дописи

»Дѣло« 28.01.1892 Гадки про ситуацію політичну.

Відень 20 н. ст. сїчня.
Ми в Австрії звикли говорити богато на сю тему, що ґр. Таффо мабуть чи неодин з найщасливійших людий під сонцем. Дуже часто видимо, що коли якось нове предложенє иде в парлямент, ґазети донесуть терпеливому читачеви, що в клюбах стрічає оно "сильний oпіp", — се тpeвaє ще при першім читаню в палатї, при другім опозиція мякне а при третім уже кабінет ґp. Таффого має забезпечену більшість! А де тайна? Oтo пущено за той час в рух систему "концесії", — і більшість готова, та сама, котру називаємо більшостію "von Fall zu Fall".
Topічне шумне розвязанє парляменту та з тих злучень надїї на витворенє нестійної більшости завели. Та й під теперішну хвилю, хоч сполученій лївици Нїмцїв-лібералів, котра через дванацать лїт витревала на опозиційнім становищи, зроблено концесію, що до міністерства пoкликанo Кінбурґа, та хоч Полякам висаджено д-ра Билиньского на президента державних зелїзниць головно за полишенє жаданої децентралізації зелїзниць галицких, — ситуація не прояснилась. Ґр. Таффо ще й нинї не має рішучо запевненої більшости. Нехай би знов які угоди торговельні чи там щось подібного стануло на порядку дневнім, то справдї цїкава річ, як він тогдї порадив би собі, не маючи вже роздати нїякого портфелю. Мимоходом зазначу, що вже й сам будинок парляменту будований в так критичний спосіб, що лава міністрів більше десятки фотелїв при пятьох пульпітах не помістить...
А тимчасом в міру того, як молодо-Чехи роблять демонстративну опозицію — вага голосів ліберально-жидівскої лївицї росте, побідоносно виходить тая знаменито зорґанізована і зелїзною рукою Плєнера ведена фалянґа. Она числить 109 голосів! Ґрафови Таффому такій чоловік, як Плєнер, не на руку. В послїднім часї опорознила ся посада президента найвисшого спільного трибуналу рахункового (колись Плєнер був там шефом секції), а знов найновійші вісти з Берлина голосять, що тамошний консуль австрійскій смертельно недужій і вмирає, а тут — дивне fatum! — Як-раз Плєнер був колись аташе при посольстві в Лондонї. Комбінація готова, — досить буде надати одну з тих двох "Versorgungsposten" Плєнерови, він прийме з вдячностію і усуне ся з арени політичної в стан супочинку.. Та ба! ходять версії зовсїм противного змісту. Не ґрафови Таффому надоїв Плєнер, але Плєнерови хотїлось би попробувати, чи лївиця не захопила би всю керму держави в руки, — чи не двигнути би централістів яким актом і поставити трівко на верх, — чи не знищити би до тла автономічно-славяньскі елєменти... Тут конечно лївиця потребує скріпити свої ряди, щоби в данім случаю переперти своє "я", а не служити враз з Поляками до форсованя правительственних интересів. Союз з "колом" польским показав ся в однордчній практицї ненаручним. За кулісами парляменту говорять, що Плєнер з-часта конферує з головою нїмецких націоналів, професором Штайнвендером; наші члени лївицї дуже запрошують послів Пернерсторфера і д-ра Кравса, котрі виступали з клюбу Штайнвендера, чи би они — очевидно в имя идеї германьскої — не вступили до лївицї. Кажуть, що всї нїмецкі націонали будуть радо повитані, их интереси супротив Славян сходять cя, а відносини до заграницї хто би тикав під так важну хвилю?.. І ще иншій шахматний тяг Плєнера: нїмецким консерватистам можна би дати троха конфесійности в школї, — нехай тілько допоможуть до побіди. Справдї чудна новина! Коли в тамтій періодї ради державної кн. Ліхтенштайн виступив з своїм проєктом закона, вся лївиця, а за нею віденьска ліберальна праса ударила на алярм; дійшло до того, що князь Ліхтенштайн зложив мандат. Ну, fеmpora mutantur. І ще один послїдний тяг! В клюбі Гогенварта сидять полудневі Славяне. Коли-б удало ся их з відтам викурити, то зараз они пристають до молодо-Чехів, значить: правительство тратить стілько голосів, о скілько членів поменшить ся клюб Гогенварта. Читателї нагадають собі, як недавно міністер просвіти д-р Ґавч сильно ударив на Словінцїв в справах их шкільницва. Нехай би хтось дотепний сказав, що се було викликано интригою лївицї, — то наш повисшій здогад має рацію. А коли би ті три тяги на шахівници не удались — що тогдї? Здаєсь нам, що тогдї Versorgungsposten вже приманить пессімістичного Плєнера, ґр. Таффе зрадіє а той невідрадний теперішний стан деґенерації парляментаризму в наслїдок благородної коррупції пійде своєю ходою.
Трактати торговельні пійшли гладко, хоч страчено тиждень на протяжні дебати, маючи вже з гори в руках певний результат голосованя. Против угоди з Нїмеччиною, Швайцарією і Бельґією піднесло ся всего 42 голосів, против договору з Италією 88. Коли-б нас хто поспитав: яке становище заняти треба було Русинам супротив сих трактатів, то дїйстно можна би хиба здвигнути плечима, так тяжко єго означати. Одно певна річ, що нам Русинам однаково з тими трактатами як і без них. Наш нарід артикулів заграничних і кольоніяльних par excellence не потребує, а то, що випродує рільничим і дрібним домашним промислом, то все майже і сам сконсумує. Хиба ще збіже і товарину вивозят від нас, але й то в дуже мало случаях по-за границї держави. Отже, коли б мали нам що-небудь помагати мита охоронні і спинити дорожню муки і мяса, котре в тій самій цїнї, як у нас, деинде уважаєсь дешевим, — то мито охоронне треба би покласти вже на берегах Сяна і Збруча та на хребтах Бескида. Инша річ, що коли Нїмеччинї на дванацять років отворено границї, віддано, до ужитку всї шляхи комунікаційні, то н. пр. сильно розвитий залїзний промисл засипле такій Bärenland, як Галичина, своїми продуктами, а наші мужики будуть мати нагоду давати ся десять раз тілько піддурюватись аґентам молотїлень і сїчкарень. Те саме можна би сказати о Поляках, з тою хиба малою різницею, о скілько товар та збіже шляxтичiв иде за границю і о скілько продукти фабрик галицких (звичайно недостижимі галицкі "шнапси") мають покуп на европейских ринках.
Кажуть, що через ті трактати торговельні скріпив ся тридержавний союз мира. Оно певна річ, що троха правди в тім єсть. Все таки економічна звязь людности, звязь торговельна межи 170 міліонами людей, єсть в силї скріпити спільний интерес спільної оборони лучше, нїж голі дипльоматичні переговори ґр. Таффого з ґрафом Капріві і маркізом ді Рудіні. Полишім се на боцї, а найлучшими доказом, що оно так єсть, суть голоси россійских дневників. "Новости" ударяють на алярм в виду того, що сербскі відпоручники як раз тепер укладають у Відни угоду торговельну з Австро-Угорщиною. Тая сама часопись — яко біржева звичайно добре поинформована — доносить, що Болгарія вже хотіла приступити до тридержавного союза, але Рим і Берлин супротивились тому, бо она яко васаль Турції, мусить поперед виказатись дозволом Порти на акт сего рода.
Становище дипльоматії австрійскої на Балканї стало сильнїйшим, нїж коли-небудь перед тим. Афера, яка счинила ся в наслїдок викиненя бундючного француского журналіста Шадурна з території болгарскої, через що Франція оскорбила ся, — вже завдяки посередництву Австрії оконечно полагоджена. Разом з тим усунене на разї болгарске питанє з порядку дневного, тим більше, що Poсciя голодає і доволї клопоту має у себе дома. А не хочесь вірити, що тая сама Россія, котру наші "обєдинителї" виставляють яко край блаженства і добробиту, могла прийти в так тяжке і невихідне положенє, котре не єсть фактом одного неврожаю, але дуже лихої господарки економічної та занедбаня зі сторони правительства через довгі лїта. Коли-ж ще й нинї лучає ся там н. пр. таке, що ваґони муки, везені з Одесси в Самарску ґубернію, приходять на місце перемішані на-пів з пiском (очевидно під доглядом чиновників), то справдї лише сожалїти над такими порядками в державі россійскій...
На хвилю питанє єгипетске заняло було серіознїйше уми дипльоматів. Анґлія оккупувала Єгипет провізорично. Ще в 1884 роцї в депешах, розісланих до европейских дворів, обіцяла була она, що в порозуміню з Портою "небавом" уреґулює квестію неутральности Єгипту і каналу Суезкого. Се послїдне вже стало ся, але першого все-ще дожидають. Тимчасом помер ось недавно кедив Тевфік-паша, король Єгипту. Сей Тевфік прийшов на престол в роцї 1879-ім, застаючи державу в оплаканім станї фінансовім. Повстанє Арабі-паши приспішило занятє Єгипту войсками анґлійскими. З того часу віддав ся він душею і тїлом Анґличанам. По Тевфіку прийшов на престол 17-лїтний Аббас, вихований в віденьскім "Teresianum". Другим претендентом до трону являєсь отець Текфіка, котрий за-для розпустности прозваний свого часу Людвиком XIV-им, проживає тепер з своїм гаремом в Неаполи. Франція досить косим оком глядить на панованє Анґлії в Єгиптї, однакож в виду байдужности Россії в тій справі — сама отверто не виступає. Тимчасом Австрія заняла через особу Аббаса, котрого вже й Порта признала, важну позицію на Орієнтї. Зважмо до того оккуповану Босну і Герцеговину, великій вплив на Болгарію, Македонію, Альбанію і Грецію, — коли тимчасом Россія на Орієнтї, именно на Кавказї, не знайшла до нинї точки опору на Вірменах, — то справдї шанси Австро-Угорщини, головно наслїдком єї тонкої політики заграничної, пійшли в гору.
Хто не повірить, що именно орієнтальна квестія, котра ятрить уже від десятка лїт, мусить найти розвязку, може вже в недалекій будучности? Однакож, на дивне диво, розвязка тая не наступить на Орієнтї, але деинде. А де? — хто цїкавійшій, вгадає...
Насїкомий.

»Дѣло« 27.01.1892 Вибори до ради міста Львова

відбудуть ся завтра т. є. 28 н. ст. сїчня. Аґітація виборча ведена від місяця дійшла до кульмінаційної точки. По улицях скрізь порозлїплювані плякати, на ратуши відбувають ся збори за зборами, a лісти різних комітетів розносять ся та роздають ся десятками тисячів кому попаде. Доси появили ся чотири лісти кандидатів на радних, пропоновані виборчими комитетами а то: руским, міским, міщаньским і виборцїв з т. зв. особистої кваліфікації. З Русинів знаходять ся на лістах слїдуючі кандидати: 1) на лістї комітету руского: о. Алекс. Бачиньскій, ректор семинарії; д-р Стеф. Федак, адвокат; Клим. Федуньо, переплетчик; Ем. Головкевич, люстратор дібр державних; Леонтій Голиньскій, совітник судовий; о. Вас. Ильницкій, директор рускої ґімназії; Іос. Левицкій, совітник судовий; д-р Кость Левицкій; Павло Мартинів, швець; Вас. Нагірний; о. Теофиль Павликів; о. Март. Пакиж, крилошанин; Теоф. Савчиньскій, совітник судовий; д-р Щасний Сельскій; Мих. Спожарскій, переплетчик; д-р Из. Шараневич; Вол. Шухевич; о. Лев Туркевич, крилошанин і о. Адольф Василевскій, парох св. Пятниць; 2) на лістї комітету міского: о. Ал. Бачиньскій, о. Вас. Ильницкій, Іос. Левицкій, Мих. Сембратович, переплетчик, д-р Стебельскій, судья, д-р Из. Жараневич і о. Ад. Василевскій; 3) на лістї комітету міщаньского: Клим. Федуньо, Eм. Головкевич, Іос. Левицкій, Вас. Нагірний, Щасний Сельскій, д-р Ис. Шараневич, Вол. Шухевич і о. Лев Туркевич, і 4) на лістї комітету виборцїв з особистої кваліфікації: Ем. Головкевич, Іос. Левицкій, д-р Ом. Огоновскій, д-р Сельскій, д-р Петро Стебельскій і о. Ад. Василевскій. На всїх чотирех лістах поставлений лиш сов. Іос. Левицкій, на трех: д-р Шараневич, д-р Сельскій, Ем. Головкевич і о. Василевскій. — Рускій комітет виборчій просить Вп. Виборцїв, щоби на лістї им дорученій змінили при: ч. 57 Mapдиросєвич Каєтан — на Мардиросєвич Иван. Ч. 82 Стахевич Яков — на Стахевич Теофиль. Ч. 90 Том Іосиф — на Том Лев.

»Дѣло« 26.01.1892 Вибори до pади міста Львова а Русини.

Видїл львівскої "Народної Ради" ще в половинї грудня 1891 р. рішив занятись виборами до ради міста Львова (котрі мають відбути ся 28 н. ст. сїчня), а то з огляду на число над 600 руских виборцїв. В тій цїли запрошено над 30 виборцїв з різних станів на нараду над тою справою.
Зібрані виборцї одобрили постанову видїлу "Народної Ради" і вибрали комітет з 16 членів, котрому припоручено заходитись о найкористнїйше для Русинів переведенє виборів. Комітет наміряв скликати всїх Русинів-виборцїв на загальну нараду, a тії мали вибрати кандидатів на радних міста Львова, увійти в контакт з комітетом міским і всякими правно дозволеними средствами старати ся — впровадити до ради міста Львова певне число таких Русинів, котрі би хотїли і вміли хосенно працювати для добра столицї нашого краю і в радї честно та поважно заступати Русинів.
Тимчасом, коли наш комітет ще не був уконституований, бувшій голова комітету міского п. Михальскій, стрітивши ся одного вівторка з одним поважним Русином, заявив єму, що тїшить ся з заснованя руского комітету виборчого, однакож — казав — треба поспішно дїлати, бо вже слїдуючої пятницї мають відбутись наради комітету міского, на котрих буде уложена ліста кандидатів, отже рускій комітет мусить конечно як найшвидче урядово предложити комітетови міскому свої жаданя що-до числа і осіб кандидатів, бо пізнїйша акція була-б утруднена і могла би лишитись без успіху.
З тої причини рускій комітет зібрав ся зараз на нараду, предложенє п. Михальского в цїлости приняв і предложив 15 своїх кандидатів до лісти виборчого комітету міского, зложеного з 150 осіб. До дальших переговорів рускій комітет уповажнив президію і поставив заразом жаданє, щоби до комітету міского покликано кількох членів комітету руского.
П. Михальскій на се згодив ся, однакож мимо тої згоди нїкого з наших до комітету міского не покликано і через кілька недїль нїяких переговорів не навязано. Наконець на устне наляганє комітету руского п. Яновскій, голова комітету міского, закомунікував нам лісту кандидатів-Русинів, в котрій наших найуміреннїйших і справедливих жадань майже в цїлости не увзгляднено.
З тої причини рускій комітет а взглядно єго субкомітет рішив: всякі дальші зносини з комітетом міским зірвати і лишити собі свобідну руку при сих виборах до ради міста Львова.
О тім интересованих завідомлює
Рускiй комiтет виборчiй.

»Дѣло« 25.01.1892 Празник Богоявленія і політика. — Відкритє товариства "Ватра".

Празник Богоявленія і політика.
З Станіславова. Празник Богоявленія відбув ся у нас з великим торжеством. Богослуженє того дня і чин освяченя води відправив сам владика в сослуженю крилошан і декотрих місцевих совітників епископскої консисторії. Власти правительственні і автономічні були численно заступлені. Одного маршалка ради повітової сим разом не було. Сальви почетні давала компанія 58-го полку а музика війскова пригравала на площади Франца, на котрій відбуло ся, як завсїгди, водосвятє.
Опісля відбув ся о годинї 1-ій з полудня обід у владики, на котрий запрошено звиж 50 осіб. Були там представителї усїх властей правительственних і автономічних, офіціри висші, судових урядників було найбільше, з денекотрих бранж було навіть по кількох репрезентантів, шляхта і духовенство місцеве всїх трех обрядів. Всї стани мали тут своїх репрезентантів, на нїкого не забули. Поминено тілько Русинів, з котрих, крім одного адвоката д-ра Мандичевского, нїхто не удостоїв ся запрошеня, хоч Русини станіславівскі не заслужили на таке упослїдженє. Таж они вийшли на дворець повитати владику, коли вїзджав до престольного свого города; опісля явили ся в палатї епископскій представителї (депутації) руских товариств, щоби зложити єму свої благожеланя. Владика бачив у себе в день Нового Року численну депутацію товариств руских: "Рускої Бесїди" і Просвіти. Чи-ж не годило ся було запросити до себе хоч по одному репрезентантови тих товариств в день Богоявленія?
Однакож за таке зиґнорованє Русинів в день Богоявленія ми не винуватимо владику. Вина сего спадає більше на єго "мастисте" окруженє, котре єму дістало ся в спадщинї, a передовсїм на тих з того окруженя, що мешкають в Бурсї. Они то, яко обзнакомлені з місцевими обставинами, рішали при запросинах на гостину до владики. А що не мають в місци людей, котрі би були их "убіжденій", a народовцїв сердечно ненавидять, то наші "маститі" патріоти з Бурси волїли бачити у владики на обідї Поляків і Parade-Ruthen-ів, як Русинів-народовцїв. І з-відти то пійшло, що в день питомо-руского торжества у князя рускої церкви були гістьми мабуть деякі Parade-Ruthen-и належачі до XI-ої ранґи, котрі могли бути прошені хиба з того одного титулу, що мешкають в Бурсї, — a предсїдателїв руско-народних товариств, що крім того займають далеко висші становиска, полишено.
Чи владика запримітив, як зуміли повести дїло єго повірники з Бурси, — сего не знаємо. Одно мусїло звернути увагу єго на себе. А се було, що на чотири тоасти, які підношено підчас обіду, були три виголошені по польски. По руски не промовив нїхто — крім самого владики...

Відкритє товариства "Ватра".
В недїлю 24 н. ст. сїчня відбули ся перші загальні збори ново-заснованого товариства академічного "Ватра". Членів голосуючих зібралось 31. [Декотрі члени не приїхали ще зі свят.]
Голова зборів згадав про причину, котра спонукала руску академічну молодїж до заснованя третього вже товариства академічного, почім приступлено до вибору голови товариства і прочих видїлових. В склад видїлу війшли: яко голова тов. И. Франчук, заступник голови т. Р. Чайківскій, яко писар т. С. Яричевскій, бібліотекар тов. О. Макарушка, касієр т. К. Кульчицкій, дальше пп И. Масляк, М. Вашкевич, В. Барвіньскій, М. Левицкій яко видїлові, В. Винар, Лежогубскій, Н. Пшепюрскій і О. Маковей на заступників видїлових.
По виборі видїлу замкнено збори з огляду на те, що під сю пору мали відбутись також збори товариства "Боян", до котрого належить богато членів "Ватри". Товариш голова відчитав на закінченє депешу від неприсутного члена "Ватри" т. Лежогубского.
Збори товариства почтив своєю присутностію д-р Ом. Огоновскій і д-р Ол. Кулачківскій.
Вечером в день зборів по 8-iй годинї в комнатах "Народної Торговлї" відбув ся комерс членів нового товариства, на котрий загостили також: панї Барвіньска і Озаркевичева і панове: посол Барвіньскій, д-р Савчак, д-р К. Левицкій, о. К. Стефанович, проф. Шухевич, Ил. Огоновскій, Врецьона, д-р Кулачковскій, Коцовскій і другі.
Серед забави пійшли одушевлені промови. Голова товариства повитав гостей, старших патріотів, подякував сердечно за те, що заявили щиру симпатію для товариства "Ватри" і висказав надїю, що "Ватра" займе видне становище в житю нашої молодежи. В відповідь на те посипались тоасти на розвій "Ватри" і поклики до молодежи, щоби поруч з батьками дбала про розвій і поступ народу руского, — щоби трудилась після вимогів поступу, a нїколи не покидалась анї легковажила своєї національности. — Нехай молодїж — хоч-би, яко молодїж, в де-чім ишла дальше — становить зі старшими патріотами-народовцями одну родину, одну громаду в праци народній.
Всї народовцї приняли дуже радо вість про заснованє "Ватри", бо тут показало ся, що молодїж з національними идеалами як була так і єсть, не перевела ся, як голосили ворога народної справи. Надїятись, що "Ватра" зєдинить у себе всю щиро і здорово мислячу руску молодїж та виробить собі таку славу, що батьки, посилаючи своїх синів до висших шкіл, вкажуть им заразом і товариство "Ватру", яко таке, де зможуть чи навчитись чи утвердити ся в патріотизмі і праци.
У нас пора вже, щоб настав подїл працї, а не подїл на забори. В тім дусї були держані деякі тоасти. В имени послів ради державної промавляв проф. Барвіньскій, заохочуючи молодїж, щоби пильнувала свого званя, бо надходить пора, коли треба буде Русинам деякі здобутки визискати, а щоби у нас до того сил не хибло. На примір уже й нинї посади для Русинів в школах середних стоять необсаджені, бо обсадити нема ким... В имени послів соймових промовляв д-р Д. Савчак. Дальше промовляли: панї Озаркевичева, проф. Шухевич, о. Стефанович, Врецьона, Коцовскій і другі. Відповідали им академики, а з промов их видко було щиру симпатію до старших орґанізацій народовцїв та бажанє,— додержати им кроку на поли працї для добра народу. Тоасти переривані були співом "Боянистів", в значній части також членів "Ватри". Забава протягнулась до півночи.
Заряджена п. Врецьоною складка принесла товариству "Ватра" трицять і кілька зр. Можна надїятись, що і земляки з провінції, складаючи датки на різні цїли, не призабудуть також і на товариство "Ватру", спомагати будуть єгo матеріяльно. [Товариство "Ватра" містить ся при улици Вірменьскій, н-р 27.]

 

»Дѣло« 23.01.1892 Нужда народу, а тягари податкові.

З Устрік долїшних.
Прочитав я в "Дѣлї" о невідраднім положеню селян в турчаньскім повітї за-для неврожаю і з причини великих тягарів податкових, та й прийшло менї на гадку, що й у нас, в устріцкій сторонї, не лїпше, — і у нас на весну прийдесь бідувати й голодувати.
В нашій сторонї люде, з причини пocyхи в 1889 роцї, ще й до тепер не прийшли до себе, а ту в сїм роцї бульба не вродила ся, — тая бульба, що становить головну часть поживи наших селян, — а й овес на зерно хиб. А тимчасом от до села Лобізви екзекутник уже третим наворотом прийшов екзеквувати на школу, а завтра [21 н. ст. сїчня] має прийти секвестратор за податки, котрі у декого й за два poки залягають, і забере послїдну коровицю від дїтей...
Инспектор шкільний напирає на громади, щоби чим скорше ставили школи і жадає великих додатків — н. пр. від громади Лобізви 130 зр. і 10 сягів дров річно, хотяй громада чистого податку платить у сего 570 зр. і лїса не має. Суперечні чувства будять ся в чоловіцї на вид того напopy на громаду. З одного боку — школа велике добро для народу, але з другого боку нехай би пан инспектор заглянув до курних хат і роздивив ся в тій великій нуждї, — то певно й сам би не подивував ся, що нарід нарікає на школу, коли єму забирають навіть то, що єму доконечне до нужденного житя. Отже бодай, на скілько можна, не обтяжувати людей над силу, дати єму полекшу. "Nur drücken Sie die Leute nicht!" — скажемо словами найяснїйшого нашого монарха...

»Дѣло« 22.01.1892 Реґуляція Бyгa.

На сесії з дня 12 сїчня краєвий видїл ухвалив після внесеня краєвого бюра меліораційного предложити соймови проєкт реґуляції Буга на просторі від Буска до границї Галичини. Кошти цїлої тої реґуляції будуть виносити на просторі: а) від границї до Рати 55.000 зр., б) від Рати до Добротвору 141.000 зр., в) від Добротвору до Волицї деревляньскої 305.000 зр., г) від Волицї деревляньскої до Буска 93.000 зр. або разом 594.000 зр. на довготї більше як 105 кільометрів. Конкуренційний округ для повної реґуляції Буга обнимає 8.100 морґів простору, а именно для простору від Рати до Добротвору 4.360 морґів, від Добротвору до Волицї деревляньскої 3006 морґів, а від Волицї деревляньскої до Буска 734 морґів.
Краєве бюро меліораційне, котре виготовило проєкти і начерк коштів, принимає, що треба реґуляції також на просторі від Буска до Волицї деревляньскої і на се внесенє згодив ся краєвий видїл. З-разу не мали заміру зачинати сеї реґуляції, а то зі взгляду на те, що сойм вже кілька разів припоручав кр. видїлови підняти реґуляцію Полтви і ся реґуляція могла би легко в міністерстві просвіти встрітити перепону, коли би ріка Буг між Буском а Волицею деревляньскою, де власне Полтва вливаєсь до Буга, не була обнята реґуляційним пляном.
Кошти наміреної роботи виносять більше як пів міліона зр. Але одна частина Буга від границї аж до Добротвору є сплавною, отже повинна бути уреґульована державним коштом, длятого справедливо, щоби державний скарб, коли Галичина замість него задумує перевести сю реґуляцію, причинив ся до неї відповідною сумою до коштів того предприємства. Кошт реґуляції сплавної частини обчислено на 196.000 зр. Краєвий видїл однако не жадає цїлої сеї суми від правительства, але в своїй ухвалї предкладає розклад коштів на реґуляцію Буга так: Галичина має покрити 40% цїлих коштів, се є 237.600 зр., державний фонд меліораційний має причинити ся датком, котрий винесе 30% загальної суми се є 178.200 зр., державний фонд водний, на котрім тяжить обовязок реґуляції сплавної частини Буга коштом 196.000 зр., має дати лише 20% загальних видатків се є 118.800 зр., а наконець интересовані сторони при предприємстві покриють 10% загальних коштів се є 59.400 зр. А коли конкуренційний простір має 8.100 морґів, то даток конкуренційний від морґа був би 7 зр. 33 кр.
Кр. видїл проєктує, щоби цїлу реґуляцію перевести в дорозї краєвого предприємства а час роботи обчисляє ся на 12 лїт. Річно видавано би на ту цїль 49.500 зр. а Галичина платила би що-року 19.800 зр. По переведеню в тій справі переговорів з правительством кр. видїл предложить соймови проєкт відповідного закона краєвого, так щоби в 1893 роцї було би вже можна розпочати роботу реґуляційну.

»Дѣло« 21.01.1892 Відозва основателїв товариства "Ватра"

Товариші академики! Пересвідчивши ся, що много Русинів-академиків не єсть вдоволених анї з товариства "Академичне Братство", анї з товариства "Академическій Кружок", загадали ми оснувати нове академичне товариство "Ватра", а бачили ся до того кроку спонуканими тим більше, що бувшій в 1891 роцї видїл "Академичного Братства" і загальний збір сего товариства, що відбув ся 11 падолиста 1891 р. наконець опісля ново-вибраний видїл сего товариства на рік 1892 не приняли в свої члени многих Русинів-академиків — не подаючи найменших причин.
Не перецїнюючи будучого поводженя сего нового товариства, підписані мають надїю, що "Ватра", станувши на грунтї національно-поступовім, буде осередком житя духового рускої академичної молодежи у Львові, буде тим огнищем, коло котрого мають ся загрівати серця молодих громадян до спільної працї для добра свого народу.
Товариство "Ватра" поклало собі дальше за завданє — спомагати своїх членів і матеріяльно, бо крім звичайних користей, які подають в наші товариства академичні, як уживанє читальнї і бібліотеки, наміряє оно старатись для своїх незаможних членів о лєкції і инші відповідні занятя, буде удїляти позички та помагати хорим.
Товариші академики! Хто бажає щасливої долї нашому новому товариству, a хотїв би записати ся в єго члени, зволить ласкаво прийти на перші єго загальні збори, що відбудуть ся на університетї львівскім в недїлю, дня 24 сїчня 1892 р., о годинї 2-ій по полудни в III сали.
У Львові, дня 20 сїчня 1892.
Основателї товариства "Ватра".

»Дѣло« 20.01.1892 Торговиця свиньска у Відни. — Бернард Шляєн внїс петицію.

Торговиця свиньска у Відни.
Вже від довшого часу підносять ся жалоби, що галицкі продуценти бувають дуже кривджені на віденьских торговицях, особливо на торговици свиньскій. В тій справі замістив пос. Володимир Гнївош таке письмо в Gaz. Narodow-ій: Що року посилаю опасові воли і череду до Відня на торг в Ст. Маркс і дізнав я так вже різних пригод і страт, пізнав я також цїлу зависимість продуцентів від купцїв-різників віденьских, котрі беруть товар за що хочуть; але те, що дїє ся на контумаційній торговици свиньскій, де відбуває ся продажа товару галицкого, переходить всяке понятє. В отвертім поли стоїть галицка череда виставлена на морози, вітри, дощі, снїги, — коли противно свинї угорскі, сербскі, буковиньскі стоять під дахом в вигідних, від вітру заслонених, парадних галях торгових. Природно, що там повно купцїв і конкуренція; при галицкій чередї купець найгіршій і нечисленний, особливо в порі снїжній і дощевій. Єсли нещастний продуцент або купець галицкій не продасть свого товару до години 2-ої по полудни, мусять бути свинї зарізані в містї або на торзї. Можна их вправдї в четвер яко мясо знов на торг вивезти, але платить ся другій раз акциза. Акциза ся виносить від штуки 1.20 зр. ваги понизше 35 кільоґр., а до 3 зр. висше 85 клґ, хоч би 100 і 200 клґ, що виходить на користь тяжких угорских свинь, бо наші галицкі важать не більше по над 55 кільо. Свинї инших провінцій і угорскі воли не будуть продані ві второк, можна живі вигнати в четвер і на кождий дальшій торг, або они можуть стояти в загородах торгових галь, не потрібуючи оплачувати другій раз акцизи. Розуміє ся, що цїна череди галицкої єсть о 6 до 14 кр. низша від угорскої і кождий з Галичини за яку небудь цїну ві второк до 2 години по полудни товар свій продати старає ся. І так продав я 29 штук, котрі дома важили до 1800 кільо, а тут лише 1530 кільо по 28 кр. так, що по відтрученю коштів зелїзницї, котрі ледве 33 зр. винесли і инших високих видатків, тут на торзї в тій самій квотї, лишило ся менї 362 зр. 25 кр. за 29 річних і 10-місячних свиней, котрі були підкормлювані 50 кірцями бобику, гороху і кукурузи вартости 350 зр. крім услуги, половин опаду до пареня і т. д. так, що 29 свиней за дармо різники віденьскі взяли а за зовсїм худі дома міг я мати по 8 до 12 зр. Нехай се буде пересторогою для кождого. Удаю ся нинї до секційного шефа бр. Ерба, щоби з цїлою енерґією упімнути ся о нашу кривду, котрий вже кілька разів обіцяв зрівняти нас з Угорщиною." — В справі сеї торговицї має правительство скликати анкету, щоби зарадити сему лиху і торговлю свинями у Відни управильнити. Яко характеристичну річ треба піднести, що деякі члени кола польского старають ся робити на шкоду Галичини. Посли Яворскій і Абрагамович обговорювали справу торговиць віденьских з шефом секційним Ербом а вчера оглядали торговицю свиньску посли Копициньскій, Абрагамович і Хотковскій. Підчас тих оглядин панувала на торговици угорскій глота а на торзї галицких свиней не було анї одного купця. Коло польске має жадати, щоби на віденьских торгах трактовано свинї галицкі на рівнї в угорскими.

Бернард Шляєн внїс петицію.
Бернард Шляєн, отець увязненого россійскими жандармами в маю 1890 року Адольфа Шляєна, внїс до кола польского у Відни таку петицію з просьбою о интервенцію в користь єго сина: Мій син Адольф Володимир Шляєн, студент львівскої політехніки, тепер 23 роки числячій, виїхав з початком мая 1890 за лєґальним пашпортом до Варшави. В дорозї з поворотом арештували єго на россійскій граници в Радивилові россійскі жандарми і посадили до варшавскої цитаделї. Помимо єго і моїх просьб і помимо интервенції кн. Чарторийского і посла Кронаветтера не уймив ся за ним австрійскій ґенеральний консуль в Варшаві. Син мій жадав, щоби єго ставлено перед судом, мимо сего справу єго, без огляду на се, що він австрійскій підданий, ведено в дорозї адміністраційній. Дня 23 жовтня відвідав єго на довгі просьби віцеконсуль і заявив, що скоро лише вернуть акти з россійского міністерства, відставлять мого сина до австрійскої границї. Дня 10 лютого 1891 т. є. коли вже син мій сидїв 10 місяцїв у вязници, явив ся у него консуль ґенеральний. Дня 26 липня 1891 одержав я від сина таке письмо: "Підчас перших 14 днїв моєї вязницї був я два рази переслухуваний і тогдї сказали менї, що я полишусь у вязници. В сїчни довідав ся я, що справа моя пійде дорогою адміністраційною, отже я просив австрійского ґенерального консуля о интервенцію для зарядженя слїдства судового. Консуль відповів мені, що для мене лїпше чекати кінця доходженя адміністраційного, бо яко чужій підданий буду просто відставлений до границї австрійскої, инакше грозить менї Сибир і депортація. Коли я однакож рішучо заявив, що того не бою ся, відмовив менї всякої урядової і неурядової помочи, подаючи за причину, що вже у Львові мав я політично скомпромітуватись. Тимчасом в справі иншого студента, Томицкого, интервеніював консуль офіціяльно, і то з добрим успіхом. Дня 9. мая відчитали менї засуд, котрим "по височайшему повелїнію" засуджено мене на три роки вязницї. Мотивів в засудї не було нїяких, так що доси не знаю, о що я був обжалуваний". — Ґенеральний консулят в Варшаві довідав ся аж від мене яка судьба спіткала мого сина, з чого я пізнав, що сею справою не турбував ся. Се першій случай подібного посту пованя з австрійским підданим, котрого без суду в дорозї адміністраційній засуджено на таку тяжку кару, не маючи нїяких доказів єго вини. Прошу отже заступити ся за мого нещастного і невинного сина, котрий від 20 місяцїв терпить у вязници, прошу о спонуканє правительства до интервенції за ним і о зверненє єму вкінци вільности. Львів 3 н. ст. сїчня 1892. Бернард Шляєн". — О тій справі давнїйше ще повідомлено міністра судівництва Шенборна і він робив деякі кроки в користь увязненого. Австрійскій амбасадор в Петербурзї, ґр. Еренталь просив о відпис засуду, однако тому жаданю відмовлено, засланяючи ся истнуючими між Австрією і Россією трактатами. Тепер отже мусить розпочати ся акція дипльоматична, відповідаюча трактатам і міжнародним правам. Віденьскій Tagblatt пишучи о тій справі надїє ся, що россійске правительство увзгляднить жаданя Австрії.

»Дѣло« 19.01.1892 Краєвий фонд позичковий на підпиранє краєвого промислу.

Видїл краєвий оголосив комунікат з річного обороту промислового фонду за час від 1 серпня 1890 до 1 серпня 1891, в котрім сконстатовано, що фонд позичковий заложений краєвим соймом для підпираня промислу в Галичинї показує з кождим роком більшій оборот. Именно рух у віддїлї позичок був в тім остатнім часї найсильнїйшй від часу заложеня краєого фонду промислового. В першім півроцї 1891 удїлено позичок загалом 75, на суму 243.873 зр. 8 кр., а дочисливши до того стан готівки ульокованої в краєвім банку на суму 53.943 зр. покаже ся, що стан того фонду виносить 297.816 зр. 8 кр. Що позички удїлювані з краєвого фонду промислового дійшли до так великої суми, то причину сего треба шукати в тім, що поступ промислу в Галичинї очевидно що раз більшій. Цїль роздаваних позичок ясно визначена в осібнім плянї. Сей плян уложено фаховими знатоками і на ocнoві перших досвідів, котрі дорого коштували. На першім місци поставлено цїль, щоби змагати до підпираня ткацкого і шкіряного промислу, а відтак розширено акцію на керамічний промисл.
Найприхильнїйшої опіки зазнавали спілки на удїлах, котрі закладались в промислових цїлях численними зборами малих ремісників, щоби тим способом витворити більші предприємства. І так в наслїдок підпомоги з краєвого фонду повстало в Галичинї девять ткацких спілок, котрі змагають до того, щоби сполучити ся в сильний союз і вести спільну систематичну борбу з чужою конкуренцією. Першим і важнїйшим успіхом сеї спільної акції ткацких товариств є фабрика бліхованя і апретури полотен в Короснї, котра власне тепер будує ся.
Ряшівска гарбарня є великим поступом в шкірянім промислї галицкім. Она дала першій початок до виправи шкір на підошви, котрі давнїйше виключно спроваджувались з фабрик з-по-за Галичини. В техніцї гарбарства ся фабрика вводить дуже многі доси тут незнані улїпшеня.
Дві великі фабрики фальцованих дахівок, одна у всхідній, а друга в західній Галичинї запомагають ся кредитом з галицкого фонду промислового і ведуть успішну конкуренцію з фабрикатами привоженими з по-за Галичини, хоч давнїйше заграниця мала рішучу перевагу над краєвими виробами.
Крім того краєвий видїл з позичкового фонду дав кредит слїдуючим фабрикам: першій галицкій фабрицї хірурґічних опатрунків, фабрицї платерованих виробів, ґальвано-плястичному заведеню, суконничій фабрицї, фабрицї деревляних кілків до чобіт, фабриці корків, двом спілкам столярским, одній, котра просила о кредит на заложенє складу матеріялів, а другій на виріб дешевих меблїв і т. д.
Що в галицкім промислї значний поступ, можна вносити з тої обставини, що тепер що-раз більше має ся до роботи з предприємствами обчисленими на більшу скалю, як н. пр. фабрика апретури полотна в Короснї, ряшівска гарбарня, або парові фабрики дахівок. Суть то предприємства з характером зовсїм фабричним, обчислені на велику продукцію, отже значить на великій круг интересованих, обнимаючій або цїлу Галичину або бодай значну частину краю.

»Дѣло« 16.01.1892 Від д-ра Ол. Кулачковского

одержуємо слїдуюче письмо: Ґазета "Галицкая Русь", після своєї засади пропаґувати неправду, або бодай баламуство серед рускої публики, з упором, гідним лучшої справи, старає ся удержати свою читаючу публику в блудї, що мов-то брідске віче проявило тенденцію противну послам в радї державній а в особенности, що мов-то на тім вічу заявлялись якісь демонстраційні "голоси" против посла Барвіньского. Я, яко наочний свідок цїлого віча, обстаю при своїм piшyчім заявленю, що того не було, а тая пара письм з Брідщини, хоч-би і з підписами селян, уміщена в "Гал. Руси", свідчить лише о тім, що "Гал. Русь" потребувала аж таких штучок, щоби читaтeлїв своїх все-таки удержати свою читаючу публику в блудї, що мов-то брідске віче проявило тенденцію противну послам в радї державній а в особенности, що мов-то на тім вічу заявлялись якісь демонстраційні "голоси" против посла Барвіньского. Я, яко наочний свідок цїлого віча, обстаю при своїм рішучім заявленю, що того не було, а тая пара письм з Брідщини, хоч би і з підписами селян, уміщена в "Гал. Руси", свідчить лише о тім, що "Гал. Русь" потребувала аж таких штучок, щоби читателїв своїх все-таки удержати в блудї. Компетентним сказати своє слово в тій справі був би хиба комітет віча брідского, але до него очевидно "Гал. Русь" навіть не пробувала удатись, бо-ж кождий, хоч троха освічений участник віча, мусить по совісти признати, що віче анї не було призначене на таку демонстрацію, якої хоче "Гал. Русь", анї тої демонстрації не проявило. Се моє послїдне слово в интересї безвзглядної правди, а лайка "Гал. Руси" і єї фіґурок з Брідщини — то пусте! — Д-р Ол. Кулачковскій.

»Дѣло« 15.01.1892 Еміґрація. — Фальшівники срібла.

Еміґрація.
Після урядових виказів прибуло в роцї 1891 до Освіцїма з наміром еміґрованя до Америки 5.998 осіб, а то: 4.769 з Галичини, 97 з Буковини і 1.132 з Угорщини. З того числа завернула з дороги експозитура дирекції поліції для браку відповідних лєґітімацій або недостаточних средств на подорож 813 осіб а з них 689 осіб з Галичини, 11 з Буковини і 113 осіб з Угорщини. Рух еміґраційний в пoслїднім роцї представляє ся так: в сїчни прибуло до Освіцїма емиґрантів 127, в лютім 504, в мартї 832, в цвітни 848, в маю 846, в червни 540, в липни 343, в серпни 399, в вересни 336, в жовтни 583, в падолистї 441, в грудни 299. В того числа завернено з дороги в сїчни 35, в лютім 105, в мартї 89, в цвітни 80, в маю 111, в червни 29, в липни 46, в серпни 57, в вересни 54, в жовтни 88, в падолистї 62 а в грудни 56 осіб. Єсли возьмемо на взгляд поодинокі повіти Галичини, то найбільше еміґрантів доставив минувшого року повіт ясельскій, бо аж 810 осіб, відтак иде повіт коросняньскій з числом 477 осіб, дальше горлицкій з числом 390 осіб, мілецкій 341 осіб, ново-сандецкій 340 осіб, ново-торгскій 325 осіб, сяніцкій 289 осіб, кольбушівскій 255 осіб, пильзненьскій 248 осіб, тарнівскій 199 осіб. Низше 100 осіб виказують слїдуючі повіти: Домброва 98, Ропчицї 92, Грибів 81, Золочів 76, Калуш 71, Лїсько 60, Нисько 51, Мисленницї 47, Ланьцут і Ряшів по 46, Скалат 30, Долина 28, Самбір 24, Львів 23, Броди 21, Станиславів 18, Жовків 17, Бжеско 16, Бяла, Добромиль і Гусятин по 15 осіб, Березів, Тарнобжеґ і Величка по 14, Теребовля 13, Ярослав 12, Лиманова і Тернопіль по 10 осіб. Инші повіти виказують вже числа понизше 10 осіб. В тім самім часї віддано до суду для покараня за униканє служби войскової і за фальшиву лєґітімацію 110 еміґрантів. — В тім же часї переїхало через Освіцїм вертаючи з Америки загалом 6.286 осіб, а то: 4.849 з Галичини, 391 з Буковини і 1046 з Угорщини.

Фальшівники срібла.
Перед львівским судом карним веде ся тепер розправа о обманьство против Давида Мерка з Ліверпулю в Анґлії і Исаака Мессінґера золотника з Сокаля. Справа була така: Дня 4 вересня одержав Кісіль Кеслєр лист від свого знакомого Мессінґера з Кракова, щоби поїхав до Белза і купив там від маючого з Россії приїхати купця срібло для него, бо він, Мессінґер, не має тепер грошей а срібла потребує до роботи при реставрації одного костела. Кеслєр не підозріваючи нїчого поїхав до Белза і застав там дїйстно того россійского купця і Мессінґера. Купець заявив Кеслєрови, що має в Рівнї в Россії велику торговлю срібла, але що при огни оно стопило ся, і тепер він, їдучи до Америки, хоче єго продати. Мессінґер з своєї сторони сказав Кеслєрови, що він срібло оглядав і що оно варта 150 зр. По довшім торзї згодили ся на згадану цїну і купець, відрубавши з цїлої плити кусник срібла дав єго Кеслєрови, щоби запитав знатоків, чи срібло добре. Знатоки признали срібло добрим і Кеслєр заплатив жадану суму. Коли-ж Мессінґер не зголошував ся довшій час по срібло, повстало в Кеслєрі підозрінє і він дав пробувати цїлу плиту. Тогдї показало ся, що згаданий купець враз з Мессінґером обманули Кеслєра, бо плита не мала в собі нїякого срібла лиш цинк. На реквізицію Кеслєра арештовано обох обманників в Кракові і ставлено перед суд. Купець вилєґітімував ся яко Давид Марк, підданий анґлійскій з Ліверпуля. Своє фальшованє срібла вів він на великі розміри враз з Мессінґером. Крім того виявило ся, що Марк єсть підозріний о крадїж в Парижи і о дефравдацію в Кольонії над Реном.

 

»Дѣло« 14.01.1892 Урядові друки рускі.

"Великомучениця наша мова!" — сказали ми недавно при нагодї обговорюваня друків урядових, які видають ся чи то у Львові чи у Відни. Скандальний язик, в якім виходять урядові рускі друки, може хиба відстрашувати Русинів від уживаня тих друків, — і справдї, наші селяне, не розуміючи их, волять уживати друків польских, котрі порозуміють скорше, або й нїмецких, бо ті пояснить им хтось знаючій нїмецку мову, — язика же "руского" в тих друках не пояснить нїхто, навіть сам професор руского язика на університетї, бо просто не годен!
На доказ сказаного наведемо найновійшій примір.
На провінцію порозсилано по ц. к. староствах, а староства розіслали по громадах друковані формулярі для виказу слїпих і божевільних в трех язиках: рускім, польскім і нїмецкім. Формулярі ті мають бути заповнені і звернені староствам. Очевидно, в руских селах можна заповнювати их по руски, — тілько-ж коли б в тих формулярах не було рівночасно також текстів польского і нїмецкого, нїхто не був би в силї заповнити их в мові рускій і мусїв би відослати назад ц. к. староству, щоби до формуляря долучило коментар до рускої мови. Наведемо деякі взірцї тої мови:
"Містний приход". Що се має значити? Такого терміну Русь ще не чула! Отже се, бачите, значить: gmina, Ortsgemeinde, по руски: громада.
"Политически повіт" — okrąg polityczny.
"Справозданє слїпих" — се має значити то само, що wykaz ciemnych, хотяй в текстї рускім оно має таке значінє, мов-то "слїпі здають справу".
"В содержаніи домашніи". Ломи собі голову, кілько хочеш, не вгадаєш, що се має значити. Доперва глянувши на текст польскій і нїмецкій, зрозумієш, що се має значити: w opiece prywatnej, in Privatpflege.
"В содержаніи общеє". Ще більша загадка! А оно — risum teneatis — має значити: w domach dobroczynności, in Versorgungsanstalten!
"Состояніє при концї года бившего"...
"Межи нами били слїпих заразительную болезнью оків"...
"Принадлежащіи обходї і оборотї"
— należało do handlu i przemyśla.
"Удовлени" — Ломи голову! Се значить: owdowiałych.
"Розводенни" — rozwiedzionych.
"Из тих може так били". То само по польски: Dopiero później umysłowo zasłabli.
"Через 10 лїт" — wyżej 10 lat.
"От тїх иміють дитя" — Z tych mają dzieci.
И т. д., і т. д.!
От маєте взорець урядового язика руского в Австрії! Язики польскій і нїмецкій в формулярах — зовсїм правильні, лиш оден рускій — правдиво скандальний!
Ми вже сотки разів звертали увагу властей на той скандальний язик в руских друках урядових, що виготовляють ся у Biдни і у Львові — та все надармо. Кождий новий друк виказує, що під тим взглядом не йде до лучшого, але систематично що-раз до гіршого! А прецїнь в тій річи могло вже правительство "змінити систему"! Річ же се легка: знайти чоловіка, котрий би правильно і розумно переклав з польского на руске, — се зробив би навіть рускій ученик з четвертої кляси школи народної...

»Дѣло« 12.01.1892 Відозва.

Маючи досить зібраного матеріялу, підписані наміряють видати друком "Збірник проповідей". Не спускаючись на свої слабонькі сили, підписани просять отсим Всч. руске духовеньство о ласкаву співучасть именно о надсиланє своїх проповідей до поміщеня их в Збірнику. Цїлею виданя Збірника єсть розбудженє правдивої побожности. Попри то виданєм Збірника піднисані наміряють: в нашім народї розбудити а взглядно піднести а) понятє о гідности людскій, б) чувство національне, в) усунути непорадність хлопску у всяких урядових справах, г) розбудити охоту до самопомочи в руїнї економічній, спеціяльно же до ощадности, до закладаня спілок, до лїпшого живленя, д) научити виховувати свої дїти в дусї христіяньскім, патріотичнім, спеціяльно же викоренити в будучім поколїню пануючі хиби, запродавнність, еґоїзм і лакімство.
В Збірнику можуть бути поміщені лише такі проповіди, що відповідають повисшим точкам, длятого в укладаню пропові дей належить крім святого письма і житя святих рускої церкви, уживати слїдуючих жерел до примірів: a) рускої исторії, б) важнїйших основних законів громадского і цивільних, в) економії суспільної, г) ґеоґрафії і фізики яко науки о дїлах Бога Сотворителя, д) наука о вихованю дїтей враз з важнїйшими правилами о захованю здоровля і ради в наглих слабостях, е) фільософії народу (Приповідки Номиса і др.)
Для илюстрованя сказаного подаємо отсі приміри: Смерть сотника під Чигирином, яко служба идеї, — гарний примір служби Богу в добрих і злих відносинах в щастю і нещастю. Рушанє в поход Запорожцїв та поклін их своїй св. Покрові, — примір привязаня до віри, церкви і обряду. — Негативний примір ось якій: Законом заказано секвеструвати довжникам ремісникам то, що до их майстерства потрібне, на те, щоби могли заробити на житє і на відданє довгу, a гріх відбирає чоловікови і здібність заробити собі на ласку Божу — і т. д. Приміри повинні бути вплетені в проповідь так, щоби слухач затямивши живо представлений примір, нагадав і тезу, і навпаки зіткнувшись в досвідченю з тезою, мусїв і нагадати примір.
Мова в проповідях має бути чиста народна; не виключає ся і мова літературна Шевченка, Квітки і т. д., однак стиль мусить бути поєдинчій, реченя короткі, ясні, без штучних будов стилістики, фраз і повторень. Науки-ж а взглядно правила, чи як там назвати, мають бути викінчені подрібно без загальників. Маю сказати: стережи дитину від злого, але треба навчити, як охоронити дитину від лакомства, запроданности і т. д. Не будуть поміщувані проповіди не оріґінальні, маючі свій прототип в книжочках фаєрверкових: "Розваж то добре", "Чтенія святочні", "О Pijaństwie" і т. п. Не будуть міщені також проповіди грішачі браком лагідности і любови.
Проповіди же відповідаючі повисшим условіям будуть поміщені всї, хоч-би і кілька их випало на один день. Кожда про повідь буде сиґнована именем автора, котрого впрочім воля пошануєсь як найбільше. З огляду на важність дїла просять підписані також світских людей, мужів науки, о ласкаве надсиланє матеріялу, щоби можна єго використати, особливо з рускої исторії. Имена ласкавих співучастників, що зволять причинитись поданєм хоч-би дрібного факту, будуть подані з початку книги. Всякі уваги будуть з вдячностію увзгляднені.
Речинець до надсиланя проповідей найдальше до 1-го листопада 1892 року. Дальшу судьбу наміреного дїла подамо прилюдно до відомости. Проповіди і проче просить ся надсилати на руки, одного з підписаних:
Петро Богачевскій, парох Гарбузова і Сильвестер Богачевскій, парох Манаєва, почта Олїїв.

»Дѣло« 11.01.1892 Після віча в Турцї.

У Львові дня 10 н. cт. сїчня 1892.
Видїл "Народної Ради в Турцї" поперед всего кoнcтатує, що "вже від довшого часу не поступає руска справа рішучим і певним кроком на перед, а від року наступив певного рода застій", — а потім кличе: "так дальше прецї ити не може!" Видїл турчаньскої "Народної Ради" бачить головне лихо "особливо в партійній борбі, в котрій поступає ся не созидаючо, тілько руйнуючо". Русини на провінції хотять "сконсолідованя всїх руских сил, без різницї поглядів", a видїл "Народної Ради в Турцї", по мисли ухвали віча турчаньского, просить послів соймового клюбу руского скликати збір мужів довірія зі всїх руских партій, щоб они уложили плян "однодушного рішучого поступованя всїх партій в справах народних".
На першій погляд може здавати ся, що видїл "Народної Ради в Турцї" знайшов ся в щасливім посїданю ключа цїлковитого розуміня — що нема нїчого простїйшого, як проєкт сей перевести в дїло, — а наконець, що тим проєктом цїль зараз осягне ся, "уложить ся плян однодушного рішучого поступованя всїх партій в справах народних"... Однакож, коли річ докладно розважити, справа се не так зовсїм ясна, проста, легка і певна.
Цїла вага справи спочиває в питаню: що треба розуміти під словами "справи народні", в котрих би всї рускі партії мали поступати "однодушно"? Чи під словами "справи народні" треба розуміти лише політику Русинів супротив правительства і Поляків, — як то нинї деякі фракції розуміють, — чи може під словами "справи народні" треба побіч політики Русинів на внї розуміти головно національний розвій і культурний поступ народу руского? Від сякого або такого розуміня слів "справи народні" зависить і відповідь: чи дасть ся уложити плян однодушного поступованя всїх партій в справах народних і чи той плян буде переведений в дїло та чи він на що здасть ся.
Коли хто "справи народні" розуміє так, що в них містить ся лиш політика супротив правительства та Поляків і нїчо більше, — то для такого очевидно нїчо не буде лежати близше на гадцї, як зводити до купи всякі можливі елєменти, додатні і неґативні, навіть найбільше собі суперечні, аби тілько "опозиція" була числом велика, а більше нїчого.
Инше-ж дїло, коли "справи народні" брати в тім другім значіню, именно звертаючи увагу на національний розвій і культурний поступ самого народу. Тогдї елєменти суспільности мусять гуртуватись не тілько після політики на внї, але головно після того, чи сей або той елємент єсть додатний або неґативний.
І се єдина розумна дорога консолідації — консолідації всїх сил конструктивних з полишенєм на сторонї тих фракцій, котрих цїль і навіть рація биту — деструкція. Консолідація всїх партій і фракцій без розбору — допустивши навіть, що за-для "опозиції" на внї хвилево удалась би, — не осягнула би цїли, бо і хаос посеред Русинів став би ще більшій, і такої консолідації нїякій противник не злякавсь би... Втягаючи також фракції деструктивні в консолідацію — далось би им тим самим право на дїланє деструктивне, а се Русинів хиба тілько ослабить, а не скріпить.
В попереднім числї "Дѣла" ми безпосередно по письмі турчаньскої "Народної Ради" помістили в рубрицї "Перегляд часописей" витяги из статей коломийского радикального "Хлібороба" і з кореспонденції в "Славянских Извѣстіях", писаної з табору москвофільского зі Львова. Нехай же турчаньскі політики осудять: чи такі фракції спосібні би бути конструктивними чинниками в будучій сконсолідованій силї рускій?
Консолідація сил руских єсть річею потрібною, — сего нїхто розумний не стане перечити. З почутя тої потреби виплила і ухвала турчаньского віча, однакож зміст письма турчаньскої "Народної Ради" свідчить також о тім, що де-хто в провінції, уважаючи сю справу за зовсїм просту і легку до переведеня, не силує ся розважити єї всесторонно...

зі старорусинів

»Червона Україна« 29.03.1890 Послѣдствія отставки Бисмарка

представляетъ петроградская газета "День" въ отдѣльной статьѣ, въ которой между прочимъ выражается:
"Императоръ Вильгелымъ ни во внѣшней, ни во внутренней политикѣ никогда не былъ и не могъ быть ученикомъ и послѣдо вателемъ князя Бисмарка. Всѣмъ, на пр., была известна антипатія императора Вильгельма II к Австріи, но объ этой антипатіи совсѣмъ забыли, воображая, что императоръ усвоилъ вполнѣ взгляды, выразившіеся въ учрежденіи лиги мира. Напомнимъ нашимъ читателямъ, что въ самомъ началѣ своего царствованія императоръ Вильгельмъ произнесъ рѣчь, въ которой указалъ на возможность возстановленія традицій среднявѣковой германской имперіи, при чемъ намекъ на роль, которую въ этомъ случаѣ пришлось бы съиграть Австріи, былъ слишкомъ очевиденъ. — Но и помимо этого, самый характеръ императора Вильгельма составляетъ нѣчто совершенно несогласуемое съ традиціями, которыхъ держится габсбургская династія, и уже по одному этому союзъ между императоромъ Францомъ-Іосифомъ и настоящимъ германскимъ императоромъ представляется чѣмъ то въ высшей степени искусственнымъ. Бисмаркъ, какъ политикъ осторожный и ставящій выше всего интересы данной минуты, какъ человѣкъ, совершенно неспособный къ пылкимъ увлеченіямъ, просто разсчиталъ, что Австрію надо терпѣть для окончательнаго упроченія гepманской гегемоніи въ Европѣ. Посредствомъ Австріи онъ оказывалъ давленіе нa Балканскій полуостровъ и ограждалъ себя, въ извѣстной степени, отъ Россіи; чтобы держать въ рукахъ Австрію, онъ дружилъ съ Италіей, а этою послѣднею пользовался какъ оружіемъ противъ Франціи. Это была чисто математическая комбинація, въ родѣ той, какую дѣлаетъ опытный шахматный игрокъ. Здѣсь не было мѣста ни національнымъ, ни соціальнымъ, ни какимъ-либо инымъ увлеченіямъ. — Совершенно иную натуру мы видимъ въ императорѣ Вильгельмѣ. Онъ не только молодъ, но и является тѣмъ, что нѣмцы называютъ eminent moderner Geist, человѣкомъ вполнѣ передовымъ, съ немалой, однако примѣсью романтизма въ тевтонскомъ вкусѣ. Трудно представить себѣ нѣчто болѣе противоположнoe взглядамъ и вкусамъ Бисмарка, который, напр., не выносилъ покойнаго баварскаго короля Людвига, именно за его тевтонскій романтизмъ, а къ вѣяніямъ новаго времени никогда не проявлялъ особой чуткости. При такомъ коренномъ различіи идей и чувствъ, императоръ Вильгельмъ всегда могъ быть съ Бисмаркомъ лишь въ болѣе или менѣе условномъ компромиссѣ. — Но если усвоить себѣ правильный взглядъ на личность императора Вильгельма, то и его дѣйствія, кажущіяся загадочными и непонятными разнымъ рутинерамъ, перестанутъ представлять загадку. Любовь къ парадамъ, страсть къ путешествіямъ, внезапныя рѣшенія по вопросамъ, надъ которыми иные ученые и государственные люди ломаютъ голову въ теченіе цѣлыхъ десятилѣтій, все это перестанетъ казаться чѣмъ-то удивительнымъ и страннымъ. Все это будетъ понятно, какъ любовь къ новизнѣ и къ перемѣнамъ, смѣшанная съ желаніемъ возстановить весь блескъ средневѣковыхъ германскихъ императоровъ. Императоръ Вильгельмъ II называетъ своимъ образцомъ Фридриха великого: но отношенія этого государя къ Австріи слишкомъ извѣстны. — Не трудно изъ всего этого вывесть и предположенія относительно будущей внутренней и внѣшней политики этого монарха. Едва ли мы ошибемся, если скажемъ, что въ области внутренней политики главныя заслуги ея сведутся къ мѣpaмъ скорѣе отрицательнымъ чѣмъ созидательнымъ. Императоръ Вильгельмъ едва ли рѣшитъ соціальный вопросъ; такіе вопросы не разрѣшаются декретами. Едва ли ему удается создать въ Германіи экономический рай и даже раздавить соціалъ-демократическую гидру. Но если онъ уничтожить съ одной стороны — чиновничье насиліе и произволъ грубой военщины, съ другой — злоупотребленія демагоговъ, то и это уже великая заслуга. Что же касается перемѣнъ во внѣшней политикѣ, мы убѣждены въ томъ, что онѣ коснутся исключительно австро-германскихъ отношеній. Конечно, возможны непредвидѣнныя случайности, но онѣ будутъ уже зависѣть не отъ императора Вильгельма. Возможно что во Франціи и въ Россіи поймутъ возможность и выгодность совмѣстныхъ дѣйствій съ Германіей, тогда какъ соглашеніе съ княземъ Бисмаркомъ и для Россіи, а еще болѣе того для французовъ, было бы сущею невозможностью".

»Червоная Русь« 12.03.1890 Русскій языкъ во львовскомъ университетѣ.

Въ отвѣтъ на просьбу вѣча русскихъ университетскихъ студентовъ въ дѣлѣ правъ русского языка во львовскомъ университетѣ, далъ сенатъ упомянутого университета слѣющое письменное поясненіе: "Н-ръ 198. На внесенное поданье именемъ отбывшогося дня 3 декабря собранія университетскихъ студентовъ, що бы университетскіи власти въ урядованью со всѣми студентами русской народности употребляли русского языка, щобы друки, для употребленія студентовъ призначенныи, имѣли текстъ русскій и щобы тѣ смѣны были введены въ найблизшомъ полугодіи, сенатъ университетский заявляетъ, що университетскіи власти обязаны придерживатись и придержуются подъ взглядомъ офиціального языка предписаній, изданныхъ на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюля 1871 г. и министерского роспоряженія отъ 11 іюля 1871 н. н-ръ 523, изданного также на основаніи найвысшого постановленія отъ 4 іюня 1869 г. (н-ръ 24 В. з. кр.), которое послѣднее роспоряженіе было примѣнено къ университетскимъ властямъ въ силу найвысшого постановленія отъ 27 апрѣля 1879 г. — Изъ сената ц. к. университета во Львовѣ: Д-ръ К. Сарницкій, ректоръ".

»Червоная Русь« 08.03.1890 Обрядъ проклятія Мазепы.

Якъ извѣстно, праздникъ Православія, совершаемый восточною церковью въ первую недѣлю великого поста, установлень византійскою императрицею Феодорою (въ 842 г.) въ честь 7 вселенского собора. Тотъ послѣдній изъ вселенскихъ соборовъ, собранный въ Никеѣ, окончательно побѣдилъ иконоборцевъ и другихъ еретиковъ. Въ честь той побѣды, ровно якъ и въ честь 7 вселенского собора, былъ учрежденъ праздникъ Православія. Тогда же было установлено, щобы въ день, когда чествуется Православіе, предавались анафемѣ всѣ враги церкви. Въ Россіи, кромѣ того, существовалъ еще обычай, проклинати въ первую недѣлю великого поста, самозванца Гришку Отрепьева, Ивана Мазепу и другихъ государственныхъ измѣнниковъ. Тотъ обрядъ проклятія получилъ свое начало при Петрѣ Великомъ, который повелѣлъ внести таковый въ церковный чинъ православія. Извѣстно, що поводомъ къ тому послужила измѣна Мазепы въ войнѣ съ Каролемъ XII и переходъ гетмана на сторону послѣдняго. Обрядъ именного проклятія Мазепы удерживался до нашихъ дней и лишь въ недавнее время — лѣтъ 10 до 15 тому назадъ — былъ отмѣненъ святѣйшимъ синодомъ, яко дѣйствіе, утратившое свой историческій смыслъ и ни для чего уже ненужное. Въ томъ обрядѣ різко кидалось въ очи слѣдующое противорѣчіе: Ежедневно въ теченіи всего года въ многочисленныхъ церквахъ, построенныхъ Мазепою, поминалось его имя, якъ создателя храма, а затѣмъ однажды въ годъ то имя предавалось вѣчному проклятію. На то послѣднее противорѣчіе натолкнулся случайно императоръ Николай Павловичъ во время своего пребыванія въ Кіевѣ. Посѣтивши военный соборъ, императоръ — уже передъ выходомъ — окинулъ взоромъ своды церкви и, любуясь ея архитектурою, спросилъ у настоятеля собора: "Кѣмъ построена та церковь?" — Мазепою — боязливо отвѣтилъ настоятель, и слово замерло на его устахъ. "Що же, вы молитесь о немъ?" снова спросилъ царь. — Молимся, когда по уставу церкви возглашаемъ о создателяхъ и благотворителяхъ святаго храма сего — отвѣтилъ настоятель, ободренный ласкавымъ видомъ императора. "Молитесь, молитесь!" съ легкимъ вздохомъ произнесъ императоръ и быстро вышолъ изъ церкви. Вообще то противорѣчіе, повторявшоеся изъ года въ годъ, наводило вѣрующихъ людей съ живымъ христіянскимъ чувствомъ на мысль о неестественности анафемы прежде окончательного суда Божія. Для избѣжанія подобныхъ противорѣчій и недорозумѣній, святѣйшій синодъ постановилъ отмѣнити обрядъ именного проклятія Мазепы, яко обрядъ, не согласный съ ученіемъ Спасителя, и несоотвѣствующій общепринятой церковью точцѣ зрѣнія.

»Червоная Русь« 05.03.1890 Историческая програма.

Двадцать лѣтъ минуло уже отъ поры, когда началась до сихъ поръ существующая система въ виду галицкой Руси и въ теченіи тѣхъ 20 лѣтъ слышимъ постоянныи отзывы на тему: организуймось, солидаризуймось и прч. Бывали случаи, що отзывы того рода не были "гласомъ вопіющаго", вслѣдствіе чего вся лучшая, благороднѣйшая и патріотическая часть нашего народа и его образованного сословія принялась за дѣло организаціи, совокупилacь въ одинъ оплотъ и начинала акцію въ пользу своего русского народа и дѣла.

Русь наша учредила въ теченіи послѣднихъ 20 лѣтъ политическое Общество "Русская Рада" во Львовѣ, нѣсколько политическихъ обществъ (якъ на пр. въ Перемышлѣ, Стрыѣ, Турцѣ, Долинѣ и прч.) на провинціи, поручая тѣмъ Обществамъ вступатись за свои права, высылати правительству меморіалы, жалобы и прч. и поддерживати русскій духъ среди народныхъ масъ. Намъ еще сегодня въ живой памяти первое и второе общіи собранія членовъ Общества "Русская Рада", состоявшіи изъ тысячи народа, прибившого изъ розличныхъ сторонъ нашего тѣснѣйшого отечества; намъ въ живой памяти политическіи меморіалы выдѣла того же Общества, а также депутація его, высланная въ Вѣдень съ меморіаломъ, врученнымъ графу Гогенварту яко врезиденту и другимъ министрамъ яко членамъ тогдашняго министерства.

Позднѣйше, когда оказалось, що съ политическою жизнью необходимо подносити среди народныхъ масъ также просвѣщеніе, тверезость и ощадность — учреждена была въ Коломыѣ многозаслуженнымъ нашимъ народнымъ просвѣтителемъ о. Наумовичемъ и его другомъ о. Дебельскимъ — народная газета "Русская Рада". Вскорѣ послѣ того учредилъ о. Наумовичъ въ Коломыѣ вторую народную газету п. з. "Наука", а вслѣдъ затѣмъ сталъ тотъ же самъ о. Наумовичъ издавати въ упомянутомъ городѣ періодическое изданіе "Читальня" и пропаговати идею учрежденія народныхъ читалень по городамъ и селамъ гал. Руси. Но на томъ еще не конецъ, бо въ 1874 году основано было тѣмъ же самимъ о. Наумовичемъ человеколюбивое и просветительное Общество имени Мих. Качковского, воодушевившое всю галицкую Русь къ труду для просвещенія и возбужденія народного самосознанія среди миліонныхъ масъ. Що идея та не была пустымъ голосомъ — доказало первое по основаніи того Общества генеральное собраніе его членовъ, отбывшоеся въ 1875 году въ Галичѣ, состоявшое найменьше изъ 4.000 участвующихъ членовъ.

Казалось, що народная наша организація поступила значительно впередъ и що въ виду того всѣ выборы и вся политическая дѣятельность нашихъ передовыхъ людей не встрѣтятъ трудностей; между-тѣмъ соймовыи выборы въ 1876 и райхсратныи въ 1879 году доказали, що хотя Русь наша была бы Богъ вѣсть якъ организована, хотя бы самостоятельныи политическіи Общества находились въ каждомъ повѣтѣ, а Общество Качковского имѣло свои филіи въ каждомъ городѣ и своихъ членовъ въ каждомъ селѣ и приселку — выборы въ соймъ и въ держ. думу доставлятъ такій результатъ, якій желаетъ имѣти правительство.

Молодшая русская генерація, крепившаяся и росшая въ то время подъ покровительствомъ сов. Лавровского, яко члена краевого выдѣла, и сов. Вас. Ильницкого, яко члена краев. рады школьной, не залишала по каждой русской политической неудачѣ отзыватись, будь въ отдѣльныхъ брошурахъ, будь въ своихъ органахъ печати, съ критикою старшихъ, на ея языцѣ "поповскихъ политиковъ.

Критика та была весьма легкою и находились люди, который ей вѣрили и мнѣніе критиковъ роздѣляли, а то тѣмъ больше, що въ оную пору, если кто желалъ получити мѣсто не то епископа, но даже каноника или учителя середнихъ школъ, долженъ былъ поступити въ обозъ критикующихъ и пріобрѣсти себѣ покровительство одного изъ двохъ русскихъ членовъ, засѣдавшихъ (очевидно каждый отдѣльно) въ найвысшихъ краевыхъ автономическихъ институціяхъ и репрезентовавшихъ тамъ — своею одною личностію и своимъ однимъ голосомъ — трехмиліонную гал. Русь.

При помощи того рода протекціи убольшилось число нашихъ людей, критикующихъ политику старшихъ и опытнѢЙшихъ патрiотовъ и Русь наша узрѣлась наконецъ розбитою на два отдѣльныи oтъ себе табору.

Людямъ опытнымъ и доброй воли удается отъ поры до времени розрозненныи таборы соединяти, при чемъ — очевидно — старшіи и опытнѣйшіи люди дѣлаютъ молодшимъ всякіи возможныи уступки, дабы ихъ не кинути въ объятія элементовъ, стремящихся не отъ вчера, а отъ столѣтій, подкоповати и ослабляти Русь ея же собственными дѣтьми.

Сегодня дошло до того, що давнѣйшіи "критики", привыкшіи во время сіянія авреоли пок. Лавровского легкимъ способомъ пріобрѣтати маленькіи уступки съ ущербомъ исторической русской партіи — стоять почти ровно съ критикованными — на первомъ огнѣ.

Успѣвши убѣдити одну часть русской публики, що ихъ политическая програма единоспасительная и що историческая русская идея ни къ чему не приведетъ — они испытали теперь, що уступки, въ свое время ними пріобрѣтенныи, обмежались лишь на томъ, щобы розшатати и ослабити историческую Русь, а когда та послѣдняя припустила къ политической акціи также давнѣйшихъ критиковъ, изобрѣвшихъ новую програму и идущихъ новымъ путемъ къ цѣли — оказалось, що молодыи политики нашлись въ такомъ же самомъ положеніи, въ якомъ лѣтъ 10 тому назадъ находились старшіи и опытныи въ народныхъ дѣлахъ наши передовыи люди.

Въ виду новѣйшихъ событій, именно же въ виду послѣдняго выбора въ Бережанщинѣ, поднеслись опять голосы, взывающіи къ сильнѣйшой организаціи. Мы голосамъ тѣмъ вовсе не противны и станемъ поддерживати все то, що имѣетъ въ виду сильнѣйшую организацію нашихъ народныхъ силъ, однако все-таки, скажемъ еще разъ то, що мы уже тысячъ разъ говорили, що организация, если она имѣетъ серіозно переводитись, должна быти передъ ея осуществленіемъ основно и всесторонно обдумана, бо если имѣло бы прійти къ тому, щобы она переведена была такимъ путемъ, якимъ переводились въ свое время при готовленіи къ народнымъ вѣчамъ на провинціи, или якъ приготовлялась во Львовѣ "сaмoстойная" депутація къ нынешнему намѣстнику, когда онъ перенялъ правленіе края то опять выйдетъ результатъ, который и безъ организаціи можно было бы достигнути.

Не скрываемъ того, що въ нынѣшнемъ нашемъ трудномъ положеніи являются съ каждымъ днемъ новыи "политики" и новыи програмы, а всѣ они стремятся больше-меньше лишь къ тому, щобы авторамъ ихъ было выгоднѣйше жити, между-тѣмъ когда фактомъ есть, що единоспасительною програмою для галицкой Руси является та, которую указуетъ ей тысячелѣтняя ея исторія и литература и лишь подъ тою одною програмою можетъ гал. Русь консолидоватись, пріобрѣсти себѣ значеніе у всѣхъ народовъ и респектъ даже у найсильнѣйшого противника, бо лишь въ одной исторіи и литературѣ своей найдетъ она проводную мысль и идею, которыми въ каждую пору, и старшій и молодшій, могутъ воодушевитись и побѣдити.

 

 

 

»Червоная Русь« 18.02.1890 Русское богослуженіе въ польскомъ костелѣ.

По образцу минувшихъ лѣтъ, была отслужена вчера русская соборная литургія въ костелѣ патровъ іезуитовъ во Львовѣ. Въ отсутствіи митрополита, служилъ литургію о. кустосъ А. С. Петрушевичъ въ сослуженіи крыл. о. Бѣлецкого и д-ра Комарницкого и діяконовъ оо. Филиповского и д-ра Мышковского. Во время богослуженія пѣлъ хоръ воспитанниковъ русской дух. семинаріи. Костелъ былъ переполненъ публикою, среди которой находилася также и польская аристократия. Проповѣдалъ якій-то молодый доминиканецъ на тему о вѣрѣ, превознося вѣру "русскую" надъ "цареградскою", которая по его мнѣнію есть bluźniercza. Мы уже не разъ писали о устроиваніи патрами іезуитами того рода богослуженій и указывали на то, що они вмѣсто пользы приносятъ нашой церкви вредъ. Поминувши, що по уставу нашей церкви, иное было у насъ евангеліе, а иное читалъ доминиканецъ изъ амвона, спросимъ лишь, що подумали себѣ собранныи вѣрныи, когда слышали "цареградское" богослуженіе и одновре менно проповѣдь доминиканца, назвавшого то же богослуженіе bluznuercz-имъ. Крайняя пора, покончити съ устроиваніями такихъ богослуженій. — Очевидець.

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 07.12.1891 Święty Mikołaj

zjawił się wczoraj o g. 8. wieczorem w salonach Koła literacko-artystycznego, w ktorych w towarzystwie matek i ojców zebrało się około 100 milusińskich w wieku od 3 do 8 lat. Wśród dźwięków muzyki "Harmonji" (którą nawiasem mówiąc, proteguje Koło literackie) wszedł św. Mikołaj (niestrudzony Wlad. Woleński) w otoczeniu aniołka i djabełka i wygłosił następujący wiersz Wład. Bełzy:
Święty Mikołaj z siwą brodą, co rok do dziatwy schodzi małej; dwa go aniołki z boku wiodą, jeden z nich czarny, drugi biały. — Ten, który gwiazdką złotą świeci, i licem cudnie rozjaśnionem, jest wszystkich dobrych, grzecznych dzieci, aniołem stróżem i patronem. — Najmilszy z wszystkich cherubinek, szczodrze je darzy podarkami, ma śliczne lalki dla dziewczynek, dla chłopców książki z obrazkami. — I mówi do nich anioł biały: (a święty glos co idzie z nieba), — trudno się bawić przez dzień cały, o książce też pomyśleć trzeba. — Ucz się więc dziatwo, błagam ciebie, oświecaj umysł nauk zorzą, wiedz, że osiołki nawet w niebie, za karę wodę w beczkach wożą! — Za to ten drugi, z lewej strony, co to ma rogi jak koziołek, na buzi taki zasmolony: to na złe dzieci jest aniołek. — Jeżeli dzieci nie umieją, ni się przeżegnać, ni paciorka, to dla każdego on koleją, dobywa długą rózgę z worka. — Lecz że ta nie mi brzydkiej dziatwy, bo ta została gdzieś za progiem, więc z nim postąpić sposób łatwy: a ruszaj sobie z panem Bogiem. — A ty złocisty mój aniele, spraw, niech się dziatwa dobrze bawi, daj zdrowia, szczęścia, dziatkom wiele, i niech im Pan Bóg błogosławi.
Po wygłoszeniu powyższego wiersza ulotnił się św. Mikołaj i rozpoczęło się losowanie fantów.
P. Darowski imieniem komitetu wręczał dziatwie cukry, ciasta i rormaite bawidełka.
Milusińscy zachwyceni pozostali do g. 9. w Kole — św. Mikołaj przypadł im bardzo do gustu. Aranżerami tańców i innych zabaw milusińskich, byli pp. Darowski i Marceli Harasimowicz. Wydziałowi Koła należy się uznanie za to, że nie zapomniał o maluczkich, którzy wynieśli miłe wspomnienie z Koła, gdzie ich ojczulkowie dość często przebywają, a w ostatnich czasach, dzięki zabiegom wydziału częściej, aniżeli dawniej, kiedy np. odczyty należały do niezwykłych niespodzianek.

»Kurjer Lwowski« 03.12.1891 Mniemana rocznica.

Mamy poszlaki zatrważającej i smutnej nieznajomości dziejów naszych. Od miesiąca przeszło dają się słyszeć glosy w kołach prywatnych, i to w sferach rozszczących sobie miano do wykształcenia, że na r. 1892 przypada żałoba narodowa, jako smutna pamiątka drugiego rozbioru Polski. Podobnie jak w r. 1872, ma być i w r. 1892 obchodzoną żałoba narodowa wszędzie, nie powinny więc odbywać się żadne zabawy taneczne, bale, zebrania itp., projekta, które niepokoją i bałamucą publiczność.
Niepokoją dlatego i bałamucą, bo mnóstwo pożytecznych instytucyj publicznych stoi dachodami z zabaw publicznych, mnóstwo warstatów i handlów zaopatrzyło się już w zapasy na karnawał i licząc na odbyt większy, zapewnia dostatniejszy zarobek mnogiej rzeszy pracowników i pracownic, dla których wśród ogromnej drożyzny artykułów żywności nie może być rzeczą obojętną czy mają sposobność zarobkowania, czy nie.
Owoż wszystkie te zaniepokojone kola społeczeństwa, niechaj przyjmą do wiadomości, że rocznica drugiego podziału Polski nie przypada na rok 1892, lecz dopiero 1893.
Niech zaglądną do pierwszej lepszej książki dziejów Polski, a przekonają się, że 14. lutego 1792 dopiero sejmiki prowincjonalne przyjęły konstytucję 3. maja. — 14. maja 1792 Branicki Ksawery i Potocki Szczęsny zawiązali konfederację targowicką i przywołali na pomoc Moskali, którym Kościuszko dał lekcję 17, lipca 1792 pod Dubienką. W pięć dni później Stanisław Ciołek Poniatowski, król, przystąpił do tej łotrowskiej konfederacji, która najazd moskiewski uważala za rękojmię przywrócenia "złotej wolności szlacheckiej" i Katarzynie hołd składała "za uratowanie Polski" przed jakobinizmem rewolucji francuskiej. Na podstawie tego hołdu Katarzyna i Fryderyk pruski zabrali kilka tysięcy mil kwadratowych Polski na początku 1893, a sejm grodzieński sankcjonował te zabory 23. lipca i 23. września 1803 r., wciągając je za inicjatywą marszałka niebliskiego do protokołów sejmowych. Rocznice więc tych ostatnich dat są dla nas dniami postu i pokuty, ale aż w r. 1893, nie zaś w roku przyszłym.
Na rok 1792 przypada tylko smutny fakt konfederacji targowickiej, a tę święcić chyba mogą tylko stańczycy. Baczność więc, żeby nieoględnen postępowaniem, zdradzającem ogromna ignorancją dziejów naszej ojczyzny nie wywołać śmiechu i politowania. Niestety ta nieznajomość dziejów objawia się nawet w klasach wykształconych. Na gwałt urządzano w tym roku niektóre zabawy, wieczorki z tańcami na dzień św. Klementyny i Katarzyny, a mnóstwo tych wieczorków zapowiedziano na koniec roku w grudniu, by "można się wytańczyć" przed nastaniem długiej przerwy, mającej zajść wrzekomo z powodu rocznicy drugiego rozbioru. Czyż w domach polskich nie ma już Lelewela, Anczyca, Siemieńskiego, gdzieby się młodzież mogła poinformować o dziejach ojczyzny? Okropne to znamię stanu nauki w naszych szkołach!

»Kurjer Lwowski« 01.12.1891 W sprawie wyższego wykształcenia kobiet.

Jak wiadomo, pierwszym warunkiem dostania się na uniwersytet jest złożenie w gimnazjach państwowych egzaminów, dla otrzymania świadectwa dojrzałości, maturitatis. Były już przykłady, iż młode uczennice w Galicji świadectwa takie nawet z odznaczeniem otrzymywały, nauka wszakże, jaką w tym celu musiały pobierać, była ściś'e prywatną i zazwyczaj bardzo kosztowną. O ułatwieniu jej nabywania przez założenie gimnazjum żeńskiego, na razie nie ma mowy, nietylko ze względów finansowych, lecz także z braku wiary, czy znajdzie się istotnie znaczniejsza liczba panien, których rodzice, czy opiekunowie, w kierunku wykształcenia dążyćby chcieli do zapewnienia im owych wyższych i niezależnych stanowisk, jakie w przyszłości dać powinno kobiecie ukończenie pełnego kursu gimnazjum i studjów uniwersyteckich. Dotąd były, co prawda, dowody usiłowań w tym dachu, podejmowanych najczęściej przez same uczennice, obdarzone wybitnemi zdolnościami — i narzekania rodziców, lub opiekunów na bajecznie wysokie koszta prywatnego kształcenia młodzieży żeńskiej w rozmiarach, odpowiadających kursom gimnazjów męskich.
Pierwszy krok trafny w tej kwcslji uczyniła w Krakowie właścicielka 8-klasowego zakładu naukowego żeńskiego p. Marja Serwatowska, która ogłasza, iż z dniem 2. stycznia 1892 r. otwiera kurs przygotowawczy dla panien, zamierzających zdawać egzamina w gimnazjach męskich wymagane i przysposabiać się do matury. Jestto praktyczne podjęcie myśli ułatwienia pomocy naukowej dla tych uczennic, które czy to same, czy z woli swoich rodziców zamierzają studja takie odbywać. Lekcje dawać będą profesorowie gimnazjalni. Koszta nauki zbiorowo udzielanej muszą być znacznie niższe, aniżeli dotychczasowe osobne, w prywatnych domach odbywające się tego rodzaju kształcenie jednostek. Kursa każdej klasy rozpoczną się, jeżeli się zgłosi kilka bodaj tylko uczennic. Każda z nich z końcem roku będzie mogła składać egzamin w gimnazjum, a rodzice w sposób będą informowani o postępach.

28.11.1891 "Ogłoszenie konstytucji 3. maja."

Obraz Jana Matejki.
Po upadku politycznym Rzeczypospolitej pozostała nam prócz stuletniej niewoli, prócz rozczarowań i wstydu, pamięć wielkich czynów i nadzieja, pozostał nam lud, praca i pokuta.
Wród ciernistej i ciemnej drogi, po jakiej stąpamy, błyskają nam jasne światła tych czynów, których koroną było ogłoszenie konstytucji. Fakt to był wielki i wspaniały, chwila trwająca wiecznie w pamięci naszej, a na kartach historji doniosłe zajmująca znaczenie, tem większe, że powstała w dniach państwowej niemocy i nierządu, w chwili, kiedy godziny życia politycznego były już policzone, kiedy niezadługo miano się ostatecznie podzielić szmatami ziemi naszej, jak szatą ukrzyżowanego Chrystusa!... Czyn zrównania wszystkich stanów stał się niejako żywym i wiecznie żyjącym protestem przeciw bezprawiu, jakie na nas popełniono prawem kaduka i posostal jasnym promieniem słońca, który powinien nam przyświecać na dalszej drodze naszego życia tulaczego.
Dzień 3. maja nie mógł bez wpływu pozostać na ówczesną poezję i literaturę i w niej też pozostawił nam źródło ciepła, które dzisiaj zagrzewać i podniecać jest w stanie. Nie dziw więc, że i stuletni obchód rocznicy tego wielkiego dnia rozbudził na nowo poezję w cześć dla siebie, rozbudził sztukę, której przed stu laty zaledwie ślady istniały, a która dzisiaj z przepychem i blaskiem stanęła na równi z literaturą do uświetnienia obchodzonej pamiątki. Ma prawo do bytu naród, który przez cały szereg lat niewoli stworzył u siebie sztuki plastyczne, ma prawo do życia i sztuka zrodzona w niewoli, a tak głośno niosąca w świat szeroki dowody istnienia narodowości i cywilizacyjnych jej postępów. Między nami z jednej, a prawem pięści z drugiej strony wre dalej zażarta walka o każdy dzień, przegradzający nas od powrócenia nam praw należnych, ale ową bronią teraz jest praca nad oświatą naszego ludu i nasza sztuka! A w historji tej sztuki na pierwszem miejscu zapiszą wieki imię: Jana Matejki.
Potężnym talentem swojej indywidualności przesunął on przed oczy nasze cały szereg obrazów z przeszłości, wskrzesił i plastycznie pokazał chwile upokorzeń i radości, podniósł cześć dla czynów minionych, wzmocnił miłość do przyszłości, a przedewszystkiem dowiódł możliwego rozwoju sztuki i obudził do niej zamiłowanie.
Matejko zajął od pierwszej chwili tak wybitne stanowisko, jako malarz polskiej przeszłości narodowej, jakiego po nim nie jest w stanic zająć żaden z artystów, chociażby nawet w przybliżeniu.
Potrafił on poruszyć nerwami całej masy narodu polskiego i wpłynąć na artystów pobratymczych, zwracając ich ze zwykłej drogi banalnych i szematycznych tematów do badania swojej przeszłości i czerpania w niej natchnień tworzenia. Ale każdy wielki talent, zwany dzisiaj powszechnie "genjuszem", jest w sobie zamknięty i pracuje li tylko podług własnej indywidualności. Naśladujący go, są zwykle miarnotami, nie mającymi żywotnej siły, to też prędzej czy później giną marnie i bezpowrotnie. Genjusz, wskazuje tylko drogę, po której inni iść mogą, ale sposobów do chodzenia każdy sam sabi szukać jest obowiązanym. Jego sposoby, są tylko dla niego i tylko jego indywidualna potęga niemi się posługiwać jest wstanie.
Jedną z wielu potęg Matejki działania na widzów i porywania tłumów, jest bezgraniczna prawie siła jego uczucia w odtwarzaniu wyraża stworzonej przez siebie postaci, a równocześnie przeczucie tendencji, jaka w danej chwili może oddziałać na społeczeństwo. To też prace Matejki można podzielić podług ich znaczenia na pewne epoki, które pozwalają nam doskonale rozumieć stan duszy artysty w chwili pewnych wypadków, działających na masy, wymagającej przez swoje nerwowe rozdrażnienie sztuki albo literatury tendencyjnej. Że Matejko potrafił każdą pracą swoją zadowolić to wymaganie, jest to tylko dowodem jego olbrzymiego uczucia i zrozumienia ducha narodowego.
Każdy obraz Matejki, jest odtworzeniem chwili, stanowiącej epokę w naszej historji. Połączenie Polski z Litwą, dało artyście temat do obraza "Unja Lubelska', zgniecenie na dłuższy czas potęgi Moskwy tworzy "Batorego pod Pskowem"; bezład i wybryki niczem nieokiełznanej szlachty, wyzyskującej złotą wolność, rabującej pracę kmiotka i rzucającej się w przepaść upadku dało nam "Kazanie Skargi!" Ile tu prawdy i wyrazu!... Kto raz widział Skargę, ten całe życie go pamiętać będzie, a typy z , "Unji Lubelskiej" pozostaną nie śmiertelne, bo Matejko włożył w nie całą swoją duszę, którą odczul i odgadnął ówczesne charaktery i sposób odbierania wrażeń.
Następują czasy wstrętne i podłe szalbierstwem i sprzedażą własnej ojczyzny! Możnowładztwo i buta magnaterji doprowadza ją do upadku. Za pieniądze, za wieczne używanie oddają na łup Moskwy własnych braci i ziemię krwią ich napooną! Oburzają się na jednego czlowieka uczciwego, co kochając te ziemię ped nogi im się rzuca, nawołując do opamiętania. Ta zbrodnia, na własnej matce-ziemi spełniona, natchnęła Matejkę do obrazu "Rejtan". Przypominam tylko, jaką burzę wywołało ukazanie się tego obrazu. Jakiemi środkami wpływano na artystę, aby obrazu publicznie nie pokazywał i nie kompromitował całej przeszłości narodowej! Sumienia się poruszyły na rzuconą im przed oczy z taką siłą i brutalną prawdą wstrętnego czynu.
To też jakby dla złagodzenia tego wrażeńia powrócił artysta do dalszych nam wieków i zrobił "Bitwę pod Grunwaldem".
Między temi pracami, które olbrzymim rozmiaremi swoim i potrzebnemi sludjami mogłyby już wypełnić życie artysty, widzimy wiele mniejszych, które nazwaćby można rodzajowemi, chociaż estetycy nasi tak samo je do historycznych zaliczają. Są między niemi prawdziwe arcydzieła, kto wie czy nierównie piękniejsze od owycli olbrzymów, wśród których gubi się widz i patrzy ciągle w objaśnienia. Taki "Zygmunt i Barbara", "Wit Stwosz", "Maćko Borkowicz", "Zawieszenie czwonu Zygmunta", "Kochanowski nad zwłokami Urszulki", "Stańczyk" i wiele innych, to prawdziwe perły w dziejach światowej historji sztuki.
I Matejko, ten "mistrz", jak go nazywamy, pie pozostał obojętnym na echo obchodu rocznicy 3 maja. Wrażliwa dusza jego, odbierająca uczuciem swojem każdy ton wibrujący w narodzie, musiała pochwycić nowy temat nadający się do tendencyjnego cyklu i bez względu na podszarpane zdrowie pracą ludzkie przechodzącą siły, pokazał nam nowy obraz p. t. "Ogloszenie konstytucji".
W obrazie tym pozwolił sobie Matejko na zmiany, jakie zwykle w obrazach czyni. Jako malarz tendencyjny, nagina on tak porządkowe czyny w historji jak i osoby działające do swoich przekonań, aby tem wyrażniej zaznaczyć nie sam fakt, ale całą epokę, o której tendencję mu chodzi. To też całą scenę ogłoszenia konstytucji przemósł z kościoła na ulicę, bo tu mógł łatwiej przedstawić zapał i potężnie dzialająca na tłumy radość. Tutaj również wprowadził ludzi, którzy albo przy uroczystości nie byli, albo nawet już leżeli w grobie. Pracuwali oni jednak nad powstaniem konstytucii, przygotowali jej ogłoszenie, a przez to samo stanowili epokę i mają prawo do znajdywania się na obrazie.
(Dokończenie nastąpi.)
[Kurjer Lwowski, 27.11.1891]
Cały tłum różnobarwnych postaci dygnitarzy i posłów posuwa się ku portalowi katedralnego kościoła. Na stopnie wstępują — zanadto może teatralnie — król z wyciągniętemi rękami i rozpromienioną twarzą, odziany czerwonym płaszczem z gronostajami. Przed nim burmistrz Warszawy Deckert z córką, rzucającą pod stopy królewskie kwiaty, a tuż pod baldachimem, czekającym na króla, stoi w otoczeniu dam... pani Grabowska. Za królem ciągnie się cały szereg postaci, jak: Branicki, Czetwertyński, Piatoli, Matuszewicz, Ignacy Potocki i doskonała w ruchu figura Kołłątaja, z oburzeniem patrzącego na rzucającego się na ziemię opozycjonistę Suchorzewskiego. Poza nim widać grupę marszałków Małachowskiego i Kazimiera Sapiehę, niesionych na rękach zwolenników konstytucji, a obok z podniesioną chorągwią narodową postępuje Kościuszko. Za tą grupą stoi Andrzej Zamoyski w stroju francuskim, który obok Staszyca prowadzi za rękę ubranego w kożuch wieśniaka.
Przed szpalerem gwardji narodowej siedzi na koniu Józef Poniatowski, a w lewo i prawo tłumy ściśniętego narodu. Tło obrazu stanowi architektura. Z prawej strony portal katedry, z lewej inna wielka budowla, a w środku perspektynicznie wyciągnięta ulica Św. Jana z widniejącym zamkiem królewskim. Architektura oświetlona błyskami zachodzącjgo słońca wspaniale się przedstawia, chociaż nie jest najlepiej wykreśloną. Na calym obrazie tłum i ścisk nie do opisania. Godzinami, dniami całemi patrzćby trzeba i postać po postaci poznawać i do całości dosuwać. Grup nie wiele, a te, co są, nie występują z tłoku innych osób.
Drugie plany i dalsze nawet, z tą samą siłą, co i pierwsze malowane — koloryt przepełniony jaskrawemi barwami o obrysowanych brunatnych konturach drżących — sprawia właściwy obrazom Matejki niespokój, a na widzu robi pewnego rodzaju nerwowe oczekiwanie. Nerwowość tę wywołuje także i sposób stawiania figur. U Matejki wogóle postacie stoją za mało pewnie i silnie. W obrazie "Konstytucji" widać to na niosących Małachowskiego, i prawie że na wszystkich figurach, widocznych z tylu.
Niepokój wywołują również ręce z rozbiegającemi się zawsze palcami i o wielkim wyrazie, co zresztą należy już do nieuniknionej maniery wielkiego artysty. Wyrazy twarzy u każdej ze znajdujących się na obrazie postaci, to same arcydzieła, pomimo, że nie wszystkie są podobne do tych, których mają przedstawiać. Aksamity, brokaty i złote wyszywania są przepyszne w wykonaniu i aż nadto szkodliwie działają w obrazie swoją prawdą i naturą. Koloryt, podłożony jak zwykle tonem fioletowym, działa nadzwyczaj efektownie, ale jaskrawo.
W ostatnich swoich obrazach poszedł i Matejko za prądem czasu i przekonał się o potrzebie rzeczywistej powietrza w obrazach, których sceny odgrywają się pod golem niebem. To też tak "Kościuszko po bitwie Racławickiej", jak i "Ogłoszenie Konstytucji" dominują ponad innemi większą prawdą powietrznej perspektywy i bytnością samego powietrza. Jest to wielkie ustępstwo ze strony genialnego artysty na korzyść nowych prądów w sztuce, które nie są przecież tak pogardy godne, z jaką je większośc naszych polskich krytyków traktuje. Każdy nowy kierunek zdobywa sobie zwolenników i opozycjonistów. Nie dowodzi to jednak wcale chęci "zagłady historycznego malarstwa", ani "reformatorskich zamachów, pragnących zupełnie zmienić jego istoty".*)
W sztuce, która dochodzi najwyższej swojej potęgi i utrzymuje się na wyżynie przez dluższy przeciąg czasu powstaje maniera. Wśród maniery znachodzi się człowiek, nie odpowiadający tej manierze czyli szematyzmowi ogólnych pojęć i zwraca się do czegoś innego — do natury zwykłej, brutalnej, którą z całą naiwnością naśladuje. Za nim idą inni, tworzy się zastęp zwolenników, wymiana zdań, walka, szkoła przeradza się i uzdrawia tę manierę, aby uczynić epokę i znowu dalej dochodzić do maniery. Tak było zawsze, jest i będzie tak samo, jak są i będą tacy, którzy, nie wierząc sami w to, co głoszą, wmawiają koniecznie, że "racjonalizm zakwestionował praw bytu kierunkowi historycznemu w sztuce", albo że fantazja Matejki "nie mogąc się utrzymać w polożeniu równoleglem do przedstawianych zdarzeń wzbiła się wyżej, porwana odśrodkową silą pociągu symbolistycznego".(sic!)**)
Matejko obrony nie potrzebuje, bo potęga jego indwidualności i odgadywania charakteru chwili, w jakiej dana scena się rozgrywała, jest tak wielką i tak przekonywającą, że działa na każdego od pierwszego spojrzenia na jego obraz. Chociaż więc wiemy, że kompozycją swoją odbiegi w "Ogłoszeniu Konstytucji" od opisów współczesnych, chociaż wprowadził do działania osoby nawet nieżyjące podówczas, to pomimo tego przekonywujemy się, że tak, a nie inaczej uroczystość ta przedstawiać się musiała.
Ten nastrój świąteczny, te ruchy współdziałających postaci, te wyrazy zmuszają nas do hołdu dla wielkiego artysty mimo widocznych braków po całym rozrzuconych obrazie. Dlatego też mylne jest zdanie o wszelkich symbolach i mistycyzmach przypisywanych Matejce. Czynią to zwjkle ci, którzy koniecznie chcą coś powiedzieć, a nie mając fachowej i krytycznej znajomości przedmiotu, ratują się frazesami, do których ich uprawniają jakoby "niebiańskie postacie" w jego dziełach.
Matejko jest na wskróś realistycznym, tak w grupowaniu i układzie poszczególnych osób, jak i w samem wykonaniu szczegółów. Każda jego kreacja wyraża aż nadto zrozumiale epokę czasu, w której żyła, a kompozycjami swojemi stara on się w jak najprawdziwszy sposób przedstawić to, co czuje, aby wywołać w widzu te same uczucia i pobudzić go do myślenia nad sceną i tematem. Takim miał być i jest ostatni jego obraz, a jeżeli chodzi komuś o symbolikę, to przyznam, że i tej w nim nie brakuje. Taka szlachta, podnosząca za dobre słowo w entuzjazmie "brata-magnata" — albo taki Suchorzewski, któremu karty do grania z kieszeni się wysypały, to rzeczywiście aż nadto symboliczne przypomnienie obecnej chwili, w której wysprzedajemy się Niemcom ze świętej naszej ziemi dla Monaco!...
*) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
**) Patrz Dziennik Polski z 22. listopada 1891 r. tamże.
Roman Lewandowski.
[Kurjer Lwowski, 28.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 26.11.1891 Narodowcy i radykali ruscy.

I. W szeregu artykułów "Po zjeździe radykałów ruskich", przerwanym z powodu choroby autora, próbowaliśmy na tle społecznego rozwoju naszego kraju wyjaśnić genezę i strukturę stronnictw ruskich, by zrozumieć, jakie znaczenie może mieć zawiązek nowego, radykalnego stronnictwa. Ponieważ sprawa ta nie straciła dotychczas swego znaczenia, dlatego kontynujemy obecnie swe uwagi pod zmienionym tytułem. W artykulach powyższych podaliśmy krótką charakterystykę ewolucji w łonie tzw. stronnictwa świętojurskiego i rozłożenie się tego stronnictwa na frakcję klerykalną i moskałofilską; podaliśmy dalej niektóre szczegóły o pierwszym zawiązku kierunku narodowego na gruncie galicyjskim, i zaznaczyliśmy wreszcie, że z zawiązków tych pod wpływem silniejszego rozwoju literatury i publicystyki na Ukrainie wyłonił się w Galicji prąd ukrainofilski. Dziejom i charakterystyce tego arcyciekawego prądu warto poświęcić słów parę.
Wspomnieliśmy już, że kierunek ten powstał u nas głównie pod wpływem utworów Szewczenki, i to utworów drukowanych w Rosji i przecedzonych przez sito carskiej cenzury. Na mocy ogólnego prawidła psychicznego, że człowiek z zewnątrz przyjmuje najłatwiej i przetrawia to tylko, do czego jest predysponowany wychowaniem, stanowiskiem społecznem, stopniem wykształcenia itd., z utworów wielkiego pieśniarza ukraińskiego przyjęła i zrozumiała młodzież galicyjska tylko niektóre wyobrażenia, pojęcia i dekoracje, nie dotarłszy wcale do rdzenia jego poglądów społecznych i filozoficznych. A więc wysnuto z utworów Szewczeńki myśl o jakiejś Ukrainie samodzielnej, potężnej a nieszczęśliwej, o kozakach, reprezentujących ideał rycerstwa, odwagi i patrjotyzmu, o Polakach i Moskalach jako gnębicielach tej Ukrainy.
To był szkielet historyczny ich poglądów; szkielet filozoficzny da się streścić również w kilku słowach: los wrogi, czyli też Pan Bóg kieruje życiem zarówno człowieka jak i narodów; łzy są jedynym środkiem walki z losem i przekleństwo jest bronią słabszych przeciw przemocy itp. Zresztą młodzi ludzie nie próbowali nawet ustylizować sobie jasno jakiekolwiekbądź poglądy. Bujna fantazja, marzenia, tonące w świetnych krajobrazach Ukrainy, stepów i jarów, w szerokich, lecz nieuchwytnych wyobrażeniach o kozackiej woli i sławie, o świetnej przeszłości, o walkach za wiarę itp., zasłaniały przed nimi świat realny. A gdy młodziane porywy ciągnęły ich od słów do czynów, to czyny te były podobniuteńkie do ich pojęć. Wynaleziono tak zwane kozackie stroje, to jest właściwie niewidziawszy nigdy prawdziwych kozaków, skopjowano strój pańskich lokaji z dawna przebieranych za kozaków i mimowoli wzięto tę odznakę szlacheckiego "bałagulstwa" za "narodowy strój ruski". Z owych domniemanych kozaków skopjowano też zawadjackie miny, wyzywający, a częstokroć gburowaty ton, a zbyt często także, picie wódki. Moda "kozakierji", rozpocząwszy się we Lwowie, rozszerzyła się epidemicznie po całej Galicji. Pod nazwą "kozakowania" odżyło we Lwowie zamarłe już szlachecko-polskie bałagulstwo w osobach Klimkowicza, Zarewicza, Wł. Szaszkiewicza i kupki ich towarzyszy. To było ukrainofilstwo "bujne", "swobodne". Równocześnie w seminarjum duchownem tworzyło się centrum ukrainofilstwa więcej fantastycznego, melancholijnego i sentymentalnego. Głównym reprezentantem tego odcienia ukrainofilstwa był Daniel Taniaczkiewicz, później ksiądz unicki, człowiek niepośledniego talentu i w owym czasie (1865—1869) ogromny wpływ wywierający na młodzież ruską.
Pod jego wpływem zawiązywały się po miastach prowincjonalnych "gromady" młodzieży gimnazjalnej, zdaje się, że na wzór "gromad", które istniały na Ukrainie przed powstaniem 1863 r. i były po części przygotowaniem do niego. Zresztą "gromady" gimnazjalne ruskie, były to stowarzyszenia całkiem niewinne pod względem politycznym, tak samo jak i istniejąca we Lwowie gromada centralna. Nie były to nawet kółka dla kształcenia się wzajemnego: zbierano się tam, deklamowano wiersze Szewczenki, fantazowano o Ukrainie i wyrzekano w formie najogólniejszej na "wrogów" i "tyranów", przez których rozumiano wszystkich, od Lacha i Moskala do profesora, który wczoraj dał "dwójkę" rozmarzonemu deklamatorowi. Sprawienie sobie "stroju kozackiego" było celem marzeń niejednego z tych młodzieńców. Dawniejsze walki żaków szkolnych z żydami, zastąpiła "walka" z "kacapami", tj. z Rusinami starszej generacji, którzy trzymali się starszych świętojurskich poglądów, używali w piśmie cerkiewszczyzny i starej pisowni i odnosili się sceptycznie do ukrainofilskich marzeń. Walka była zacięta, tem zaciętsza, ileże obie strony wstępowały no niej z wielkim zasobem sprzecznych uczuć i fantazją, z nadzwyczaj małym zasobem wiedzy i krytyki. Po praźnikach i gościnach, a wreszcie i przy ogniskach rodzinnych rozpoczęły się zacięte dysputy między "ojcami" i dziećmi, dysputy, które nie doprowadzały do żadnych pozytywnych rezultatów, bo nie miały pod sobą żadnego pozytywnego gruntu, rodziły jedynie wzajemne rozgoryczenie i rozdrażnienie. A tymczasem obie strony miały jedne i te same wady, obie nie miały jasnej myśli przewodniej, bo nie widziały realnych stosunków, nie widziały ludzi i jego potrzeb, unosiły się w sferach jakiejś "wyższej" polityki, jakichś "ideałów" oderwanych od życia.
Bądź co bądź jednak, świętojurcy panowali w sferze polityki. Młodzież na razie nawet nie myślała o polityce praktycznej, oddana wyłącznie fantazjom poetyckim i interesom literacko-językowym. Jej się zdawało, że ma pośród siebie wielkiego poetę, był nim właśnie odkryty przez Kobylańskiego a zdobyty dla ukrainofilstwa przez Taniaczkiewicza, Osip Fedkowicz, podówczas jeszcze oficer austrjacki, który jednak wkrótce kwitował z czynnej służby. Był to talent niewątpliwy, lecz bez należytego wykształcenia, przytem charakter chwiejny, natura jakaś chorobliwa. Pod wpływem Taniaczkiewicza zaczął on wczytywać się w utwory literatury ukraińskiej — Kwitki, Klisza, Marka Wouczka i Szewczenki. Wiersze tego ostatniego wywarły nań wpływ potężny i fatalny. W pierwszych swych poezjach był Fedkowicz poetą oryginalnym, śpiewającym na nutę pieśni ludowej o przygodach życia realnego, żołnierskiego itp. Pod wpływem Szewczenki stracił on ten realny grunt pod nogami, zaczął produkować utwory fantastyczne, kapryśne, w których kopjował formę i frazesy Szewczenki, szczególnie z jego utworów najmniej dojrzałych. Młodzieży galicyjskiej właśnie te utwory najwięcej się podobały. Przepisywano je, posyłano od gromady do gromady, deklamowano i nawet wydawano kosztem gromadzkim, a Fedkowicza od razu postawiono na równi z Szewczenką. Co więcej, rzeczy istotnie pięknych i oryginalnych, jego powieści i szkiców z życia żołnierskiego i huculskiego, prawie nie dostrzelono i nie zachęcono autora do dalszego postępowania tą drogą; on tei ją wkrótce porzucił.
[Kurjer Lwowski, 14.11.1891]
II. Jeżeli już wspomnieliśmy o prasie ukrainofilskiej w Galicji, to wypada słów parę poświęcić jej dziejom.
W początku lat 60-tych, gdy całą prasę polityczną ruską w Galicji reprezentowało Słowo, umieszczane w niem były lakże korespondencje i prace literackie niektórych Ukraińców, pierwsze prace ukraińskie, pisane dla publiczności galicyjskiej. Z rokiem 1864 antagonizmy się zaostrzyły, Słowo przestało umieszczać te prace i za przykładem niektórych pism rosyjskich zaczęło w ukrainofilstwie upatrywać "intrygę polską". Wówczas to ukrainofile galicyjscy pomyśleli o własnych wydawnictwach. Inicjatywę dal tutaj Polak, figura bardzo zajmująca i z wielu względów sympatyczna — Paulin Swięcicki, czyli Stachurski, w literaturze ruskiej znany pod pseudonimami Pawło Swij i Łozowskij. Emigrowawszy z Ukrainy po powstaniu 1863 r., znalazł przytułek w Galicji i otrzymał posadę nauczyciela przy gimnazjum akademickiem. Pisarz niepośledniego talentu, dobry znawca języka ruskiego i jego literatury, człowiek postępowy, energiczny i żywy, był on może pierwszym Polakiem, który zwrócił uwagę Polaków galicyjskich na konieczność bliższego poznania Rusinów w ich życiu wewnętrznem, umysłowem, na konieczność odnoszenia się do nich jak do braci, na ważność dobrych stosunków z Rusinami dla całej przyszłości obu narodów. Propagandzie tej myśli poświęcone był czasopismo kwartalne Słowo. Równocześnie działał on leż miedzy Rusinami, rozniecając szczególnie pośród młodzieży milość dla Ukrainy, jej przeszłości i dla języka jej ludu. Za jego inicjatywą i przy jego pomocy zaczęło wychodzić czasopismo ruskie Weczernyci Święcicki umieścił w niem początek swej powieści, "Kołyś buło", która w dalszym ciągu z powodu tendencyj szlachecko-polskich nie podobała się redakcji i była powodem jego ustąpienia. Tamże drukował się też jego przekład szekspirowskiego "Hamleta", praca zresztą bez wartości literackiej, jrównocześnie zajmował się Święcicki bardzo żywo sprawą powstającego w owym czasie narodowego teatru ruskiego i przygotował dla niego kilka sztuk (przeróbkę moljerowskiego George Dandina itp.), napisanych prześlicznym językiem ruskim. Po kilku latach tej działalności, zniechęcony Święcicki usunął się z widowni literatury ruskiej i oddał się zupełnie piśmiennictwu polskiemu, w którem zdobył sobie zaszczytne stanowisko jako powieściopisarz i dramaturg.
Weczernyci wychodziły niespełna dwa lata, podając po ustąpieniu Święcickiego przeważnie przedruki utworów ukraińskich, a z rzeczy oryginalnych wspomniane już powiastki Fedjkowicza. Na ruch galicyjski zwrócił w tym czasie bliższą uwagę człowiek, który miał w nim odegrać wybitną, choć wcale nie fortunną rolę, człowiek o gromnych zdolności, wielkich zasług w rozwoju ukrainofilstwa w Rosji, rozległej wiedzy, lecz wcale nie pierwszorzędnego charakteru i pozbawiony zupełnie tej zdolności pedagogicznej, bez której niemożliwą rzeczą jest kierować jakimkolwiek ruchem masowym, a zwłaszcza tak niejasnym i niedojrzałym, jakim było ukrainofilstwo galicyjskie. Człowiekiem tym był Pantaleon Kulisz, przyjaciel i towarzysz niedoli Szewczenki i Kostomarowa, autor cennych "Zapisków o Rusi południowej", licznych ukraińskich powiesci i poematów, prac krytycznych i historycznych. Jakimże był jego wpływ na ukrainofilstwo galicyjskie?
[Kurjer Lwowski, 20.11.1891]
III. Na wstępie dzisiejszego artykułu muszę poprawić pomyłkę, jaka zaszła w poprzednim. Otóż nie "Weczernyci" nazywało się pismo, powstałe przy współudziale Święcickiego, lecz "Niwa". "Weczernyci" wychodziły dopiero po jej upadku, przetrwawszy niespełna półtora roku upadły również. Następnie redaktorowie tych pism rozprószyli się: Wł. Szaszkiewicz wydawał jakiś czas pismo literackie "Rusałkę", Ksenofont Klimkowicz pismo literacko-polityczne "Metę", Horbal dał się użyć nawet na redaktora półurzędowj "Rusi", która była organem Gołuchowskiego i chociaż redagowana nie źle, jednakowoż samem swem istnieniem ogromnie zdyskedytowała młode stronnictwo ukrainofilskie, dając świętojurcom do rąk pożądaną broń i podstawę do zarzutu, że ukrainofilstwo, to intryga polska. Jak bezpodstawnym był wówczas ten zarzut, dowodzi nietylko osobisty charakter samego Horbala, człowieka rzadkiej prawości i niezawisłych, postępowych poglądów, dowodzi także kierunek, jaki usiłował nadać ukrainofilstwu galicyjskiemu główny jego reprezentant na Ukrainie, Kulisz.
Zakończyłem artykuł poprzedni wzmianką o wpływie Kulisza. Wpływ ten wart szczegółowej charakterystyki, do której jednak niestety nie ma dotychczas zebranych odpowiednich materjałów. W owym czasie (1865—68 r.) Kulisz zajmował posadę rządową w Warszawie; wstąpienie na tę służbę niedawnego członka bractwa Cyryla i Metodego było faktem niezupełnie ładnym. Z Galicjanami wszedł Kulisz w stosunki pono za pośrednictwem prof. Hołowackiego; później widzimy go w korespondencji z Partyckim, braćmi Barwińskimi i szczególnie w bliskiej przyjaźni z Pulujem i M. Podolińskim. Otoż mówiąc o stosunku ukrainofilów do Polaków Kulisz w owym czasie z całą stanowczością ostrzegał swych młodych adeptów przed sojuszem ze szlachtą polską. W jednym ze swych listów do Barwińskiego pisał on np.: "A co do Polaków, to stójcie zawsze tak, jak powiedziałem w mej pieśni:
Poky Roś zowetsia Rośju,
Dnipro w morę lletsia,
Poty serce kozaćkeje
Za pańskym na zijdetsia".

By nie zarzucano ukrainofilom galicyjskim, i ż działają w interesie intrygi polskiej używając pisowni fonetycznej, przez niego ułożonej. Kulisz gotów był nawet radzić ukramofilom galicyjskim, by porzucili fonetykę i pisali starą etymologją.
Biorąc rzecz ogólnie, powiedzieć musimy, że Kulisz nie znał Galicji, nie znał stosunków ani ludzi, z którymi chciał brać się do pracy, a wskutek tego nie mógł też mieć jasnych poglądów na to, co i jak robić należy w Galicji dla wzrostu ruchu ukrainofilskiego. Jako natura nadzwyczaj nerwowa, impulsywna szarpał on swych młodych adeptów to w tę to w ową stronę, nie dając im właściwie żadnych pozytywnych wskazówek, zniechęcał się odkrywszy w nich jakiekolwiek cechy zwykłej "galicyjskiej cywilizacji", lecz i zniechęcał ich względem siebie.
Dwie zasługi przypisać wszakże należy Kuliszowi, choć obie z pewnemi zastrzeżeniami. On pierwszy zwrócił uwagę młodych ukrainofilów galicyjskich na potrzebę dokładnego studjowonia dziejów Ukrainy, wskazywał im źródla, akty, rękopisy, a w swych własnych pismach historycznych, w których obok poglądów bystrych i prawdziwych było dużo bałamuctwa w parze z zarozumiałością dyletanta, dawał nawet początkującym historykom materjał do krytycznego zastanawiania się i impuls do dokładniejszego badania rzeczy. Pomyłki mistrzów, jak wiadomo, są więcej pouczające dla uczniów, niż zdobyte przez nich pewniki.
Drugą zasługą Kulisza było zwrócenie uwagi Galicjan na potrzebę literatury dla ludu. Co prawda, sam Kulisz popularnym pisarzem nigdy nie był, a jego przekłady z pisma świętego, przeznaczone oczywiście dla prostego ludu, są wzorem ciężkiego, wyszukanego i nienaturalnego języka, wzorem, jak takich rzeczy robić nie należy. Bądź co bądź jednak w pismach swych Kulisz zawsze zwracał uwagę na lud prosty, jego pieśni i opowiadania, jego życie i nędzę, i na potrzebę radzenia tej nędzy, oświecania tego ludu. Wyraźnego programu tego radzenia i nawet tego oświecania Kulisz nie dawał, kładł tylko nacisk na konieczność oświecania w duchu narodowym, ukraińskim. W Galicji jednak pod naciskiem stosunków realnych myśli te musiały raźnie kiełkować i zrodziły w rezultacie założenie tow. "Proświty" w 1867 roku. Fakt ten, doniosły w dziejach rozwoju Rusinów galicyjskich, był zarazem zakończeniem doby ukrainofilstwa galicyjskiego.
[Kurjer Lwowski, 24.11.1891]
IV. Zdanie, że z zawiązaniem "Proświty" zakończyło się właściwie ukrainofilstwo galicyjskie, wydawać się może paradoksalnem, nie mniej przeto jest prawdziwem. Powiedzieliśmy już dawniej, że ukrainofilstwo galicyjskie było tak samo romantycznem, opartem na marzeniach i fantazji, tak samo dalekiem od realnego ludu galicyjskiego, jak i wsteczne i arystokratyczne Świętojurstwo. Kochało ono Ukrainę, o której mgliste miało wyobrażenia, kochało i podziwiało język Szewcenki i Kulisza, ale języka swego własnego ludu albo nie mało dobrze, albo uważało go za zepsuty; podziwiało dumy i pieśni ukraińskie, ale nie zwracało uwagi na te pieśni, które śpiewał lud galicyjski.
Że taki kierunek nie mógł być czemś trwałem, to się rozumie samo przez się. Stosunki życia realnego zbyt dotkliwie kontrastowały z wymarzonym rajern ukraińskim, by go nie przeobrazić. Natury, które pośród najsprzeczniejszych okołioznośi i mogłyby zachować dawny, niejasny ideał i iść z nim przez życie jak z kamieniem w pęcherzu, należą wszędzie do wyjątków, a zwłaszcza w Galicji. Przeciwnie, zbyt częste tułaj były natury wprost przeciwne, które potrafiły w ciągu jednego dnia zmienisć do gruntu swój ideał, dziś deptać to, co ubóstwiały wczoraj. I tak najbardziej utalentowany i gorący na pozór publicysta ukrainofilski, redaktor "Weczernyć" i "Mety", Ksenofontu Klimkowicz, po upadku tego czasopisma bez skrupuł przeszedł do obozu wprost przeciwnego, stanąl w szeregach nie już konserwatywnego i indolentnego świętojurstwa, lecz w kadrach nowopowstającego, wojowniczego moskalofilstwa, z gruntu wrogiego idei samodzielności Rusi i narodowego jej rozwoju w Galicji. Wyjechał on do Wiednia, by tam razem z Liwczakiem wydawać moskalofilskie pismo "Sławianskaja Zarja", które wprawdzie nie długo żyto, lecz zabiło w Klimkowiczu poczucie własnej godności i na zawsze wycisnęło na nim piętno odstępcy od swych zasad. Skończył on jako redaktor i korektor cerkiewno-ultramontańskiego czasopisma "Ruskij Sion", wydawanego za poprzedniego metropolity Józefa Sembratowicza.
Klimkowicz nie był zjawiskiem odosobnionem. Był on najjaskrawszym objawem owego przesilenia w poglądach ukrainofilów galicyjskich, jakie się odbywało w burzliwych latach 1867—68. Ślady takiego przesilenia widzimy np. w działalności Em. Partyckiego, który w swej książce "Przewodnie myśli w utworach T. Szewczenki" wypowiadał poglądy bardzo śmiałe i z zapałem podnosił radykalne poglądy Siewczenki na "cerkiew-trumnę" i na to, że dopiero po rozwaleniu się cerkwi-trumny z pod jej gruzów powstanie Ukraina, a później w "Proświcie" zarówno jak i w publicystyce stał się rzecznikiem kierunku umiarkowanego, a nawet konserwatywnego pod względem politycznym, a więcej galicyjskiego niż ukraińskiego pod względem literackim i językowym. Podobna ewolucja odbyła się także w umyśle Włodzimierza Barwińskiego, Daniły Taniaczkiewicza i innych ukrainofiłów, którzy początkowo byli gorącymi zwolennikami Kulisza i wielbicielami Szewczenki, lecz zwolna z radykalnych i rewolucyjnych wierszy tego ostatniego ucinali coraz więcej w miarę, jak ich własne interesy ciągnęły jednego z nich w kierunku politycznego oportunizmu na gruncie galicyjskim, a drugiego w kierunku organizacji unickiego duchowiaństwa w Galicji w falangę jednolitą, przejętą duchem narodowym, zdolną do stawiania oporu ultramontanizmowi, lecz przy tem już z natury swej klerykalną, identyfikującą interesy cerkwi z interesami narodu. Rzecz jasna, że ani jedna, ani druga droga nie była identyczną z programem Szeeczenki, chocież obie podrywaly swe wstydliwości strzępami z jego poematów.
Rzecz naturalna, że kierunek ten, już nie ukrainofilski, lecz galicyjski, narodowy, podyktowany stosunkami krajowymi a jeszcze bardziej właściwymi a nie chwilowo pożyczonymi z Szewczenki poglądami jednostek i kółek Rusinów galicyjskich — musiał wziąć przewagę w "Proswicie", towarzystwie czysto galicyjskim, przeznaczonem dla ludu miejscowego i zmuszonem żyć i pracować wśród stosunków miejscowych.
Dysharmonja między ukrainofilską frazeologją a tymi stosunkami od razu wystąpiła na jaw w sposób rażący. W Mecie można było mówić o tyranji Polaków i Moskali na Ukrainie — w wydawnictwach popularnych "Proświty" co najmniej o pierwszych nie można było wspominać. W czasopismach i broszurach teoretycznych można było pisać o "cerkwi-trumnie" — w wydawnictwach "Proświty" cerkiew tę z początku tacite, a z czasam całkiem wyraźnie uznano jedną z najgłówniejszych świętości Ukrainy. W czasopismach można bylo fantazować o Ukrainie, o kozakach i kozackiej "woli" — dla ludu trzeba bylo pisać o rzeczach praktyczniejszych, bliższych jego życiowych interesów. A że kolo interesów tych naibliżej stało duchowieństwo, więc nie dziw, że w wydawnictwach "Proświty" odbiły się od razu zasadnicze poglądy na lud i życie ludowe — nie radykalnego i liberalnego ukrainofilstwa, lecz konserwatywnego, mało uczonego, a w rzeczach ekonomji społecznej wprost naiwnego duchowieństwa ruskiego. "Mód się i pracuj", "oszczędność i wstrzemięźliwość", "wiara i lojalność" — to były główne zasady, główne rady praktyczne, jakie umieli podać ludowi ruskiemu ci sami, którzy między sobą dysputowali o "cerkwi-trumnie" i z zapalem deklamowali "Testament" Szewczenki:
Pogrzebcie mię i powstańcie,
Zerwijcie kajdany,
I posoką złych jei wrogów
Okropcie swobodę!

[Kurjer Lwowski, 26.11.1891]

»Kurjer Lwowski« 25.11.1891 P. Wilołd Korjtowski,

wiceprezydent krajowej dyrekcji skarbu, rozesłał w łych dniach okólnik po wszystkich biurach, w którym przestrzegł przed tem, ażeby urzędnicy nie posyłali do niego żadnych ciotek, ani wujów, ani posłów, ani też innych dygnitarzy z próśbą o protekcję. P. Korytowski zaznaszył, że takie nachodzenie i maltretowanie go nic nie pomoże petentom i przeciwnie zaszkodzić im nawet może. Pochwalamy ten krok p. Korytowskiego, który widocznie na serjo zabiera się do reform pożądanych, a skoro niejedno złe dzieje się tam jaszcze, to położyć je chyba należy na karb dawnego szablonu. Trudno uwierzyć, a przecież faktem jest, że biedacy w tym urzędzie, zanim otrzymają adjutum 400 złr. po zdaniu nawet egzaminu, pełnia funkcje nieplatnych praktykantów po 2 i 3 lata. Czy to w porządku, że państwo wymaga od kogoś usług bezpłatnych? A wiedzieć należy, że praktykanci ci pracują tak samo, jak urzędnicy. Jest to wyzysk, ludzie ci umierają formalnie z głodu, czekając jak zbawienia na adjutum. Nądzarzy tych bezpłatnych, umierających z głodu, szefowie od kilku miesięcy pocieszali tem, że wyszlą ich na komisje do Zabłotowa, Jagielnicy i Monasterzysk, po odbiór tytoniu. Nie jestto wcale miła wycieczka. Od rana do nocy trzeba stać przy odbieraniu tytoniu podczas mrozu i za to dostaje się miesięcznie kilkadziesiąt guldenów, w Zablotowie i Jagielnicy trwa to 2 miesiące, a w Monasterzyskach zaledwie 4 tygodnie.
Dla biedaków wycieczka ta oznaczać miała zdobycie monety, której zresztą nigdy nie widzą, a to, co przepisując nocami zarabiali, nie wystarcza w obecnych czasach nawet na suchy kawałek chleba:
Wyrządzono im niespodziankę. Nagle dowiadują się, że na 26 wyjeżdżających na te komisje, znajduje się zaledwie trzech z kategorji najbiedniejszych, a reszta składa się z samych takich, którzy pobierają adjutum albo też są już urzędnikami. Kilku na wiadomość o tem, gdy wszystkie ich nadzieje i rojenia rozwiały się w jednej chwili, rozpłakało się w biurze rzewnemi łzami. Trzej nieszczęśliwcy wyjeżdżają do Monasterzysk, gdzie komisja urzędować będzie tylko miesiąc. Jeden z pominiętych wziął na odwagę i udał się z zażaleniem do p. Korytowskiego, który wysłuchał go i uznając słuszność skargi, wypłacić mu kazał zapomogę a oprócz tego wysłał go na komisję. Krok ten wywołał u biedaków otuchę i spodziewają się, że p. Korytowski wglądnie w całą tę maszynerję i naprawi to, co ozna za złe i niesprawiedliwe. Podług nas niesprawiedliwem jest przedewszystkiem żądanie bezpłatnej pracy od biedaków, którym — gdy po kilkoletniem przymieraniu głodem otrzymają rocznie aż 400 złr., każą natychmiast sprawiać uniform za sto kilkadziesiąt gld. P. Korytowski, gdyby chciał zbadać te wszystkie szczegóły, niezawodnie postarałby się o usunięcie niesprawiedliwości, a gdyby to zrobił, zasłużyłby sobie na uznanie społeczeństwa i wdzięczność biedaków.

»Kurjer Lwowski« 21.11.1891 Rada m. Lwowa

odbyła wczoraj wieczorem posiedzenie, które zagaił prezydent Mochnacki. Przed przyjściem do porządku dziennego radny Jonasz wniósł interpelację w sprawie petycji, wniesionej 22. grudnia 1888 przez kierowników i kierowniczki lwówskich szkól ludowych o podniesienie dodatku na mieszkanie. Dotąd na petycję tę proszący nie otrzymali żadnej odpowiedzi.
Prezydent odpowiedział, iż rada nie zechce zapewne przy końcu swej kadencji obciążać budżet miejski tak znaczną sumą, ale przyrzekł sprawę tę traktować regulaminowo.
Po załatwieniu kilku rekursów w sprawach budowniczo-policyjnych przyjęto w uchwale drugiej wnioski w sprawie ulg podatkowych dla nowych budynków, mających powstać w miejsce domów, które w celu asanacji miasta będą zburzone; uchwalono zbudować zgorzałe budynki na folwarku miejskim Lewandówka, wydzierżawiono na dalsze trzy lata połowę dóbr Pniatyn Leibie Loewenkronowi za rocznym czynszem 1800 zł. tj. o 300 zł. więcej, niż dotąd, i powierzono dostawę obuwia dla straży ogniowej od 1. stycznia 1892 szewców i Smolnickiemu.
W celu przekonania się, czy budynki szkoły realnej i gimn. Franciszka Józefa potrzebują naprawy, wydelegowano komisję, złożoną z prof. Zacharjewicza, Kędzierskiego, dr. Strojnowskiego, Soleckiego i dyr. Hochbergera.
W końcu postanowiono przedłożyć kontrakt najmu z właścicielami kamienicy przy ul. żółkiewskiej I. 109. W domu tym ma być pomieszczony zapasowy szwadron 4. pułku ułanów.
Następnie odbyło się posiedzenie tajne, na którern bezpłatne miejsce w konserwatorjum muzycznem nadano Anieli Flaczynskiej, Eugenji Lang, Jadwidze Mochnackiej i Ewelinie Batyckiej.
W "Lutni" zaś nadano takież miejsca: Olszewskiej Kazimierze, Radkiewiczównie Wandzie, Władyczynównie Helenie, Babeckiej Mieczysławie i Stanisławie Iwanickiej.

»Kurjer Lwowski« 18.11.1891 Mylny alarm.

Z Tarnopola donoszą nam 16. bm.: Nietylko giełdę wiedeńską zaniepokoił prezes Koła polskiego, Jaworski, swoją opowieścią o "sytuacji bardzo poważnej", która stanęła na przeszkodzie uwzględnieniu żądań naszych co do decentralizacji zarządów kolejowych w sposób zupełnie taki sam, jak w roku 1888 umiano przełamać opozycję przeciwko zaszczepieniu pruskich pomysłów o podatku gorzelnianym. My tutaj na pograniczu doznaliśmy jeszcze innych wzruszeń, które stały w ścisłym związku z augurstwem p. Jaworskiego. Wczoraj zrana zjawił się w Tarnopolu oficer rosyjski z sierżantem. Obaj w pełnej paradzie wprost z dworca udali się do tutejszego c. i k. komendanta stacyjnego, jen. Rippa, i po krótkiej tamże wizycie zakwaterowali się: oficer do hotelu Puntscherta a sierżant do koszar załogi austrjackiej, liczącej parę bataljonów piechoty nr. 15 i parę szwadronów jazdy dragońskiej, tj. siłę dostateczną wprawdzie do zwalczenia inwazji dwóch sałdatów, ale zbyt małą na skonstatowany urzędownie wypadek "sytuacji bardzo poważnej". Łatwo tedy pojąć, jaki rwetes powstał w umysłach na widok szyneli z baraniemi czapkami. Historja o poważnej sytuacji nabrała od razu żywej rzeczywistości, choć na godzinę przedtem jeszcze uważano ją tylko za humorystyczny wybieg prezesa Koła polskiego, by nietylko ocukrzyć fiasco z decentralizacją kolejową, ale za jednym zamachem przygotować także umysly do uchwalenia nowych miljonów na cele militarne.
Przypomniano sobie równocześnie, że w cywilizowanych krajach wszelkie wojny rozpoczynają się formalnością wypowiedzenia, czyli deklaracji, którą strona wypowiadająca uskutecznia zwykle zapomocą parlamentarza, tj. oficera z trębaczem. Skombinowano więc na prędce komunikat Jaworskiego z przybyciem dwóch "Moskali" do komenderującego jenerała tutejszego i trwożliwe grupy zaskoczonych takiemi zdarzeniami mieszkańców stolicy podolskiej puściły w niepamięć Baworowskiego z Weiserem, a w wyobraźni swojej widziały już chmurę rozpasanych jędz wojny, słyszały huk uchacjUszÓw — od strony Stanisławowa i w przewidywaniu okropnych nieszczęść debatowały już o emigracji.
P. Bóg jednak łaskaw. Chociaż sytuacja Koła polskiego jest w poważnym stanie, to jednak do katastrofy jeszcze nie blisko. Post nubila Phoebus. Popołudniu mieliśmy wyborny koncert kapeli wojskowej w Sokole, i tam okazało się autentycznie, że "Moskale" wzmiankowani przyjechali w bardzo zwyczajnych pokojowych zamiarach. Oto na dziś przypadła przed sądem przysięgłych rozprawa o zamordowanie jakiegoś polowego na granicy. Świadkiem klasycznym zbrodni miał być sierżant objeszczyków. Więc zawezwany drogą dyplomatyczną przybył na rozprawę, a z nim podług regalaminu wojskowego — oficer. I tak wyjaśniła się sytuacja. Oficer nazywa się trochę oryginalnie: Gołembatowski, ale jest rodowitym Polakiem, ożenionym nawet z Polką, i to z Galicjanką, a przyjęcie, jakiego tu doznał od wojskowych austrjackich, zadało nnjzupełniejszy kłam rozgłoszonemu istnieniu sytuacji "bardzo poważnej". Giełdy mogą być spokojne. A p. Jaworskienu wypadałoby mieć w pamięci niemieckie: "Spicie nicht mit Schiessgewehren", co podobno w tlumączeniu polakiem znaczy: Nie strzelaj — bez prochu!

»Kurjer Lwowski« 17.11.1891 Patentowana fabryka historji.

(Teatr polski we Lwowie od r. 1881 do r. 1890 napisał Stanisław Pepłowski. Lwów 1891., nakładem autora).
(Dok.) Na st. 10 swej książki rzuca się p. St. Pepłowski na Miłaszcwskiego za wpuszczenie na scenę lwowską trupy gimnastyków i tancerzy "The J. I. Phoites".
Na str. 53 czyni zarzut taki sam śp. Janowi Dobrzańskiemu, że pozwolił na scenie skarbkowskiej popisywać się towarzystwu gimnastycznemu "The Mefistos".
Barącz zgrzeszył w oczach p. Peplowskiego zezwoleniem na nadpowietrzne produkcje w teatrze panny Grigolatis — lecz o Liliputach, sprowadzonych przez obecne przedsiębiorstwo do gmachu skarbkowskiego i o zorganizowaniu idjotycznem baleta, niema w książce ani słowa. Dowód to bezstronności autora.
Na str. 82 nazywa utwór Wildenbrucha pt. "Aktorowie dworu" dramatem szpitalnym. Szkoda, że p. Stanisław Pepłowski nie przeczytał recenzji Pawła Lindaua o tej sztuce, zamieśzczonej w berlińskim Borsen-Courier, byłby przynajmniej mial pojęcie, czem jest ten dramat i jakie posiada zalety, a wtenczas nie byłby się ośmieszył napisaniem takiej niedorzeczności.
Przedstawienie sprawy strejku aktorskiego, zaszłego w pierwszym zaraz miesiącu po objęciu dyrekcji przez obecne przedsiębiorstwo, wyszło w ksążce p. St. Pepłowskiego w tukiem świetle, że chcąc poddać krytyce to, co popisał szanowny autor, trudnoby nam było utrzymać się w należytym tonie, dla tego raczej przemilczamy o wstrętnem i oszczerczem rzucaniu się p. St Pepłowskiego na artystów, broniących się przed wymierzonym na nich wyzyskiem i przystępujemy do zakończenia naszego sprawozdania, zbył może długiego w stosunku do wartości rzeczy, którą podjęliśmy rozebrać.
Sądu o całości nie wydajemy, lecz zostawiamy to samemu autorowi, cytując jego własne słowa wypowiedziane przy ocenie pewnej pracy, napisanej przez kogoś trzeciego, sumiennej a posiadającej nierównie wyższą wartość i mniej pretensjonalnie napisanej.
W nr. 253 z r. 1886 pisze p. St. Pepłowski w Dzienniku Polskim co następuje:
"Z dziejów teatru lwowskiego" (1830 — 1840) napisał St. Blotnicki, Lwów, 13 stronnic. "...Klejonkę p. Blotnickiego stanowią same odpisy aktów wydziału stanowego, z których nie można sobie wyrobic pojęcia o stanie sceny lwowskiej w przeciągu owych 10 lat, a tytuł broszury jest śmieszny i pretensjonalny. Na taką robotę szkoda czasu i atlasu".
Ponieważ książka p. St. Pepłowskiego nie jest niczem więcej, tylko właśnie klejonką tych samych żródeł czerpaną, a do tego napisaną z pewna z góry wytkniętą tendencją apologji obecnych przedsiębiorców... cóż o niei powiedzieć? własne słowa p. Stanisława Pepłowskiego "szkoda czasu i atłasu".
Może p. St. Pepłowskiemu robić reklamę uslużny kolega odcinka Dziennika Polskiego, wolno przygarniętemu do redakcji tegoż pisma Stachowi Pancernemu wypisywać dla "Dziejów sceny lwowskiej" p. St. Pepłowskiego pinegieryki po Kurjerach Polskich w Krakowie, ale bezstronny śmiertelnik przeciętny, który otwartemi oczyma śledził przejścia teatru lwowskiego w ostatniem dziesięcioleciu, musi sobie powiedzieć, że książka p. Stanisława Pepłowskiego wzbogaciła naszą literaturę o płód poroniony, mijający się na każdym kroku z prawdą.
Na uspokojonie Dziennika Polskiego, który solidaryzując się z p. St. Pepłowskim, w własnym już imieniu kruszy kopię za swym wspólpracownikiem i powołując się na Józefa Koeniga, powagą tego wytrawnego znawcy teatru chce oslonić niefortunnego autora "Historji(?) teatru lwowskiego", nadmieniamy: że Józef Koenig wcale niewzględnie obszedl się w warszawskiem Słówie z I. tomem książki p. St. Pepłowskiego. Nazwał on ją robotą kronikarską o żadnej wartości literackiej i historycznej, która nikomu żadnej nie może przynieść korzyści i dostarczywszy tylko pewnej części materjałów do historji, czeka na rękę więcej wprawną, żeby mogła stać się tem, czem ją p. Stanislaw Pepłowski dziś już chce widzieć.
W.

»Kurjer Lwowski« 08.11.1891 Teatr lwowski.

Jak wiadomo, upływa w kwietniu 1892 roku sześciolecie, na które obecni przedsiębiorcy pp. Mieczysław Schmitt i dr. Henryk Szydłowski uzyskali po śp. Celinie Dobrzańskiej i Wł. Barączu dzierżawę teatru hr. Skarbka. Równocześnie upływa 50-cioletni termin utrzymywania gmachu teatralnego kosztem fundacji hr. Stan. Skarbka. Artykuł VI. aktu fundacyjnego poleca, by dobra zakładu drohowyzkiego były w drodze publicznej licytacji co lat 6 wydzierżawiane, a I. artykuł tego aktu (ustęp f) zalicza teatr do dóbr fundacji.
Budowa nowego teatru lwowskiego przypomina sprawę wystawienia pomnika Mickiewiczowskiego w Krakowie i skoro sprawa ta postępować będzie trybem dotychczasowym, to wątpić należy, czy nowy teatr we Lwowie stanie jeszcze w 19. stuleciu.
Wobec tego zachodzi pytanie, co się stanie z teatrem narodowym we Lwowie od wielkiej nocy 1892 aż do wybudowania nowego dlań gmachu?
Komisja, wydelegowana w ostatnich czasach do zbadania stanu gmachu Skarbkowskiego, orzekła, że po dokonaniu pewnych adaptacyj i reparacyj, przedstawienia sceniczne i nadal odbywać się będą mogły w gmachu Skarbkowskim. Na razie nie wchodzimy w to, jakich nakładów wymagać będzie ta adaptacja i kto właściwie pokryje te koszta, przypominamy sobie tylko, że namiestnik po objęciu urzędowania oświadczył kategorycznie, że ze względu na bezpieczeństwo publiczne, nie pozwoli na to, aby przedstawienia, po upływie 50-cioletniego terminu utrzymywania gmachu teatr. kosztem fundacji hr. Skarbka, odbywały się nadal w gmachu skarbkowskim.
Dla nas ważniejszą od tego jest kwestja, w czyim ręku teatr lwowski pozostawać będzie nadal. Wiadomo, że ankieta teatralna zaleciła Wydz. kraj. ukrajowienie teatru lwowskiego dopiero z chwilą ukończenia budowy nowego gmachu. Podług nas ukrajowienie teatru mogłoby nastąpić już od wielkiej nocy 1892 r. i nie naraziłoby kraju na znaczne straty. Śp. Dobrzański pobierał subwencję o 5000 mniejszą, a pomimo to rachunki z teatru za 3 lata od 1883 do 1886 r. wykazują, że czysty dochód za to trzechlecie wynosił 36.786 zł., jakkolwiek nie było wówczas jeszcze teatru letniego, a wyjazdy do Krakowa i Krynicy na miesiące letnie połączone były dla przedsiębiorstwa z wielkiemi stratami. Obecnie niedobór jest więc nieprawdopodobny, jeżeli teatr racjonalnie byłby prowadzony.
Gdyby jednakże Wydział kraj. ukrajowienie teatru w obecnej chwili nie uznał za odpowiednie, to w każdym razie jest to jego obowiązkiem pomyśleć o sanacji stosunków obecnych, które przecież, jak to każdy przyzna, są anormalne i doprowadzają do upadku pierwszorzędny w Polsce teatr, subwencjonowany przez kraj tak hojnie. Wydział kraj. stoi na straży teatru naród, i jemu to przypisać by musiał kraj winę, gdyby prowizorjum obecne trwać miało ad calendas graecas. Przyszłoby do tego, że w chwili, w której kraj zdecydowałby się na ukrajowienie teatru, nie byłoby co ukrajowić, gdyż część artystów rozleci się na wszystkie wiatry, jak to się już stało z kilku wybitniejszymi, a reszta byłaby po części zniechęcona i zmarnowałyby się talenty do reszty.
W miejsce sztuki polskiej zapanowałaby nascenie lwowskiej wyłącznie farsa francuska, operetka i mizerna parodja baletu.
Krążą pogłoski, że sprawa wydzierżawienia gmachu Skarbowskiego na czas od wielkiej nocy r. 1892 aż do wystawienia nowego teatru we Lwowie ma być załatwioną cichaczem, bez rozpisania konkursu. Pogłoska ta zaniepokoiła opinję. Uważamy ją jednak za nieprawdopodobną, w pierwszej linji bowiem nie chciałby się narazić kurator hr. Skarbek na słuszne zarzuty, gdyż samowolne takie postępowanie, byłoby niezgodne z wolą fundatora hr. Skarbka Stanisława. I tak rozmaicie mówią o gospodarce w dobrach zakładu drohowyzkiego i w samym Drohowyżu, gdyby więc kurator hr. Henryk Skarbek i rada administracyjna wbrew woli fundatora bez rozpisania konkursu załatwić chciały sprawę wydzierżawienia teatru hr. Skarbka, to byłoby to charakterystyczną ilustracją tej gospodarki i wówczas nabrałyby prawdopodobieństwa szerzone pogłoski, że kuratorja powoduje się nie dobrem publicznem, nie dobrem fundacji, lecz tylko prywatą... Takich spraw nie załatwia się cichaczem i samowolnie. Niedawno temu wyraził w tej mierze kraj swoją opinję w sprawie podhajeckiej... P. Kieszkowski, nadużywając swej władzy, bez rozpisania licytacji wydzierżawił dobra Podhajeckie Lilienfeldom. Powstało oburzenie i stanęło na tem, że dobra te wydzierżawione zostaną w drodze publicznej licytacji... Stanąć mogę do licytacji także i pp. Lilienfeldowie. Sprawę teatru narodowego uważamy co najmniej za tak ważną, jak sprawę Podhajecką. O dzierżawę teatru ubiegać się mogą także i pp. Schmitt i Szydłowski, sprawiedliwość jednak nakazuje rozpisanie konkursu.
Wydział krajowy, w razie rozpisania konkusu, będzie miał głos decydujący, stać się to musi w myśl opinji ankiety teatralnej, która orzekła, że co do osoby przedsiębiorcy Wydział kraj. założyć może swoje veto i rozumie się to samo przez się, gdyż Wydział kraj. imieniem sejmu wypłaca przedsiębiorcy subwencję.
Publiczny konkurs pozwoli Wydział kraj. wybrać ze zgłaszających się konkurentów tego, który stanowiskiem społecznem, majątkiem, zdolnościami i kwalifikacją da największą gwarancję, że prowadzić będzie racjonalnie jedyny w Polsce teatr, który prawidłowo rozwijać się może i powinien. W tej sprawie zabrali także glos artyści teatru lwowskiego, którzy w podaniu, wystosowanem w polowie września rb., wnieśli do Wydziału kraj. przedstawienie motywowane, upraszając o ukrajowienie teatru od Wielkiejnocy 1892, a ewentualnie o rozpisanie konkursu na lat sześć od tego terminu.
Spodziewamy się, że wywody nasze trafią do przekonania ludzi dobrej woli i że kuratorja fundacji Skarbkowskicj i Wydział kraj. postąpią w myśl opinji publicznej, domagającej się rozpisania konkursu.
Jest to jedyny sposób, mający ochronić scenę narodową od upadku.
Rozpisanie konkursu będzie dowodem najlepszym, że sfery decydujące opiekują się szczerze naszym teatrem i że w sprawach publicznych, obchodzących żywo kraj cały, nie decyduje prywata i protekcja, lecz tylko wzgląd na dobro publiczne. A jeżeli oprócz pp. Schmitta i Szydłowskiego nie zgłosi się żaden kandydat godny, to będzie to największym tryumfem dla obecnych przedsiębiorców, którzy przecież nie powinni obawiać się światła dziennego i współzawodnictwa.

»Kurjer Lwowski« 05.11.1891 Spór domowy hrabiów Potockich.

W ostatnim numerze wiedeńskiego Tagblattu znajdujemy senzacyjną korespondencję z Warszawy, w której opowiedziano po raz pierwszy szczegółowo historję działu spadkowego po zmarłym w Paryżu w r. 1880 hr. Maurycym Potockim i wynikłego wskutek tego działu sporu prawnego między synami zmarłego, sporu, który się skończył procesem kryminalnym. Według tej korespondencji rzecz się tak miała.
Hr. Maurycy Potocki pozostawił ogromny majątek, którym spadkobiercy podzielili się na mocy dobrowolnej ugody. Starszy syn August otrzymał dobra ojcowskie Jabłonnę i inne, pałac w Warszawie, majętność w Austrji leżącą, Zator, a nadto połowę dóbr Berezyna, obejmujących ogółem 112.000 dziesięcin gruntu. Młodszy brat Eustachy otrzymał drugą połowę Berezyny i miał następnie po śmierci matki otrzymać jej dobra. Nadto zobowiązali się obaj spadkobiercy spłacić dwie swoje siostry w ten sposób, że August miał dać siostrze Natalji jednorazową spłatę w kwocie 300.000 rubli, zaś Eustachy miał dać drugiej siostrze Marji, zamężnej hrabinie Zamojskiej dopełnienie do otrzymanego już przez nią posagu, w kwocie 150.000 rubli. Matce mieli obaj bracia płacić rentę roczną w kwocie 30.000 rubli, z czego na Augusta wypadało 20, a na Eustachego 10 tys. Hr. Eustachy w chwili podpisania tej ugody był jeszcze małoletnim, nie miał jeszcze bowiem 21 lat.
Rezultat tego podziału był taki, że hr. Eustachy ze swej schedy miał płacić rocznie: matce 10.000, a siostrze procent od 150.000 w kwocie 7500, razem 17.500 rubli. Tymczasem cały dochód roczny z jego schedy wynosił tylko 14.500 rubli, musiał więc Eustachy co roku dokładać po 3000 rubli, by uczynić zadość swym zobowiązaniom.
W tym celu musiał zaciągać długi, które obciążyły hipotekę jego ojcowizny. Z tego powodu Eustachy użalał się przed bratem i żądał nowego podziału ojcowizny, August jednak nie chciał o tem ani słyszeć. Po dłuższych pertraktacjach zgodzili się bracia przedłożyć rzecz sądowi polubownemu, złożonemu z 11 członków, którzy wszyscy wybrani byli przez hr. Augusta. Do tego sądu między innymi należeli hrabiowie Artur, Alfred i Roderyk Potoccy. Sędziowie wszystkimi glosami przeciw jednemu zgodzili się na to, że należy przystąpić do nowego podziału. Pięciu sędziów nadto wyraziło się w ten sposób, że pierwszy podział spadku hr. Maurycego był jednostronnym i nieprawnym.
Hr. August Potocki nie chciał jednak tak łatwo puścić z rąk majątku, który tak długi czas posiadał. Spowodował on przeto wierzycieli swego brata, by wystawili jego połowę dóbr Berezyny na licytację. Przedtem jednak posłał prośbę do cara, by tenże jemu, jako poddanemu austrjackiemu, w drodze łaski pozwolił odkupić od brata drugą połowę Berezyny. Tej prośbie car odmówił. Wówczas hr. August na publicznej licytacji za pomocą podstawionego kupca, swego przyjaciela barona Eug. Wulfa nabył na tegoż imię połowę Berezyny za 105.004 ruble. Ta kwota, drobna w stosunku do wartości majątku, wynoszącego 56.000 dziesięcin (przeszło 112.000 morgów) zrodziła w duszy hr. Eustachego podejrzenie względem brata. Począł on rzecz badać i przyszedł do tego przekonania, że hr. August ptzekupił kilku kapitalistów, którzy mieli zamiar stanąć do licytacji, by do niej nie stanęli. Podał więc do sądu w Mińsku skargę cywilną na swego brata.
Sąd miński orzekł, że licytacja odbyła się prawidłowo, sąd apelacyjny wileński orzekł na korzyść Eustachego, zaś trybunał kasacyjny zniósł oba wyroki i zarządził ponowną rozprawę, polecając sądowi pierwszej instancji zbadać w pierwszej linji, jaką rolę przy sprzedaży dóbr grał niejaki Żaglowski. Z przesłuchania tego świadka wynikło, że August Potocki pobawił do licytacji pięciu strohmanów, którzy pozornie się przelicytowywali, podając równocześnie minimalne oferty. Rolę pośrednłka w tej całej sprawie grał rządca dóbr hr. Augusta, Klimkiewicz. Na podstawie tego wyniku śledztwa, wydelegowany został do przeprowadzenia rozprawy sąd obwodowy petersburski. Wyrok tego sądu dotychczas nie zapadł.
Tymczasem i prokuratorja w Mińsku zwróciła uwagę na tę sprawę. Zbadawszy akty procesu i przesłuchawszy kilku świadków wytoczyła ona hr. Augustowi Potockiemu i Klimkiewiczowi proces o oszustwo. Rozprawa miała się odbyć jeszcze w sierpniu, odłożoną została na październik, lecz i teraz się nie odbyła, gdyż Klimkiewicz, mimo danego słowa, że się z miejsca pobytu nie wydali — drapnął. Do rozprawy zawezwani zostali także owi sztromani z licytacji, w tej liczbie bar. Wulf i pułkownik Kozłowski.

»Kurjer Lwowski« 04.11.1891 Gonitwa za posadami.

Otrzymujemy z miasta następujące pismo: "Jako przyczynek do umieszczonego przez was w tych dniach artykułu pt. Gonitwa za posadami, komunikuję wam fakt następujący: "Zaledwie zamknął oczy śp. Widman, przewąchał napiętnowany przez was już niejednokrotnie "ring', iż opróżnioną jest posada, z której stworzyłby można korzystną synekurę. Oprócz p. Cz., który wspólnie z śp. Widmannem prowadził w ostatnich czasach archiwum miejskie i jednego z profesorów — których kwalifikacji wcale nie kwestjonujemy — starają się o tę posadę także rozmaite indywidua sprytne, których jedyną kwalifikacją jest to, że należą do "ringu" i liczyć mogą na silne plecy tych, którym zależy na poparciu "ringu" przy nadchodzących wyborach. Synekura ta dla jednego z pierścieniowców ma być trynkgeldem za wybory, fruktyfikowanym już z góry dla pewności.
Wiadomo, że zasłużony patrjota p. Widmann obok stanowiska radcy magistratu piastował także urząd archiwisty i nie pobierał za to osobnego wynagrodzenia. Przed Widmannem za bardzo skromnem wynagrodzeniem piastował ten urząd emerytowany prof. gimn. w Samborze p. Romankiewicz, którego usunięto z posady profesorskiej za należenie do gwardji narodowej w r. 1848 Nie była to posada etatowa, lecz tylko za ugodą. Po Romankiewiczu zawiadywał archiwum miejskiem były dyrektor urzędów pomocniczych magistratu Jan Rasp. Gdyby obecnie postanowiono stworzyć osobną posadę archiwarjusza miejskiego, to należałoby ją powierzyć człowiekowi ukwalifikowanemu, a nie lada chłystkowi, polującemu na posady, a którego kwalifikacją jest ignorancja połączona z arogancją.
Zresztą o kwalifikacji kandydatów powinnoby wypowiedzieć swoją opinię towarzystwo historyczne, a i opinia prof. Wojciechowskiego albo p. Wład. Łozińskiego zaważyć powinna na szali.
W każdym razie magistrat rozpisze publiczny konkurs na tę posadę, przypuszczać bowiem nie można, ażeby w krótkiej drodze bez rozpisania konkursu, cichaczem, krytym sztychem rozdawano posady miejskie ludziom, dmącym jedynie na instrumencie protekcji i nepotyzmu.
Ludzie zdolni z kwalifikacjami giną często z głodu, czyż godzi się wobec tego nadawać posady publiczne byle komu, dlatego tylko, że ręka rękę myje. Czyż me dosyć hebesów i fujar zajmuje u nas posady? Czyż nie tylko instytucje prywatne lecz i miejskie maja stać się przytułkiem dla indywiduów, niezasługujących na to wcale. Jeżeli mamy już stwarzać posady te, nadawajmy je ludziom zdolnym, specjalistom, albo też ludziom zacnym, zasłużonym, którzy nie myśląc o sobie stargali całe swe życie na usługach publicznych i zasługują na to, ażeby pomyślano o nich na starość.
Jakikolwiek będzie skutek starań tych zagadkowych figur, to w każdym razie jest to charakterystycznem, że doszło już u nas do tego, że lada chłystek śmie się a nas starać o takie stanowisko a co gorsza, że znajduje poparcie sfer, uchodzących za poważne."
Korespondent nasz zanadto pesymistycznie zapatruje się na tę sprawę. Konkurs musi być rozpisanym na posadę archiwisty j spodziewać się należy, że decydować będą tylko kwalikacje kandydatów i opinia towarz. historycznego.

»Kurjer Lwowski« 02.11.1891 Jubileusz sokoli.

W sobotę odbyło się pierwsze posiedzenie komitetu ściślejszego, zajmującego się urządzeniem uroczystego obchodu 25-letniej rocznicy założenia lwowskiego "Sokoła".
Zebranych powitał dr. Żegota Krówczyński i zwrócił uwagę, że uroczystośc jubileuszowa ma na celu skierowanie najszerszego ogółu naszego społeczeństwa na Towarzystwa gimnastyczne. Pomoc ogółu jest potrzebną, by cały naród nabrał przekonania, że tendencją Sokolich towarzystw jest, aby "Sokoł" znaczył to samo, co dobry obywatel kraju, dla wszystkich spraw narodowych oddany.
Dr. Czarnik, sprawozdawca wydziału zakomunikował, że 25-letnia rocznica założenia towarzystwa, uczczoną zostanie zjazdem wszystkich towarzystw "Sokolskich" polskich, który się odbędzie w czasie Zielonych świąt we Lwowie. Jako goście zostaną zaproszeni Towarzystwa gimnastyczne: czeskie, kroackie i morawskie. Na protektora zaprosi Towarzystwo radę miejską.
Program uroczystości jest następujący: W sobotę wieczorem przyjęcie uczestników Zjazdu w ogrodzie Strzelnicy miejskiej. W niedzielę rano zebranie w ratuszu, a po powitaniu gości przez prezydenta miasta pochód do kościoła, gdzie się odbędzie poświęcenie sztandaru, poczem pochód uda się do gmachu "Sokoła". Tutaj nastąpi odsłonięcie tablicy pamiątkowej i przyjęcie, urządzone przez lwowskie Tow. "Sokoł". Popołudniu posiedzenie delegatów Towarzystw, na którem rozpatrywane będą sprawy, dotyczące rozwoju Towarzystw sokolskich. Po posiedzeniu festyn, a wieczorem uroczyste przedstawienie w teatrze. W poniedziałek rano wspólna próba ćwiczeń na specialnie urządzić się mającem boisku, poczem nastąpi drugie posiedzenie delegatów, a w dalszym ciągu zwidzenie miasta. Popołudniu ćwiczenia publiczne na boisku, wieczorem bankiet pożegnalny. We wtorek wycieczka do Podhorzec. Na pamiątkę zjazdu wyda komitet książkę pamiątkową.
Po przyjęciu tego sprawozdania i zatwierdzeniu programu wybrano komitet obszerniejszy, złożony z 72 osób i podzielono go na 12 sekcyj.
Do tego komitetu postanowiono zaprosić delegatów wszystkich Towarzystw gimnastycznych polskich, które mogą również upoważnić jednego z członków "Sokoła" lwowskiego do zastępowania ich i stawiania wniosków, lub też upoważnić w tym kierunku wydział Towarzystwa lwowskiego.
Wnioski co do rozszerzenia programu odesłano do wydziału, który po zbadaniu ich przedłoży je obszerniejszemu komitetowi na posiedzeniu z d. 7. bm.

ситуація

»Дѣло« 02.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 2 лютого. Австрія зачала переговори з Північною Америкою в справі торговельного трактату. Провідник ческих Нїмцїв Шмайкаль буде мати нинї конференцію з ґр. Таффим.
Будапешт 2 лютого. Опозиційні дневники впевняють, що правительство на цїли виборчі видало 800.000 зр.
Берлин 2 лютого. До сойму вносять дуже богато петицій против нового закона шкільного.
Париж 2 лютого. За-для нового закона цлового повстало велике обуренє серед населеня, бо многі артикули именно мясо та вино дуже подорожіли.
Брукселя 2 лютого. Після Gorr. Russe pocciйскій міністер внутрішних справ Дурново має просити о димісію.
Мадрит 2 лютого. Против Франції тут сильно обурені з причини заведеня нового закона цлового. Проєктують різні репресалії.
Білград 2 лютого. Болгарского еміґранта Ризова интерновано в тутешній кріпости, аж до заповідженого ним відїзду до Россії.

»Дѣло« 01.02.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 1 лютого. Посли лївицї наміряють зібрати для Плєнера 250.000 зр., щоби в сей спосіб він не був приневолений приняти державного уряду.
Будапешт 1 лютого. До пораженя, хоч і незначного, партії либеральної при виборах мало причинити ся низше духовеньство, котре грозило анатемою виборцям, голосуючим на лібералів.
Петербург 1 лютого. Міністер комунікації Гібенет дістав димісію. — Заведено россійскій язик викладовий в приватних школах фінляндских.
Париж 1 лютого. Правительство загадує зачати карне слїдство против епископів, що підписали пастирске посланє.
Рим 1 лютого. Говорять, що Италія і Анґлія мають зачати акцію дипльоматичну, щоби запротестувати против укріпленя Бісерти (портове місто в Тунісї) зі сторони Франції.

»Дѣло« 30.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 30 сїчня. Pol. Corr. уважає вість про маневри в Галичинї ще за передчасну.
Будапешт 30 сїчня. При виборах в Банфі-Гуняді стріляли жандарми до напастливої товпи людей і убили 3 людей а 2 зранили. Подерто всї акти виборчі, тож будуть розписані другі вибори. — Результат виборів такій: Ліберали втратили 15 мандатів, націонали добули 14 мандатів більше, независимі 3, уґроністи 3 а дикі втратили 6 мандатів.
Берлин 30 сїчня. Вірхов виступив з промовою против закона шкільного; відповідав Капріві і сказав, що реліґії не можна учити без огляду на віроисповіданє. — Концесії, пороблені клерикалам в тім законї шкільном, мають зєднати их до голосованя при проєктї реформи войскової.
Софія 30 сїчня. Хоч кулї не добуто, то Стамбулов подужає за кілька днїв. — Правительство на ново зачало домагатись від Сербії видачі заговорника Ризова.
Мадрит 30 сїчня. Рух анархістичний збільшає ся. Всюди в місцевостях, де суть копальнї, заведено суди воєнні і сконсиґновано войско.
Чехи у Відни подали послїдними днями нїмецким дневникам причину до великого гнїву. На зборах бо тамошних ческих товариств ухвалено таку резолюцію: "Чехи у Відни замешкалі, признають потребу скликаня конґресу славяньского до Відня і ухвалюють стреміти всїма силами до того, щоби світ дізнав ся, що Відень не єсть містом нїмецким, але в значній части славяньскім. Для того жадають заведеня публичних шкіл ческих у всїх дїльницях міста а також домагають ся, щоби власти віденьскі відповідали на ческі поданя по чески". Додати тут треба, що у Відни жиє більше як 100.000 Чехів.

»Дѣло« 29.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 29 сїчня. Хрестини народженої архикнягинї відбудуть ся мабуть в недїлю. — Розійшлась була поголоска, що Стамбулов помер; єї викликали для спекуляцій біржевих.
Берлин 29 сїчня. Кс. Язджевскій домагав ся в соймі, щоби заведено в народних школах язик польскій яко предмет шкільний, але міністер ґр. Зедліц відповів, що се неможливе, бо не відповідає одноцїльности держави.
Рим 29 сїчня. В парляментї велась дальша дискусія над торговельними трактатами.
Брукселя 29 сїчня. Парлямент приняв трактати торговельні.
Софія 29 сїчня. Нема чого побоюватись про здоровлє Стамбулова; рана гоїть ся.

»Дѣло« 28.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 28 січня. Палата послів буде сходитись на наради лиш три рази тижднево в слїдуючих двох або трех тижднях, щоби комісії мали час виготовити свої роботи.
Прага 28 сїчня. Февдальна шляхта порішила домагати ся від правительства, щоби на разї відложило розмеженє округів судових.
Петербург 28 сїчня. Здоровлє царицї значно погіршило ся. — Видалено 500 робітників австрійских і нїмецких з польского царства, щоби було місце для россійских робітників з голодаючих ґуберній.
Рим 28 сїчня. Кардинал Ледоховскій именований префектом конґреґації de propaganda fide.
Білград 28 сїчня. На домаганє лібералів відбудесь тайне засїданє скупштини, на котрім має пояснити міністер війни, чи армія сербска готова до бою.
Софія 28 сїчня. Хоч ще не добуто кулї з ноги Стамбулова, то все таки стан здоровля не грізний.

»Дѣло« 27.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 26 сїчня. Говорять, що кн. Фридрих Шварценберґ хоче в интересї правительства перевести modus vivendi між молодо-Чехами, старо-Чехами і февдалами.
Берлин 27 сїчня. В наслїдок закона шкільного мабуть прийде до крізису в міністерстві і длятого цїсар бажає, щоби цофнути проєкт правительственний.
Берно 27 сїчня. Швайцарска рада народна приняла трактати торговельні.
Рим 27 сїчня. За-для непокоїв серед академиків замкнено університет в Туринї.

»Дѣло« 26.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 26 сїчня. На сесії весняній ради державної предложить правительство реформу податків. — Чехи у Відни порішили вносити свої поданя до властей у Відни лиш в ческім язицї.
Будапешт 26 сїчня. З нагоди виборів наступить дисльокація войска, щоби запобічи проливови крови при виборах.
Петербург 26 сїчня. Недуга царицї значно погіршила ся; роздразненє нервове дійшло до найбільшого напруженя. Цариця не хоче пристати на раду лїкарів, щоби виїхала з Россії.
Берлин 26 сїчня. Польскі посли получили ся з консерватистами, щоби переперти супротив лібералів предложений закон о народнім шкільництві.
Брукселя 26 сїчня. Зачались дебати над трактатами торговельними.
Білград 26 сїчня. Правительство порішило не відповідати на интерпеляцію в справі Наталії.

»Дѣло« 25.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 25 сїчня. Директором банку австро-угорского на місце Мозера стане Тот a Плєнер буде именований президентом найвисшої палати обрахункової. — Через Відень переїхав король румуньскій з наслїдником престола вертаючи з Италії, і не задержались довше, бо ситуація в Румунії при аґітації виборчій вимагає их присутности.
Берлин 25 сїчня. Бісмарк помістив в Hamb. Nachr. дуже остру статью супротив Австрії і трактатів торговельних з Австро-Угорщиною.
Софія 25 сїчня. Послїдний заговор мав цїль увільнити Каравелова з вязницї, а відтак був би Каравелов вдер ся на чолї оружної ватаги з Сербії до Болгарії. — Стамбулов мав пригоду: підчас їзди вистрілив револьвер в єго кишени і ранив єго легко в рамя.

»Дѣло« 23.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 23 сїчня. Слїдство против Tagblatt-y Шепса в справі паніки біржевої засистовано. — Вчера по полудни похоронено архикнязя Кароля Сальватора. — Міністер Векерлє конферував з Таффим, Ротшільдом і Штайнбахом в справі реґуляції валюти.
Прага 23 сїчня. Занепокоєні о стан здоровля д-ра Ріґера і побоюють ся кождої хвилї катастрофи.
Берлин 23 сїчня. В соймі заявив міністер ґр. Зедліц, що годї було не зробити Полякам яких уступок, коли Стаблевскій заявив публично свої прусофільскі пересвідченя.
Рим 23 сїчня. Франція наложить від 1 лютого максимальну тарифу на италійскі товари, длятого Италія мусить піднятись борби митової з Францією.
Париж 23 сїчня. Ag. Havas-a доносить, що Франція вдоволилась відповідею Болгарії і уважає цїлу аферу за полагоджену.

»Дѣло« 22.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 22 сїчня. Pol. Corr. відкликує вість, мов би архикнягиня Стефанія мала вийти за кн. Кароля Міґуеля Браґанца, вдівця по княгинї Турн-Таксіс. — Архикнязь Фердинанд д'Есте занедужав на инфлюенцу.
Прага 22 сїчня. Орґан моравских Чехів Mor. Orlice доносить, що клюб молодо-ческій розпадає ся, бо часть уміренних послів під проводом Ейма загадує зложити мандати.
Берлин 22 сїчня. В прускім соймі при нарадах буджетових пос. Рікерт остро критикував проєктований закон о школах народних і накинув ся на Капрівіого.
Берно 22 сїчня. Рада народна приняла закон о видачі політичних злочинцїв.
Петербург 22 сїчня. Цар приказав за 15 міліонів рублїв закупити збіжа, яке спекулянти нагромадили у всхідних провінціях, а єсли би спекулянти не хотїли продати збіжа по уміренних цїнах, то треба се збіже засеквеструвати.

»Дѣло« 21.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 21 сїчня. Гостина угорского міністра скарбу у Відни стоїть в звязи зі справою реґуляції валюти. — Д-р Ріґер занедужав небезпечно.
Петербург 21 сїчня. Приїхали тут офіціри францускі, щоби робити студії войскові. Витано их з великими оваціями і дають в их честь бенкети.
Париж 21 сїчня. Праса остро ганить поведенє Констанса. Рошфор наказав Льорови, щоби не жадав від Констанса нїякої сатисфакції.
Рим 21 сїчня. Трактати торговельні принято 177 голосами против 66.

»Дѣло« 20.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 20 сїчня. Відпоручники сербского правительства представились міністрови Бакегемови. Fremdenblatt боронить консулїв австрійских перед закидами в справі увязненого властями россійскими академіка Шляєна.
Петербург 20 сїчня. До недужої царицї покликано з Відня д-ра Мецґера для переведеня масажу. — Заострено приписи поліційні за глоту і непокої по улицях задля реліґійних і національних причин.
Рим 20 сїчня. Кріспі внїс, щоби трактати торговельні тревали лиш 6 лїт замість 13, т. є. до 1898 р., бо тогдї по загасненю тридержавного союза, не була би Италія нїчим вязана. Внесенє перепало.
Париж 20 сїчня. В парляментї лучив ся нечуваний скандал. Булянжист Льор обидив міністра Констанса а сей ударив єго в лице. Відтак прийшло між ними до бійки. Також і инші посли зачали між собою битись, a ґалєрія зачала рівно-ж бійку на кулаки. Перервано засїданє, а відтак Констан оправдав ся за скандал перед палатою, кажучи, що годї при деяких напастях задержати зимну кров. Палата приняла оплесками заявленє Констанса, і внесенє правительства, за-для котрого зайшов сей скандал, принято 438 голосами против 44.

»Дѣло« 19.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 19 сїчня. Віденьскій клюб національний, порозумівшись з молодо-Чехами, порішив скликати славяньскій конґрес до Відня. — Говорять, що правительство напирає доконче на удержавненє північної зелїзницї.
Будапешт 19 сїчня. В Киш-Патак прийшло до бійки між студентами а лібералами і одного студента убито. — В Кошичах стріляно з револьверів а бійки прибрали характер антісемітскій.
Берлин 19 сїчня. В Фульдї мають отворити католицкій університет. — Консерватисти вибрали ґр. Лімбурґ-Стірум своїм предсїдателем.
Софія 19 січня. Стамбулів вибирав ся до Парижа з відручним письмом кн. Фердинанда до Карнота, щоби вияснити непорозумінє в справі Шадурна.
Рим 19 сїчня. Парлямент перейшов до спеціяльної дебати над торговельними трактатами.
Париж 19 сїчня. Рібо, відповідаючи на интерпеляцію, заявив, що маринарка француска готова вийти на сушу в Марокко, єсли би непокої грозили Европейцям.

»Дѣло« 16.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 16 сїчня. Зачали ся переговори торговельні з відпоручниками Сербії.
Берлин 16 сїчня. В соймі прускім внїс міністер просвіти проєкт закона о народнім шкільництві, котрий єсть зредаґований в дусї конфесійнім. Мабуть сей проєкт не перейде.
Париж 16 сїчня. Правительство швайцарске відповіло відмовно на ноту француску, в котрій домагано ся для Франції таких самих уступок цлових, які Швейцарія признала Нїмеччинї і Австрії.
Софія 16 сїчня. Вісти, мов би викрито заговор войсковий на князя, суть неправдиві, але помимо того заряджено в палатї і касарнях всякі міри осторожности.

»Дѣло« 15.01.1892 ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦ ◦

Відень 15 сїчня. Порішено, щоби рада державна не переривала своїх праць аж до марта, бо конче треба порішити предложеня о комунікаційних инвестиціях для Відня.
Берлин 15 сїчня. Капріві відчитав при отвореню пруского сойму престольну бесїду, в котрій не було нїяких політичних натяків.
Стамбул 15 сїчня. Порта заявила, що Болгарія мала право видалити Шадурна, але було би лїпше, єсли би була повідомила письменно про се француского репрезентанта. Порта буде посередничити між Болгарією а Францією.
Лондон 15 сїчня. Вчера помер найстаршій син Уельского князя, князь Клєренс на запаленє легких по инфлюєнци.
(Найстаршій син Уельского князя, наслїдника анґлійского престола, князь Альберт Віктор, князь Клєренс, числив тепер 28 лїт і був заручений з княгинею Тек. Коло замку Сандрінґан, де князь скінчив житє, в часї єго недуги стояли великі маси народу. Королева казала телєґрафічно пересилати собі ненастанно донесеня о розвитку недуги внука, а отець перебував коло сина. Уельскій князь крім покійного сина має ще одного молодшого сина, Юрія).