду попробувати моєї хвальби. Він вже мав нераз нагоду до такої проби, але не моя вина, що не користав з неї." В парляментї повстав заколот за-для такого визиваючого поведеня посла тим більше, що президент палати не покликав Уґрона за се до порядку денного і не дав єму нагани, а самого бар. Феєрваріого не було в палатї. Бар. Феєрварій виїхав був до Відня на авдієнцію до цїсаря, а коли секретар державний в міністерстві гонведів Десидерій Ґромон донїс єму телєґрафічно про цїлу аферу, міністер вернув до Будапешту та зваживши всї обставини, порішив, що мусить відбутись поєдинок. Вибрав собі секундантів ґр. Тібоpa Кароліого і ґр. Стефана Кеґлєвича та рівночасно подав о свою димісію. Уґрона під той час не було в Будапештї, а коли вернув та дізнав ся, як цїла справа має полагодитись, також не отягав ся під сего гонорового полагодженя.
В суботу рано попросив Уґронь на своїх секундантів послів ґр. Гаврила Бетлєна і Корнила Абраніого, а ті ще того самого дня вечером зійшлись з секундантами міністра і обговорили условія поєдинку. Ceкунданти міністра обставали, щоби поєдинок доконче звести острим оружієм, а коли і секунданти Уґрона на се пристали, уложено такі условія: "Найперше поєдинок на пістолети, 25 кроків віддаленя без поступаня в перед, 30 секунд часу до цїленя, звичайними пістолетами і з правом два рази стріляти. На случай, єсли би сей поєдинок остав без результату, продовжати борбу шаблями, без бандажів аж до неспосібности дальшої борби." Місцем пoєдинку визначено кавалєрійску касарню Франц Іосифа.
В недїлю о 12-ій годинї появив ся в касарни найперше бар. Феєрварій зі своїми секундантами і старшим лїкарем штабовим д-ром Тирохом, а кілька мінут опісля прийшов пос. Уґрон зі своїми секундантами і хірурґом д-ром Фаркашем. На подвірю касарнї вижидали деякі приятелї поєдинкуючих ся, між ними секретар Ґромон і син міністра бар. Емерик. З напруженєм і несупокоєм придивлялись всї поєдинкови на пістолети. Ґр. Стефан Кеґлєвич видавав прикази. Поєдинок закінчив ся на нїчім; противники стріляли по два рази і кулї перелетїли високо по-над головами. Зараз потім оба противники з секундантами і лїкарями пійшли до салї фехтункової в касарнї. Там роздяглись після припису помимо 6 степенїв зимна. Абраній подав противникам виострені шаблї і на даний знак оба на себе наперли. Бар. Феєрварій з великою бравурою зачав напирати. Нараз шабля Уґрона вдарила плоско по груди міністра, але в тій хвили припер міністер Уґрона до стїни і зранив єго в руку. Секунданти, побачивши, що з Уґрона тече кров, здержали поєдинок. Лїкарі сконстатували, що Уґрон мав перетяту жилу і що не спосібний до дальшої борби. Секунданти нарадились, а згодившись на ореченє лїкарске, заявили, що справа гонорова полагоджена. Рану Уґрона перевязали лїкарі, а пoc. Уґрон приступив до міністра і сказавши: "Ексцелєнціо, жалую, що до того дійшло" — подав єму руку, котру бар. Феєрварій кречно приняв.
В цїлім Будапештї всї вижидали з веливим зацїкавленєм результатів поєдинку. В редакціях ґазет і публичних льокалах не говорено нїчого иншого, як лиш про поєдинок. Обох противників, як лиш появились між своїми сторонниками, витано ентузіястично: Уґрона в народнім касинї, а Феєрваріого в касинї ліберальної партії і на засїданю палати панів.
Урядова телєґрама про поєдинок звучить так: Оба противники віднесли на руцї, в горішній і долїшній части, лекші рани від шаблї а міністер Феєрварій ще крім того легке задрапанє на правім усї".
Про наслїдки поєдинку говорять всїляко, і більша часть годить ся з тим, що цїла афера не буде мати політичного значіня, а навіть поданє міністра о демісію буде при знане безпредметовим. Також говорять, що супротив поєдинкуючих cя не зарядить cя судового слїдства, а єсли би таки заряджено то наступить аболіція (здержанє слїдства).

»Дѣло« 22.12.1891 Подїл буковиньскої православної архідієцезії.

В ч. 25-ім "Буковини" порушено отсю дуже важну справу:
"Подїлу бук. православної архідієцезії на дві т. є. на руску і волоску дієцезію домагають ся всї свідомі православні Русини на Бyкoвинї і не перестануть доти домагати ся, доки сего не осягнуть. Нашого виходу из сумного положеня, в яке попхала Русинів румунізація православної церкви, нема, і длятого треба всїм, і Русинам і тим, що від них рішенє сеї справи залежить, і тим, кому взагалї лежить добро церкви православної і добро краю на серци, яе найбІльше старати ся, щоб привести се дїло до кінця. А до того треба лише доброї волї, бо сама справа навіть дуже легка до переведеня. Бо що-ж могло-б стояти тому на перешкодї? Чи нема може т. зв. канонічного титулу до установленя ще одного епископства на Буковинї? — Не один, але аж три такі титули маємо на те; бо не тілько що було колись архієпископство в Сучаві, але окрім того і вь Серетї і в Радівцях був престол владичій! Зрештою до установленя нової дієцезії не треба після канонічного права прав. церкви доконечно осібного канонічного титулу. Такі дієцезії заводять ся після потреби, і справдї всї православні митрополії (карловецка і германштадска митрополія) і епископства (арадске, сачске, карансебашске, карльштадске, пештеньске, пакрацке, темешварске і вершецке епископство) на Угорщинї повстали без жадного канонічного титулу, а лиш за-для потреби.
Після канонічного права православної церкви має кождий христіяньскій монарх яко патрон церкви повне право установляти нові епископства, дїлити ті, що вже є, надавати им права митрополій і т. д. та з права того користали не лиш византійскі цїсаpi почавши від Константина Великого, але і россійскі царі; так само і наш найяснїйшій монарх може, бо має на се повне право, подїлити теперішну православну архідієцезію на Буковинї, на осібну руску і осібну волоску дієцезію, і на нашого найяснїйшого монарха, котрому австрійська Русь дотепер вже не одно добро має завдячити, звертають очі буковиньскі православні Русини в свїй тяжкой потребі, в нїм покладають они всю свою надїю в тій глубокій вірі, що єму лежить добро і щастє і духовий поступ руского народу на серци і що він, пізнавши наші кривди, не дозволить нам их більше терпіти, не дасть нам в тяжкій темнотї загибати. Проте треба нам з повною вірою удати ся до нашого найяснїйшого монарха з найумильнїйшою просьбою, треба предложити у стіп єго престола наші кривди в церкви православній, а наш великодушний монарх напевно вислухає просьби своїх найвірнїйших і найпокірнїйших синів а для добра церкви, краю і обох народів прикаже подїлити бук. православну архідієцезію на волоску і руску дієцезію.
Подїлом був. православної архідієцезії на дві дієцезії витворять cя дві народні дієцезії, а се як раз відповідає головній засадї церкви православної, щоб церква бyла народна. Після 34-ого апостольского канону має кождий нарід мати лиш одного митрополита; хоч сего тепер за-для політичних обставин, в котрих один нарід належить нераз до двох і більше держав, годї перевести, то все таки з сего бачимо, що бодай поодинокі дієцезії повинні бути народні, т. зн. обіймати вірних одної народности.
І справдї засада народности переведена скрізь в православній церкві, винявши хиба одну Россію, де дусять кожду немосковску народність і де послугують ся церквою, так само як тепер на Буковинї, до осягненя не церковних а світских цїлей. Так митрополія германштадска обіймає самих Волохів, митрополія карловецка самих Сербів і взагалї патріархат царгородскій розпадає ся на самі національні митрополії. А вже-ж епископства всюди обіймають лиш вірних одної народности. Одно однїсеньке буковиньске православне архіепископство не є національне, до него належать дві народности, Волохи і Русини, а не не тілько пpотивить ся засадї церкви православної, але шкідливе і пагубне для церкви і проте треба чим борше роздїлити сю архідієцезію на дві народні дієцезії, щоби лиху зарадити, щоби церква православна могла без всяких перепон сповняти свого важну культурну роботу. А що подїл бук. православної архідієцезії на дві народні дієцезії як раз зможе викорінити навіть зароди всякого лиха в церкві православній, видно в того, що сего способу нераз уживали самі Волохи з великим успіхом і що такій подїл принїс великій хосен як для православної церкви так і для Волохів самих.
Семигородскі православні Волохи були від року 1766-го підчинені сербскому владицї в Пештї; на их просьбу дістали они в р. 1783-ім власного владику в Германштадї, а 1810-го р. запоручено им, що тим владикою може бути лише Волох. Таке саме стало ся з арадскою дієцезією на Угорщинї і з неї зроблено народну волоску дієцезію, хоч прилучено єї до метрополії в Карлівцях. Ба, і тим не були Волохи задоволені, а их безнастанним заходам удало ся виєднати собі таке право, що після найв. розп. з 24-го грудня 1864-го р. всї православні Волохи угорскі і семигородскі віддїлені від метрополії в Карлівцях і сполучені разом в одну незалежну волоску митрополію в Германштадї, котрій підчинено епископство арадске а крім того ще і нове, знов лиш для самих Волохів засноване епископство в Карансебеш. А повстало се епископство так, що видїлено Волохів з темешварского і вершецкого епископства і таким чином утворено з самих Волохів нове епископство, якого перед тим нїколи не було. Оттак удало ся Волохам, хоч Серби тому противили ся, визволити ся і освободити cя з-під верховодства Сербії в церкві православній, оттак пощастило cя им заложити осібну волоску метрополію; а все те стало ся за для безнастанних просьб і заходів Волохів дбалих о добро свого народу; все то установили великодушні aвстрійскі монархи; то-ж і ми маємо повну надїю, що нас не опустить наш найяснїйшій монарх, скоро лиш предложимо Єму наші просьби. А що заходи і просьби, як то кажуть, і мур пробивають, видко з того, що не лиш в православній церкві, але навіть в церкві католицкій, де засада народности не дуже так признає ся, удало ся Волохам католикам створити для себе одну народну дієцезію нa Угорщинї, знов таки на тe, щоб визволити ся з під верховодства иншої народности, тепер вже Русинів в церкві католицкій. В 1776-ім роцї вилучено из гр. католицкої дієцезії в Мункачи волоскі парохії, сотворено з них одно епископство волоске у Великім Варадинї і підчинено єго волоскому митрополитови в Блязендорфі. Оттак дбали і дбають Волохи о своє духове добро, про те і добре им дїє ся, бо як хто дбає, так і має. Оттак треба і нам робити, щоб і собі увільнити ся від верховодства волоского в руских церквах, а то що они осягнули, те і ми осягаємо, коли не будемо так як дотепер спати, або заложивши руки чекати Бог знає відки помочи. Треба самим нам про своє добро дбати, бо нїчого не вдїє ся без власної працї.
І коли ще не звів ся рускій рід на Буковинї, коли не знїкчемнїли дїти славних колись батьків, то чей здобудемо собі те право, без котрого нам не жити. А вжеж не стануть Волохи нам бороздити, бо-ж і годї им противити ся тому, щоб Русини на Буковинї так само як они на Угорщинї, визволили ся з-під их верховодства з тим самим увільнили ся від ромунізаційних забаганок надто ревних волоских єрархів православної церкви. Тай ми не віримо, щоб честні і вирозумілі Волохи були тому противні.
Такій подїл архідієцезії не тілько що не пошкодить повазї православної церкви на Буковинї, але навіть надасть їй більшої сили і значіня, бо тогдї зможе она, змінивши ся внутр, виявити цїлу свою велич на внї. А будуть се дуже поважні дві дієцезії православні; одна волоска в Сучаві обіймала-б около двіста тисяч вірних а друга руска в Чернівцях около двіста пятьдесять тисяч. Се число достаточне, щоб установити осібні дієцезії. Бувають дієцезії далеко менші пр. до дієцезії в Зарі належать лиш 65.000 душ, а до дієцезії в Катарі лиш 25.000 душ, а сербскі дієцезії на Угорщинї навіть ще менші числом душ.
За подїлом архідієцезії промовляє також за-великій єї обєм, через що не легко нею управляти одному чоловікови. Власне задля такої причини роздїлено колишню дієцезію в Зарі 1870 го р. на дві дієцезії, хоч обі они мають мале число душ, а Дальматія мало що більша як Буковина; так само повинно стати ся і на Буковинї тим більше, що число душ і різна народність за сим промовляє.
Таким чином все а все промовляє за пoдїлoм буковиньскої православної архідієцезії і треба доконечно взяти ся до сего дїла тим більше, що сей подїл нїкого нїчого не буде коштувати. Буковиньска православна церков на стілько богата, що сама зможе всї кошти такого подїлу без найменшого ущербку покрити, бук. православний реліґійний фонд зможе для величи і для добра православної церкви малу жертву понести; він же на те й є, щоб служити на потреби православної церкви.
Оттак ми як на долонї показали потребу і можливість а навіть конечність такого подїлу. Не засипляймо про-те доброї хвилї, a доложім усїх своїх сил і старань, щоби вибороти собі те право, без котрого чекає нас на Буковинї цїлковита заглада. Bсї повинні стати як один муж за добро своє, добро і щастє своїх дїтей. Не чужого ми бажаєм, а свого лиш права. За нами Бог, за нами віра, за нами правда!"

»Дѣло« 19.12.1891 Про товариство академічне "Союз".

З Черновець. "У сусїда хата біла..." Ся народна пісня прийшла менї мимоволї на думку, коли я прочитав в послїдних часах справозданя з руху в академичних товариствах у Львові та в Кракові і коли порівнав я cі товариства рускі з нашим буковиньским "Союзом". Справдї! У наших галицких товаришів вже менше більше "хата біла": до них загостила самосвідомість народна. В супроводї сеї любої дружини легко им брати ся до ширшої освіти самих себе на своїй власній мові, — они побороли перші трудности, які ставали в дорозї, звичайно ще на ґімназіяльних лавках.
Не так у нас! До недавних ще часів не міг ученик Русин з вини бувшого професора руского язика винести з черновецкої ґімназії хоть-би знанє своєї власної мови, а не говорити вже про самосвідомість народну. За дня того починало ся єго житє, яко справдїшного Русина, аж на університетї і то лиш в тих случах, сли щаслива доля звела єго з товаришем-Русином, котрий в Галичинї кінчив свої ґімназіяльні студії. Що таких слухачів було дуже мало, легко поняти, сли зважить ся, як то Галичанам, котрі образували ся на польскім язицї, трудно перейти на нїмецкій університет. Так отже "зелена Буковина" була переважно обмежена на свою власну молодїж, котрій з деякими виїмками прислугувало прозвище, яким она свій край величає. Не дивно тому, що нераз довгими періодами не було про черновецкій "Союз" иншої чутки, як та, що він дає вечерок з танцями.
Но і сей невідрадний стан мусїв змінити ся. Нова струя захопила наше товариство, струя, котра має нас завести туди, куди дійшли наші товариші в Галичинї: до самосвідомости народної та ширшого образованя. Сей новий оборот не давний; він датує ся що-ино з тамтого року.
Вже в зимовім курсї почали були товариші спільно розбирати свою рідну исторію і літературу після Барвіньского "Историчної бібліотеки" та Огоновского "Исторії рускої літератури". В такій спосіб менше-більше підготовлені оснували они в лїтнім курсї "науковий кружок" в "Союзї" і підтримали ряд відчитів, о котрих свого часу була звістка в "Дѣлї". Цїкаво буде тут згадати, що на відчит тов. Колесси: "Погляд на просвіту руского жіноцтва та на поезії Олени Пчілки і Юлії Шнайдер" прибуло не тілько замітне число місцевої рускої публики (пань і панів), но навіть деякі з замісцевих осіб.
Окрім сего більше внутрішного житя, заявив "Союз" интелектуальне житє, беручи участь в святї в честь Шевченка, Шашкевича і Федьковича а дальше устроюючи аматорске представленє: "Лови на мужа". Рух в бібліотецї був тамтого року також значний. За той час випозичили товариші 339 книжок, число як на наше товариство, що складало ся минувшого року з 15 членів, досить поважне. До бібліотеки прибуло 79 книжок переважно дарованих товаришами.
Зваживши отже-ж се все, а дальше також обставину, що в минувшім роцї заступлено давнїйші статути новими практичнїйшими, міг уступаючій голова тов. Семака в своїм справозданю сміло на се натякнути, що "наше товариство піднесло ся дуже високо" в порівнаню з кількома попередними роками (додамо ми від себе). Не вдоволяючи ся сим поступом, бажаємо, щоби новий видїл товариства поставив єго ще висше.
Новий же видїл уконституовав ся в слїдуючій спосіб: головою вибраний тов. Кость Цента, заступником тов. А. Билинкевич, секретарем тов. Г. Лїсинецкій, касієром тов. Ст. Кравчук, господарем тов. Лев Бачиньскій, бібліотекарем тов. Ат. Федорович, контрольором В. Черскій. Головою "наукового кружка" тов. В. Дудчак, секретарем тов. Г. Лїсинецкій. Надзорча комісія складає ся з тов. Винницкого і Ластовецкого.
Союзанин.

»Дѣло« 17.12.1891 Віче повітове в Турцї.

Відозва.
Віче повітове в Турцї відбуде ся безвідклично дня 18 (80) грудня 1891 в сали ради пoвітoвoї з слїдуючою проґрамою:
1. о годинї 9-ій рано Богослуженє;
2. точно о годинї 11½ отворенє віча вступним словом і вибір предсїдателя і двох секретарів на час віча;
3. справа нашого шкільництва народного взагалї а спеціяльно в повітї турчаньскім;
4. справа безпосередних виборів да сoйму краєвого і до ради державної;
5. о теперішнім положеню нашого народа і як би єго морально і матеріяльно піддвигнути;
6. проєкт будови "Народного Дому" в Турцї;
7. яке становиско треба всїм Русинам без різницї партій заняти в теперішній ситуації політичній дотично справи рускої в Галичинї;
8. внесеня і ухвали вічеві.
Нa се віче запрашаємо як найсердечнїйшe всїх патріотів нашого повіта — Всч. Отцїв духовних, світску руску интеліґенцію, учителїв і всїх инших честних міщан та селян. Прибувайте дорогі Братя Земляки громадно в день вічевий до Турки: теперішна доба для справи рускої дуже важна! Сполученими силами і з бодрим духом берім ся вcї до дїла а побіда наша!
Від видїлу "Народної Ради" в Турцї 3 (15) грудня 1891.
В. Сологуб, секретар.
Теодор Борис, предсїдатель.

»Дѣло« 16.12.1891 Посмертні оповістки.

Александер Атанасієвич Потебня, професор харківского університету, один з перших славістів в Европі, автор многоцїнних творів фільольоґічних, упокоїв ся дня 11 н. ст. с. м. Твори єго визначились бистрим судом і знаменитою аналізою. Тут згадаємо лише важнїйші: Замѣтки о малорусском нарѣчіи. Воронеж 1871. — Два изслѣдованія о звукахъ русскаго языка. Воронеж 1866. — К исторіи звуковъ русскаго язика. Воронеж 1876 і 1880. — Из записокъ по русской граматикѣ. Харьков 1874. — Обяснения малорусскихъ і сроднихъ народныхъ пѣсенъ. Варшава 1887 (сторон 801). — В 1887 р. видало в Харкові повітове земство під редакцією проф. А. Потебні 14 повістей Квітки п. з. "Малороссійскія повісти, рассказавшая Грицьком Основьяненком". Сі повісти видало земство харківского повіту в хосен народної школи, заложеної в Основі в память Гр. Квітки. Опісля надруковано ще томи 3-ій і 4-тий повістей Квітки (повісти писані по московски) під редакцією Потебнї. В "Кіевской Старинї" том XXI. 1888 надрукував Потебня "Сочиненія Петра П. Артемовскаго-Гулака" (твори в мові руско-украиньскій) — і богато инших ще творів видав покійний Потебня. — Русь-Україна тратить в нїм свого прихильника і вченого, що немало причинив ся своими науковими трудами для розвитку народної словесности, — тож з правдивим жалем треба кликнути на прощанє: Вічна Тобі память і земля пером — щирий земляче!

»Дѣло« 15.12.1891 Братство при церкві св. Варвари у Відни.

З Відня. Дня 6 с. м. відбув ся в домі о. д-ра Сембратовича збір основателїв нового братства церковного при церкві св. Варвари у Відни. На зборах явило ся близько двацять людей з кляси робітничої, а з интеліґенції гофрат Ковальскій, директор "Ацієнди" Сїнкевич, д-р Брикович, секретар суду Юзичиньскій, о. Пюрко і пять академиків, три члени "Буковини" а два "Сїчи". Збори повитав о. д-р Сембратович дуже короткою бесїдою, заявивши, що зараз прочитає ся статути, до котрих поодинокі участники зможуть подати свої замітки. Потім забрав слово сов. Ковальскій. (Він говорив на зборах кілька разів і то, після свого звичаю, розволїкаючи і нудячи.) До статутів забрав слово також п. Сїнкевич і говорив по россійски. По кілька слів промовили ще пп. Юзичиньскій і член "Буковини" Малец (сей россійщиною) в справі кандидатів до комітету редакційного статутів. Один з ремісників допоминав ся, щоби братство удїлювало членам запомоги в часї безробітя, а другій (листонос п. Иванбів) сказав кілька слів о важности сего братства. Хотїв ще промавляти один з Сїчовиків і заявив се о. ректорови, та п. гофрат забирав раз-у-раз слово, а не було голови зборів, котрий би міг був вести порядок. Через се окрім п. Сїнчевича не міг нїхто говорити над зміною статутів, списaних справдї якимсь "вавилоньским язичієм". До зредаґованя статутів вибраво гофр. Ковальского, Сїнкевича і о. Сембратовича. Посол Телишевскій, котрий з Барвіньским случайно явив ся на зборах, подякував за місце в комітетї редакційнім, на якій поручив єго о. рект. Сембратович, вимовляючи ся тим, що незадовго виїзджає до дому на свята, а через се утерпіла би справа скорого виготовленя статутів.
Незвичайно прикро вразив віденьских Русинів той факт, що о. д-р Сембратович позапрошував на збори лише людей з своєї партії, а народовцїв не запросив. Деякі з тих, що були на зборах, заходять до церкви раз на Великдень, отже на збори певно були запрошені о. ректором. Надїємось, що о. ректор поправить тепер тую похибку і для ухваленя статутів (окрім оголошеня в церкві) вишле до всїx виднїйших Русинів без різницї партій окремі запрошеня, бо декотрим урядникам не все позваляє час зайти на службу Божу і почути оголошенє зборів. Крім того жадаємо, щоби статути братства були виготовлені в язицї рускім народнім, а не в якійсь мішанинї, і з цїлого серця бажаємо новому товариству як найкрасшого розвою.
Додати належить, що мотором до основаня сего братства був о. Пюрко, котрий все "підштовхував" віденьских Русинів до дїланя в тім напрямі. Про дальшій хід цїлої справи подам в своїм часї близші вістки, а про рух в братстві і poботу єго видїлу буду передавати справедливі хоть і безпощадні оцїнки. Сподївати ся також, що нове братство займе ся по-при инчім зложенєм хору в церкві св. Варвари, бо справдї соромно, що руска церков у Відни мусить обмежатись в недїлю в часї богослуженя на рипливім голосї дяка.
З—н

»Дѣло« 14.12.1891 Віче повітове в Бродах.

Відозва.
З волї народу відбуде ся в Бродах дня 12 (24) грудня с. р. віче повітове з слїдуючою проґрамою:
1. Точно о 9-ій годинї рано торжественне богослуженє, а по литургії о годинї 11½ збір в будинку "Товариства музичного".
2. По відкритю збору вступним словом наступить вибір предсїдателя, заступника предсїдателя і двох секретарів.
3. Розговір о справах економічних.
4. Справа безпосередних виборів.
5. Справи шкільництва.
6. Внесеня поодиноких участників віча.
Позаяк віче буде обговорювати справи дотикаючі народу, то підписаний Комітет запрашає всїх без різницї стану — духовеньство, світову интеліґенцію, учителїв, міщан і селян, — словом, всїх, у кого лише бьєть ся руске серце.
Прибувайте отже всї, щоби ми могли подумати разом над потребами народними і порадитись: що для блага і розвитку нашого народу єсть необхідне.
Спішіть всї, як один, на віче, а численностію покажете світови, яка наша сила і як печалимось о своє добро народне.
Броди 12 н. ст. грудня 1891.
О. Іоан Сїрко. — О. Юліян Мандичевскій. — О. Евгеній Лотоцкій. — О. Григорій Ярема, Иван Карчемний.

»Дѣло« 12.12.1891 Петиція громад кіцманецкого округа

о заснованє середної школи в Кіцмани.
Громади кіцманецкого політичного округа бажають мати руску середну школу в Кіцмани і в петиції, висланій до ради державної, мотивують се в такій спосіб:
Хоч народні школи не причиняють ся до ширеня просвіти в княжестві Буковинї в тій степени, в якій ми всї бажали би, то годї заперечити, що, не вважаючи на многі недостатки истнуючих шкільних законів, просвіта поступає вперед.
І так селяне мусять спиняти дальше образованє своїх дїтей по скінченю народних шкіл. Початкове образованє, яке дістають наші дїти в народній школї, далеко не вистає для виказаня духового доступу, і для того не дивно, що не один из наших земляків з жалем усміхає ся, коли чує про добродїйства образованя. Він добре знає, що і єго дїти довшій час посїщали народну школу і що они могли відповідно читати, ба писати, і він будучи анальфабетом, сильно радував ся здобутками, духовним розвитком своїх дїтей. Та ледви минуло кілька лїт, а з браку повторяючих шкіл, з браку читалень, словом, з браку всякого заведеня, котре би дальше плекало і розвивало посїяне зерно наук, ті здобутки без слїду пропали і, на жаль, наш селянин видить на многих примірах, що лїта, переведені єго дїтьми в школї, дармо страчені. Не дивно длятого, що статистика переходить над нами до дневного порядку; не дивно, що ми при таких обставинах зі встидом мусимо читати, що в нашім краю найбільше анальфабетів!...
Той невідрадний стан буде продовжатись і в будучности, єсли не зарадить ся тому, єсли в нашім окрузї не буде отворена бодай одна низша ґімназія, призначена стати розсадником нашого культурного житя, нашого поступу.
Замітка, мов би з ґімназій виходив "образований пролєтаріят" неоправдана, бо ми хочемо ґімназії лиш для повного образованя і хочемо, щоби наші дїти, по скінченю ґімназії, вернулись до плуга.
Міг би сказати хто дальше, що ми могли би посилати наші дїти до черновецкої ґімназії.
Той заміт також несправедливий. Поминувши обставину, що віддаленє межи громадами, найдальше на північ над Днїстром положеними і Чернівцями єсть за велике, ми мусимо замітити, що видатна на удержанє там наших дїтей перевисшають наші матеріяльні сили, так, що тілько найбогатші люде можуть з великими грошевими жертвами посилати свої дїти в згадану середну школу. За те удержанє одної дитини в Кіцмани не богато би коштувало і заснованє середної школи в Кіцмани принесло би великі користи для цїлої північної Буковини.
Політичний округ Кіцмань обнимає два судові округи, з котрих судовий округ Кіцмань має 9 квадратових миль (з 50.000 населеня) і судовий округ Заставна 8½ квадр. миль (з 43.000 населеня); в обох судових округах живе виключно руске населенє.
Коли на полудни Буковини заснована повна ґімназія в Сучаві, в котрій Румуни розвивають свою народність; коли в Серетї до недавна истнувала низша реальна ґімназія, ми просимо вже кілька лїт в нашій безграничній скромности високе правительство о заснованє низшої ґімназії в Кіцмани з руским викладовим язиком!...
Ми кладемо на послїдні слова нашого прошеня особливий натиск. Тими словами вповнї усуває ся головний заміт, якій нам все ставлять, мов то заснованєм низшої ґімназії в Кіцманї образує ся интеліґентний пролєтаріят. Наша дитина, скінчивши низшу ґімназію на своїм матернім язицї, мусить вернути ся до плуга. Куди она пійде, куди она може пійти, єсли би она хотїла продовжати студії?... Не в Галичину, бо так як в народних, так і в середних школах учать лише по польски, — не в Чернівцї, бо там по нїмецки, і не в Сучаву, бо там викладовий язик — румуньскій.
Наші бажаня дїйстно більше як скромні і ми не хочемо широко розводитись над добродїйством науки для народу, але кінчимо нашу покірну просьбу словами:
Нехай хоронить Бог нашого милостивійшого монарха і нехай наш великодушний монарх затвердить вскорі ухвалу державної ради:
"Сейчас має ся заснувати в Кіцмани низшу ґімназію з руским викладовим язиком".

»Дѣло« 11.12.1891 Справа безпосередних виборів

війде в нову фазу. Презес комісії д-р Гербст скликав на нинї 11 н. ст. грудня засїданє комісії для реформи виборчої, важне тим, що представитель правительства, або сам ґр. Таффе явить ся на засїданю і заявить погляд правительства на справу реформи.
Три головні клюби, як звістно, зазначили доси виразно своє становище, а именно лївиця за реформою, в клюбі Гогенварга подїлились гадки, а коло польске рішучо против реформи. Заявленє правительства може мати велику вагу на опінію тих трех клюбів. В колї польскім, коли порішено сю справу, заявились деякі посли прихильними реформі. Між тими послами був і п. Едвард Ґнєвош, посол з сїльских громад березівского і сяніцкого округа. Як звістно 600 виборцїв селян вислало пос. Ґнєвошови подяку за се, що встоював ся за справою реформи виборчої — і тепер пос. Ґнєвош відповів на сю подяку письмом до одного з війтів. Се письмо дуже цїкаве, бо з него можна побачити, що коло польске порішило рішучо виступити против реформи виборчої і що навіть посли найприхильнїйші тій справі зачинають вицофуватись. Письмо пос. Гнєвоша звучить:
"Честний Пане! Я отримав відозву, котру Ви підписали і кільканацять селяньских виборцїв березівского повіта, та дякую Вам за висказане менї довірє.
Сойми і державна рада складають ся, як звістно, з послів, котрі заступають интереси певної ґрупи мешканцїв.
Кождий посол повинен стеречи интересів своїх виборцїв і заразом старати ся, щоби між тими интересами а интересами инших ґруп завести гармонію, бо від неї зависить добро всїх мешканцїв села і краю, а відтак могучість держави, котра лиш одна може удержувати лад, сю основу публичної безпечности і гаразду рівноуправнених єї горожан.
В пересвідченю, що я совістно старав ся виконати приняті разом з мандатом обовязки, не бачу в голосованю виборцїв на иншого кандидата нїякої признаки недовірія, котра би обиджала мій характер, а противно тїшу ся рідкою у нас появою, що самосвідомість горожаньских прав і якоїсь самостійности розбуджує ся у нас між селянством. Чим більше разом з просвітою розвиває ся в народї самосвідомість горожаньства a з тим і любов до землї батьків і до народности, і стілько нарід стане численнїйшим і сильнїйшим і тим скорше добуде собі признанє у инших народів.
Коли виборцї бажають після свого пересвідченя забезпечити собі вільність та свободу вибору посла то таке бажанє не лише зовсїм справедливе, але і основуєсь на конституції, котру наймилостивійшій монарх з батьківскої своєї любови надав своїм народам і в своїй бесїдї престольній виголошеній 1 мая 1861 р. до зібраної ради державної ясно сказав: "що свобідні институції при совістній охоронї і переведеню засад рівноправности всїх народів державних, при рівности всїх державних горожан взглядом законна і при участи народних репрезентантів люду в законодавстві, доведуть до спасенного переобразованя цїлої монархії."
Для пожаданої забезпеки вільних виборів послів відозва до мене звернена подає средство: єсли не загальні, то безпосередні тайні вибори. Моїм першим обовязком вважаю отвертість. І хоч в засадї годжу ся на безпосередні вибори, однак коли я покликаний до дїланя, то не можу поминути деяких даних обставин і мушу застановити ся, чи мої пересвідченя буде можна перевести в житє.
Се не легка річ вже тепер перевести безпосередні загальні вибори — они могли би просто стати некористними.
Хто бажає на певно зайти до назначеної собі мети, ceй мусить оминати наглі скоки, бо они найчастїйше шкідливі а він повинен розважно ступати, роздумавши дорогу та першій крок.
Таким кроком було би введенє тайного голосованя, котре вже уживаєсь при многих виборах а се стрітило би на рішучі та на непереборимі через довгій час перешкоди. А щоби жаданє тайности при виборах, основуючих ся на теперішних законах, мало якій успіх, то треба се представити в конституційній дорозї, значить ся петиціями до краєвої і державної репрезентації. Обовязком послів було би, стати посередниками при таких петиціях і після пересвідченя их підпирати. — Едвард з Олексова Ґнєвош посол сяніцкої землї до державної ради.
Як бачимо, пос. Ґнєвош вказує виборцям, що анї загальних анї безпосередних виборів не буде можна тепер перевести, а замість того радить домагати ся тайного голосованя. Ще одно в тім заявленю посла Ґнєвоша цїкаве, именно що після єго гадки загальні безпосередні вибори принесли би може й шкоду, бо така зміна в конституційнім житю була би — за нагла. Сей мотив пос. Ґнєвоша цїлком не оправданий, супротив загальної опінії і домаганя селян в цїлім краю — і хиба пос. Ґнєвош хоче ним закрити инші правдиві причини, котрі руководили колом польским при порішеню опертись всїми силами реформі виборчій.

»Дѣло« 10.12.1891 З буковиньскої Руси.

Австрія, занявши Буковину, старалась всїми силами той край зґерманізувати. Ґерманізаційна політика веде ся в Буковинї ще й тепер. В краю тім, котрого населенє становлять передовсїм Русини і Румуни, дотепер язик нїмецкій єсть урядовий; в Буковинї єсть нїмецка ґімназія і нїмецкій університет. Нїмцї, католики, лютеране, кальвіни управляють навіть буковиньским православним фондом і нема там анї одного Русина. В послїдні часи розпаношились в Буковинї також і Румуни. Власти підпомагають пропаґанду румуньску, подібно як і нїмецку, a наслїдки з того такі, що богато Русинів стає перекинчиками: Нїмцями або Румунами. Правительство протеґує в Буковинї і захожих Поляків, так що Pyсини, котрі там повинні верховодити, находять ся там ще в гіршім положеню, як Русини галицкі, тим більше, що буковиньскі Русини мусять бороти ся аж з трема напорами: нїмецким, румуньским і польским.
Руска ґімназія на Буковинї, о котру з-давна старають ся буковиньскі Русини, помогла би дуже, щоби молодїж руска не переходила в чужі табори та не винародовлювалась. На жаль стараня Русинів о ґімназію були дотепер все безуспішні. Mимо того політичне товариство в Чернівцях "Pycкa Рада" і громади кіцманецкого політичного округа внесли що раз петиції до палати пoслів, в надїї, що хоч тепер правительство увзгляднить конечну потребу буковиньских Русинів.
Петицію товариства "Руска Рада" в Чернівцях в справі отвореня руских кляс паралельних при черновецкій ґімназії з cлїдуючим роком внїс посол д-р Волян на засїданю ради державної і зажадав запротоколованя цїлої петиції слїдуючими горячими словами: "Висока палато! Петиція, передана мною в имени буковиньских Русинів, містить исторію злиднїв сего доброго і льояльного народу, що від двацяти лїт в борбі за свій духовний розвій, надармо домагаєсь помочи від високого міністерства просвіти. — Годї й повірити, що так численне населенє, котре становить більшість князівства Буковини, не має доси й одної середної школи, в котрій би дїти могли образуватись в рідній мові. — Позаяк ся петиція містить дуже важні историчні дані, дотично культурного розвою руского народу в Буковинї, і позаяк сі дані цїкаві і для загалу, проте вношу: Висока палата зволить ухвалити, щоби цїлу сю петицію вписано до протоколу сегоднїшного засїданя."
Палата послів згодила ся на внесенє д-ра Воляна, петицію надруковано в стеноґрафічних протоколах і придїлено дотичній комісії, щоб здала з неї справу. Петиція ся в докладнім скороченю така:
"Висока палато! Майже двацять лїт просило підписане товариство, просили другі рускі товариства буковиньскі, всї громади кіцманецкого округа — буковиньскій сойм, міністерствo просвіти, високу палату а навіть Є. В. монарха на авдієнції підчас побуту в Чернівцях в вересни 1880 р. о заснованє рускої ґімназії в Кіцмани. На жаль просьби ті були безуспішні. Найчисленнїйше населенє Буковини не має своєї середної школи. Правительство відповіло на всї просьби, що ґімназії в Кіцмани не може взяти на свій кошт.
Підчас побуту в Чернівцях в р. 1880 прирік Є. В цїсар депутації, що се задушевне бажанє руского народу в Буковинї буде сповнене. Громади мали охоту причинитись зі своєї сторони датками на ґімназію. Але тодїшній президент краю барон Алєзані, неприхильник Русинів, поставив такі жаданя до громад, що через те обіцянка монарха не могла сповнитись. В два роки потім відповіло міністерство просвіти на дотичну петицію, що Кіцмань невідповідне місточко на ґімназію і що правительство з браку фінансів не може пристати на отворенє такої ґімназії.
По різних жаданях послів в радї державній і в міністерстві просвіти в справі тої ґімназії, внесла кіцманецка громада минувшого року знов петицію до буковиньского сойму о ґімназію. Посли подали гадку, щоби ґімназію засновано в Чернівцях. Сойм згодив ся і петицію Кіцманя відступлено правительству. Буковиньска рада шкільна заявилась ще в р. 1890 за заснованєм паралельок при черновецкій дирекції ґімназії, тому, що і кошт малий, фреквенція запевнена і місце добре для всеї околицї.
Але і се мінімальне бажанє не сповнилось, мимо того, що підпер єго посол Барвіньскій в имени посла Воляна. Буковиньских Русинів глубоко вразило таке нехтованє справедливих і нетрудних до сповненя бажань населеня Буковини. Тому виборцї і правиборцї всїх громад кіцманецкого округа, зібравшись в липни с. р., щоб вислухати справозданя посла Пигуляка, рішили одноголосно: візвати посла Воляна, що би конче зажадав як найскоршого відкритя руских паралєльних кляс. Посол Волян представляв нераз міністерству сю конечну потребу буковиньских Русинів, але прихильної відповіди на се не дістав.
Тому загальні збори членів товариства "Руска Рада" в Чернівцях рішили ще раз внести петицію, щоби правительство з слїдуючим 1892/3 шкільним роком засновало паралєльні кляси при ґімназії в Чернівцях. Виконуючи ухвалу зборів товариство шле ту петицію і мотивує єї так:
Відкритє тих паралєльних кляс єсть мінімум справедливих жадань буковиньских Русинів і легко єго сповнити. Румунів в Буковинї менше, а они мають свої паралєльки в Сучаві і интеліґенція их росте. A интеліґенції рускої народности, крім невеличкого числа учителїв і священиків, нема. Витворенє такої интеліґенції єсть для кождої народности квестією житя. На чужім язицї образуватись трудно, коли того язика не знає ся. З сотки буковиньских сїльских шкіл з руским викладовим язиком, до котрих ходить 7000 руских учеників, не може нї один ученик перейти в нїмецку середну школу. І так з більше як 260.000 буковиньских Русинів ледви яких 260 учеників ходить до нїмецких ґімназій, cпeціяльних шкіл або університетїв. Около 26 учеників кінчить щорічно ті школи, та ледви два-три абітурієнти остають вірними свому народови.
Се невідрадний, та вірний образ нещастного положеня руского племени в Буковинї. В интересї краю і держави треба сему запобігти. Тому товариство "Руска Рада" предкладає свою просьбу і вижидає нетерпеливо єї остаточного полагодженя. Чернівцї, дня 6 жовтня 1891. За політичне товариство "Руска Рада". [Слїдують підписи].
Петицію громад Кіцманецкого округа, котра різнить ся від повисшої тим, що громадам тим ходить о ґімназію в Кіцмани, внїс пoc. Волян на однім з послїдних засїдань палати послів ради державної.

зі старорусинів

»Червона Україна« 29.03.1890 Послѣдствія отставки Бисмарка

представляетъ петроградская газета "День" въ отдѣльной статьѣ, въ которой между прочимъ выражается:
"Императоръ Вильгелымъ ни во внѣшней, ни во внутренней политикѣ никогда не былъ и не могъ быть ученикомъ и послѣдо вателемъ князя Бисмарка. Всѣмъ, на пр., была известна антипатія императора Вильгельма II к Австріи, но объ этой антипатіи совсѣмъ забыли, воображая, что императоръ усвоилъ вполнѣ взгляды, выразившіеся въ учрежденіи лиги мира. Напомнимъ нашимъ читателямъ, что въ самомъ началѣ своего царствованія императоръ Вильгельмъ произнесъ рѣчь, въ которой указалъ на возможность возстановленія традицій среднявѣковой германской имперіи, при чемъ намекъ на роль, которую въ этомъ случаѣ пришлось бы съиграть Австріи, былъ слишкомъ очевиденъ. — Но и помимо этого, самый характеръ императора Вильгельма составляетъ нѣчто совершенно несогласуемое съ традиціями, которыхъ держится габсбургская династія, и уже по одному этому союзъ между императоромъ Францомъ-Іосифомъ и настоящимъ германскимъ императоромъ представляется чѣмъ то въ высшей степени искусственнымъ. Бисмаркъ, какъ политикъ осторожный и ставящій выше всего интересы данной минуты, какъ человѣкъ, совершенно неспособный къ пылкимъ увлеченіямъ, просто разсчиталъ, что Австрію надо терпѣть для окончательнаго упроченія гepманской гегемоніи въ Европѣ. Посредствомъ Австріи онъ оказывалъ давленіе нa Балканскій полуостровъ и ограждалъ себя, въ извѣстной степени, отъ Россіи; чтобы держать въ рукахъ Австрію, онъ дружилъ съ Италіей, а этою послѣднею пользовался какъ оружіемъ противъ Франціи. Это была чисто математическая комбинація, въ родѣ той, какую дѣлаетъ опытный шахматный игрокъ. Здѣсь не было мѣста ни національнымъ, ни соціальнымъ, ни какимъ-либо инымъ увлеченіямъ. — Совершенно иную натуру мы видимъ въ императорѣ Вильгельмѣ. Онъ не только молодъ, но и является тѣмъ, что нѣмцы называютъ eminent moderner Geist, человѣкомъ вполнѣ передовымъ, съ немалой, однако примѣсью романтизма въ тевтонскомъ вкусѣ. Трудно представить себѣ нѣчто болѣе противоположнoe взглядамъ и вкусамъ Бисмарка, который, напр., не выносилъ покойнаго баварскаго короля Людвига, именно за его тевтонскій романтизмъ, а къ вѣяніямъ новаго времени никогда не проявлялъ особой чуткости. При такомъ коренномъ различіи идей и чувствъ, императоръ Вильгельмъ всегда могъ быть съ Бисмаркомъ лишь въ болѣе или менѣе условномъ компромиссѣ. — Но если усвоить себѣ правильный взглядъ на личность императора Вильгельма, то и его дѣйствія, кажущіяся загадочными и непонятными разнымъ рутинерамъ, перестанутъ представлять загадку. Любовь къ парадамъ, страсть къ путешествіямъ, внезапныя рѣшенія по вопросамъ, надъ которыми иные ученые и государственные люди ломаютъ голову въ теченіе цѣлыхъ десятилѣтій, все это перестанетъ казаться чѣмъ-то удивительнымъ и страннымъ. Все это будетъ понятно, какъ любовь къ новизнѣ и къ перемѣнамъ, смѣшанная съ желаніемъ возстановить весь блескъ средневѣковыхъ германскихъ императоровъ. Императоръ Вильгельмъ II называетъ своимъ образцомъ Фридриха великого: но отношенія этого государя къ Австріи слишкомъ извѣстны. — Не трудно изъ всего этого вывесть и предположенія относительно будущей внутренней и внѣшней политики этого монарха. Едва ли мы ошибемся, если скажемъ, что въ области внутренней политики главныя заслуги ея сведутся къ мѣpaмъ скорѣе отрицательнымъ чѣмъ созидательнымъ. Императоръ Вильгельмъ едва ли рѣшитъ соціальный вопросъ; такіе вопросы не разрѣшаются декретами. Едва ли ему удается создать въ Германіи экономический рай и даже раздавить соціалъ-демократическую гидру. Но если онъ уничтожить съ одной стороны — чиновничье насиліе и произволъ грубой военщины, съ другой — злоупотребленія демагоговъ, то и это уже великая заслуга. Что же касается перемѣнъ во внѣшней политикѣ, мы убѣждены въ томъ, что онѣ коснутся исключительно австро-германскихъ отношеній. Конечно, возможны непредвидѣнныя случайности, но онѣ будутъ уже зависѣть не отъ императора Вильгельма. Возможно что во Франціи и въ Россіи поймутъ возможность и выгодность совмѣстныхъ дѣйствій съ Германіей, тогда какъ соглашеніе съ княземъ Бисмаркомъ и для Россіи, а еще болѣе того для французовъ, было бы сущею невозможностью".

»Червоная Русь« 12.03.1890 Русскій языкъ во львовскомъ университетѣ.

Въ отвѣтъ на просьбу вѣча русскихъ университетскихъ студентовъ въ дѣлѣ правъ русского языка во львовскомъ университетѣ, далъ сенатъ упомянутого университета слѣющое письменное поясненіе: "Н-ръ 198. На внесенное поданье именемъ отбывшогося дня 3 декабря собранія университетскихъ студентовъ, що бы университетскіи власти въ урядованью со всѣми студентами русской народности употребляли русского языка, щобы друки, для употребленія студентовъ призначенныи, имѣли текстъ русскій и щобы тѣ смѣны были введены въ найблизшомъ полугодіи, сенатъ университетский заявляетъ, що университетскіи власти обязаны придерживатись и придержуются подъ взглядомъ офиціального языка предписаній, изданныхъ на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюля 1871 г. и министерского роспоряженія отъ 11 іюля 1871 н. н-ръ 523, изданного также на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюня 1869 г. (н-ръ 24 В. з. кр.), которое послѣднее роспоряженіе было примѣнено къ университетскимъ властямъ въ силу найвысшого постановленія отъ 27 апрѣля 1879 г. — Изъ сената ц. к. университета во Львовѣ: Д-ръ К. Сарницкій, ректоръ".

»Червоная Русь« 08.03.1890 Обрядъ проклятія Мазепы.

Якъ извѣстно, праздникъ Православія, совершаемый восточною церковью въ первую недѣлю великого поста, установлень византійскою императрицею Феодорою (въ 842 г.) въ честь 7 вселенского собора. Тотъ послѣдній изъ вселенскихъ соборовъ, собранный въ Никеѣ, окончательно побѣдилъ иконоборцевъ и другихъ еретиковъ. Въ честь той побѣды, ровно якъ и въ честь 7 вселенского собора, былъ учрежденъ праздникъ Православія. Тогда же было установлено, щобы въ день, когда чествуется Православіе, предавались анафемѣ всѣ враги церкви. Въ Россіи, кромѣ того, существовалъ еще обычай, проклинати въ первую недѣлю великого поста, самозванца Гришку Отрепьева, Ивана Мазепу и другихъ государственныхъ измѣнниковъ. Тотъ обрядъ проклятія получилъ свое начало при Петрѣ Великомъ, который повелѣлъ внести таковый въ церковный чинъ православія. Извѣстно, що поводомъ къ тому послужила измѣна Мазепы въ войнѣ съ Каролемъ XII и переходъ гетмана на сторону послѣдняго. Обрядъ именного проклятія Мазепы удерживался до нашихъ дней и лишь въ недавнее время — лѣтъ 10 до 15 тому назадъ — былъ отмѣненъ святѣйшимъ синодомъ, яко дѣйствіе, утратившое свой историческій смыслъ и ни для чего уже ненужное. Въ томъ обрядѣ різко кидалось въ очи слѣдующое противорѣчіе: Ежедневно въ теченіи всего года въ многочисленныхъ церквахъ, построенныхъ Мазепою, поминалось его имя, якъ создателя храма, а затѣмъ однажды въ годъ то имя предавалось вѣчному проклятію. На то послѣднее противорѣчіе натолкнулся случайно императоръ Николай Павловичъ во время своего пребыванія въ Кіевѣ. Посѣтивши военный соборъ, императоръ — уже передъ выходомъ — окинулъ взоромъ своды церкви и, любуясь ея архитектурою, спросилъ у настоятеля собора: "Кѣмъ построена та церковь?" — Мазепою — боязливо отвѣтилъ настоятель, и слово замерло на его устахъ. "Що же, вы молитесь о немъ?" снова спросилъ царь. — Молимся, когда по уставу церкви возглашаемъ о создателяхъ и благотворителяхъ святаго храма сего — отвѣтилъ настоятель, ободренный ласкавымъ видомъ императора. "Молитесь, молитесь!" съ легкимъ вздохомъ произнесъ императоръ и быстро вышолъ изъ церкви. Вообще то противорѣчіе, повторявшоеся изъ года въ годъ, наводило вѣрующихъ людей съ живымъ христіянскимъ чувствомъ на мысль о неестественности анафемы прежде окончательного суда Божія. Для избѣжанія подобныхъ противорѣчій и недорозумѣній, святѣйшій синодъ постановилъ отмѣнити обрядъ именного проклятія Мазепы, яко обрядъ, не согласный съ ученіемъ Спасителя, и несоотвѣствующій общепринятой церковью точцѣ зрѣнія.

»Червоная Русь« 05.03.1890 Историческая програма.

Двадцать лѣтъ минуло уже отъ поры, когда началась до сихъ поръ существующая система въ виду галицкой Руси и въ теченіи тѣхъ 20 лѣтъ слышимъ постоянныи отзывы на тему: организуймось, солидаризуймось и прч. Бывали случаи, що отзывы того рода не были "гласомъ вопіющаго", вслѣдствіе чего вся лучшая, благороднѣйшая и патріотическая часть нашего народа и его образованного сословія принялась за дѣло организаціи, совокупилacь въ одинъ оплотъ и начинала акцію въ пользу своего русского народа и дѣла.

Русь наша учредила въ теченіи послѣднихъ 20 лѣтъ политическое Общество "Русская Рада" во Львовѣ, нѣсколько политическихъ обществъ (якъ на пр. въ Перемышлѣ, Стрыѣ, Турцѣ, Долинѣ и прч.) на провинціи, поручая тѣмъ Обществамъ вступатись за свои права, высылати правительству меморіалы, жалобы и прч. и поддерживати русскій духъ среди народныхъ масъ. Намъ еще сегодня въ живой памяти первое и второе общіи собранія членовъ Общества "Русская Рада", состоявшіи изъ тысячи народа, прибившого изъ розличныхъ сторонъ нашего тѣснѣйшого отечества; намъ въ живой памяти политическіи меморіалы выдѣла того же Общества, а также депутація его, высланная въ Вѣдень съ меморіаломъ, врученнымъ графу Гогенварту яко врезиденту и другимъ министрамъ яко членамъ тогдашняго министерства.

Позднѣйше, когда оказалось, що съ политическою жизнью необходимо подносити среди народныхъ масъ также просвѣщеніе, тверезость и ощадность — учреждена была въ Коломыѣ многозаслуженнымъ нашимъ народнымъ просвѣтителемъ о. Наумовичемъ и его другомъ о. Дебельскимъ — народная газета "Русская Рада". Вскорѣ послѣ того учредилъ о. Наумовичъ въ Коломыѣ вторую народную газету п. з. "Наука", а вслѣдъ затѣмъ сталъ тотъ же самъ о. Наумовичъ издавати въ упомянутомъ городѣ періодическое изданіе "Читальня" и пропаговати идею учрежденія народныхъ читалень по городамъ и селамъ гал. Руси. Но на томъ еще не конецъ, бо въ 1874 году основано было тѣмъ же самимъ о. Наумовичемъ человеколюбивое и просветительное Общество имени Мих. Качковского, воодушевившое всю галицкую Русь къ труду для просвещенія и возбужденія народного самосознанія среди миліонныхъ масъ. Що идея та не была пустымъ голосомъ — доказало первое по основаніи того Общества генеральное собраніе его членовъ, отбывшоеся въ 1875 году въ Галичѣ, состоявшое найменьше изъ 4.000 участвующихъ членовъ.

Казалось, що народная наша организація поступила значительно впередъ и що въ виду того всѣ выборы и вся политическая дѣятельность нашихъ передовыхъ людей не встрѣтятъ трудностей; между-тѣмъ соймовыи выборы въ 1876 и райхсратныи въ 1879 году доказали, що хотя Русь наша была бы Богъ вѣсть якъ организована, хотя бы самостоятельныи политическіи Общества находились въ каждомъ повѣтѣ, а Общество Качковского имѣло свои филіи въ каждомъ городѣ и своихъ членовъ въ каждомъ селѣ и приселку — выборы въ соймъ и въ держ. думу доставлятъ такій результатъ, якій желаетъ имѣти правительство.

Молодшая русская генерація, крепившаяся и росшая въ то время подъ покровительствомъ сов. Лавровского, яко члена краевого выдѣла, и сов. Вас. Ильницкого, яко члена краев. рады школьной, не залишала по каждой русской политической неудачѣ отзыватись, будь въ отдѣльныхъ брошурахъ, будь въ своихъ органахъ печати, съ критикою старшихъ, на ея языцѣ "поповскихъ политиковъ.

Критика та была весьма легкою и находились люди, который ей вѣрили и мнѣніе критиковъ роздѣляли, а то тѣмъ больше, що въ оную пору, если кто желалъ получити мѣсто не то епископа, но даже каноника или учителя середнихъ школъ, долженъ былъ поступити въ обозъ критикующихъ и пріобрѣсти себѣ покровительство одного изъ двохъ русскихъ членовъ, засѣдавшихъ (очевидно каждый отдѣльно) въ найвысшихъ краевыхъ автономическихъ институціяхъ и репрезентовавшихъ тамъ — своею одною личностію и своимъ однимъ голосомъ — трехмиліонную гал. Русь.

При помощи того рода протекціи убольшилось число нашихъ людей, критикующихъ политику старшихъ и опытнѢЙшихъ патрiотовъ и Русь наша узрѣлась наконецъ розбитою на два отдѣльныи oтъ себе табору.

Людямъ опытнымъ и доброй воли удается отъ поры до времени розрозненныи таборы соединяти, при чемъ — очевидно — старшіи и опытнѣйшіи люди дѣлаютъ молодшимъ всякіи возможныи уступки, дабы ихъ не кинути въ объятія элементовъ, стремящихся не отъ вчера, а отъ столѣтій, подкоповати и ослабляти Русь ея же собственными дѣтьми.

Сегодня дошло до того, що давнѣйшіи "критики", привыкшіи во время сіянія авреоли пок. Лавровского легкимъ способомъ пріобрѣтати маленькіи уступки съ ущербомъ исторической русской партіи — стоять почти ровно съ критикованными — на первомъ огнѣ.

Успѣвши убѣдити одну часть русской публики, що ихъ политическая програма единоспасительная и що историческая русская идея ни къ чему не приведетъ — они испытали теперь, що уступки, въ свое время ними пріобрѣтенныи, обмежались лишь на томъ, щобы розшатати и ослабити историческую Русь, а когда та послѣдняя припустила къ политической акціи также давнѣйшихъ критиковъ, изобрѣвшихъ новую програму и идущихъ новымъ путемъ къ цѣли — оказалось, що молодыи политики нашлись въ такомъ же самомъ положеніи, въ якомъ лѣтъ 10 тому назадъ находились старшіи и опытныи въ народныхъ дѣлахъ наши передовыи люди.

Въ виду новѣйшихъ событій, именно же въ виду послѣдняго выбора въ Бережанщинѣ, поднеслись опять голосы, взывающіи къ сильнѣйшой организаціи. Мы голосамъ тѣмъ вовсе не противны и станемъ поддерживати все то, що имѣетъ въ виду сильнѣйшую организацію нашихъ народныхъ силъ, однако все-таки, скажемъ еще разъ то, що мы уже тысячъ разъ говорили, що организация, если она имѣетъ серіозно переводитись, должна быти передъ ея осуществленіемъ основно и всесторонно обдумана, бо если имѣло бы прійти къ тому, щобы она переведена была такимъ путемъ, якимъ переводились въ свое время при готовленіи къ народнымъ вѣчамъ на провинціи, или якъ приготовлялась во Львовѣ "сaмoстойная" депутація къ нынешнему намѣстнику, когда онъ перенялъ правленіе края то опять выйдетъ результатъ, который и безъ организаціи можно было бы достигнути.

Не скрываемъ того, що въ нынѣшнемъ нашемъ трудномъ положеніи являются съ каждымъ днемъ новыи "политики" и новыи програмы, а всѣ они стремятся больше-меньше лишь къ тому, щобы авторамъ ихъ было выгоднѣйше жити, между-тѣмъ когда фактомъ есть, що единоспасительною програмою для галицкой Руси является та, которую указуетъ ей тысячелѣтняя ея исторія и литература и лишь подъ тою одною програмою можетъ гал. Русь консолидоватись, пріобрѣсти себѣ значеніе у всѣхъ народовъ и респектъ даже у найсильнѣйшого противника, бо лишь въ одной исторіи и литературѣ своей найдетъ она проводную мысль и идею, которыми въ каждую пору, и старшій и молодшій, могутъ воодушевитись и побѣдити.

 

 

 

»Червоная Русь« 18.02.1890 Русское богослуженіе въ польскомъ костелѣ.

По образцу минувшихъ лѣтъ, была отслужена вчера русская соборная литургія въ костелѣ патровъ іезуитовъ во Львовѣ. Въ отсутствіи митрополита, служилъ литургію о. кустосъ А. С. Петрушевичъ въ сослуженіи крыл. о. Бѣлецкого и д-ра Комарницкого и діяконовъ оо. Филиповского и д-ра Мышковского. Во время богослуженія пѣлъ хоръ воспитанниковъ русской дух. семинаріи. Костелъ былъ переполненъ публикою, среди которой находилася также и польская аристократия. Проповѣдалъ якій-то молодый доминиканецъ на тему о вѣрѣ, превознося вѣру "русскую" надъ "цареградскою", которая по его мнѣнію есть bluźniercza. Мы уже не разъ писали о устроиваніи патрами іезуитами того рода богослуженій и указывали на то, що они вмѣсто пользы приносятъ нашой церкви вредъ. Поминувши, що по уставу нашей церкви, иное было у насъ евангеліе, а иное читалъ доминиканецъ изъ амвона, спросимъ лишь, що подумали себѣ собранныи вѣрныи, когда слышали "цареградское" богослуженіе и одновре менно проповѣдь доминиканца, назвавшого то же богослуженіе bluznuercz-имъ. Крайняя пора, покончити съ устроиваніями такихъ богослуженій. — Очевидець.

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 21.11.1891 Rada m. Lwowa

odbyła wczoraj wieczorem posiedzenie, które zagaił prezydent Mochnacki. Przed przyjściem do porządku dziennego radny Jonasz wniósł interpelację w sprawie petycji, wniesionej 22. grudnia 1888 przez kierowników i kierowniczki lwówskich szkól ludowych o podniesienie dodatku na mieszkanie. Dotąd na petycję tę proszący nie otrzymali żadnej odpowiedzi.
Prezydent odpowiedział, iż rada nie zechce zapewne przy końcu swej kadencji obciążać budżet miejski tak znaczną sumą, ale przyrzekł sprawę tę traktować regulaminowo.
Po załatwieniu kilku rekursów w sprawach budowniczo-policyjnych przyjęto w uchwale drugiej wnioski w sprawie ulg podatkowych dla nowych budynków, mających powstać w miejsce domów, które w celu asanacji miasta będą zburzone; uchwalono zbudować zgorzałe budynki na folwarku miejskim Lewandówka, wydzierżawiono na dalsze trzy lata połowę dóbr Pniatyn Leibie Loewenkronowi za rocznym czynszem 1800 zł. tj. o 300 zł. więcej, niż dotąd, i powierzono dostawę obuwia dla straży ogniowej od 1. stycznia 1892 szewców i Smolnickiemu.
W celu przekonania się, czy budynki szkoły realnej i gimn. Franciszka Józefa potrzebują naprawy, wydelegowano komisję, złożoną z prof. Zacharjewicza, Kędzierskiego, dr. Strojnowskiego, Soleckiego i dyr. Hochbergera.
W końcu postanowiono przedłożyć kontrakt najmu z właścicielami kamienicy przy ul. żółkiewskiej I. 109. W domu tym ma być pomieszczony zapasowy szwadron 4. pułku ułanów.
Następnie odbyło się posiedzenie tajne, na którern bezpłatne miejsce w konserwatorjum muzycznem nadano Anieli Flaczynskiej, Eugenji Lang, Jadwidze Mochnackiej i Ewelinie Batyckiej.
W "Lutni" zaś nadano takież miejsca: Olszewskiej Kazimierze, Radkiewiczównie Wandzie, Władyczynównie Helenie, Babeckiej Mieczysławie i Stanisławie Iwanickiej.

»Kurjer Lwowski« 18.11.1891 Mylny alarm.

Z Tarnopola donoszą nam 16. bm.: Nietylko giełdę wiedeńską zaniepokoił prezes Koła polskiego, Jaworski, swoją opowieścią o "sytuacji bardzo poważnej", która stanęła na przeszkodzie uwzględnieniu żądań naszych co do decentralizacji zarządów kolejowych w sposób zupełnie taki sam, jak w roku 1888 umiano przełamać opozycję przeciwko zaszczepieniu pruskich pomysłów o podatku gorzelnianym. My tutaj na pograniczu doznaliśmy jeszcze innych wzruszeń, które stały w ścisłym związku z augurstwem p. Jaworskiego. Wczoraj zrana zjawił się w Tarnopolu oficer rosyjski z sierżantem. Obaj w pełnej paradzie wprost z dworca udali się do tutejszego c. i k. komendanta stacyjnego, jen. Rippa, i po krótkiej tamże wizycie zakwaterowali się: oficer do hotelu Puntscherta a sierżant do koszar załogi austrjackiej, liczącej parę bataljonów piechoty nr. 15 i parę szwadronów jazdy dragońskiej, tj. siłę dostateczną wprawdzie do zwalczenia inwazji dwóch sałdatów, ale zbyt małą na skonstatowany urzędownie wypadek "sytuacji bardzo poważnej". Łatwo tedy pojąć, jaki rwetes powstał w umysłach na widok szyneli z baraniemi czapkami. Historja o poważnej sytuacji nabrała od razu żywej rzeczywistości, choć na godzinę przedtem jeszcze uważano ją tylko za humorystyczny wybieg prezesa Koła polskiego, by nietylko ocukrzyć fiasco z decentralizacją kolejową, ale za jednym zamachem przygotować także umysly do uchwalenia nowych miljonów na cele militarne.
Przypomniano sobie równocześnie, że w cywilizowanych krajach wszelkie wojny rozpoczynają się formalnością wypowiedzenia, czyli deklaracji, którą strona wypowiadająca uskutecznia zwykle zapomocą parlamentarza, tj. oficera z trębaczem. Skombinowano więc na prędce komunikat Jaworskiego z przybyciem dwóch "Moskali" do komenderującego jenerała tutejszego i trwożliwe grupy zaskoczonych takiemi zdarzeniami mieszkańców stolicy podolskiej puściły w niepamięć Baworowskiego z Weiserem, a w wyobraźni swojej widziały już chmurę rozpasanych jędz wojny, słyszały huk uchacjUszÓw — od strony Stanisławowa i w przewidywaniu okropnych nieszczęść debatowały już o emigracji.
P. Bóg jednak łaskaw. Chociaż sytuacja Koła polskiego jest w poważnym stanie, to jednak do katastrofy jeszcze nie blisko. Post nubila Phoebus. Popołudniu mieliśmy wyborny koncert kapeli wojskowej w Sokole, i tam okazało się autentycznie, że "Moskale" wzmiankowani przyjechali w bardzo zwyczajnych pokojowych zamiarach. Oto na dziś przypadła przed sądem przysięgłych rozprawa o zamordowanie jakiegoś polowego na granicy. Świadkiem klasycznym zbrodni miał być sierżant objeszczyków. Więc zawezwany drogą dyplomatyczną przybył na rozprawę, a z nim podług regalaminu wojskowego — oficer. I tak wyjaśniła się sytuacja. Oficer nazywa się trochę oryginalnie: Gołembatowski, ale jest rodowitym Polakiem, ożenionym nawet z Polką, i to z Galicjanką, a przyjęcie, jakiego tu doznał od wojskowych austrjackich, zadało nnjzupełniejszy kłam rozgłoszonemu istnieniu sytuacji "bardzo poważnej". Giełdy mogą być spokojne. A p. Jaworskienu wypadałoby mieć w pamięci niemieckie: "Spicie nicht mit Schiessgewehren", co podobno w tlumączeniu polakiem znaczy: Nie strzelaj — bez prochu!

»Kurjer Lwowski« 17.11.1891 Patentowana fabryka historji.

(Teatr polski we Lwowie od r. 1881 do r. 1890 napisał Stanisław Pepłowski. Lwów 1891., nakładem autora).
(Dok.) Na st. 10 swej książki rzuca się p. St. Pepłowski na Miłaszcwskiego za wpuszczenie na scenę lwowską trupy gimnastyków i tancerzy "The J. I. Phoites".
Na str. 53 czyni zarzut taki sam śp. Janowi Dobrzańskiemu, że pozwolił na scenie skarbkowskiej popisywać się towarzystwu gimnastycznemu "The Mefistos".
Barącz zgrzeszył w oczach p. Peplowskiego zezwoleniem na nadpowietrzne produkcje w teatrze panny Grigolatis — lecz o Liliputach, sprowadzonych przez obecne przedsiębiorstwo do gmachu skarbkowskiego i o zorganizowaniu idjotycznem baleta, niema w książce ani słowa. Dowód to bezstronności autora.
Na str. 82 nazywa utwór Wildenbrucha pt. "Aktorowie dworu" dramatem szpitalnym. Szkoda, że p. Stanisław Pepłowski nie przeczytał recenzji Pawła Lindaua o tej sztuce, zamieśzczonej w berlińskim Borsen-Courier, byłby przynajmniej mial pojęcie, czem jest ten dramat i jakie posiada zalety, a wtenczas nie byłby się ośmieszył napisaniem takiej niedorzeczności.
Przedstawienie sprawy strejku aktorskiego, zaszłego w pierwszym zaraz miesiącu po objęciu dyrekcji przez obecne przedsiębiorstwo, wyszło w ksążce p. St. Pepłowskiego w tukiem świetle, że chcąc poddać krytyce to, co popisał szanowny autor, trudnoby nam było utrzymać się w należytym tonie, dla tego raczej przemilczamy o wstrętnem i oszczerczem rzucaniu się p. St Pepłowskiego na artystów, broniących się przed wymierzonym na nich wyzyskiem i przystępujemy do zakończenia naszego sprawozdania, zbył może długiego w stosunku do wartości rzeczy, którą podjęliśmy rozebrać.
Sądu o całości nie wydajemy, lecz zostawiamy to samemu autorowi, cytując jego własne słowa wypowiedziane przy ocenie pewnej pracy, napisanej przez kogoś trzeciego, sumiennej a posiadającej nierównie wyższą wartość i mniej pretensjonalnie napisanej.
W nr. 253 z r. 1886 pisze p. St. Pepłowski w Dzienniku Polskim co następuje:
"Z dziejów teatru lwowskiego" (1830 — 1840) napisał St. Blotnicki, Lwów, 13 stronnic. "...Klejonkę p. Blotnickiego stanowią same odpisy aktów wydziału stanowego, z których nie można sobie wyrobic pojęcia o stanie sceny lwowskiej w przeciągu owych 10 lat, a tytuł broszury jest śmieszny i pretensjonalny. Na taką robotę szkoda czasu i atlasu".
Ponieważ książka p. St. Pepłowskiego nie jest niczem więcej, tylko właśnie klejonką tych samych żródeł czerpaną, a do tego napisaną z pewna z góry wytkniętą tendencją apologji obecnych przedsiębiorców... cóż o niei powiedzieć? własne słowa p. Stanisława Pepłowskiego "szkoda czasu i atłasu".
Może p. St. Pepłowskiemu robić reklamę uslużny kolega odcinka Dziennika Polskiego, wolno przygarniętemu do redakcji tegoż pisma Stachowi Pancernemu wypisywać dla "Dziejów sceny lwowskiej" p. St. Pepłowskiego pinegieryki po Kurjerach Polskich w Krakowie, ale bezstronny śmiertelnik przeciętny, który otwartemi oczyma śledził przejścia teatru lwowskiego w ostatniem dziesięcioleciu, musi sobie powiedzieć, że książka p. Stanisława Pepłowskiego wzbogaciła naszą literaturę o płód poroniony, mijający się na każdym kroku z prawdą.
Na uspokojonie Dziennika Polskiego, który solidaryzując się z p. St. Pepłowskim, w własnym już imieniu kruszy kopię za swym wspólpracownikiem i powołując się na Józefa Koeniga, powagą tego wytrawnego znawcy teatru chce oslonić niefortunnego autora "Historji(?) teatru lwowskiego", nadmieniamy: że Józef Koenig wcale niewzględnie obszedl się w warszawskiem Słówie z I. tomem książki p. St. Pepłowskiego. Nazwał on ją robotą kronikarską o żadnej wartości literackiej i historycznej, która nikomu żadnej nie może przynieść korzyści i dostarczywszy tylko pewnej części materjałów do historji, czeka na rękę więcej wprawną, żeby mogła stać się tem, czem ją p. Stanislaw Pepłowski dziś już chce widzieć.
W.

»Kurjer Lwowski« 08.11.1891 Teatr lwowski.

Jak wiadomo, upływa w kwietniu 1892 roku sześciolecie, na które obecni przedsiębiorcy pp. Mieczysław Schmitt i dr. Henryk Szydłowski uzyskali po śp. Celinie Dobrzańskiej i Wł. Barączu dzierżawę teatru hr. Skarbka. Równocześnie upływa 50-cioletni termin utrzymywania gmachu teatralnego kosztem fundacji hr. Stan. Skarbka. Artykuł VI. aktu fundacyjnego poleca, by dobra zakładu drohowyzkiego były w drodze publicznej licytacji co lat 6 wydzierżawiane, a I. artykuł tego aktu (ustęp f) zalicza teatr do dóbr fundacji.
Budowa nowego teatru lwowskiego przypomina sprawę wystawienia pomnika Mickiewiczowskiego w Krakowie i skoro sprawa ta postępować będzie trybem dotychczasowym, to wątpić należy, czy nowy teatr we Lwowie stanie jeszcze w 19. stuleciu.
Wobec tego zachodzi pytanie, co się stanie z teatrem narodowym we Lwowie od wielkiej nocy 1892 aż do wybudowania nowego dlań gmachu?
Komisja, wydelegowana w ostatnich czasach do zbadania stanu gmachu Skarbkowskiego, orzekła, że po dokonaniu pewnych adaptacyj i reparacyj, przedstawienia sceniczne i nadal odbywać się będą mogły w gmachu Skarbkowskim. Na razie nie wchodzimy w to, jakich nakładów wymagać będzie ta adaptacja i kto właściwie pokryje te koszta, przypominamy sobie tylko, że namiestnik po objęciu urzędowania oświadczył kategorycznie, że ze względu na bezpieczeństwo publiczne, nie pozwoli na to, aby przedstawienia, po upływie 50-cioletniego terminu utrzymywania gmachu teatr. kosztem fundacji hr. Skarbka, odbywały się nadal w gmachu skarbkowskim.
Dla nas ważniejszą od tego jest kwestja, w czyim ręku teatr lwowski pozostawać będzie nadal. Wiadomo, że ankieta teatralna zaleciła Wydz. kraj. ukrajowienie teatru lwowskiego dopiero z chwilą ukończenia budowy nowego gmachu. Podług nas ukrajowienie teatru mogłoby nastąpić już od wielkiej nocy 1892 r. i nie naraziłoby kraju na znaczne straty. Śp. Dobrzański pobierał subwencję o 5000 mniejszą, a pomimo to rachunki z teatru za 3 lata od 1883 do 1886 r. wykazują, że czysty dochód za to trzechlecie wynosił 36.786 zł., jakkolwiek nie było wówczas jeszcze teatru letniego, a wyjazdy do Krakowa i Krynicy na miesiące letnie połączone były dla przedsiębiorstwa z wielkiemi stratami. Obecnie niedobór jest więc nieprawdopodobny, jeżeli teatr racjonalnie byłby prowadzony.
Gdyby jednakże Wydział kraj. ukrajowienie teatru w obecnej chwili nie uznał za odpowiednie, to w każdym razie jest to jego obowiązkiem pomyśleć o sanacji stosunków obecnych, które przecież, jak to każdy przyzna, są anormalne i doprowadzają do upadku pierwszorzędny w Polsce teatr, subwencjonowany przez kraj tak hojnie. Wydział kraj. stoi na straży teatru naród, i jemu to przypisać by musiał kraj winę, gdyby prowizorjum obecne trwać miało ad calendas graecas. Przyszłoby do tego, że w chwili, w której kraj zdecydowałby się na ukrajowienie teatru, nie byłoby co ukrajowić, gdyż część artystów rozleci się na wszystkie wiatry, jak to się już stało z kilku wybitniejszymi, a reszta byłaby po części zniechęcona i zmarnowałyby się talenty do reszty.
W miejsce sztuki polskiej zapanowałaby nascenie lwowskiej wyłącznie farsa francuska, operetka i mizerna parodja baletu.
Krążą pogłoski, że sprawa wydzierżawienia gmachu Skarbowskiego na czas od wielkiej nocy r. 1892 aż do wystawienia nowego teatru we Lwowie ma być załatwioną cichaczem, bez rozpisania konkursu. Pogłoska ta zaniepokoiła opinję. Uważamy ją jednak za nieprawdopodobną, w pierwszej linji bowiem nie chciałby się narazić kurator hr. Skarbek na słuszne zarzuty, gdyż samowolne takie postępowanie, byłoby niezgodne z wolą fundatora hr. Skarbka Stanisława. I tak rozmaicie mówią o gospodarce w dobrach zakładu drohowyzkiego i w samym Drohowyżu, gdyby więc kurator hr. Henryk Skarbek i rada administracyjna wbrew woli fundatora bez rozpisania konkursu załatwić chciały sprawę wydzierżawienia teatru hr. Skarbka, to byłoby to charakterystyczną ilustracją tej gospodarki i wówczas nabrałyby prawdopodobieństwa szerzone pogłoski, że kuratorja powoduje się nie dobrem publicznem, nie dobrem fundacji, lecz tylko prywatą... Takich spraw nie załatwia się cichaczem i samowolnie. Niedawno temu wyraził w tej mierze kraj swoją opinję w sprawie podhajeckiej... P. Kieszkowski, nadużywając swej władzy, bez rozpisania licytacji wydzierżawił dobra Podhajeckie Lilienfeldom. Powstało oburzenie i stanęło na tem, że dobra te wydzierżawione zostaną w drodze publicznej licytacji... Stanąć mogę do licytacji także i pp. Lilienfeldowie. Sprawę teatru narodowego uważamy co najmniej za tak ważną, jak sprawę Podhajecką. O dzierżawę teatru ubiegać się mogą także i pp. Schmitt i Szydłowski, sprawiedliwość jednak nakazuje rozpisanie konkursu.
Wydział krajowy, w razie rozpisania konkusu, będzie miał głos decydujący, stać się to musi w myśl opinji ankiety teatralnej, która orzekła, że co do osoby przedsiębiorcy Wydział kraj. założyć może swoje veto i rozumie się to samo przez się, gdyż Wydział kraj. imieniem sejmu wypłaca przedsiębiorcy subwencję.
Publiczny konkurs pozwoli Wydział kraj. wybrać ze zgłaszających się konkurentów tego, który stanowiskiem społecznem, majątkiem, zdolnościami i kwalifikacją da największą gwarancję, że prowadzić będzie racjonalnie jedyny w Polsce teatr, który prawidłowo rozwijać się może i powinien. W tej sprawie zabrali także glos artyści teatru lwowskiego, którzy w podaniu, wystosowanem w polowie września rb., wnieśli do Wydziału kraj. przedstawienie motywowane, upraszając o ukrajowienie teatru od Wielkiejnocy 1892, a ewentualnie o rozpisanie konkursu na lat sześć od tego terminu.
Spodziewamy się, że wywody nasze trafią do przekonania ludzi dobrej woli i że kuratorja fundacji Skarbkowskicj i Wydział kraj. postąpią w myśl opinji publicznej, domagającej się rozpisania konkursu.
Jest to jedyny sposób, mający ochronić scenę narodową od upadku.
Rozpisanie konkursu będzie dowodem najlepszym, że sfery decydujące opiekują się szczerze naszym teatrem i że w sprawach publicznych, obchodzących żywo kraj cały, nie decyduje prywata i protekcja, lecz tylko wzgląd na dobro publiczne. A jeżeli oprócz pp. Schmitta i Szydłowskiego nie zgłosi się żaden kandydat godny, to będzie to największym tryumfem dla obecnych przedsiębiorców, którzy przecież nie powinni obawiać się światła dziennego i współzawodnictwa.

»Kurjer Lwowski« 05.11.1891 Spór domowy hrabiów Potockich.

W ostatnim numerze wiedeńskiego Tagblattu znajdujemy senzacyjną korespondencję z Warszawy, w której opowiedziano po raz pierwszy szczegółowo historję działu spadkowego po zmarłym w Paryżu w r. 1880 hr. Maurycym Potockim i wynikłego wskutek tego działu sporu prawnego między synami zmarłego, sporu, który się skończył procesem kryminalnym. Według tej korespondencji rzecz się tak miała.
Hr. Maurycy Potocki pozostawił ogromny majątek, którym spadkobiercy podzielili się na mocy dobrowolnej ugody. Starszy syn August otrzymał dobra ojcowskie Jabłonnę i inne, pałac w Warszawie, majętność w Austrji leżącą, Zator, a nadto połowę dóbr Berezyna, obejmujących ogółem 112.000 dziesięcin gruntu. Młodszy brat Eustachy otrzymał drugą połowę Berezyny i miał następnie po śmierci matki otrzymać jej dobra. Nadto zobowiązali się obaj spadkobiercy spłacić dwie swoje siostry w ten sposób, że August miał dać siostrze Natalji jednorazową spłatę w kwocie 300.000 rubli, zaś Eustachy miał dać drugiej siostrze Marji, zamężnej hrabinie Zamojskiej dopełnienie do otrzymanego już przez nią posagu, w kwocie 150.000 rubli. Matce mieli obaj bracia płacić rentę roczną w kwocie 30.000 rubli, z czego na Augusta wypadało 20, a na Eustachego 10 tys. Hr. Eustachy w chwili podpisania tej ugody był jeszcze małoletnim, nie miał jeszcze bowiem 21 lat.
Rezultat tego podziału był taki, że hr. Eustachy ze swej schedy miał płacić rocznie: matce 10.000, a siostrze procent od 150.000 w kwocie 7500, razem 17.500 rubli. Tymczasem cały dochód roczny z jego schedy wynosił tylko 14.500 rubli, musiał więc Eustachy co roku dokładać po 3000 rubli, by uczynić zadość swym zobowiązaniom.
W tym celu musiał zaciągać długi, które obciążyły hipotekę jego ojcowizny. Z tego powodu Eustachy użalał się przed bratem i żądał nowego podziału ojcowizny, August jednak nie chciał o tem ani słyszeć. Po dłuższych pertraktacjach zgodzili się bracia przedłożyć rzecz sądowi polubownemu, złożonemu z 11 członków, którzy wszyscy wybrani byli przez hr. Augusta. Do tego sądu między innymi należeli hrabiowie Artur, Alfred i Roderyk Potoccy. Sędziowie wszystkimi glosami przeciw jednemu zgodzili się na to, że należy przystąpić do nowego podziału. Pięciu sędziów nadto wyraziło się w ten sposób, że pierwszy podział spadku hr. Maurycego był jednostronnym i nieprawnym.
Hr. August Potocki nie chciał jednak tak łatwo puścić z rąk majątku, który tak długi czas posiadał. Spowodował on przeto wierzycieli swego brata, by wystawili jego połowę dóbr Berezyny na licytację. Przedtem jednak posłał prośbę do cara, by tenże jemu, jako poddanemu austrjackiemu, w drodze łaski pozwolił odkupić od brata drugą połowę Berezyny. Tej prośbie car odmówił. Wówczas hr. August na publicznej licytacji za pomocą podstawionego kupca, swego przyjaciela barona Eug. Wulfa nabył na tegoż imię połowę Berezyny za 105.004 ruble. Ta kwota, drobna w stosunku do wartości majątku, wynoszącego 56.000 dziesięcin (przeszło 112.000 morgów) zrodziła w duszy hr. Eustachego podejrzenie względem brata. Począł on rzecz badać i przyszedł do tego przekonania, że hr. August ptzekupił kilku kapitalistów, którzy mieli zamiar stanąć do licytacji, by do niej nie stanęli. Podał więc do sądu w Mińsku skargę cywilną na swego brata.
Sąd miński orzekł, że licytacja odbyła się prawidłowo, sąd apelacyjny wileński orzekł na korzyść Eustachego, zaś trybunał kasacyjny zniósł oba wyroki i zarządził ponowną rozprawę, polecając sądowi pierwszej instancji zbadać w pierwszej linji, jaką rolę przy sprzedaży dóbr grał niejaki Żaglowski. Z przesłuchania tego świadka wynikło, że August Potocki pobawił do licytacji pięciu strohmanów, którzy pozornie się przelicytowywali, podając równocześnie minimalne oferty. Rolę pośrednłka w tej całej sprawie grał rządca dóbr hr. Augusta, Klimkiewicz. Na podstawie tego wyniku śledztwa, wydelegowany został do przeprowadzenia rozprawy sąd obwodowy petersburski. Wyrok tego sądu dotychczas nie zapadł.
Tymczasem i prokuratorja w Mińsku zwróciła uwagę na tę sprawę. Zbadawszy akty procesu i przesłuchawszy kilku świadków wytoczyła ona hr. Augustowi Potockiemu i Klimkiewiczowi proces o oszustwo. Rozprawa miała się odbyć jeszcze w sierpniu, odłożoną została na październik, lecz i teraz się nie odbyła, gdyż Klimkiewicz, mimo danego słowa, że się z miejsca pobytu nie wydali — drapnął. Do rozprawy zawezwani zostali także owi sztromani z licytacji, w tej liczbie bar. Wulf i pułkownik Kozłowski.

»Kurjer Lwowski« 04.11.1891 Gonitwa za posadami.

Otrzymujemy z miasta następujące pismo: "Jako przyczynek do umieszczonego przez was w tych dniach artykułu pt. Gonitwa za posadami, komunikuję wam fakt następujący: "Zaledwie zamknął oczy śp. Widman, przewąchał napiętnowany przez was już niejednokrotnie "ring', iż opróżnioną jest posada, z której stworzyłby można korzystną synekurę. Oprócz p. Cz., który wspólnie z śp. Widmannem prowadził w ostatnich czasach archiwum miejskie i jednego z profesorów — których kwalifikacji wcale nie kwestjonujemy — starają się o tę posadę także rozmaite indywidua sprytne, których jedyną kwalifikacją jest to, że należą do "ringu" i liczyć mogą na silne plecy tych, którym zależy na poparciu "ringu" przy nadchodzących wyborach. Synekura ta dla jednego z pierścieniowców ma być trynkgeldem za wybory, fruktyfikowanym już z góry dla pewności.
Wiadomo, że zasłużony patrjota p. Widmann obok stanowiska radcy magistratu piastował także urząd archiwisty i nie pobierał za to osobnego wynagrodzenia. Przed Widmannem za bardzo skromnem wynagrodzeniem piastował ten urząd emerytowany prof. gimn. w Samborze p. Romankiewicz, którego usunięto z posady profesorskiej za należenie do gwardji narodowej w r. 1848 Nie była to posada etatowa, lecz tylko za ugodą. Po Romankiewiczu zawiadywał archiwum miejskiem były dyrektor urzędów pomocniczych magistratu Jan Rasp. Gdyby obecnie postanowiono stworzyć osobną posadę archiwarjusza miejskiego, to należałoby ją powierzyć człowiekowi ukwalifikowanemu, a nie lada chłystkowi, polującemu na posady, a którego kwalifikacją jest ignorancja połączona z arogancją.
Zresztą o kwalifikacji kandydatów powinnoby wypowiedzieć swoją opinię towarzystwo historyczne, a i opinia prof. Wojciechowskiego albo p. Wład. Łozińskiego zaważyć powinna na szali.
W każdym razie magistrat rozpisze publiczny konkurs na tę posadę, przypuszczać bowiem nie można, ażeby w krótkiej drodze bez rozpisania konkursu, cichaczem, krytym sztychem rozdawano posady miejskie ludziom, dmącym jedynie na instrumencie protekcji i nepotyzmu.
Ludzie zdolni z kwalifikacjami giną często z głodu, czyż godzi się wobec tego nadawać posady publiczne byle komu, dlatego tylko, że ręka rękę myje. Czyż me dosyć hebesów i fujar zajmuje u nas posady? Czyż nie tylko instytucje prywatne lecz i miejskie maja stać się przytułkiem dla indywiduów, niezasługujących na to wcale. Jeżeli mamy już stwarzać posady te, nadawajmy je ludziom zdolnym, specjalistom, albo też ludziom zacnym, zasłużonym, którzy nie myśląc o sobie stargali całe swe życie na usługach publicznych i zasługują na to, ażeby pomyślano o nich na starość.
Jakikolwiek będzie skutek starań tych zagadkowych figur, to w każdym razie jest to charakterystycznem, że doszło już u nas do tego, że lada chłystek śmie się a nas starać o takie stanowisko a co gorsza, że znajduje poparcie sfer, uchodzących za poważne."
Korespondent nasz zanadto pesymistycznie zapatruje się na tę sprawę. Konkurs musi być rozpisanym na posadę archiwisty j spodziewać się należy, że decydować będą tylko kwalikacje kandydatów i opinia towarz. historycznego.

»Kurjer Lwowski« 02.11.1891 Jubileusz sokoli.

W sobotę odbyło się pierwsze posiedzenie komitetu ściślejszego, zajmującego się urządzeniem uroczystego obchodu 25-letniej rocznicy założenia lwowskiego "Sokoła".
Zebranych powitał dr. Żegota Krówczyński i zwrócił uwagę, że uroczystośc jubileuszowa ma na celu skierowanie najszerszego ogółu naszego społeczeństwa na Towarzystwa gimnastyczne. Pomoc ogółu jest potrzebną, by cały naród nabrał przekonania, że tendencją Sokolich towarzystw jest, aby "Sokoł" znaczył to samo, co dobry obywatel kraju, dla wszystkich spraw narodowych oddany.
Dr. Czarnik, sprawozdawca wydziału zakomunikował, że 25-letnia rocznica założenia towarzystwa, uczczoną zostanie zjazdem wszystkich towarzystw "Sokolskich" polskich, który się odbędzie w czasie Zielonych świąt we Lwowie. Jako goście zostaną zaproszeni Towarzystwa gimnastyczne: czeskie, kroackie i morawskie. Na protektora zaprosi Towarzystwo radę miejską.
Program uroczystości jest następujący: W sobotę wieczorem przyjęcie uczestników Zjazdu w ogrodzie Strzelnicy miejskiej. W niedzielę rano zebranie w ratuszu, a po powitaniu gości przez prezydenta miasta pochód do kościoła, gdzie się odbędzie poświęcenie sztandaru, poczem pochód uda się do gmachu "Sokoła". Tutaj nastąpi odsłonięcie tablicy pamiątkowej i przyjęcie, urządzone przez lwowskie Tow. "Sokoł". Popołudniu posiedzenie delegatów Towarzystw, na którem rozpatrywane będą sprawy, dotyczące rozwoju Towarzystw sokolskich. Po posiedzeniu festyn, a wieczorem uroczyste przedstawienie w teatrze. W poniedziałek rano wspólna próba ćwiczeń na specialnie urządzić się mającem boisku, poczem nastąpi drugie posiedzenie delegatów, a w dalszym ciągu zwidzenie miasta. Popołudniu ćwiczenia publiczne na boisku, wieczorem bankiet pożegnalny. We wtorek wycieczka do Podhorzec. Na pamiątkę zjazdu wyda komitet książkę pamiątkową.
Po przyjęciu tego sprawozdania i zatwierdzeniu programu wybrano komitet obszerniejszy, złożony z 72 osób i podzielono go na 12 sekcyj.
Do tego komitetu postanowiono zaprosić delegatów wszystkich Towarzystw gimnastycznych polskich, które mogą również upoważnić jednego z członków "Sokoła" lwowskiego do zastępowania ich i stawiania wniosków, lub też upoważnić w tym kierunku wydział Towarzystwa lwowskiego.
Wnioski co do rozszerzenia programu odesłano do wydziału, który po zbadaniu ich przedłoży je obszerniejszemu komitetowi na posiedzeniu z d. 7. bm.

»Kurjer Lwowski« 30.10.1891 Potrzeby naszych uniwersytetów.

Telegram doniósł już o naradach komisji budżetowej nad tytułem budżetu "uniwersytety" i o przemówieniach przy tym tytule posłów galicyjskich. Mając dziś w pismach wiedeńskich obszerne sprawozdania z toku narad owej komisji, podajemy dotyczące przemówienia w streszczeniu. Ilustrują one dosadnie potrzeby naukowe naszych uniwersytetów, chociaż dodać musimy, że potrzeby te w przemówieniach posłów galicyjskich wcale nie zostały wyczerpane.
Pos. Piniński dopominał się otwarcia katedry dla historji sztuki na uniwersytecie lwowskim. Co do uniwersytetu krakowskiego zwrócił się z zapytaniem do ministra w sprawie obsadzenia katedry higjeny i literatury romańskiej, a wreszcie przemawiał za założeniem klinik psychiatrycznych we Lwowie i w Krakowie. Dalej omawiał opłakane stosunki nauki rolnictwa na uniwersytecie krakowskim. Środki pienięże, preliminowane na laboratorja i zakłady doświadczalne, są niedostateczne i wymagają koniecznie znacznego podwyższenia. Systemizowanic katedry dla nauki rolnictwa i chowu bydła powinno nastąpić w najkrótszym czasie, gdyż inaczej niemożliwem będzie aktywowanie drugiego roku wykładów.
Pos. Rutowski użalał się również na niedostateczne pielęgnowanie studjów gospodarstwa rolnego na uniwersytecie krakowskim. Pole doświadczeń leży odłogiem. Zbiorów nie ma żadnych. Laboratorja muszą dopiero być urządzone. Życzenia i nadzieje, jakie pokładano na zaprowadzenie studjów rolniczych na uniwersytecie, dotychczas pozostały nie spełnione. Mówca mógłby przytoczyć cały szereg wypadków, że profesorowie zdolni, używający sławy europejskiej, pracujący przy uniwersytetach zagranicznych, daliby się byli pozyskać dla uniwersytetów naszych, lecz przez rząd ze względów fałszywej oszczędności, nie zostali powołani. W Europie weszło w zwyczaj, że o takich zdolnych i głośnych profesorów trzeba się ubiegać tak, jak o primadonny operowe. Wreszcie przypomniał mówca konieczną potrzebę założenia wydziału lekarskiego we Lwowie.
Pos. Czerkawski upomniał się o systemizowanie zwyczajnej katedry filologji słowiańskiej we Lwowie, jakoteż o zaprowadzenie katedry języków romańskich w Krakowie. Zapytywał on ministra z jakich powodów ani jedna ani druga z tych katedr dotychczas nie została zaprowadzoną?
Pos. Romańczuk urgował otwarcie czterech, jeszcze w r. 1862 najwyższem postanowieniem przyobiecanych katedr z ruskim językiem wykładowym na wydziale prawniczym we Lwowie. Jeżeli brak jest kandydatów na te katedry, to należy się przyczynić do ich wykształcenia przez nadanie stypendjów i zasiłków. Dalej wyraził on życzenie utworzenia katedry dla historji narodu ruskiego na uniwersytecie lwowskim, tak samo, jak dla polskiej historji są takie katedry we Lwowie i w Krakowie.
Min. oświaty Gautsch, odpowiadając na przemówienia członków komisji, poruszył szczegółowo tylko przemówienia Pinińskiego i Rutowskiego. Faktycznie ministerstwo otrzymało petycje w sprawie oddziału nauki rolnictwa na uniwersytecie krakowskim. Z posad systemizowanych została jedna d. 17. bm. obsadzoną, na drugą zaś na wniosek kolegjum profesorów powołano tylko suplenta, obsadzenie zaś trzeciej nie mogło nastąpić, albowiem ministerstwo oświaty ze względu na przepisy ustawy nie mogło uwzględnić propozycji kolegjum profesorskiego. Zresztą wkrótce wysłany będzie do Krakowa fachowiec, celem uzyskania porozumienia z kolegjum profesorskiem. Co zaś do innych podniesionych żądań, dodał minister ogól nikowo, że w budżecie obecnym uwidocznionem jest staranie rządu, by wszystkim słusznym żądaniom według możności uczynić zadość. Musi jednak zwrócić uwagę komisji, że wiele z tych rzeczy osiągniętych być może tylko zwolna i stopniowo.
A więc — oremus.

»Kurjer Lwowski« 27.10.1891 † Karol Widman.

W nocy na 26. bm. umarł nagle na porażenie płuc, będące skutkiem influency, radca magistratu lwowskiego, długoletni i wielce zasłużony dyrektor archiwum miejskiego, autor wielu cennych prac historycznych, Karol Widman. Urodzony d. 4. lipca 1821 r. w Złoczowie, gdzie ojciec jego był starostą, przejął się nieboszczyk od lat młodzieńczych gorącą miłością dlatego kraju, w którym się urodził i dla tego narodu, śród którego się wychował. Po ukończeniu gimnazjum wstąpił na uniwersytet we Lwowie, gdzie ukończył wydział prawny i złożył egzamina na sędziego cywilnego i karnego. Jako natura żywa i nawskróś szlachetna, odczuwał on gorąco całą niesprawiedliwość metternichowskich rządów i wraz ze Smolką, Ziemiałkowskim, Grocholskim i innymi, chociaż młodszy od nich, bral udział w spiskach i tajnych stowarzyszeniach tuż pized ich ostatecznem rozbiciem około r. 1840.
Rok 1848. zastał go z wyrobionemi już pojęciami szczerze postępowemi i nawet, jak na owe czasy, wielce radykalnemi. Widząc wielki zamęt w pojęciack i dążnościach swych ziomków i pragnąc przyczynić się do wyklarowania życia politycznego w kraju, zaczął on wespół z Janem Zacharjasiewiczem wydawać w cierwcu tego roku czasopismo "Postęp", które wkrótce swem roztrepnem występowaniem, zdrową krytyką innych partyj i kierunków, umiarkowaniem w sądach i sprącem uczuciem patrjotycznem bardzo korzystnie wyróżniło się od innych czasopism galicyjskich tego burzliwego roku. Prócz innych zalet odznaczał się Postęp sprawiedliwem stanowiskiem, zajętem względem narodowości ruskiej, którą wówczas rozmaici nieroztropni patrjoci zrażali do Polaków przez nieustanne hece, drwiny i napaści. Drugim rysem znamiennym Postępu było to, że stanął on w niejakiej opozycji do rady narodowej, która uzurpowała sobie w imię patrjotyzniu stanowisko niemal dyktatorskie w kraju, nie będąc przez nikogo właściwie na to stanowisko wybraną. Postęp starał się miarkować dyktatorskie zapędy "Rady narodowej", wysuwając przeciw niej inną korporację nie mniej patrjotyczna, lecz powołaną przez wolę obywateli — radę gminną Lwówa. Antagonizm ten zaostrzał się z czasem, chociaż nie przeszedł nigdy w otwartą nieprzyjaźń, łagodzony przekonaniem obu stron o patrjotyzmnie przeciwnika i jednakowem rozumieniem ostatecznego celu ruchu. Że ruch ten byłby doszedł do pewnych rezultatów namacałnych, gdyby go była nie zdusiła brutalna dłoń jenerała Hammersteina, to nie ulega wątpliwości. Bombardowanie Lwowa i ogłoszenie stanu oblężenia położyło kres nie tylko wszelkim dążnościom i orgranizacjom wolnościowym, ale także samemu istnieniu Postępu Widmana.
Po tej katastrofie zmarły usunął się na zawsze z widowni publicznej, poświęcając swe siły cichej pracy biurowej i skromnej choć cennej i zawsze jednakowym, patrjotycznym duchem owianej pracy literackiej. Straciwszy posadę rządową, znalazł przytułek przy magistracie lwowskim, który po śmierci archiwarjusza Raspa mianował go dyrektorem archiwum miejskiego. Archiwum to bardzo wiele zawdzięcza jego pieczołowitości; chociaż rodzaj jego studjów poprzednich uniemożliwiał mu naukowe wyzyskanie nagromadzonych w niem skarbów. Gdy przeszumiał pierwszy wicher reakcji po r. 1848 i powstał założony przez Dobrzańskiego Dziennik literacki, znajdujemy Widmana w liczbie jego pilnych współpracowników.
Gdy nastała era konstytucyjna, jednym z pierwszych jego czynów było przypomnieć społeczeństwu prace i zasługi człowieka, stojącego wówczas na czele stronnictwa demokratycznego, a obryzgiwanego błotem przez stronnictwo przeciwne — Smolki. Tak powstała pierwsza jego praca o Smolce, wygłodzona w ratuszu lwowskim w postaci odczytów, a później (w r. 1868) wydana z dołączeniem niektórych dokumentów z roku 1848.
Sam Widman czuł braki tej pracy, zabrał się więc do gromadzenia malerjałów obfitszych i w r. 1884 rozpoczął publikację obszernego dzieła o Smolce, którego wykończył tylko część pierwszą, kończącą się na r. 1849. Jest to praca, mimo wszelkich jej usterek, niezmiernie cenna, gdyż zawiera mnóstwo dotychczas nieznanych lub błędnie przedstawianych szczegółów o życiu i działalności młodzieży polskiej od r. 1833 do 1843. Jest ona również bardzo cennym przyczynkiem do dziejów 1848, gdzie autor mógł korzystać z materjałów rękopiśmiennych, dostarczonych mu przez Smolkę.
Z późniejszych prac jego wymieniamy obszerne przedstawienie zawartości archiwum lwowskiego w "Przeglądzie archeologicznym" lwowskim, referat o temże archiwum, miany na przeszłorocznym zjeździe historyków polskich, a wreszcie piękny odczyt "O pierwszych szkołach w Galicji", wygłoszony w stowarzyszeń u katolickich rękodzielników "Skała", a następnie opublikowany w "Szkole" i w osobnej odbitce.
Śp. Widman, jak i wszyscy idealiści, umarł, nie pozostawiwszy żadnego majątku. Spodziewamy się, że rada miejska uczei pamięć najstarszego i najzasłużeńszego funkcjonarjusza magistratu lwowskiego i urządzi mu pogrzeb kosztem miasta. Cześć pamięci zacnego obywatela, zasłużonego pisarza i prawego człowieka!

»Kurjer Lwowski« 21.10.1891 Synodalja.

O synodzie ruskim znajdujemy zajmujące uwagi w ostatnim numerze Kraju, napisane przez korespondenta lwowskiego tegoż pisma, podpisującego się pseudonizmem Łuna. P. Łuna, prawdopodobnie ksiądz, chociaż chce udawać człowieka świeckiego, nie tai się ze swemi sympatjami hierarchiczno klerykalnemi. Daje on następującą charakterystykę prądów, które się ścierały na synodzie, a charakterystyka jego, chociaż nie bez ultramontańskich przekręceń, polega jednakże na dość dobrych informacjach i zasługuje na uwagę. "Z szeregu pogłosek i wiadomości, które krążą wśród ogółu, z usposobienia pism i z niewyraźnych, mimowolnych napomknień uczestników synodu, daje się wyciągnąć ten wniosek, że w obradach uwydatniły się dwa jaskrawo przeciwne sobie prądy, których pogodzenie jest bezwarunkow o niemożliwem. Za jednym z nich, dążącym w wynikach ostatecznych do powrotu stanu rzeczy z przed r. 1596, idzie garstka ludzi świadomych celu i znaczna część duchowieństwa, broniąca energicznie samoistności obrzędowej; za drugim, skierowanym na zachód i dążącym do powolnego zniesienia tej samoistności, idzie ślepo szczuplejszy jeszcze zastęp wychowańców jezuickich, a ostrożnie i roztropnie wyższa hierarchja duchowna. Całość nie porusza się, naturalnie, ani w tę ani w ową stronę i dziś już rzec można, że prace synodu pozostaną z nielicznemi wyjątkami, bezowocnemi, i że góra zrodzi mysz. Nieszczęściem dla nas, tak w tej, jak w każdej innej sprawie, mięszają się do dyskusji przypuszczenia podejrzliwe, skutkiem których żadna sprawa nie przedstawia się jej uczestnikom ani widzom w swem świetle prawdziwem. Hal. Ruś. uderza na alarm i nawołuje uczestników synodu, by w chwilach wolnych naradzali się z oddanymi sprawem kościoła przedstawicielami intenligencji świeckiej, a to w celu obrony "ostatniej jakoby naszej twierdzy narodowej". Diło wzdycha żałośnie i nie odważa się śmielszego wypowiedzieć zdania, a my, ludzie świeccy, nie biorący udziału w żadnej agitacji, notujemy co można, starając się zajrzeć prawdzie w oczy. Wyczytaliśmy z nich, o ile czytać umiemy, że żadne niebezpieczeństwo kościolowi naszemu nie zagraża, bo jeżeli nawet prowadzono nań atak, to tak niepolitycznie i niezręcznie, że sromotnym odwrotem zakończyć się musi; że gdyby nawet nastąpiło wprowadzenie pewnych zmian, w rodzaju przyjęcia kalendarza gregorjanskiego, nicby nam się złego nie stało".

»Kurjer Lwowski« 20.10.1891 Nowy szyb solny.

W salinach w Lacku pod Dobromilem odbyła się w niedzielę 12. bm. niezwykła uroczystość poświęcenia "perwszego wbicia łopaty", celern otwarcia nowego szybu salinowego.
Aktu poświęcenia dokonali obaj miejscowi proboszcze w obecności starosty p. Zsitkowskiego, radcy górniczego p. Waydowicza, wszystkich miejscowych urzędników sądowych, administracyjnych i salinarnych, 12 delegatów Towarzystwa "Sokoła" z Przemyśla, miejscowej straży ogniowej ochotniczej, licznie zgromadzonej publiczności miasta Dobromila i ludu sąsiednich gmin wiejskich Huczka, Lacka i Kniazpola.
O g. 10. rano odprawił najpierw rz. kat. prób. ks. Knurkiewicz, mszę w kaplicy salinarnej nad szybem cesarza Franciszka, poczem w uroczystym pochodzie udał się orszak poprzedzony orkiestrą salinarną dzielną drużyną "Sokołów" i korpusem miejscowej ochotniczej straży ogniowej po wężowato wijącej się nowo zbudowanej drodze w kierunku północno-wschodnim na górę, na miejsce, gdzie ma być otwarty nowy szyb, a gdzie dla ochrony robót górniczych wzniesiono obszerny, zdała widzilny budynek drewniany. Tutaj odprawił nabożeństwo ks. prób. Mochnacki wedle obrządku gr., a po mszy przemówił ks. Knurkiewicz do zgromadzonych od ołtarza, pouczając ich o ważności aktu poświęcenia i doniosłości otwarcia nowego szybu dla miasta, okolicy i kraju. Następnie wśród modłów kapłańskich w obu obrządkach poświęcono miejsce nowego szybu, a naczelnik salin, radca górniczy p. Józef Waydowicz przemówił do zgromadzonych. Wśród tego przemówienia nastąpiło trzechkrotne ruszenie łopatą przez księży obu obrządków i reprezentantów gminy.
Z kolei dokenali tej funkcji naczelnicy urzędów, z obecnych gości zaś drużynie Sokołów dostał się najpierw do rąk rydel górniczy, następnie każdy z obecnych poruszył ziemię, a w mgnieniu oka zniknął potężny słup ziemi, co niechaj będzie szczęśliwą wróżbą dla szybkiego postępu robót górniczych!
Czas założenia saliny w Lacku dokładnie oznaczyć się nie da; to jednak pewna, że salina ta istnieje od wieków. Styl kapliczki wznoszącej się na pochyłości góry po nad saliną, poświęconej św. Kunegundzie, patronce górnictwa polskiego, wskazuje, że kapliczka ta zbudowaną była współcześnie z zamkiem Herburtów, stąd wniosek, że w tym czasie salina tutaj już istniała (1531—1534). Po zajęciu Galicji przez Austrję zamienił rząd austrjacki z ks. Lubomirskim "państwo dobromilskie" na starostwo rohatyńskie dobra Medyka z 18 wsiami starostwa przemyskiego.
Kronika podaje, że salina w Lacku wydawała od roku 1787 do r. 1802 po 67 tysięcy cetn. warzonki rocznie. W ostatnich czasach zaniedbywano salinę w Lacku do tego stopnia, że groziło jej zupełne zamknięcie i dopiero teraz wyrobiono w ministerstwie skarbu pozwolenie na otwarcie nowego szybu, który na długie czasy ma zabezpieczyć istnienie lackiej saliny.
Jest ona ostatnią na zachód wysuniętą, a przy tem największą warzelnią soli, przynoszącą skarbowi państwa 600.000 rocznego dochodu, a dającą utrzymanie setkom rodzin robotników, sług i kupców miejscowych.

»Kurjer Lwowski« 17.10.1891 Los nauczycieli lwowskich.

Do bogatej kroniki nędzy nauczycielskiej przybywają co dnia świeże dokumenty. Podajemy tu dzis streszczenie dwóch petycyj, podanych przez nauczycielstwo szkół ludowych lwowskich, na imię reprezentacji miasta Lwowa. Petycje te podpisane przez wszystkich nauczycieli szkól odnośnych wystosowana zostały: pierwsza przez wszystkich nauczycieli stabilizowanych, pobierających po 800 zlr. pensji, o podwyższenie tejże, druga zaś przez kilkudziesięciu nauczycieli niestałych, czekających niekiedy i po 20 lat na stabilizację i pobierających po 400 zlr. rocznie. Oto są wywody pierwszej petycji:
"Z nadaniem samorządu krajowi naszemu jęły się wszystkie stany usilnej pracy nad polepszeniem doli naszego społeczeństwa. Wówczas też zabłysły dla szkól i nauczycielstwa lwowskiego lepsze nadzieje. Już w r. 1873 proponowano dla nauczycieli jako minimalną płacę 1000 zł., jednakże na wniosek ówczesnego radnego, a póżniej prezydenta śp. Wacława Dąbrowskiego, który się wyraził na posiedzeniu rady miejskiej, że za 5 lal trzeba będzie płacę nauczycielom znowu podnieść, ustanowiono ją w tej wysokości, jaką jest obecnie. Jeżeli wysokość plac nauczycielskich, ustanowionych w r. 1873, stanowiła wobec dawniejszego stanu postęp, toć dzisiaj, po 18 latach, stosunki w stolicy naszej zmieniły się znacznie, ludność wzrosła z 90 na 120.000, a ceny pomieszkań i wszystkich artykułów tak podskoczyły, iż pomiędzy nauczycielstwem lwowskiem zapanowała niedola, która pracownikom na polu oświaty nie dozwala swobodnie oddawać się pracy zawodowej.
Ustawa krajowa z d. 1. stycznia 1S89 podniesieniem płacy, dodatków pięcioletnich i przyznaniem dodatku na pomieszkanie polepszyła w części byt nauczycieli całego kraju, pominęła tylko nauczycieli lwowskich, bez względu na to, iż sprawiedliwość wskazywałaby, aby stosunkowo i ich położenie uwzględniono. Pominięcie to należałoby uważać za wielką krzywdę, wyrządzoną nauczycielom lwowskim, gdyby nieusprawiedliwiano go tem, że Sejm uznając nadzwyczajną troskliwość i opiekę reprezentacji miasta nad szkołami, nie chciał ustawami krępować jej samorządu.
Wiadomo powszechnie, do jakiej wysokości doszły np. ceny pomieszkan we Lwowie. Za najskromniejsze, często ciemne i wilgotne pomieszkanie, płacić trzeba co najmniej 300 zł. rocznie, z opalem zaś i usługą — skromnie licząc — 430 zł. Czyż jest rzeczą możliwą, aby we Lwowie rodzina, licząca choćby 5—6 osób, mogła żyć przyzwoicie z 370 lub nawet 470 zł., tyle bowiem, po opędzeniu powyższych wydatków, pozostaje nauczycielowi na resztę potrzeb życiowych. Konieczność zmusza go do szukania lekcyj, pracuje w szkole i po za szkołą bez chwili wypocznienia i w walce tej o chleb dla siebie i rodziny niszczy przedwcześnie swe siły. Śmiało twierdzić można, iż nauczyciel we Lwowie, przy teraźniejszej płacy, wystawiony jest na najskrajniejszą niedolę. A jakież to życie? Czyż ciągłą walkę z niedostatkiem przy pracy o głodzie i chłodzie można życiem nazwać? Jeżeli zaś rodzinę nauczycielską nawiedzi jakieś nieszczęście, jeżeli w jej progi wejdzie choroba lub śmierć, o co — wśród takich warunków — nie trudno, cóż wtedy nauczycielowi pozostaje? Oto wstępuje na tę drogę, po której już tylu poprzedników jego kroczyło, a na którą popycha go nieubłagana twarda ręka losu. Najpierw tedy zaciąga kwartalne, a czasami całoroczne zaliczki na płacę, później zaś, w miarę wzrastających potrzeb i wydatków domowych, wszczyna wędrówkę po towarzystwach zaliczkowych. By się o istotnem, a bardzo smutnem położeniu nauczycieli przekonać, dość przeglądnąć księgi Izby obrachunkowej miejskiej, które wymownymi, w dziesiątki tysięcy sięgającymi liczbami, stwierdzają ilość tytułem zaliczek, naprzód pobranych kwot. Los ten jest udziałem wszystkich niemal nauczycieli lwowskich. Cóż dopiero mówić o takich, którzy kształcą dzieci, a muszą nadto utrzymywać starych rodziców, lub dopomagać młodszemu rodzeństwu?
W każdym innym zawodzie przynajmniej widoki na awans słodzą lata niedostatku, ale nauczyciel lwowski i tej nadziei mieć nie może. Najwyższy jego awans jest, jeżeli raz tylko posunie się o 100 zł. wyżej. W każdej kategorji rządowej służby najniższa płaca wynosi tyle, ile pobiera starszy nauczyciel lwowski, po wielu latach mozolnej pracy. Upzędnicy zaś krajowi i miejscy mają w tej kategorji, z rozmaitymi dodatkami, znacznie wyższe płace. Zresztą, gdyby nawet ustawa krajowa przyznała była nauczycielom lwowskim taki sam dodatek na pomieszkanie, jaki mają nauczyciele na prowincji, zawsze jeszcze byłby pierwsi w mniej korzystnem położeniu, gdy bowiem na prowincji dodatek 10 prc. wystarcza na zapłacenie najmu mieszkania, we Lwowie jest to rzeczą wprost niemożliwą.
Na podstawie ustawy krajowej z dnia 1. stycznia 1889 r. zrównano płace nauczycielek, które pobierały przedtem tylko 700 zł. rocznie, z płacami nauczycieli, a tem samem podwyższono ich pobory o 100, względnie 200 zł., podczas gdy nauczyciele nic nie zyskali i od r. 1873 pobierają jednakową płacę. Wiadomo zaś powszechnie, że położenie nauczycielek jest o wiele korzystniejsze, niż nauczycieli. Ci ostatni bowiem będąc w przeważnej części ojcami i jedynymi opiekunami licznych, często po kilkanaście osób wynoszących rodzin, są obowiązani żywić je, odziewać i kształcić, nadto — jako męiczyźni — muszą spełniać wiele różnorodnych obowiązków obywatelskich, od czego nauczycielki, znajdujące zazwyczaj pomieszczenie przy rodzinach, są wolne.
Jako dowód skromności nauczycieli lwowskich w żądaniach, niech posłuży okoliczność, że gdy ich koledzy w seminarjach nauczycielskich pobierają rocznie po 1040 zł., a nauczyciele w miastach, jak: Przemyśl, Stanisławów, Tarnów, Tarnopol itp. po 770 zł. rocznie, że gdy Reprezentacja w ostatnich latach urzędnikom wszelkich kategoryj magistratu po kilka razy byt ich polepszała — nauczyciele lwowscy, wśród doskwierającego niedostatku, niczem nie zrażeni, pracują dotąd tylko o 800, a w polowie 900 zł. płacy."
Druga petycja, czyli "prośba prowizorycznych nauczycieli lw. szkół ludowych" maluje obraz jeszcze bardziej ponury.
"Podpisani pełniąc obowiązki nauczycieli przy tutejszych szkołach miejskich, mając stosownie do ustaw wymaganą kwalifikację nauczycielską, żywili tę nieplonną nadzieję, iż przy wzrastającej coraz liczbie szkól w stolicy, po odbyciu przepisanej praktyki nauczycielskiej, uwzględni miasto ich zasługi i zabezpieczy im byt. Tymczasem po ukończeniu praktyki, co więcej, mając po 9, 10, a nawet po kilkanaście lat służby, zostają na posadach tymczasowych (prowizorycznych) aczkolwiek "de facto" pełnią te same obowiązki samoistnych nauczycieli przy szkołach miejskich, jak ich koledzy na stałych posadach o większej prawie dwa razy płacy.
Przejęci obowiązkiem swego powołania, z calem poświęceniem, a nawet z uszczerbkiem zdrowia, jak tego dowodem jest znaczna śmiertelność pomiędzy nauczycielami, i to przeważnie młodszymi, oddają się całkowicie dla dobra mlodzieży, pracując nietylko w szkole, ale i po za szkolą, jakoto w czytelniach ludowych i innych instytucjach humanitarnych. Tym sposobem nie mają nawet czasu zapracować sobie odpowiednio po za szkolą i zadowalać się muszą tylko płacą wynoszącą zaledwie 40 zł. miesięcznie. Kwota ta nie wystarcza nawet na zaspokojenie najniezbędniejszych potrzeb życia. Znajdują się więc przy panującej w stolicy drożyźnie w zbyt przykrem położeniu i smutnym wzrokiem patrzą w przyszłość, bo przy ciężkiej i wycieńczającej pracy nauczycielskiej nie mają zabezpieczonego bytu. Nie mają bowiem prawa do emerytury; w razie zaś kalectwa lub dłuższej słabości zostają bez utrzymania, a w razie śmierci nauczyciela prowizorycznego pozostała po nim rodzina wystawiona jest na skrajną nędzę.
Męskich szkół etatowych jest w mieście naszem 10, prócz tych 3 szkoły mieszane o posadach przeważnie prowizorycznych. Wszystkich więc razem szkół jest 13 o 96 klasach. W szkołach tych prócz nauczycieli stałych w liczbie 45 jest 51 nauczycieli tymczasowych (prowizorycznych).
W każdej szkole istnieją równorzędne klasy, które nietylko od 3 ale nawet od kilkunastu lat są jako samoistne, a temsarnem według brzmienia ustawy szkolnej powinny być stałymi nauczycielami obsadzone.
Według §13. art. 3. ustawy państw, z 14. maja 1869 r. może być przy szkołach, przy których więcej aniżeli trzy posady są stałe, tylko jedna trzecia część posad zajętych przez tymczasowych (prowizorycznych) nauczycieli. Gdyby zatem ten stosunek był uwzględnony, a uwzględnionym być powinien, wobec ogólnie obowiązujących ustaw i przepisów, byłoby na 45 posad stałych tylko 15 posad prowizorycznych, gdy tymczasem stałych posad jest 45, a prowizorycznych 51. Przemiana choćby 20 posad prowizorycznych na stałe, nie obciążyły zbyt budżetu gminnego, wymagać będzie bowiem zaledwie 6400 zł. rocznego dodatku.

»Kurjer Lwowski« 21.09.1891 Skąd drożyzna wieprzowiny i cielęciny

we Lwowie, wyjaśnilo wczoraj na zgromadzeniu rzeźników i masarzy. Od póltora roku istnieje w bliższych i dilszych okolicach Lwowa jakieś dziwne zaprowadzenie, przedtem nigdy nie bywałe, że rzeznikom wędrownym, poszukującym trzody i wogóle tak zw. "kolnego", nie wolno skupować sztuk pogedynczo. Wójci odmawiają im paszportów na zakupione po wsiach sztuki, albo jeśli się uda któremu z rzeżników lwowskich uzyskać taki paszport, to nie jest on po drodze respektowany. Rzeżnik wiodący taką sztukę, naraża się każdej chwili na aresztowanie siebie i na utratę towaru, a zatem nieraz całego swego kapitału obrotowego, bez względu, że jestto człowjek, który uczciwie pracuje i płaci podatki. Natomiast zupełnie bez żadnej przeszkody wykupują po wsiach bydło kolne, a szczególnię nierogaciznę, faktorzy, pakują w większych partjach na wozy i odstawiają do miasteczek na targi, gdzie znowu więksi dostawcy zakupują wszystko, co się lepszego pojawi, i już całemi stadami transportują do kolei żelaznych na wywóz do Wiednia lub do Niemiec. Niektóre miasteczka, jak np. Kulików, Biały kamień wytransportowują po 100 i więcej sztuk tygodniowo za granicę. Podobny targ istnieje pod Lwowem za gródecką rogatką lub w Winnikach. Tam co tydzień prawie przychodzi nawet do krwawych bójek między handlarzami a rzeżnikami lwowskimi. Wynikiem tych trudności jest niesłychana cena mięsa wieprzowego u nas: 30—35 centów za pól kilo. Cielęciny zaś nawet dokupić się nie można. Jeżeli tak dłużej potrwa, to za parę miesięcy będziemy musieli za polędwicę wieprzową płacić po 40—45 i 50 ct. funt, podczas gdy w Wiedniu niemal o połowę jest taniej. Dodawszy do tego drożyznę mięsa wołowego i chleba, będzie każdy mieć wyobrażenie o sytuacji ludzi, żyjących z zarobku nędznego grosza wśród najtrudniejszych warunków.
Szczegóły te wyjawiły się na wczorajszem Zgromadzeniu i spowodowały korporację do uchwalenia petycji, którą poprze deputacja u p. prezydenta miasta, aby gmina m. Lwowa w interesie mieszkańców i profesjenistów rzeźnickich postarała się o urządzenie targu we Lwowie naj bydło rzeźne i nierogacianę. Petycję tę uchwalono jednogłośnie.
Potem przystąpiono do ukonstytuowania zarządu korporacji rzeżników, masarzy i mydlarzy, która była dotąd w zupełnem rozbiciu wskutek antagonizmu rzeźników tzw. "grubego" a "drobnego" bydła i chciała się nawet podzielić na dwie korporacje. Namiestnictwo zniosło ten podział. Przełożonym korporacji na 116 głosujących został p. Adolf Podłowski radny miasta, a zastępcą jego p. Adamowski Tomasz, masarz.

ситуація

»Дѣло« 25.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Букарешт 25 грудня. Відбула ся конференція ліберальної партії, в котрій забрав голос міністер-президент Сапарій та заявив, що партія мусить перевести внутрішне сконсолідованє Угорщини.
Берлин 25 грудня. Рібо бажає, щоби аферу Шадурна подагодити і лише доси ще не знайшов відповідної форми, щоби з гідностію назад вицофатись. Півурядовий Temps заявляє, що Лянель не зірвав відносин, але лише на якійсь час перервав их.
Париж 25 грудня. Розійшлась вість, що в наслїдок интервенції Россії Франція постановила Чорногорі платити що-річно постійну підпомогу.
Стамбул 25 грудня. З приказу Порти в Скутари увязнено 156 Альбанцїв за співучасть в рабунках. Перед суд завізвано 200 ватажків, але они утекли в гори.
Білград 25 грудня. В Цїлій Сербії переводились вибори до громадских урядів. Радикали дістали вправдї більшість, але напредняки і ліберали добули собі більше мандатів, як при остатних виборах. Опозиция очевидно зросла.

»Дѣло« 24.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 24 грудня. Говорять, що галицкій сойм буде скликаний 10 лютого. — Страйк різників треває дальше і цїни за мясо значно пійдуть в гору.
Будапешт 24 грудня. При завідомленю о розвязаню парляменту, опозиційні посли забирали голос і називали се беззаконностію, позаяк нема ухваленого буджету.
Берлин 24 грудня. Правительство загадало предложити проєкт закона, котрим би значно обмежено свободу переселеня і осїдку в довільних місцевостях.
Білград 24 грудня. Цар надав реґентам Протичеви і Белимарковичеви ордери білого орла I кляси.
Букарешт 24 грудня. Правительство розвязало парлямент і розписало вибори на 5 і 6 лютого.
Рим 24 грудня. На адресу кардиналів виголосив папа промову, в котрій обговорив квестію робітничу.
Стамбул 24 грудня. Франція і Болгарія предложили Портї ноти дипльоматичні в справі видаленя Шадурна.

»Дѣло« 23.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 23 грудня. Ґp. Кінбурґ конферував з ґр. Таффим. — Шадурн, журналіст францускій видалений з Болгарії, прибув до Відня і вижидає дальших указок француского правительства.
Будапешт 23 грудня. Нинї має оголоситись урядово розвязанє угорского парляменту.
Париж 23 грудня. Помер епископ Фреппель, звістний з оборони прав церковних в парляментї. — В суботу має интерпелювати пос. Мілєвов в справі француско-болгарскої афери. — Правительство зарядило усунути всїх Єзуїтів, котрі научають по приватних закладах наукових.
Петербург 23 грудня. Journ. de St. Реtersb. заявляє, що Болгарія нарушила трактати і повинна бути покарана.

»Дѣло« 22.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 22 грудня. На авдієнції у цїсаря були гр. Таффе і д-р Плєнер. — Комісія в cпpaві звістної паніки на біржі заявила, що годї викрити особи з-поза біржевих кругів, котра розширила вість, викликавшу паніку.
Берлин 22 грудня. Капріві і Кальноюкій ґратулювали собі взаїмно успішне переведенє торговельних трактаків.
Софія 22 грудня. Приватний секретар ґр. Гартенава прибув до Софії, щоби подякувати за визначену пенсію.
Букарешт 22 грудня. Заносить ся на нову зміну кабінету, бо парлямент ухвалив 78 голосами против 74 вотум недовірія.

»Дѣло« 19.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 19 грудня. На вeчіpнім засїданю комісії цлової принято 25 голосами супротив 3, торговельний трактат з Нїмеччиною, Бельґією і Швайцарією, 22 голосами против 6 трактат з Италією. Референтом вибрано пoc. Гальвіха. В дебатї взяли участь польскі посли і також пос. Підляшецкій. Поляки домагали ся охоронного цла від конкуренції румуньскої і россійскої. Пос. Підляшецкій жадав від правительства, щоби оно боронило селян перед конкуренцією капіталу.
Берлин 19 грудня. Парлямент по великій дискусії ухвалив торговельні трактати 243 голосами против 48. В часї дискусії пoc. Косцєльскій в имени Поляків заявив, що они хочуть причинити ся до скріпленя потрійного союза. О результатї голосованя телєґрафічно дали знати цїcapeви, котрий був в Тельтові при посвяченю урядового будинку. Цїсар о результатї сказав зараз зібраним і хвалив заслуги канцлєра, причім назвав єго ґрафом Капрівім. Торговельний трактат се найбільше дїло наших часів і єго перевів Капріві в дyсї цїсаря. Капріві в сам час спас вітчину від лихих наслїдків давної Політики.
Брукселя 19 грудня. Corr. Rus. доносить, що Франція і Россія мають намір жадати спільної интервенції в cпpaві софійских подїй.

»Дѣло« 17.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 17 грудня. Wr. Ztg. оповіщує санкцію: ухвал делєґаційних, закона о континґентї рекрутів і именованє Тхуржницкого віцепрезидентом львівского висшого суду краєвого.
Берлин 17 грудня. Принято вчера цла від збіжа а против голосовало лиш 66 послів. Наmb. Nасhr., орґан Бісмарка, накинулись на Капрівіого, що хоче Поляків визволити з-під Россії.
Софія 17 грудня. Францускій аґент не виїхав ще з Софії і надїють ся, що француске правительство залишить свій первістний наміх.
Рим 17 грудня. Мотиви до трактатів зазначують, що трактат заключено для скріпленя тридержавного мира.

»Дѣло« 16.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 16 грудня. Цїла праса занята дискусією, яка вивязала ся за-для промови Люеґера що-до трактатів торговельних. — До Extrablatt-y доносять, що россійскій міністер війни покликав до Петербурга всїх висших офіцирів ґенерального штабу. — У Відни ширить ся що-раз більше инфлюенца.
Берлин 16 грудня. Бісмарк виступив в Hamb. Nachr. дуже остро против трактатів. — В парляментї ведесь дальше дискусія.
Париж 16 грудня. Правительство гадає роздїлити теку міністерства на віроисповіданє і просвіту. — Адмірал Жерве именований шефом штабу маринарки.

»Дѣло« 15.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

B долїшно-австрійскім сoймі, котрий тепер відбуває наради, на порядку деннім засїданя з 12 н. ст. грудня, стояв проєкт нового додатку до податку консумційного до пива а то в користь громади Відня. Сей новий податок має ухвалитись в тій цїли, щоби піднести лихій стан фінансів Відня і щоби часть доходів з того податку ужити на прикрасу Відня, тим більше, що видатки віденьскої громади дуже збільшили ся наслїдком прилученя до неї передмість Відня. Сам податок дуже непопулярний у Відни і викликав велику опозицію антісемітів і христіяньских соціялістів, котрі визискали сю нагоду, щоби показати ся оборонцями біднїйших кляс населеня. В дебатї над тим предметом зайшли дуже драстичні сцени. Пос. Шнайдер домагав ся поставленя громади під курателю. А иншій антісеміт виступив против заступника маршалка, і закинув єму, що він не може безпартійно проводити нарадами, позаяк належить до ліберальної партії. Другій знов бесїдник з тої самої партії сказав, що антісемітам роблять закид, мов би они піддержували нарід, а се неправда. Тимчасом ґр. Кільмансеґ намістник Долїшної Австрії обіцяв Віденьцям, що они не будуть платити нїякого нового податку а то був лиш спосіб до осягненя справи розширеня Відня. З представленя віденьских ґазет виходить, що сей податок конечний для санації віденьских фінансів і що лиш зa-для тої справи скликано долїшно-австрійскій сойм.
Россійске міністерство скарбу внесло до сенату проєкт асекурації poбітників від нещастних пригод. Видатки на асекурацію мають покривати предприємцї. Робітники нездібні до роботи наслїдком нещастної пригоди дістануть повну пенсію, их вдови половину, а дїти до повнолїтности 15 або 20 прц.
При відповіди на желаня складані при вигодї срібного весїля цар спеціяльно казав подивувати болгарским еміґрантам Цанковови, Бендереви і иншим. З того нїмецка праса виключає, що се доказує, мов би в найвисших кругах россійских абсолютно не були за утриманєм мира. З другої же сторони Russische Correspondenz видавана в Бруксели пише, що в часї торжества ордеру св. Георгія цар сказав, що має непохитну надїю, що мир буде удержаний.
У Ватиканї відбуде ся тайна консисторія. Промова папи в порівнаню з причинами, які єї викликали, мала бути дуже поміркована. Папа мав говорити о подїях в часї послїдної гостини француских богомольцїв і о положеню папского престола. Заявленя ті були дуже важні. Відтак папа мав заименувати свого майордома Руфера Сцільлю і секретаря конґреґацій Сепіоччого кардиналами, опісля мав довершити пpeкoнізацію деяких архіепископів і епископів, а між ними епископа Козловского на могилівского митрополита. Дня 17 грудня відбуде ся публична консисторія, на котрій нові кардинали і вже давнїйше именований кардинал віденьскій архіепископ Ґруша дістануть червоні капелюхи.
Болгарске собраніє ухвалило аклямацією бувшому князеви Болгарії Александрови Батенберґови, тепер ґр. Гартенав досмертну пенсію, річно 50.000 франків. Ще поперед згадав о тім проєктї орґан австрійского міністерства справ заграничних Fremdenblatt і сказав, що ґр. Гартенав яко офіцир в активній службі австрійскій не може приняти такої пенсії, а се тим більше, позаяк сю справу піднесла софійска опозиція ворожа кн. Фердинандови. Але видно автор сеї дописи не мав добрих информацій, бо сам кн. Фердинанд опісля оголосив, що він особисто підпирає се внесенє. Дальше показує ся се також з самого засїданя собранія в Софії, на котрім приняли сю ухвалу. Внесенє принято через аклямацію серед ентузіястичних окликів в честь бувшого князя. Президент собранія Славков в своїй промові піднїс великі заслуги, котрі ґр. Гартенав віддав своїй батьківщинї при нагоді єї сполученя з Всхідною Румунією і в сербско-болгарскій війнї.
Флямандскій рух національний ширить ся чим раз більше в Бельґії а великим єго сторонником є теперішний бурмістр Брукселї. Флямандскі дневники доносять з великою радостію, що бельґійска королева виступає яко опікунка флямандского язика. Недавно она приїхала до національного театру флямандского в Бруксели на представленє. Директор привитав королеву в францускім язицї, яко урядовім, а на те королева відповіла в флямандскій мові і при тім звернула увагу, що Бельґійцї повинні плекати флямандскій язик, бо се давний язик народний Бельґії.

»Дѣло« 14.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 14 грудня. В честь голови польского кола Яворского справляють нинї польскі посли бенкет.
Будапешт 14 грудня. Вість, що правительство має замір сойм розвязати, стверджає ся. Опозиційні партії роблять виборчі приготовленя.
Берлин 14 грудня. Правительство внесе до парляменту проєкт закона против шпігунів.
Брукселя 14 грудня. Між студентами а поліцією прийшло вчера до борби і при тім замішаню зранено одного студента.
Софія 14 грудня. Собраніє серед одушевленя ухвалило одноголосно визначити 50000 франків річної пенсії для ґр. Гартенава.

»Дѣло« 12.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешт 12 грудня. Правительство загадало розвязати парлямент і на сїчень розписати нові вибори.
Берлин 12 грудня. З румуньских кругів двірских доносять, що цїсар Вільгельм вибере ся в мартї на кілька днїв до Букарешту, а по дорозї поступить до Відня і Будапешту. Польскі посли заявились в парляментї за торговельними трактатами.
Париж 11 грудня. В парляментї відбуваєсь дискусія над відносинами держави до церкви. Підчас острої промови мін. Фалієра відозвав ся Фльоке, що папа Пій IX сам був вольномулярем, та в наслїдок того настав великій заколот і треба було закрити засїданє. — Румунія має старатись в Парижи о 150 міліонів позички.
Софія 12 грудня. Собраніє ухвалило емісію обліґацій ипотечних за 20 міліонів франків. Річну пенсію 50.000 франків для Александра Батенберґа, яку ухвалить собраніє — мабуть полковник Гартенав не прийме.
Білград 12 грудня. Міністер війни подав cя до димісії, але Пашич не приняв єї.
Петербург 12 грудня. Праса домагає cя енерґічно якоїсь заради против цлової політики тридержавного союза.

»Дѣло« 11.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Bідень 11 грудня. Урядово заперечають, мов би замість 15 команд корпусних мало утворитись пять команд армій.
Будапешт 11 грудня. Парлямент ухвалив, що вистава в 1893 р. має бути краєва. Промова мін. Бароса мала великій вплив на сю ухвалу, бо він зазначив, що позаяк в тім роцї припадають тисячлїтні роковини истнованя Мадярщини, то і вистава повинна бути національна, що вистава буде під протекторатом короля, котрий запросить на ню инших монархів.
Берлин 11 грудня. Капріві мотивував трактати торговельні. Цла охоронні довели до розвитку промислу краєвого, але довели і до гіперпродукції. За-для трактатів буде 17—18 міліонів менше доходу в буджетї. З Америкою заключить ся трактат мабуть як найбільше увзглядняючій. З Россією годї заключати трактат, бо там тепер голод і заказано вивозити збіже. Треба знати, що на случай війни Нїмеччини, Австро-Угорщина мусїла би виживити все войско нїмецке. Рівнo-ж годї було з державами союзними політично вести борбу цлову. Можливо, що в будучности війни не будуть вестись оружієм а лиш грішми і тарифами цловими.
Париж 11 грудня. Сенат рішив oпoвістити по всїх громадах бесїду мін. Фрейсінета против церкви.

»Дѣло« 10.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 10 грудня. Вчера отворено долїшно-австрійскій сойм.
Будапешт 10 грудня. В парляментї вела ся дискусія над устроєнєм угорскої вистави в 1895 р.
Берлин 10 грудня. Трактатів торговельних не відослано до комісії. Капріві буде промовляти, a Бісмарк не возьме участи в нарадах парляменту. Нїмеччина гадає заключити з північною Америкою такій самий трактат що-до довозу збіжа і мяса, як з Австро-Угорщиною.
Париж 10 грудня. В сенатї домагають ся, щоби правительство заняло острійше становище супротив духовеньства. Фрейсіне заявив, щo мабуть треба буде знести конкордат і віддїлити церков від держави.
Софія 10 грудня. Правительство видалило кореспондента аґентії Гаваса з Болгарії, a францускій аґент дипльоматичний заложив протест.

»Дѣло« 09.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 9 грудня. Цїсар приказав 7 тижднїв жалоби по помершім Дом Педрі.
Будапешт 9 грудня. Сими днями приїдуть до Відня відпоручники сербскі, щоби заключити торговельні трактати. — Трактат з Швайцарією підписано у Відни; цло від сира виносить 5 зр.
Прага 9 грудня. Молодо-ческі орґани заповідають конґрес славяньскій в Празї на веснї 1892 р., для обговореня средств против ґерманізації і мадяризації.
Берлин 9 грудня. Завтра зачне ся перше читанє трактатів в парляментї. Вольнодумні ґазети домагають ся, щоби розширити знижене цло і на Россію.
Брукселя 9 грудня Cor. Rus. доносить що цар в подорожи з Ливадії до Петербурга, вийшовши з ваґону на одній стації, зранив ся в ногу.
Париж 9 грудня. Temps жалує ся, що Франція изольована під взглядом економічним в наслїдок торговельних трактатів держав середної Европи.
Ріо Янейро 9 грудня. Рада міска рішила здвигнути памятник покійному цїсареви Дом Педрови.

»Дѣло« 08.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Будапешт 8 грудня. Мін. Барос, предложивши парляментови трактати, висказав надїю, що незабавом заключать cя трактати з державами балканьскими, именно з Сербією.
Берлин 8 грудня. В парляментї предложено трактат торговельний з Австро-Угорщиною, а в мотивах сказано, що Нїмеччина мусїла уступити що-до цла за продукти рільничі в користь Австро-Угорщини, але за-се одержала відповідний еквівалент для промислу нїмецкого.
Петербург 8 грудня. Цар зарядив указом льотерію для потерпівших голод. Льотерія має 1,200.000 льосів і принесе 6 міліонів рублїв.
Рим 8 грудня. Парлямент ухвалив вотум довірія Рудініому за єго політику церковну.
Софія 8 грудня. Собраніє має намір жертвувати кн. Александрови Батенберґови річну пенсію в доказ вдячности.

»Дѣло« 07.12.1891 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Bідень 7 грудня. На засїданю кола польского пoвідoмлeнo послів, що ведуть ся переговори щоби ґазету W. Allg. Ztg. зробити орґаном кола польского. Один посол мав заявити, що колу польскому потрібний орґан віденьскій, щоби можна виступати против реформи виборчої. — Нинї на засїданю палати послів предложать ся торговельні трактати і пороздїлюють ся окремим комісіям.
Букарешт 7 грудня. Президент міністрів, ґен. Фльореску доручив королеви поданє цїлoгo кабінету з просьбою о димісію.
Лондон 7 грудня. Ворохобня в Хинах мала устати; войска прогнали ватаги ворохобників.
Петербург 7 грудня. Між Россією а курією римскою мало прийти до згоди в справі именованя католицкого митрополита для Россії. Митрополитом став би житомирскій епископ Козловскій.